Читать книгу Останній бій Урус-шайтана - Віктор Вальд - Страница 6

– А я піду конем ось куди! – розтягуючи слова на московський лад, мовив чоловік у чорних шатах і повільно поставив вирізаного зі слонової кістки шахового коня на витонченої роботи клітчасту дошку. Потім крадькома окинув оком своє помешкання. Нічого не змінилося. Воно таки чекало на нього, як і запевнив хан.

Його суперник у найдавнішій і найчудовішій на світі грі в шахи скрутив у трубку губи й наморщив носа. Відтак засопів і витер хустинкою спітнілого лоба:

– Чого ти дражнишся? Знаю я вас, ляхів, і те, як любиш мою мову. Але твій кінь справді… І який демон учив тебе грати в цю гру? А головне, де тебе цьому вчили? Невже у твоїй єзуїтській колегії?

– Ні, мій дорогий боярине Василію Борисовичу, – чемно відповів супротивник. – Мистецтво наймудрішої гри я опанував у Багдаді в мудреців, які осягали премудрості цієї божественної гри в самій Індії, батьківщині всіх цих мовчазних фігур, що відображають і війну, і мир, і політику.

– Тебе, мій шановний друже Себастьяне, і в Багдад твій католицький Бог посилав?

– Бог у нас єдиний. Тільки приймають його наші душі, з дурості людської, по-різному, – відповів чоловік у чорному одязі. – Ви, московити, вважаєте істиною православ’я й упевнені у своїй правоті. Ми цю правоту бачимо винятково в католицизмі. А тим часом і я, посланець і довірена особа папи римського, і ти, боярин і великий воєвода царя московського, граємо в шахи в кримській в’язниці, до якої не дорівняється жодна інша міцністю стін і надійністю охорони. Звідси ще ніхто з кяфірів не виходив живим. Ось і вся правда про наші відмінності однієї християнської релігії. Євреї з секти караїмів не дадуть нам змоги втекти. Вони дуже дорожать прихильністю кримського хана. Та й де їм буде привільніше, ніж на кримській землі? Хіба в литовських землях? Адже «злий Хміль», як прозвали його євреї, вирізав одноплемінників караїмів в Украйні майже до ноги. Козаки вбивали їх так по-звірячому, що й говорити страшно. Від підсмажування немовлят на списах до зашивання кицьок в жіночих утробах.

– Перебільшення, милий єзуїте, перебільшення. Хмельницький не потурав винищенню євреїв… Це ваші казки… Я ходжу так!

– Можливо, не потурав… але й не зупиняв… Мій хід буде… таким…

– Хмельницький – політик. Точніше, був мудрим політиком. Як він вам, католикам, носа втер?! Не змогли ви його переграти. Мабуть, і шахіст був чудовий…

– На противагу тобі, боярине. Але все-таки винищення євреїв було…

– У тому була і їхня провина, – похмуро зауважив московський воєвода. – Були б вони добрі, було б і їм добре. Та в кожній країні ставлення до євреїв неоднозначне. Перші примусові гетто з’явилися у вашому святому Римі…

– Ні! У Венеції… Повір, історію я знаю краще від тебе…

– Вірю випускникові єзуїтської колегії…

– …І багатьох інших університетів Європи…

– Он як! А я тут, бовдур, змагаюся з ним… Але все-таки твого коня єзуїтського приберу своїм слоном. Ха! Ти гадаєш, що ми в Москві геть темні й не знаємо премудрості індійської? Ще наш батюшка-цар Іван, на прізвисько Грозний, призвичаїв до цієї гри своїх слуг.

Себастьян схилився над шахівницею й довгий час мовчав, поки зробив наступний хід. І ще декілька ходів гравці зробили мовчки. Мабуть, наставав вирішальний момент у грі.

– Ось тобі, слуго царя, і мат! – нарешті видихнув єзуїт і підніс туру під ніс королю супротивника. – Повний тріумф католицтва над православ’ям! Нумо, наллю вина кримського, підсолодимо твій розгром.

Воєвода склав руки на грудях і надув щоки:

– Це ж просто мат – кінець гри. А ти… тріумф! Ще одна моя поразка. І тільки моя…

– Отже, не одна?

– Не одна. Сам знаєш, порубали турки й татари моє велике військо. Багато славних людей московських згинуло в тій січі. Саме через мої помилки. Сором мені й ганьба. Якщо Бог змилостивиться й дозволить повернутися в Москву – сам сяду на кіл. А ще цей ганебний полон мій. Остогиділо мені все. І гори, і сонце, і каміння це.

