Читать книгу Одного разу на Дикому Сході - Владислав Івченко - Страница 4

Чет та Міра переночували у копиці соломи, а ледь почало світати, сіли на коней і рушили. Зараз їхали верхи лісовою дорогою. Прислухалися. Навколо все було тихо. Дивилися і на сліди, добре помітні на піску.

– Хтось їхав перед нами. Вчора, мабуть, – сказала Міра.

Чет кивнув, потім подивився на неї. Відвернувся, кусав губи. Гостро схотів почути її голос.

– То кажеш, золото?

– І золото і діаманти. Багато, – кивнула Міра. Вона обірвала поділ сукні, щоб зручно було сидіти верхи. Хоч і без сідла, а трималася на коні так, наче все життя верхи їздила.

– Де багато золота, там багато і бажаючих.

– Ну, кількість бажаючих завжди можна зменшити. – Міра засміялася і поплескала долонею по гвинтівці вістового, яка була в неї за плечима.

Їхали далі. Тиша, тіні від дерев. Коні вгрузали копитами у торішнє листя, яке вкривало лісну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали постріли. Чет гепнувся на землю, Міра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертві. Хвилина тиші, потім з кущів вибігли якісь озброєні дядьки у строкатому одязі, але всі у шапках з вовчими хвостами. Поспішали до тіл, перегукувалися між собою, що, нарешті, узяли хоч якусь здобич. Два коні, зброя, а ще, може, і по кишенях щось є.

– Чорт! Старці! Навіть сідел немає! – забідкався один з нападників.

– Та хоч щось! – примирливо сказав інший.

Вони вже звикли, що в цих багато разів обідраних краях годі й сподіватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Міри, зброю опустили. Коли постріли. Чет стріляв одразу з двох рук, Міра з одної, але лупила гвинтівкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострілу.

Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немає когось у кущах, потім підхопився і побіг, пригинаючись до землі, готовий стріляти при першій нагоді. Ось він вже був біля нападників. Всі мертві. Підійшла тихо, наче кішка, і Міра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапці одного з загиблих.

– Вовча дивізія.

– Ти їх знаєш? – спитав Чет.

– Було діло, – вона посміхнулася.

Кілька місяців тому Міра їхала у потязі, повному біженців з півночі, що тікали від кривавого бунту на начебто спокійний південь. Міра сиділа біля вікна і відверто нудилася у компанії корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнім. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидів павичем, час від часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненості. Навпроти сидів худий і голомозий чоловік у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мірі було нудно, то вона роздивлялася пейзажі за вікном. То ліси були, тепер ось поля.

– Голодранці не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римі, хоч у нас при Пугачові! – майже кричав Соловейчик і гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтіння свого голосу.

– Але ж от у Франції голодранці у свій час перемогли! – єхидно зауважив дядько в пенсне.

Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», – і подивився зневажливо, хоча і сам не багато пороху понюхав.

– Так то ж Франція! Господи, та вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руські люди! – Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув і ледь не засичав, бо забився.

– Корнете, ви на дві чверті поляк, а ще на чверть німець, якщо я не помиляюся! – в’їдливо нагадав співрозмовник, який добре знав батьків Соловейчика, дрібних поміщиків з-під Ревеля.

– Кров не важлива! Важливий дух! – закричав Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові довелося багато вислухати ще у кадетському училищі, під час Першої світової війни, коли німці стали головними ворогами. Далі довелося слухати від бойових товаришів на фронті, де він пробув усього місяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворів на грип і був відправлений у тил. Сподівався, що тепер надолужить своє у священній війні з червоними бунтівниками. – По духу я – руська людина! На відміну від деяких, які мовби й руські, а поводяться гірше за жидів!

Соловейчик натякав, що його співрозмовник їхав не до армії вступати добровольцем, щоб боротися з комуністичною заразою, захищати Русь від жидо-комуняцької сволоти, а тікав до Константинополя. Не хотів проливати кров за царя і Вітчизну, точніше, тільки за Вітчизну, бо цар сам відмовився від трону, завдавши болючого удару всім монархістам. Хоча деякі вважали, що государя-імператора під загрозою смерті примусили зректися престолу.

– Я… – почав було з образливою посмішкою чоловік, але продовжити не зміг, бо в голову йому потрапила куля. Кров і шматочки черепа розлетілися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще постріли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це і затремтів. Вбитий завалився на стіл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Міра скривилася.

