Читать книгу Україна, 1918: Хроніка - Владлен Мараев - Страница 4

11 січня 1918 року генерал-лейтенант Павло Скоропадський подав у відставку з посади командувача 1-м Українським корпусом. Тимчасовим командувачем з’єднання став генерал-майор Яків Гандзюк.

1-й Український корпус постав на основі українізованого 34-го армійського корпусу 7-ї армії Південно-Західного фронту. Протягом певного часу він був одним із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. Зокрема, в листопаді 1917 року частини корпусу роззброїли та відправили до Росії збільшовизованих вояків 2-го гвардійського корпусу, який наступав із Правобережжя на Київ, прагнучи повалити Українську Центральну Раду. Та на зламі 1917–1918 років навіть 1-й Український корпус не оминула загальна хвиля масового дезертирства військовослужбовців, які понад усе бажали припинення бойових дій та повернення додому.

Павло Скоропадський здав командування корпусом через низку нездоланних протиріч із керівництвом Української Народної Республіки. Лідери УНР вбачали в його особі «старорежимного царського генерала» з диктаторськими замашками, а корпус в його руках вважали небезпечним інструментом потенційного державного перевороту. В свою чергу, П. Скоропадський був украй незадоволений недостатньою увагою керівників УНР до військових справ, поганим постачанням корпусу та кадровими змінами: призначенням соціал-демократа Миколи Порша – людини без військового досвіду – генеральним секретарем військових справ УНР, а також призначенням полковника Юрія Капкана, що мав неоднозначну репутацію серед військових, керівником оборони України від більшовиків. Майбутній Гетьман України досить емоційно і докладно розповів про свою відставку:

«…Петлюра ушел, вместо него военным министром стал Порш, о котором я тогда еще понятия не имел. Главнокомандующим всеми силами на Украине был Капкан, последнее меня взорвало… Капкан, какой-то преподозрительный авантюрист, с очень нелестной репутацией насчет денежных вопросов за время его службы в Ораниенбаумской офицерской школе, – с этим назначением я согласиться не мог.

Приехав в Киев, я также постарался собрать сведения, кто такой Порш. Оказывается, что это по профессии присяжный поверенный, исключенный за всякие неблаговидные проделки из сословия адвокатов, вместе с тем имевший, по слухам, какие-то отношения с немцами. Умный, большой нахал. Я поехал к нему и заявил, что если мне не дадут все по списку, который я тут же представил, для поддержания корпуса в порядке, я прошу меня освободить от командования корпусом. Порш имел чрезвычайно надменный вид, видимо, ничего в нашем деле не понимал и ни на одно мое законное требование не дал мне положительного ответа, хотя для меня было ясно, что при желании возможно было это сделать.

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацію. Менше ніж за місяць після цієї події генерали Я. Гандзюк і Я. Сафонов потрапили в полон до більшовиків і були розстріляні. 1-й Український корпус припинив своє існування. А сам П. Скоропадський навесні 1918 року став лідером опозиції, що готувала державний переворот проти УНР. Після його приходу до влади тіла Я. Гандзюка і Я. Сафонова були віднайдені в одній з братських могил жертв червоного терору та з військовими почестями перепоховані на території Видубицького монастиря. Мала Рада міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати їхнім удовам грошову допомогу в розмірі піврічного утримання чоловіків. За радянських часів могили зрівняли із землею. Тільки у 1990-х роках зусиллями нащадків Я. Гандзюка та київських краєзнавців над його похованням встановили надгробок.