Читать книгу Останній бій Урус-шайтана - Віктор Вальд - Страница 3

Джафа заплющив очі й із насолодою закінчив езан – заклик до молитви. Він любив ці перші миттєвості ранку, коли квапливо піднімався на стрункий і величний мінарет Блакитної мечеті й гучно, з витонченими переливами пронизливого голосу будив правовірних. Разом із ним закінчили езан і інші п’ятеро муедзинів – за кількістю веж, що оточували найвеличніший молитовний будинок мусульман Стамбула.

Шість мінаретів розпорядився звести султан Ахмед понад шістдесят років тому. Бо ж найбільша мечеть імперії не могла мати звичайні собі один або два мінарети. А сьомий мусив Ахмед відтак побудувати при великій мечеті у святому місті Мецці – бо тамтешні мешканці неабияку образу затаїли на величного османського султана за те, що той свою мечеть отак нагло спробував дорівняти до головної мечеті всіх мусульман на землі Пророка.

Муедзинові Джафі пощастило. З висоти його правого від входу в мечеть мінарету добре було видно вулиці, прилеглі до площі. І він, вірний служитель Аллаха, мав особливе задоволення бачити того з правовірних, хто першим приходив на ранкову молитву.

Цього разу першим до входу в мечеть наближався величний старий чоловік у неймовірно багатих золотих шатах.

Джафа аж застиг від подиву. Невже сам султан? Ні-ні! Йому немає потреби трудити ноги, а тим паче для звичайної молитви залишати палац. А якщо це великий візир? Утім, і високоповажний Кара-Мустафа-паша з’явився б із цілим почтом, а не з хоч і так багато зодягненим, але єдиним супровідником. Хто ж це?

Муедзин правого мінарету дзвінко ляснув себе по високому лобі. Це він! Той, про кого вже два тижні говорить весь Стамбул!

Сорокарічний, шанований усіма Джафа хлопчиськом злетів із височенного мінарету й, важко дихаючи, зупинився за кілька кроків від шадирвана. Біля цього особливого фонтанчика великий воїн Орхан уже омивав свої стопи. Відтак бахадир омив руки й обличчя протічною водою, щоб ритуально очистити тіло. А тепер можна очистити й душу.

Муедзин із благоговінням глянув на залишені біля входу золототкані черевики Рикаючого Лева султана й відчув, як його серце наповнюється радістю й гордістю.

– Великий сіляхдар починає свій похід із молитви в Блакитній мечеті! – він сказав це тихо, але чіткий і дзвінкий голос муедзина почули ті правовірні, що вже зібралися біля очищувального фонтанчика.

Мечеть султана Ахмеда Першого отримала свою другу назву «Блакитна мечеть» завдяки керамічним кахлям у блакитних тонах, що прикрашають її внутрішнє оздоблення. А світло двохсот шістдесяти чудових вітражів, пропускаючи перші ранкові промені ніжного сонця, перетворює молитовний зал на справжній Едем, де незримо присутній сам Аллах.

Думки всіх молільників, а їх цього ранку було напрочуд багато, були спрямовані тільки до Всевишнього. Правовірні промовляли молитву, водночас раз по раз торкаючись підлоги чолом і долонями: то нахилялися, то випростовувалися. Їхні обличчя були спрямовані в бік молитовної ніші-міхраба, зверненої в бік Мекки. Потім коротку проповідь виголосив імам мечеті. Його голос, багаторазово посилений закладеними в стіни й у стелю порожніми глечиками, був чутний у найдальших кутках мечеті. Але говорив він коротко, бо ранкова молитва завершується, щойно сонце піднімається на висоту вістря списа. Ось про спис у могутній руці османа, що вражає ворога-ґяура, і повів мову наставник. Потім його сухі руки передали Орханові теспіх, складений із тридцяти трьох ядер, щоб, перебираючи цей молитовний ланцюжок із ліванського кедра, могутній Лев пам’ятав: його похід розпочався з благословення Аллаха в стінах Блакитної мечеті.

І лише після цього погляди присутніх прикипіли до найкращого серед них – великого бахадира Орхана. І думки, і слова, і… безліч дарів!