– То попроси хана. Чого чекати? Сядеш на палю просто тут. Сам. Ото сміху буде.

– До мук душі ви, єзуїти, байдужі. Може, тому вас і ненавидять. А мені ось тут болить… – боярин щодуху вдарив себе в груди.

– То, може, вип’єш вина, боярине? – співчутливо порадив єзуїт.

– Ні! Моя голова від нього важчає й дуріє. Ти ж, певно, чув, що я сп’яну гріх великий учинив – немовля безвинне зі скелі скинув. Тяжко п’яний був. Сором мені й ганьба вічна! Сам не знаю, який демон мною оволодів, щоб змусити вирвати в матері дитя й кинути його в прірву. Гріх незмивний до останніх днів моїх. А все від безвиході та суму за землею рідною й родиною своєю.

– Як знаєш, воєводо. А я собі вдруге наллю. Кращого від кримських напоїв нічого Бог не дав на землі з ягід виноградних.

Себастьян налив собі в глиняний келих і з задоволенням вицмулив усе до дна. Тоді налив знову й, солодко заплющивши очі, весело вигукнув:

– Ох! Розкішне вино! Такого не пив навіть у папи римського.

– Ти й до папи вхожий? – з цікавістю подивився на єзуїта Василій Борисович.

– Був. Я тут навічно, – примружився Себастьян. – Хан не випустить. Я для нього незамінний: і з дослідами алхімічними, і користь із мене політична. Він мені всі газети й книги найсвіжіші дає. І донесення своїх шпигунів. І мені корисно, і йому дещо пророкую. Отак і живу з задоволенням у цій в’язниці. Тільки на волю мені треба. Хочу в краю ріднім прилягти на траву й забутися легким сном.

Воєвода похмуро помовчав, а тоді знову взявся розставляти шахові фігури:

– Як гадаєш, друже Себастьяне, правду кажуть жиди, що немовля, яке я здуру скинув, не розбилося, а його підхопили ширококрилі орли й залишили на розлогій гілці дерева? А потім його люди в ханський палац віднесли – мовляв, Аллах врятував?

Єзуїт не відповів, довго попиваючи солодке вино.

– Розумію, – гірко всміхнувся московський боярин Василій Борисович Шереметьєв. – Годі в таке повірити. Гріх на мені. Гріх!

– Якби мене орли підхопили, – задумливо відгукнувся єзуїт, – я б одразу до престолу папського подався зі звісткою важливою й таємною. Але ця звістка так і помре на цій гірській вершині. Нумо, ще зіграймо. Піду-но я слабким пішаком на тебе, дужого воєводу.

– І я відповім так само слабким пішаком. А що за звістка? – лукаво запитав боярин.

Єзуїт підняв іншого пішака й довго крутив його в руці. Потім поставив на чорну клітку й відповів:

– Чого нам приховувати? Не вийдемо ми звідси. Ні я, ні ти, боярине. Шкода. А звістка така, що якби вона рознеслася, то вся Європа стала б із ніг на голову й кинулася за океани.

– Ого! Та кажи ж, друже люб’язний. Тільки заради цікавості й без жодної користі.

– Без користі, авжеж. Бо немає змоги винести цю звістку в білий світ.

– То що ж за звістка? – не заспокоювався воєвода.

– А така, що йде з землі османів такий собі Орхан викликати на шабельний бій кошового запорозьких козаків Сірка. І вбити його бажає задля слави османської.

Василій Борисович від душі розсміявся:

– Так, так! Оце звістка! Та про це всі жиди у фортеці день і ніч пліткують. Набридли вже. Навіть об заклад б’ються, хто кого має порубати: Сірко османа чи навпаки. А осман цей непростий. Великий рубака, незважаючи на літа. Нещодавно, кажуть, і тут відзначився. Славного мамлюкського воїна порубав.

– Так і є. Ось лише де взявся на землі кримській воїн із далекої землі єгипетської? Мамлюкське військове братство міцне й згуртоване. Не відпустить воно просто так воїна, навіть звичайного. А цей, кажуть, шабельником був неабияким. Ледве сіляхдар його упокоїв. А мамлюки – воїни славні. Ніхто з ними не зрівняється в єдиноборній сутичці. Ще коли османські султани вирішили підкорити єгипетські землі, то лише вогнем гармат і рушниць зупинили мамлюкську кінноту. Оглядали після битви трупи, і жоден мамлюк не загинув від шаблі або списа. Тільки від картечі й куль. А якщо діставалися ці вояки до рядів османського війська, то й до сотні ворогів один винищував. Ось які воїни! І це про щось свідчить. Про щось важливе. А ще важливіше те, що хан дав мені прочитати султанового листа. Кажу це тобі відверто, більше від нудьги. Я того листа до останньої літери запам’ятав. Задумав щось наш хитренький хан. Бо просто так прочитати не дав би. Ото б донести того листа до християнських престолів! Наробив би він галасу в Європі. Тільки як це зробити? І крил у мене більше немає, щоб злетіти з цієї гори.

