Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 10

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, – нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло – до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.

Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

– То ми тута житимо? – озвався Марко.

– Так, сину.

– Доки мама не приїде?

– Ага, – зітхнув.

Далі він місив замети на сільській вулиці, волочачи за плечима великий речовий мішок, а правою рукою міцно тримав синову руку в теплій рукавичці, вив’язаній мамою Асміне, котра десь там у горах альбо була прощена своїми одноплемінниками за давній гріх із ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасові хтілося вірити, що вона жива, тільки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болісний, як при прощанні восени.

– Мама повернеться, приїде до нас, – запевнив тоді сина.

Чи повірив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помітну стежку крізь білий, наче святковий сніг, а як стало геть грузько, звелів синові, аби ступав у його сліди. Син трохи прочалапав, спіткнувся і тоді Панас промовив:

– А знаєш що, Марочку?

– Що, тату?

– Сідай-но ти мені на плечі.

– Як то? Вам… тяжко буде.

– Нє, – сказав Панас. – Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

– Я ж солдатський син. Дійду і сам.

– Сідай, – велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

– Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, – сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

– Отакої, – сказав Панас. – Ти не забився?

– Нє, тату, – сказав Марко. – Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

– То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», – подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

– Ми вже прийшли, тату? – чує голос Марка.

– Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

– Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох[21], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей – вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався – то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

– Доброго й вам здоровля, – почув. – Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

– Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, – сказав Панас. – Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасів брат. А де він сам, хазяїн?

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

– Боже мій… Панас! А ми думали…

– Що я пропав? – Панас усміхнувся. – А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула – хто то? Ваш син? Панас пояснив – так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала – просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини[22] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

– То у вас четверо дітей? – перебив її сокоріння Панас.

– Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба[23].

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють – невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки – їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка – та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, – про маму Юстину.

– Ни дуждалися вас мама, – зітхнула Варка. – Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.

– А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

– Нє, – зітхнула Варка. – Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта – то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

– Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

– Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…

– Хай простять мама, – сказав Панас.

– Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав – чи письмо його получали?

– Ой, аякже, – сказала Варка. – Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…

– Чого ж ни одписали?

– Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?

– Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

– Мо’ й загубив, – зітхнула Варка.

– А моє ж письмо де? Викинули?

Варка знітилася, а тоді:

– Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…

Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.

А крик усе лунав, хоч віддалявся:

– Асміне!

Брат вернувся пізно ввечері, перед тим небіж явився. Привіталися – радість перемішана з насторогою – побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собі хату. «То добре», – сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з іншого, вже напівзабутого світу, – нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а є моя сім’я й моя господарка? Випили горілки, якої привіз Панас, трохи сп’яніли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», – несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, – казав його погляд. – Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

– Завтра почну шукати собі хату, – сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

– Я ничого. Поживи собі, кілько тре. Тут десь і постелимо.

– Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, – Панас усміхнувся силувано. – Дєкую, що сина пристроїли…

– На печі йому з нашими тепло, – повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався – живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда – всі дівки. Тарас засміявся – нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

– То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, – сказав Тарас. – Може б, у вас і сини, й дочки були б…

– Так то воно так, брате, – одказав Панас. – Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

– Щось тобі покажу, – з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

– Що то? – здивувався брат.

– Якеї смішнеї загогулини, – сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

– Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? – переляк майнув ув очах Тараса.

– Не бійся, – сказав Панас. – Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.

– Чари, – сказав брат.

– Теї чари, щитай, моє життє вберегли, – Панас погладив шкіру, подивився на карту, взявся пояснювати – то річка, то вулиці, й спинився – а то ж яка вулиця? Подумав – ат, може, колись була, і чогось тоскно-тоскно стало на душі.

А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосної управи (Загоряни, доки він блукав по світах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвідку щодо купівлі хати й землі. З їхньої на сусідську вулицю завернув – рішив так ближче вийти, мо’ й замети менші.

Спинився – тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Нє, нихай завтра, ци пуд вечір.

Тут і сталося диво. Розчинилися двері доми, дівчина з дверей випурхнула – у якомусь лапсердаку, сірому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Біжком до хвіртки, і тут Панас здригнувся, завмер, прикипів до стежки, кимось протоптаної. До нього наближалася не просто дівчина – то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селі. Обпекло, запашіло лице, бо зовсім поруч постала та, яку в пам’яті зберігав, а потім і погасла, забулася, а тепер побачив заново – живу, колишню.

«У мене гарєчка, – подумав Панас. – Напасниця, од якеї голова розбухає».

Параска побачила його і спинилася. Здивовано – глип, глип, а очі теї самі, великі, зеленкуваті, гарнющі.

– Доброго здоровля, пане солдате, – проспівала.

«Неїн голос», – ще гарячіша хвиля обдала Панаса.

– Спаси Біг, – хрипко сказав. – Здорова була, Парасю.

– Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, – дівчина приснула сміхом.

А з хати з’явилася старша жінка й собі попрямувала до хвіртки. Вона була незнайома і начеб десь бачена. Десь бачене, стрічене пооране зморшками обличчя, ніс, ледь плескуватий, і очі, очі теї самі, хоч і вигаслі…

– Боже мій, Боженьку, нивже Панас, – сказала жінка й кинулася, до нього притулилася, руками обхопила. – Панас, Панасик, Панасище… Живий!

Тут і зрозумів Панас – то Параска, його колишня кохана. А то поруч… Нивже дочка, тая сама, що на виданні… Як же схожа!