Залишивши мечеть, Орхан ішов повільним кроком, високо піднявши голову, але часто киваючи на знак подяки за особливо приємні слова чи багатий і потрібний дарунок. За ним, а точніше за спиною його слуги Абдула, двоє яничарів вели дивовижного білого жеребця під арабським позолоченим сідлом і в обробленій сріблом збруї з червоної шкіри. Рослі воїни часто озиралися, зло рикаючи на слуг, які вели подарунок від яничарського корпусу, адже слідом за ними йшов іще розкішніший аргамак. Цього породистого, чорного, як ніч, скакуна під чудовим, усипаним коштовним камінням сирійським сідлом, прислав сам великий візир. Але навіть слуги першого після султана пана побоювалися розгнівати грізних воїнів і тому вели аргамака не попереду, а слідом за яничарським конем. Скакуна зі стайні великого візира втримати було дуже непросто, адже численні яничари, що йшли позаду, уже підштовхували аргамака в круп приклáдами яничарок, так само подарованими великому сіляхдару.

За яничарами йшло чимало рабів і слуг, руки й плечі яких аж угиналися від подарунків їхніх хазяїв: мішками зі спеціями від Єгипетського ринку «Мисир Чарсиші»; овочами, фруктами та крупами від «Капапи Чарши», тобто Критого ринку; шаблями, кинджалами й пістолями від гільдії стамбульських зброярів; кошелями з важкими золотими монетами від єврейських і християнських кварталів; килимами й килимками від цілодобового торговельного району Пери; Кораном від мудрих наставників медресе та їхніх учнів; мідним і срібним посудом від жебраків Стамбула. Ще були два дужі чорні раби і якась стара, що зналася на ворожінні й заклинаннях, – від невільничого ринку. І ще чимало потрібного й не дуже – від пекарів, ткачів, купців, водоносів, пожежних…

Кожен мешканець Стамбула вважав своїм обов’язком гідно провести воїна, який вирушав у похід, щоб убити злого шайтана Сірка, адже більшість, якщо і не кожен, за минулі десятиліття постраждала від нього і його козаків: хто товаром і майном, хто був поранений, а в кого хтось із родини й головою наклав.

А ще стамбульці затято сперечалися: уб’є сіляхдар Сірка чи сам згине в диких північних степах? І, хоча Коран забороняє азартні ігри, маса народу, якщо не всі, ставили, хто що міг, на той чи той наслідок. Тому проводжати свого героя вийшло чимало з тих, хто міг на якийсь час залишити роботу, службу чи торгівлю. Серед них були й особи, з голови до ніг обвішані зброєю, які просили взяти їх із собою в цей похід, що просто на їхніх очах ставав легендою. А також велика кількість послужливих чоловіків і навіть хлопчаків, готових на будь-яке служіння. І всі ці люди намагалися довести свою необхідність, простягаючи до обличчя сіляхдара то зброю, то чашу, то ложку, а то і якісь товсті книги, як наприклад, худорлявий дідок у єгипетських шатах і в зеленій чалмі.

Орхан на це лише кивав, не вимовляючи ні слова. Прийнявши ці кивки за згоду, добровольці прилаштовувалися в кінці довгої колони й уже гордо позирали на всіх довкола, і собі гріючись у променях сіляхдарової слави.

Літній сіляхдар зупинився лише раз, коли з припортової кав’ярні зачув запах ароматної аравійської кави. У ту ж мить господар закладу підніс великому бахадиру маленьку чашечку тягучого напою. Орхан був дуже задоволений бадьористим трунком і розплатився за каву золотим кулястим ґудзиком, який відірвав від свого коштовного вбрання. Господар майже знепритомнів і мало не впав, але його моторні слуги встигли підхопити щасливця, який миттєво усвідомив, що тепер від охочих випити його кави не буде відбою. Великий сіляхдар умить перетворив нікчемного крамаря на шановного, а незабаром і багатого купця.

Воістину Аллах поруч зі своїм вірним воїном, який не тільки захисник правовірних, а й благодійник для них!

Ще Орханові довелося трохи почекати біля причалу. Чимало човнярів із тих п’ятнадцяти тисяч, що перевозили охочих через Золотий Ріг, Босфор і Мармурове море, а також доправляли вантажі на рейдові кораблі й на узбережжя, засперечалися, хто з них найбільш гідний, щоб прийняти на борт першу шаблю імперії. Суперечку, звичайно ж, виграв кет-хюда, голова цеху човнярів, що вчасно з’явився на багато прикрашеному карамюрселі.

Літній воїн був задоволений. Він знав, що свою назву ці великі парусно-гребні човни з гострим трикутним вітрилом і півпалубою отримали від імені першого османського флотоводця Орхан-бея Карамюрселя, який заснував на березі Ізмітської затоки першу османську верф у містечку, що отримало таку само назву. Чому ж Орханові не ступити на борт човна, якого ще в минулому столітті придумали ті, хто бачив самого засновника імперії Орхан-бея?