Воєвода щиро розсміявся:

– Розумна ти людина, Себастьяне, і багато наук тобі до снаги. Але як у твою світлу голову така дурниця стрельнула? Не можу збагнути.

– А чого ж? – образився єзуїт. – Люди давно літають. Бог їм це дозволив. Я й ханові казав. А він сміється. А я про це читав у папських архівах. І потрібні креслення бачив. І про польоти османів над Босфором, й у вашій московській землі за царя Грозного. А головне, про перший політ ученого араба Аббас ібн Фірнаса, бербера, народженого на іспанській землі. І було це у 810 році від Різдва Христового. Той араб був і математик, і хімік, і астролог, і поет, і великий майстер. Він шугонув із високої мечеті Кордови[101] з припасованими до рук розсувними крилами зі шкіри та пір’я. Політ не вдався. Забився він добряче. Але за двадцять три роки, йому вже шістдесят п’ять було, він знову повторив свою спробу, удосконаливши пристрій. І пролетів чималу відстань, зробив велике коло й повернувся на кручу, з якої злітав. І це бачили численні свідки й записали. Ось лише сам Аббас погано приземлився й сказав, що до його крил не вистачало хвоста. А я придумав і хвіст. І це важливо!

– Розумний наш хан, що заборонив тобі крила. Живи, дорогий друже Себастьяне. І роби нарешті хід. Не забув, що ми в шахи граємо? Ну а я відповім тобі конем. А скажи все-таки, чим той султанський лист такий значимий, що здатен перевернути Європу?

– Гаразд, розповім. Однаково не буде користі ні тобі… ні моїй Європі, – єзуїт глянув на напруженого воєводу. – Гадаю, наш розумака-хан недарма дав мені прочитати цього листа. Йдеться в ньому, крім іншого, про те, що султан послав людей, які мають випробувати доблесть сіляхдара. Чи є ще в нього, старого, сили, щоб битися й перемогти шайтана Сірка?

Воєвода розвів руки й посміхнувся:

– Виходить, сили є. Убити мамлюка непросто.

– Так. Якщо вбив найкращого з мамлюків, то вб’є і Сірка. Ось лише питання, чи потрібно це самому султанові? Усім, від найбіднішого до найбагатшого, в Османській імперії смерть Сірка – радість. А як султану і його радникам? Радше, гадаю, що ні. Сам знаєш, мій добрий Василію Борисовичу, як зараз усе в Європі заплутано. Справжній тобі гордіїв вузол. А султан бажає той вузол розрубати османською шаблею й виконати волю перших халіфів: султанські конюшні мають бути в Римі! Адже, оволодівши колишнім Константинополем, султани перебрали на себе велич римських імператорів. Тому австрійського ерцгерцога, який володіє титулом імператора Священної Римської імперії, вони вважають самозванцем і бажають його покарати! І час для цього настав! Незважаючи на великі втрати султанського війська в Україні й Польщі, османи все ще сильні, а їхня скарбниця повна. Не кажучи вже про відчайдушність мусульманських вояків. А Європа після великої Тридцятирічної війни розорена й бідна – і на людей, і на зброю, і на капітал. Ха! Довоювалися до повного самознищення. А ще в Австрійській державі угорці зчинили заколот. Їхній ватажок Імре Тьокелі, син славетного графа Іштвана, прихилився до султана. Саме час османам ударити на Європу, змести австрійців і німців, а там і всі інші країни схиляться перед зеленим Прапором Пророка. А де Європі взяти сміливих і вмілих воїнів? Хіба козаки з України? Славетні вояки, рівних яким немає в християнському світі. Та під приводом кошового Сірка… найкращого з нинішніх полководців, який провів п’ятдесят переможних битв, а може, і більше. Одначе політик він складний. Сам собі на умі. І до кого схилиться?… Шляхту польську рубав, а тепер сина послав із загоном служити королю Яну Собеському. Московію захищав, а цар його в Сибір відправив у кайданах. Мабуть, було за що… Усе життя бусурманів винищував, а тепер дружбу султанові пропонує… А якщо він очолить мусульманське військо?