– Корнете, поводьтеся, як офіцер! – тихо сказала вона й обережно визирнула з вікна.

Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого співрозмовника, який завалився на стіл і світив діркою у потилиці. Потяг тим часом їхав далі, весь у пострілах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:

– Господи! Ми пропали! Вовча дивізія! Ми пропали! За що, Господи, за що?

Соловейчик підхопився, намагався кудись бігти. Але в коридорі вагона була така метушня, що не проштовхатися, і корнет повернувся з побілілим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.

– Міро! Ми пропали! Вони – звірі! Вони будуть нас катувати! Це – Вовча дивізія! Нас чекає страшна смерть! – шепотів він, блідий та в сльозах.

Міра знову подивилася у вікно.

– Можливо, – сказала спокійно.

– Міро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! – закричав корнет.

– Сядьте, – наказала Міра. Тихенько, але так, що корнет сів і почав дивитися на неї з надією, наче розгублена дитина на дорослого. – І сидіть тихо.

Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацію за вікном. Потяг все ще мчав, а з двох боків за ним летіла орда вершників з вовчими хвостами на шапках. Вони стріляли по вагонах і поступово наближалися. З потяга по нападниках ніхто не стріляв. У ешелоні їхали одні лише біженці, охорони не було. Хіба що кілька офіцерів, які зараз похапцем зривали форму і викидали її у вікна, а самі вбиралися в цивільне. Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.

– Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!

– Корнете, не висовуйтеся! – наказала Міра. Нові постріли й осколки скла, які подряпали обличчя Соловейчика, підтвердили її правоту.

Корнет далі тремтів, утирав неслухняними руками кров з обличчя.

– Що робити, Міро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотів він.

– Сидіть тихо! – спокійно сказала дівчина.

– Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офіцерів, а жінок ґвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!

– Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподівано зло відповіла Міра, якій набрид вже корнетів плач.

Бандити між тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному коні по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а відразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вікна вагонів. У розбиті вікна прямо з коней стрибали бандити. І відразу починали грабувати та вбивати. Постріли, зойки, крики.

– Міро, не можна так сидіти! Міро! – закричав корнет. У цей час потяг почав різко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах і впав, при цьому вдарився головою об полицю і знепритомнів.

– О, так краще, – сказала Міра, яка нахилилася і забрала у корнета револьвер з кобури. Сіла і спокійно дивилася у вікно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набиті тюки зі здобиччю. У кількох і жінки, перекинуті через сідла. Крики і постріли грабіжників наближалися. Міра на них не зважала. Чекала. Ось і в її вагон увірвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчиків» зазирнув до Міри.

– Віддавай гроші і прикраси! Нумо!

– У валізі, – кивнула Міра на велику валізу загиблого сусіда, яку виштовхала у прохід.

Бандит спробував відчинити валізу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив і таки відчинив валізу, почав копирсатися у речах. Знайшов мішечок з дорогоцінностями. Сховав собі за пазуху. Задоволено зареготав. Потім подивився на Міру.

– Нумо йди сюди!

– Впевнений, що хочеш цього? – спитала вона спокійно. Бандит здивовано вирячився на неї, бо звик до переляку і покори, а не питань з боку жінок, яких грабував.

– Що? – трохи ошелешено перепитав він.

– Питаю, чи ти дійсно хочеш, щоб я пішла до тебе, – Міра посміхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише він сміється, а інші в його присутності тільки плачуть і тремтять.

– Сюди, я сказав! Ти що, не зрозуміла, суко! – Він кинувся до Міри з кулаками, щоб провчити цю зарозумілу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати і сміятися. Він вже, мабуть, намріяв, як буде ґвалтувати її, коли пролунав постріл. І бандит завалився на підлогу з діркою посеред лоба.

Не те щоб постріл пролунав, як грім серед ясного неба, але здивування в інших бандитів таки викликав.

– Що там? – спитали товариші вбитого, зайняті в інших купе, але відповісти їм було вже нікому.

Міра обережно визирнула в прохід. Попрямувала до виходу з вагона, коли дорогу їй перепинив бандит, що тягнув кілька валіз водночас. Він випхався з купе і здивовано вирячився на Міру.

– Ти хто така? Нумо йди сюди, сучко! – бандит хтиво посміхнувся, бо помітив, яка Міра гарна. Потім помітив револьвер у руці Міри. І плями крові на її сукні. – Якого біса?