Сіляхдар переконався, що поруч із ним нерозлучний Абдул, і одразу ж наказав вирушати. Він навіть не зволів подивитися, чи подбав хто-небудь про його подарунки. Та з того, який галас зчинився довкола, можна було здогадатися, що на інших карамюрселях і дрібніших човнах-каїках триває завантаження за доволі помірну ціну. І все-таки великий бахадир обернувся. Йому хотілося ще раз подивитися на покинутий дім. А ще…

На пристані, розштовхавши натовп, вишикувалися музики-яничари. І зазвучав славетний бойовий марш непереможних воїнів султана.

Спершу заячі лапки вибили з тугих барабанів тривожний дріб, який тут-таки змінило деренчанням мідних тарілок. До них приєдналися дзвінкі солодкоголосі трикутники, поступово витіснені завиванням тромбонів, дзвоном триангелів і тамбуринів. Але все це з люттю покрили бойові роги й довгі труби. Яничари грали з особливою насолодою і навіть самозабутньо, ніби за їхнім оркестром ішли в атаку гнівливі орти.[20]

Закінчення маршу потонуло в гучному лементі вертлявих дервішів, нерозлучних духовних наставників яничарів. Так і будуть вони кружляти кілька годин поспіль, куполами роздуваючи білі широкі спідниці-джалуни й пронизуючи небо своїми високими ковпаками, що символізують надгробки мусульман. Хто б не дивився на них, захоплених танцем і виттям, у всіх шалено крутились й паморочились голови, і лише дервіші залишалися незворушними, ніколи не падали, жодного разу не втративши рівноваги у своїх незрівнянних обертах навколо незримої осі. У цьому їм, без сумніву, допомагали вислови зі священного Корану, які вони голосно вигукували.

– Мій пане! Вкажіть курс, за яким я повинен спрямувати це судно.

Орхан подивився на схиленого в поклоні старійшину човнярів і вказав рукою на північний схід.

– Бачиш ті трищоглові кораблі? Тримай курс на них.

Кремезний кет-хюда з жахом відсахнувся:

– Це ж кораблі туніських піратів!..

– Цих славних моряків викликав сам султан! – суворо мовив Орхан і помахом руки велів старшині відійти.

* * *

Ставши на потрібний галс, прудкий карамюрсель швидко пішов по хвилях. Ліворуч на березі віддалялося гігантське місто, розділене природою на три частини. Перші дві – це сам Стамбул, розташований на мисі між Мармуровим морем і Золотим Рогом, а ще Галата й Пера на північному березі Золотого Рогу. Усе прекрасне й чарівне, що так милувало око, було в межах цих двох частин міста. Але очі старого воїна були спрямовані на третю його частину – на азійський берег Босфору. Тут відкривалася широка панорама Сутари, в оздобленні смоківниць, кипарисів і пахучих кущів акації. Там розкішні сходи на пристані починали Меіт-Іскеллі – дорогу смерті, що вела на цвинтар, де покоїлися знатні османи, які завжди пам’ятали, що їхні предки прийшли з Азії, а тому нащадки повинні бути поховані на азійському березі Босфору.

А де доля наготувала могилу, у якій лежатиме сам сіляхдар Орхан? У яких землях, під чиїми небесами? Раніше він ніколи про це не замислювався. Аж сьогодні щось кольнуло в грудях і змусило подумати про скорботне.

«Зуліко, моя прекрасна Зуліко! Я обіцяв тобі повернутись, і я повернуся!» – нагадав собі Орхан і з усмішкою подивився на караван човнів, що уповільнював хід. Їхні господарі вже усвідомили, куди тримає курс Рикаючий Лев султана, і це їх відверто збентежило. Вони далеко не були левами і навіть ікластими вовками. Наближення до непередбачуваних вітрильників магрибських піратів неабияк попсувало човнярам настрій і навіть увігнало в смуток. Якби в порту не чекала багатотисячна юрба, жадібна до їхніх розповідей, вони б, мабуть, повернули назад.

– Підходь до корабля з вимпелом спрута! – крикнув Орхан.

Почувши це, кет-хюда схопився за голову й тихенько завив.

Підбираючи вітрила, карамюрсель ковзнув між високих бортів величезних вітрильників і, підтримуючи хід веслами, попрямував до зазначеного корабля, і його дошки тремтіли, як шерсть на вівці, що з недомислу приблукала в темний ліс.

