Читать книгу Україна, 1918: Хроніка - Владлен Мараев - Страница 5

20 січня в Києві з урочистого богослужіння в соборі Святої Софії відкрилася перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирішити основні питання церковного життя, що назріли з початком революції. А саме: визначити статус православної церкви в Україні, обговорити можливість отримання автокефалії, відновлення традицій соборноправності (тобто устрою, в якому церковним життям керують всі разом – ієрархи, нижче духовенство й миряни). Востаннє до того православні церковні собори Київської митрополії відбувалися в XVII столітті, коли вона ще підпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патріархату.

Проведення собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Проте ініціатори цього заходу наштовхнулися на активну протидію київського митрополита Володимира (Богоявленського) та єпископату, що стояли на позиціях збереження єдності з Московським патріархатом і категорично не сприймали ідею української автокефалії.

Уряд Української Народної Республіки визнав Всеукраїнську православну церковну раду. В структурі генерального секретарства внутрішніх справ з’явилася посада комісара у справах ісповідань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Української партії соціалістів-федералістів. Хоча в цілому соціалістичне керівництво УНР виявляло досить кволу зацікавленість у церковних справах.

Головою Всеукраїнського православного церковного собору було обрано єпископа Пимена (Пєгова). В керівних органах собору переважали представники Всеукраїнської православної церковної ради, які наполягали на автокефалії. Собор створив низку комісій:

– урядову (розробляла положення про Вище церковне управління в Україні);

– з питань єпархіального управління і парафіяльного життя;

– з проблем українізації церкви;

– з проблем духовної освіти;

– економічну (питання матеріального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Під час засідань собору було виразно помітно протистояння проукраїнського і проросійського духовенства. 24 січня єдиний раз перед делегатами собору виступив комісар у справах ісповідань УНР О. Карпинський. Він оголосив курс на розбудову самостійної церкви у самостійній державі та заявив: «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві».

Перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору, відбувши дев’ять пленарних засідань (їхні матеріали не збереглися), так і не ухвалила найважливіших рішень. В умовах розгортання більшовицько-української війни проросійські делегати зайняли вичікувальну позицію. 2 лютого 1918 року робота першої сесії була припинена. В цей час у середмісті Києва точилися запеклі бої між військами УНР і повсталими прихильниками більшовиків, а з лівого берега до столиці наближалися червоногвардійці Михайла Муравйова. Проукраїнське крило собору встигло хіба що ухвалити спеціальну постанову із заявою, що через оголошення більшовицькою Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями слід припинити, фінансові відрахування залишати в Києві, створити тимчасову єпархіальну церковну раду для вирішення єпархіальних справ, вести документацію українською мовою, духовенство та єпархіальні школи мають утримуватися за державні кошти УНР.

Друга і третя сесії Всеукраїнського православного церковного собору відбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзі після гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, відбувся київський єпархіальний елекційний собор. Він обрав митрополитом Київським і Галицьким Антонія (Храповицього), який, за словами Сергія Єфремова, мав репутацію «найзапеклішого обрусителя й реакціонера». Характерно, що ані Гетьман П. Скоропадський, ані його міністри не були в захваті від такого рішення і не визнавали митрополита Антонія до затвердження на Всеукраїнському соборі, але й не вважали за можливе тиснути на делегатів або вимагати перегляду результатів виборів. 4 червня московський патріарх Тихон і Священний Синод затвердили Антонія митрополитом Київським і Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всі українські єпархії визнали його главою церкви.

Проросійське крило в середовищі церковників намагалося відтермінувати або й взагалі скасувати другу сесію Всеукраїнського собору. Вони побоювалися, що проукраїнські сили будуть активно боротися за автокефалію та скористаються підтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновників міністерства ісповідань. Та все ж, за погодженням із владою, 20 червня – 11 липня відбулися засідання другої сесії. На її проведення Рада міністрів Української Держави асигнувала міністерству ісповідань 1 117 600 карбованців.

Із самого першого дня роботи другої сесії, так само як і на першій, позначилося протистояння проросійської більшості та проукраїнської меншості делегатів. 7 липня членів Всеукраїнської православної церковної ради позбавили мандатів, і вони були змушені припинити участь в сесії собору. Це дало змогу проросійському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управління на Україні». Воно зберігало юрисдикцію московського патріарха над українською церквою та фактично нівелювало вплив органів державної влади на церкву. Так, московський патріарх мав затверджувати Київського і Галицького митрополита та всіх єпископів. Богослужбовою мовою в Україні залишили церковнослов’янську, зважаючи на її «багатство і придатність висловлювати істини Христової віри, душевну потребу всіх народів молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «від часів Кирила і Мефодія церковно-слов’янська мова об’єднує усі слов’янські церкви і народи». Українською дозволялося виголошувати проповіді за бажанням прихожан. Матеріальне забезпечення духовенства та духовних шкіл було вирішено покласти на державу.

Третя сесія Всеукраїнського православного церковного собору відбулася в Благовіщенській церкві Києво-Печерської лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення політичного становища в Україні, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраїнські сили на ній знову опинилися в меншості: 60–70 представників із загальної кількості в 351 делегата (тобто, менше 20 %).

Відповідно, питання про українську автокефалію знову було провалене, хоча на автокефалії наполягав гетьманський уряд, який також відмовився затвердити «Положення про Вище церковне управління на Україні».

14 листопада перед собором виступив міністр ісповідань Української Держави Олександр Лотоцький. Він вимагав якнайшвидше проголосити автокефалію, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковні справи. Під впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалію на голосування, але «за» висловилися тільки троє делегатів. Решта проголосувала за збереження залежності від Російської православної церкви. А крім того, в той самий день відбулася зміна уряду Федора Лизогуба на проросійський кабінет Сергія Гербеля. Міністр ісповідань О. Лотоцький відправлений у відставку і замінений на Михайла Вороновича. Такі зрушення були до вподоби більшості делегатів собору, вони звернулися до населення України із закликом «об’єднатися навколо Гетьмана і його нового уряду заради спасіння всієї Росії і на славу православної віри та церкви».

12 грудня, всього за два дні до зречення від влади, П. Скоропадський відвідав засідання собору. Після його візиту делегати ухвалили постанову про першість православної церкви з-поміж інших конфесій в Україні. Шлях до українізації церкви знову рішуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Українська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужінь. До того ж, делегати вимагали від уряду повернути духовні школи і Київську духовну академію в підпорядкування духовній владі, цілковито зберегти церковну власність на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам і дияконам – по 6).

6 1 десятина = 1,0925 гектара.

Та вже 16 грудня засідання третьої сесії собору були перервані через падіння гетьманського режиму та відновлення Української Народної Республіки. Нова влада урядовим законом від 1 січня 1919 року проголосила автокефалію православної церкви в УНР, але втілити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.