Смикнувся, але йому було нічим вихопити з-за паска револьвер, бо обидві руки були зайняті награбованим. Навіть не встиг здогадатися поставити валізи і полізти за зброєю, оскільки пролунав постріл. Бандит почав падати, як і перший, з акуратною діркою у центрі лоба. Наче ото в індусів, фотографії яких можна було побачити у журналі «Навколо світу».

Міра переступила через труп, коли в прохід вибігло одразу кілька бандитів, здивовані черговим пострілом і мовчанням товаришів. Знову постріли. І знов акуратні дірочки у лобі в зарізяк, кожен з яких лише встиг здивуватися тому, від чиїх рук приймав смерть. Міра вбила всіх «вовчиків», потім повернулася до першого. Схилилася над ним, полізла за пазуху, забрала у нього мішечок, який він знайшов у валізі. Перевірила й інших вбитих бандитів. Забирала лише червінці й дорогоцінності. Потім повернулася до свого купе і поплескала по щоках Соловейчика.

– Корнете, нам вже час.

Він відкрив очі, здивовано подивився на Міру з револьверами, які вона забрала у бандитів.

– Що трапилося?

– Нічого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходімо.

– Куди?

– Подалі звідси.

Корнет підвівся, вийшов у прохід, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.

– Х-х-хто це їх? – спитав хрипко.

– Доля, – тихо відповіла Міра.

Корнет помітив добрячу калюжу крові біля одного з убитих. Соловейчику стало зле, він ледь не втратив свідомість.

– Корнете, тримайтеся! – наказала йому Міра. Переступала через трупи, наче через дерев’яні колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися і мовчали. У деяких на обличчі були синці, на підлозі конав чоловік з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.

Корнет визирнув з дверей вагона і побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладені мішками зі здобиччю.

– Там «вовчики»! – прошепотів він Мірі на вухо.

– Та ви що! – наче здивувалася вона. – Добре, що попередили, тепер знатиму. – Міра посміхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.

– Сучко! – тільки і встиг сказати він, бо миттєво гепнувся на підлогу вже зі звичною діркою у лобі.

– Вони нас уб’ють! – перелякано зашепотів Соловейчик, вирячившись на труп.

– Можливо. Роздягайтеся, – спокійно наказала Міра. Корнет ошелешено подивився на неї.

– Що?

– Роздягайтеся!

– Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офіцер, як дворянин, не зганьбити… – почав було булькотіти Соловейчик, який притиснувся спиною до стінки і стояв до Міри боком.

Міра вистрелила і збила ремінну бляху на штанах корнета. Ті почали падати. Соловейчик намагався притримати їх, але Міра притиснула його ліктем до стінки.

– Роздягайтеся. І швидко, – сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Міра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в одній білизні, бандитські лахи.

– Тепер одягайтеся.

– Навіщо? – спитав корнет, але обпікся поглядом Міри і почав кивати головою і поспіхом натягувати одяг убитого «вовчика». Міра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга їхав вершник. Молодий хлопець зі скривавленою шаблею. Так сп’янів від крові, що навіть не грабував, а їхав уздовж ешелону та волав. Міра визирнула і махнула йому рукою. Хлопець помітив її, поставив коня дибки, зупинився біля дверей вагона. Міра підморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» ішов до неї. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.

– Яка краля! – він поспішав до Міри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Постріл. Куля продірявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже ніяково у бандитському одязі.

– Корнете, сідайте на коня, – наказала Міра. – Я кинусь через сідло. Їдьте від потяга наче зі здобиччю. Зрозуміли?

Корнет перелякано кивнув, але видно, що від шоку мало що розумів.

– На коня, – повторила Міра. – Потім їдеш від потяга. Не поспішаєш, наче зі здобиччю. Вперед!

Міра дала корнету ляпаса, щоб хоч трохи отямився. Соловейчик боязко визирнув з вагона і тут же сховався.

– Там «вовчики»!

– На коня або пристрелю, – сказала Міра і наставила на корнета револьвер.

– Що?

– Швидко! – виштовхнула його з вагона. Корнет вивалився, впав на землю, підхопився. На нього ніхто не звертав уваги, навколо була метушня, бандити поспішали, бо скоро міг прийти панцерний потяг. Соловейчик схопив коня за вуздечку, всівся у сідлі, перелякано озирнувся, під’їхав до дверей вагона, звідки вистрибнула Міра і лягла поперек сідла.