Ванти, щогли й борти всіх п’яти магрибських вітрильників були густо всіяні піратськими екіпажами. Засмаглі до чорноти моряки й абордажні команди, усі в коротких безрукавках і вузьких шароварах до колін, з жадібною цікавістю оглядали човниковий караван, над яким панувало моторошне мовчання. Цим він нагадував величезну зграю ворон, що обсіла дерева лісової дороги, по якій сонні селяни везуть у кошиках зерно на посів.

– О Аллаху! – зітхнув старшина човнярів і беззвучно заворушив губами, чи то звертаючись до Всевишнього, чи то згадуючи імена своїх дружин і синів.

Борт карамюрселя, мов поцілунок дитини, торкнувся чорних дощок парусника:

– Гей, на борту! Чи не відпочиває капудан-паша[21] грізного судна на килимі, що покриває голови невірних?! – голосно запитав Орхан.

Незнана сила змахнула з борту десяток головорізів, а на їхнє місце, немов мавпа, спритно вистрибнув аж до маслаків висохлий моряк у такій само безрукавці й шароварах, як і інші пірати:

– Голови невірних, здобуті в поході, я три дні тому відправив курсовим судном на Джербу.[22]

– Отже, славетна піраміда черепів[23] скоро досягне небес?

– Авжеж, якщо і твоя шабля послужить цьому, великий воїне Орхане. Радий бачити тебе, Леве пустелі!

– Я також радий бачити тебе, Селіме, безстрашний Крокодиле Османського моря.[24]

Із високого борту вітрильника розкрутився мотузковий трап і дзвінко вдарив дерев’яною сходинкою-поперечиною по палубі карамюрселя.

– Прошу під мій навіс, дорогий друже! – широко всміхнувся капудан-паша.

Випроставшись, він швидко прокрокував босими ступнями по вузьких перилах борту до трапу. Під час його наближення моряки попадали на палубу, а дехто навіть за борт, ніби від гарматного духу.

Селім простягнув руки сіляхдару, що піднімався, і, поставивши його на дошки палуби, міцно обняв:

– Скільки ж ми не бачилися?

– Років із десять. Але весь цей час я чув про твої перемоги, мій хоробрий капудане-паше цих грізних вітрильників. І не тільки чув…

– Так-так!.. Я вдячний тобі за щедрі подарунки й корисні листи, мій добрий друже Орхане. Ти багато в чому мені допоміг.

– А зараз ти можеш допомогти мені, – усміхнувся старий воїн і поклав руку на плече моряка.

– Ти струсонув Стамбул, і він упав до твоїх ніг. Гул від цього падіння долетів і до моїх корабликів. Якщо тобі допомагає сам Аллах, то мені залишається тільки згоріти від сорому, якщо я в чомусь тобі відмовлю. Ходімо під тінь мого навісу й про все поговоримо.

Узявшись за руки, як і личить старим добрим друзям, сіляхдар і капудан-паша попрямували на корму, над якою були розтягнуті навіси з верблюжої шерсті.

– Ах, ось що! Мій добрий Селіме, я не міг прийти до тебе без подарунків. Правда, я ще не знаю, які вони.

Орхан вказав рукою на карамюрселі й каїки, що скупчилися по обидва борти. Капудан-паша кивнув, і палубний ага,[25] який ішов за ним тінню, із розумінням уклонився. Він кинувся до трапа, одночасно віддаючи гучні команди. І, підкоряючись їм із величезною охотою, пірати скинули з бортів мотузки й мурахами полізли в човниковий караван.

У затінку навісу під свіжим морським вітерцем було приємно лежати на м’яких шовкових подушках і вести дружню розмову. Чорношкірі хлопчики, нечутно ступаючи по вискоблених дошках корми, усе підносили страви та напої.

– Найкращим для мусульманина[26] є спосіб життя такої людини, яка міцно тримається за поводи свого коня на шляху Аллаха й щоразу прагне гайнути на ньому туди, звідки до нього доноситься крик про допомогу, воліючи стати на бій або знайти смерть там, де можна її знайти в ім’я Всевишнього. Я вже третій рік припливаю до цих берегів, а від них до земель урусів. Туди я везу тисячі міцних і сильних воїнів, а повертаю небагатьох – поранених, хворих і покалічених. Мої кораблі безліч разів вступали в морські сутички з невірними. Я втратив два парусники. І навіть палуба мого корабля була на палець залита кров’ю в абордажному бою. Ти впевнений, мій друже Орхане, що твій кінь на правильному шляху? Що саме цей шлях вказав Аллах, а не нашептали підступні демони, щоб погубити тебе?