– Здорова була, Парасю, – промовив. – Вернувся, як бач… То твоя дочка?

– Ага, – Параска лукаво, з прищуром, блимнула. – Що, похожа?

– Дуже, – признався Панас. – Я вже було подумав…

– Що то я?

Давні, напівзабуті горошини Парасиного сміху вихлюпнулися, розсипалися, вдарилися об ворота, впали у сніг.

– То я побігла?

Гафійка-Гапка крутнулася, мов дзиґа, теж смішком бризнула.

«Вона ще ліпша, ніж Параска була в неїні літа», – майнула думка в Панаса…

– Зажди, вертихвістко, – Параска з добродушним смішком. – Оно дєдько Панас до нас у гості зайде. То ж з усіх гостей гість.

– Гиншим разом, – пообіцяв Панас.

Дивився, як відбігає – де там тій козі чи молоденькій теличці – дивним вистрибом, молодим, аж п’янким вихором Парасина дочка…

Він ще не раз милуватиметься її ходою, помахом рук, що розкрилювалися, мов справжні два крила в лебідки, порухом брів, ніжним усміхом уст, ходою, що мовби співала дивну пісню. І коли, владнавши діла у волості (де все складалося на диво вдало, правда, після хабара і царських грамот, показаних волосному начальству), обстроївши діла у старої Мотрихи, яка за догляд за нею погодилася продати хатину, таки завітає в гості до Параски і Буци. Обоє приймуть лагідно, радо, щедро. Вдячність свою словами і дарунком – полотна на сорочку – виявлять. Буца за ці літа геть висох, помарнів, вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкіри та кісток.

«А він би вернувся, як я?» – Панаса здивувала ця раптова думка.

Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.

Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися – вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов – Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися – бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть – у своїй домі, на своїй землі.

А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…

– Та що там, – сказав Панас. – Минулося… Ось же я…

– Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…

І по хвилі-другій мовчанки видала:

– Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…

– Файна дівка, – сказав Панас. – Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…

– А чого б нє, Панасе. – Параска аж стрепенулася вся. – Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…

Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.

– Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…

– Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, – сказав Панас. – Вона жива…

– Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…

– А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…

– Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.

Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.

«Може, й справді, – подумав Панас. – Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»

Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.

«Ще ж я ни такий і старий», – подумав Панас.

Вирішив – ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.

…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.

– Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.

І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.

– То кажи, – Панас здивовано.

Мокринка, трохи повагавшись, і видала:

– Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.

– Недобре… Як то?

І за руку схопив:

– Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.

Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський[25] молодь відзначала перед першим Спасом[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.

– Хлопцем? – Панас од почутого сторопів.

– Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. – А Гапка й каже, – стишила голос Тарасова дочка, – «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика – хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». – «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, – Гапка одказує. – Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». – «Ну й то дивись, – Петро каже, – щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…

– Ти не брешеш? – Панас мовив те затерплим язиком.

– Та хрест святий, – Мокрина ревно перехрестилася. – Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

– Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.

Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:

– Чого ви-те такі сумні, тату?

– Нічого, синку, – одказав. – Біда минула, тилько чорним крилом помахала.

Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала – од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.

– Куди ви-те, тату? – стривожився син. – Хіба на війну зібралися?

– У похід, синку. Скоро вернуся.

Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», – казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.

– Смірна! – Панас не гукнув, а ревнув. – За мной, солдатская нівєста.

– Що з тобою, Панасе? – то вже Параска.

– Та він шуткує, – вставив свої п’ять копійок Пилип.

– Нікаких шуток, – Панас грізно. – Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.

Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.

– Вой, зувсім тронувся. Сирої кашанки наївся! – прорепетувала Параска. – Вой, людоньки, що ж то таке…

Панас зауважив, що коло містка й справді почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто сміявся, а хто щось кричав. З’явився і поткнувся було Петро Бендюків, та Панас рикнув, що і його зара у стрій поставить, тож майбутній Парасчин зять спинився, позадкував.

Нарешті й він спинив жінку й дочку – стомлених муштрою, задиханих, – і сказав:

– Ну, пойняли, за що? – і до своєї колишньої «нареченої»: – Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!

– Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, – спробувала було Параска.

Та Панас наказав:

– Вольно! А то зновика в стрій поставлю… Геть! Бягом!

Вони й побігли підтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорікає дочці, що раз така дурна, не вміє язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюків на полицю зуби класти. Присів на якусь гілляку. Гіркота заливала очі потом і мовби довкола потемніло. І враз після того світло-світло стало.

– Що, солдате, свіжатини захотілося? – сказав уголос і побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синові назустріч рушив.

Перед ним лежало село – його й начеб не його.

І сина хотів ось-ось зустріти, й боявся. Звідки ця боязнь? Нащо була та комедія? І то не Гафія так учинила, а… А Параска? Що змінилося за ці роки, куди витік його час? Чи життя – то щось інакше, ніж те, яким жив?

«Та я ж поборов його, – подумав Панас. – Ось же мої рани… ниють ночами… ось же мої ноги, які стільки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якої пішов до війська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неї ув Гафії, Гапці, а Параски там ни було, от яка біда… А може, Параски ни було і в самій Парасці?..»

Син підійшов до нього, а він до сина.

– Що, тату, тута було? – спитав Марко.

– А нічого, синку, – одказав Панас. – Нічого. Так… Маньоври…

І поклав руку на чорняву синову голову.