– Поїхали, чого стоїш! – зашипіла корнету. Той нагнав коня і поїхав геть від потяга.

Кілька бандитів тільки тоді звернули увагу на корнета, коли він був уже на відстані півсотні метрів.

– Стій! Ти куди? Хто це? Стій!

Соловейчик пришпорив коня. Бандити кинулися навздогін. Потроху наближалися. Корнет щосили гнав коня, але йому з двома людьми було важко.

– Міро, бандити наближаються! – перелякано зашепотів Соловейчик, в якого похолола спина, наче вкрившись льодом.

– Я бачу, – Міра вже вихопила револьвер і прицілилася. Далі постріли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дірками у лобі. Двоє «вовчиків» зупинилися, розвернули коней і нагнали їх геть від утікачів.

Біля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всім цим спостерігав отаман Куделін, Батько «вовчиків». У нього на шапці була ціла вовча голова з ощиреною пащею.

– Швидше! – гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.

– Пане отамане, пане отамане! – це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.

– Що таке? – невдоволено спитав Куделін, якого турбувала здобич, а не якісь дурниці.

– Втекли! – хором доповіли бандити.

– Хто?

– Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! – тараторили «вовчики».

– Що?

– Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала з револьвера! – Бандити перелякано вклонилися і кивали головами. – Прямо у лоб цілила! Скажена сука!

– Що? – вибухнув отаман Куделін. – Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!

– З двох рук! Зі ста кроків лупила! – виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.

Постріл. Один із бандитів упав.

– Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, – гримнув отаман. – Але тебе я залишу, – звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. – Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! – закричав отаман Куделін. – Все, їдемо! – Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.

– А ти з ними стикався? – спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.

– Та було раз, – кивнув він.

Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.

– Вовча дивізія іде, – сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. – Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією – отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.

– Та який з мене отаман? – здивувався Чет. – Я – солдат.

– Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка – село багате, – вів своє один із дядьків.

– Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.

– Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де. Допоможи нам. А ми відплатимо.

– У них гармати, – знизав плечима Чет.

– А нам відступати нікуди, – відповіли синівські мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.

– А порох у вас є? – спитав Чет.

– Пороху достатньо. І вибухівка є. Гармат тільки немає.

– Добре, щось вигадаємо, – кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цілували. Чету від того стало ніяково.

За кілька днів Вовча дивізія вже сунула на Синівку, яка ощирилася барикадами на тинах крайніх хат та стволами гвинтівок. Кіннота «вовчиків» швидко оточила село, піхота зайняла позиції. Отаман Куделін послав десяток бійців запропонувати селянам здатися.

– Скажіть тим селюкам, щоб здавалися мені на милість. А як ні, то змішаю їх з лайном! Снарядів вистачить! – закричав отаман і вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долоні, кращого місця не знайти, щоб по ньому бити.

Бійці наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Ті попросили часу подумати. «Вовчики» відповіли, що батько Куделін чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзі гинути. «Вовчики» ставили коней дибки і реготали, бо ж чули, яке Синівка багате село. Не всяке місто такі статки має. Відчували здобич, яка п’янила не гірше за горілку.

Раптом пролунав страшенний вибух. Такої сили, що аж земля затремтіла під ногами. Всі побачили, як над пагорбом, на якому тільки-но стояла артилерія Вовчої дивізії, тепер піднімався стовп диму та пилу. Селяни дали залп і перестріляли всіх парламентарів Дикої дивізії, окрім одного.

– Біжи і скажи своєму смердючому отаманові, що хай він тепер свої гармати у дупу собі засуне! А Синівки йому не бачити! – наказали селяни.

Переляканий «вовчик» побіг геть, а отаман Куделін аж завив від люті, бо ж без гармат хіба візьмеш цю Синівку! Два дні Вовча дивізія потикалася на штурм, палила навколишні хутори, в яких майже не було здобичі, бо ж всі втекли до Синівки, а потім відступила. Вдячні селяни вклонилися Четові до землі, дякували, питали, якої нагороди він хоче.

– Спокою хочу. Щоб не чіпали мене більше, – сказав Чет. Повернувся на хутір, вірніше, на згарище, де синівці вже будували йому нове обійстя. Більше і краще, аніж було.

– Хотів спокою, та де тут спокій? – сказав Чет Мірі.

– На тому світі тільки спокійно. А може, і там люди калатаються, – гірко всміхнулася вона.

– Та ні, хоч там мусить спокій бути.