– Я відчуваю волю Аллаха своїми грудьми, – відповів сіляхдар, із задоволенням відпиваючи фруктової води з венеціанського келиха кольорового скла.

– Бачив цих урусів і в бою, і в ланцюгах. Багато з них відважні й гідні воїни. Але є й жалюгідні боягузи, що зраджують свою віру й товаришів по зброї. Такі будуть готові вистрілити в спину або пустити стрілу з самого лише ницого бажання зірвати з тебе золоті шати. Вони поневажують саме розуміння лицарського бою. Я вже не кажу про те, що та місцевість незалюднена, а природа її підступна й смертельно небезпечна. Але я, напевне, усе це даремно кажу. Навряд чи можливо вмовити тебе схаменутися…

Орхан похитав головою й усміхнувся:

– Народження – це початок шляху до смерті, а життя – наближення її. Така воля Аллаха. А як померти – іноді Всевишній дозволяє вибирати це самим людям, – Орхан подивився вбік. – Ти хочеш смерті цих нещасних? – він простягнув келих у бік прив’язаних за ноги чотирьох моряків, що звисали з нижньої щогли.

– Ти про що?… А-а-а! Зрозумів! Я про цих йолопів геть забув, – капудан-паша піратів плеснув у долоні, і перед ним відразу ж постав палубний ага. – Якщо вони ще живі, дай їм із десяток батогів, а тоді нехай драять палуби…

Селім гірко зітхнув і продовжив:

– Ми вже три тижні стоїмо на якорі. Очікуємо звісток про наближення урусів чи то з Дону, чи то з Дніпра. Крупи й сушене м’ясо вже закінчуються. Ось і доводиться відпускати цих собак на берег для прожитку. А якщо чесніше – щоб вони від нудьги й неробства не починали на борту сварок і різанини. Нехай копирсаються в болоті Пери або Галати. Там греки і вдень і вночі тримають відкритими свої таверни. Та й корисно розім’ятися в добрячій бійці зі стражниками і яничарами. Однак ці перебрали вина й так накурилися дурману, що порушили Коран. Та ще й пішли по домівках, вимагаючи грошей за охорону мешканців Стамбула від козаків. Але висять вони вниз головами не за це. А за те, що їх, мов баранів, привезли зв’язаними. Краще б їм у місті відрубали голови. Мені не потрібні ті, кого можна схопити. Франки[27] тремтять, щойно забачать мої наповнені вітром вітрила. Вони знають – у моїх командах хоробрі й дужі воїни. А хочеш, я тобі дам півсотні моїх головорізів? З ними все ж спокійніше, ніж самому блукати в Дикому полі.

Орхан ласкаво глянув на друга:

– Ти ж пам’ятаєш: два роки тому наш великий візир Кара-Мустафа пішов у ті землі, узявши з собою більше двохсот тисяч головорізів. І йому все-таки не було спокійно, бо, спаливши Чигирин, він поквапливо відійшов за Дунай. Я йду, як воїн, щоб битися з воїном. Як лицар, викликаю на бій лицаря. Я нікому не забороняю йти за мною. Але в них свій бій і свій обов’язок перед Аллахом. Тому їхня смерть не ляже провиною на мою совість. Тут наказувати не можна. Це справа честі – йти, щоб убити або бути вбитим. Не грабувати, не спалювати, не ґвалтувати, а чесно викликати на поєдинок гідного ворога й битися з ним. Віч-на-віч. Чи згодні на це твої головорізи?

Селім із сумнівом похитав головою:

– Ти просто пехліван[28] зі старих арабських оповідей. В ім’я честі й Аллаха! Либонь, я все-таки відправлю кого-небудь із тобою. А раптом трапиться лихо? Переможеш ворогів і від щастя помреш. Принаймні легенду про тебе принесуть.

Двоє старих друзів розсміялися й потиснули руки.

– Таких легендарів пів-Стамбула за мною йшло. Ходімо, подивимося на них, а заодно і на подарунки від міських щедрот і благодійників.

* * *

Між другою й третьою щоглами на дзеркально надраєних дошках палуби лежали дари Стамбула: мішки з крупами, кошики з овочами та фруктами, бурдюки з вином, глечики з пивом, фруктовою водою, медом, полотняні сумки з хрустким хлібом і випічкою. Акуратними пірамідками лежали килими, килимки й рулони тканини. Деякі з килимів були розгорнуті й на них із повагою укладені далекобійні яничарки, короткостволі бандолети й багато прикрашені пістолі. Далі витягнуті до половини з піхов грали на сонці османські та перські шаблі, гострі халебські ножі й широкі черкеські кинджали, гострі, як бритва, ятагани і навіть гусарські палаші. І над усією цією купою зброї височів багато одягнений Абдул, який тримав на витягнутих руках золоту шаблю султана.

І ще. Біля ніг вірного слуги сіляхдара пірамідкою височіли шкіряні, парчеві, шовкові та оксамитові кошелі, туго набиті золотими й срібними монетами.

Усе інше – дрібне, а часом і незрозуміле – було звалено в недбалу купу. Двох красенів-жеребців уже встигли за допомогою блоків спустити в третій трюм.

Крокодил моря й Лев пустелі байдуже оглянули багаті дари Стамбула. У їхньому довгому й бурхливому житті були і багатші дари, а що важливіше – захоплена здобич. І вона була і багатшою, і значно дорожчою.

Обидва чудово знали, що пістоль не вистрілить, ятаган не переріже горла, шабля не знесе голови, якщо їх не триматиме сильна, вміла й безжальна рука. Рука воїна – людини, готової вбивати.

– І де ж ті, що йдуть із тобою в землі шайтанів, які п’ють кров мусульман?

Капудан-паша подивився на палубного агу, і той махнув рукою. Натовп моряків розступився й відкрив чоловіків, що стояли біля протилежного борту.

– Еге! Ось і лицарство Стамбула, – вказав на них рукою Селім і скривив губи в погано прихованій насмішці.

– Це всі? – запитав нездивований сіляхдар, звертаючись до палубного аги.

Той чемно вклонився:

– Так! Ці зажадали супроводити Лева пустелі. Решта віддала свою зброю й те, що в них було для великого походу.

– Самі віддали? – засумнівався Орхан.

Ага розтяг у посмішці губи й багатозначно розвів руками:

– Вони побажали перемоги великому бахадиру й були щасливі допомогти тим, що мали. Була ще якась жахлива баба з двома мішками, набитими травами, сушеними скорпіонами, зміями та безліччю талісманів. Вона оступилася й упала за борт. Наші моряки не встигли врятувати ні її, ні тих мішків, що були з нею. Великий сіляхдар не гнівається?

– Старі баби повинні сидіти з малечею, а не вештатися по бойовому кораблю. Шабля, а не талісмани, знищує шайтанів. А ці хто?

– Вони самі піднялися на борт, – палубний ага з повагою вказав на двох грізного вигляду воїнів, озброєних до зубів, і недбало махнув на якогось старого в єгипетських шатах, що стояв неподалік, та юнака з великим шкіряним мішком, що визирав із-за його спини. За кілька кроків від них ще стояли двоє чорних рабів.

– Потурбуйся про них, – після паузи сказав Орхан і навіть дозволив собі ледь схилити голову перед тими небагатьма, що залишилися з сотень, які гордо крокували за його спиною по вулицях Стамбула, що тріумфував.

Після четвертого намазу, який за велінням Аллаха здійснюється в кінці дня, сіляхдар довго стояв на просторій кормі, вдивляючись у розпечений диск сонця, який знехотя пірнав у закривавлені хвилі моря.

– Уранці буде вітер. Потрібний вітер. Ми підемо через море. Уздовж берега довго й небезпечно, – тягуче повідомив Селім, глибоко вдихаючи фруктово-трав’яний дим кальяну.

Орхан на знак згоди кивнув:

– Гаразд. Я пройдуся.

Капудан-паша заплющив очі:

– Пройдися. Уздовж борту п’ятдесят кроків. Від смерті нас рятують три складені пальці. Це ширина бортової дошки. Лише три пальці.

Сіляхдар подивився на спітнілого від диму кальяну друга й, заклавши руки за спину, спустився з високої корми на палубу. Вахтова команда піратів сиділа вздовж бортів, почухуючись і широко позіхаючи. Вони жадали галасливої гри в кості або кулі. А ще дужче грецького вина й веселої музики. Та бодай хоч перших сутінків, коли можна спуститися в трюм і принаймні чимось розважитися подалі від очей швидкого на розправу капудана-паші і його вічно бадьорих старших помічників.

Орхан пройшовся вздовж лівого борту, потім перейшов до правого. Тут він ще деякий час простояв, прислухаючись до плескоту хвиль об дерево корабля. Потім не витримав і підійшов до тих, хто не побоявся опинитися в обіймах магрибських піратів. Його вітали, стоячи в шанобливому поклоні. Лише юнак загаявся і звівся пізніше за інших. Йому було важко швидко підвестися, бо на його колінах була дошка для письма, на якій він, ретельно наносячи чорнило на папір, виводив слова, мовлені старим у єгипетських шатах.

Сіляхдар вказав рукою на аркуш. Юнак запитливо подивився на свого диктувальника і – після кивка старого на знак згоди – простягнув аркуш Орханові.

Великий бахадир звузив очі, тоді міцно заплющив їх і швидко розплющив. Але це не допомогло. У чорнильних рядках його постарілі очі ледве розрізняли літери.

– Прочитай! – велів суворо сіляхдар і простяг аркуш юнакові.

Той знову запитливо подивився на старого в єгипетських шатах і після його другого кивка почав читати:

– «… Отже, під незрівнянний марш яничарського оркестру, здатного розігріти кров навіть у мерця, я, недостойний свідок цієї великої події Евлія Челебі, і мій юний помічник Фасул найняли міцну каїку й попливли слідом за Рикаючим Левом султана. Так іменували поважного сіляхдара Орхана мешканці Стамбула. До бойового маршу незрівнянних яничарів я ще трохи сумнівався в правильності мого рішення. Адже роки, незлічимі рани й пережиті негаразди безперервної більш ніж сорокарічної подорожі трохи ослабили моє тіло. Але гучна бойова музика повернула мені приємну пам’ять багатьох битв і походів. Я знову відчув себе молодим і потрібним. Бо я, написавши чимало книг про славні подвиги, свідком яких був, не можу стриматися, щоб не описати правдивим словом майбутній лицарський поєдинок, гідний стати легендою у віках.

Трохи збентежив утопленик. Його зіштовхнув у море натовп, а потім бідолаху розчавило каїкою. А коли добрі човнярі передали тіло на пристань, знайшлися ті, хто впізнав нещасного. Ним виявився муедзин Блакитної мечеті Джафа. Він голосніше за всіх своїм незрівнянним голосом прославляв такий любий Аллаху намір відважного сіляхдара. Кілька годин по тому я бачив іще одного утопленика. Точніше, утопленицю – стару жінку, яку чомусь викинули за борт магрибські моряки. Але один із наших супровідників, воїн-арнаут, сказав, що бачив, як вона виплила й трималася на воді. А ще додав, що моряки мали рацію, називаючи стару служницею демона. Та гадаю, що вона все-таки потонула…»

Юнак закінчив читати й розгублено дивився то на літнього сіляхдара, то на старого в єгипетських шатах.

– Це не останні жертви мого походу. Смерті не доведеться дрімати, – тихо мовив Орхан. Він уважно придивився до обличчя чоловіка в єгипетських шатах, ніби щось пригадуючи, але нічого не сказав і в задумі продовжив свою прогулянку вздовж бортів піратського вітрильника.

* * *

Капудан-паша Селім солодко потягнувся й глибоко втягнув повітря своїм перебитим носом. Може, саме завдяки цій задавненій травмі нюх морського пірата був гострий, як у мисливського собаки. У ранковому протязі, що пронизував капудан-каюту, Селім відчув запах садів і баштанів північних околиць Стамбула. Саме там розторопні вірмени руками рабів вирощували солодкі фрукти й соковиті овочі.

– Вітер мені в спину, – широко всміхнувся старий пірат і, як був у коротких шароварах і на босу ногу, так і вилетів на палубу.

Трішки засмутило те, що корабельний ага в передсвітанні вже не спав і напівголосно й упівкулака заганяв вітрильну команду на високі щогли.

«А хай йому грець, цьому синові каракатиці! Буде він капуданом, якщо мене переживе», – доброзичливо подумав Селім і заревів щодуху:

– Ворушіться, безхвості мавпи, бодай вас усіх акули зжерли! Травіть канати, ставте вітрила й бажайте собі смерті тільки в обіймах морських дів!

Розминаючись, капудан-паша вцілив кулаком у сонну пику стрічного моряка й рушив на корму здійснювати ранковий намаз фаджр. Поки він омивав руки, ноги і обличчя зі срібної посудини, яка дрібно тремтіла в руках чорного хлопчиська-раба, вітрильна команда виконала першу підготовку до фаджру й, укривши палубу килимками й підстилками, повернула обличчя в бік Кааби.[29]

Закінчивши ранкову дворакатну[30] молитву, моряки одразу подерлися на реї й заходилися відв’язувати скатки вітрил.

– Добре!.. – розкриваючи обійми морському простору, Селім солодко втягнув у перебитий ніс вітер, що дедалі міцнішав.

За кілька годин скрипучий від довгого стояння корабель вийшов із Босфору у відкриті води. Верхній вітер туго напнув вітрила й погнав велике судно по білих гребенях хвиль.

– Ми таки не йдемо вздовж берега? – привітавшись, запитав старого друга Орхан.

Він легко піднявся крутими сходами, що вели на корму, і так само, як і капудан, замилувався гоном золотих у ранковому сонячному промінні хвиль.

– Я знаю ці води й ці вітри. А боятися нам нема чого. Козакам зараз не до морських походів. За три роки війни і вони, і ми пролили багато крові. А ще… Уночі прибув із палацу султана посланець. Комусь дуже важливо, щоб ти, мій друже, якнайскоріше опинився на протилежному березі Караденізу.[31] Немов хвилюються, що ти злякаєшся або роздумаєш. Державна скарбниця навіть не пошкодувала золота на сплату боргів моєї ескадри. Тепер у мене офіційний наказ допомогти тобі.

– Допомогти чи конвоювати? – з усмішкою спитав «бранець». – Не бійся, силою ти мене не повезеш, навіть якщо схочеш. Нагадую, що мене надихнув Аллах, і все в його волі, – смиренно додав сіляхдар.

– Це так. Ось тільки… Не подумай, що я… з полохливих. Та все-таки не зможу доставити тебе в пащу шайтана й не ввійду у води Дніпра. У цих лабіринтах островів живе сама смерть. І до Очакова я не піду. Там постійно нишпорять козаки. Може, і тепер вони лізуть на стіни цієї багатостраждальної фортеці. До того ж у мене наказ. Наказ доставити тебе в Кафу.[32] Сам подумай. З одного боку, ми маємо якомога швидше перетнути море. Тут проблем не має бути. А з іншого – тобі випадає довгий шлях через весь Крим і злі, дикі степи. А це відтягує твій бій із Сірком. Комусь це важливо, а швидше, навіть потрібно. Тебе це не турбує?

– Повторюю: на все воля Аллаха, який і послав мене в цю путь. Тож чому мене має щось турбувати? – смиренно, але з хитринкою відповів Орхан і, помовчавши, додав: – Нитка в клубку долі міцна… Кому, як не тобі, це розуміти, Селіме?[33]

* * *

У переплетенні вулиць Галати важко відшукати потрібний будинок без обізнаного супровідника. Особливо в темряві. Але старий у поношеному одязі ченця впевнено подолав хитросплетіння вуличок і, штовхнувши низеньку хвіртку, опинився в маленькому дворику.

– А ось і ви, отче Іпатію… – почувся голос із темряви подвір’я.

Старий одразу ж упізнав голос Феодора. Його таверна цілодобово споювала моряків турецького військового флоту. А ще з її даху відкривався чудовий вид на весь порт.

– У мене обмаль часу, – почав отець Іпатій, – на світанку я маю бути у владики. Константинопольський патріарх просить, щоб я був поряд із ним під час бесіди з великим візиром. Султан готується до походу на Європу. Йому потрібні чималі гроші, тому він бажає обкласти новими податками християн своєї імперії. Цього не можна допустити, як і походу на християнські землі. Та похід все-таки почався. Почався зусиллями султанських посланців до монарших дворів і до всіх, хто може бути корисний туркам. Ми мусимо відстежити всіх посланців і вжити попереджувальних заходів. Що з галерою султана?

Феодор зі смутком у голосі відповів:

– Ми одразу ж помітили підготовку до виходу її в море. Навіть пустили за нею приховану погоню. Але ж ви знаєте: це найшвидший корабель на всьому Східному Середземномор’ї. Тож ми загубили його, щойно він вийшов із протоки. Галера повернулася за два тижні.

– Може, корабель когось доправив у Стамбул? – запитав Іпатій.

Двері будиночка відчинилися, і хтось, визирнувши, з нетерпінням запитав:

– Нам ще довго чекати?

Феодор наблизився до ченця й щось прошепотів йому на вухо. Отець Іпатій округлив очі й надовго задумався. Потім зітхнув і сумно хитнув головою:

– Отже, Крим і землі козаків… Орхан уже на шляху до Сірка. Невже Сірко… – розгублено мовив старий і знову поринув у думки.

– Наші спостережники будуть поруч із сіляхдаром. Про це подбали, – тихо сказав Феодор.

– Це добре, – схвально кивнув отець Іпатій. – Тепер обміняємо золото на звістки з Топ-Капи. Тільки б це не були чергові холості постріли пліток із палацу ясновельможного султана…