Читать книгу Діва Млинища - Володимир Лис - Страница 7

Минув цілий місяць. Випав і розтав перший сніг. На зміну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з іншими хлопцями побував у місті, в рекрутському присутствії. Усіх їх визнали придатними до служби.

Восьмеро рекрутів, хлопців з поліського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до російського імператорського війська, з цього загубленого серед боліт і лісів села, покидали Загоряни вранці, на межі осені й зими, під важким свинцевим небом. Здавалося, от-от має піти дощ чи сніг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рідними обійстями й родинами на цілих два з половиною десятки літ, вийшли не тільки їхні рідні й близькі, а більше, як півсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка відслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очі її за ці кілька днів геть опухли від сліз, та вчора зранку вона перестала плакати і вперто мовчала. Мовчання її гнітило Панаса ще більше, ніж сльози. Німий докір пригнічував, прибивав до землі, наче камінь. Він узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли ліпше сіяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде підлатати хату. Брат ходив за ним і коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радієш, що будеш хазяїном чи сумуєш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.

До мами врешті промовив:

– Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечір… Коли й побачимося, чи й побачимося…

Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звіддаля, десь із тої далини, на якій він буде вже завтра.

– Я й так з тобою весь час говорю.

– Говорите?

– У думках. Ти ни чуєш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собі тико ще більше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І ніби легше стає.

– Вже назад не повернеш, – сказав Панас. – Пізно, мамо. Якби ви-те мені в душу залізли…

І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого війська, али й лишєтися ни хочу. Ціла вогняна паща дивиться на мене. Питає, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»

– Добре, я тобі їдла на дорогу вготую, – сказала мама.

– Вготуйте.

Увечері рідня зібралася – сестри, їхні чоловіки, хрещені батько й мати Панасові, родичі по батькові покійному. Посиділи, говорили про те про се, мати, як гостей стрічала, попереджала:

– Ничого про те військо, про рішенець його, ни кажіте. Про життє хіба…

Так і говорили. Кум Платон Бартич спробував було пожартувати: «Ще, диви, й єнералом вернеться», то на нього цитькнули.

Панас звівся, сказав:

– Щоб ви-те усенькі знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й піду. Бо інакше ни можу…

І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:

– Та хай би вона вигорєла, тая дівка проклята, ци на ній цвіту насіяно, ци то світ клином зійшовся… Отако долю собі ламати…

– Цитьте, кумо, – тихо сказала мама Юстина. – Мій син знає, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…

– А давайте ліпше пісню заспіваємо, – сказав Панас. – Я ж ни на той світ іду.

Він співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…

А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:

– Там коло воріт тибе тая…

Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.

Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.

– Нащо прийшла?..

Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.

Зрозумів – то чує, як пахне неїне тіло.

Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:

– Мо’ трохи одійдемо?

«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», – подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.

– Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

– Роби, що хоч…

Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

– Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

Вона зітхнула. Сказала:

– Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок – то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

– Ходімо… Десь он туди, в садок, – прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

Він спинився.

Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

– Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

– Панасе, то я… Я рішила…

– Пилип знає? – Панас уже рикнув. – Знає ци нє? Кажи правду!

– Знає, – сказала Параска тихо. – Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

– Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув – таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однісіньку на цілім світі.

І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.

Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.

– Ви-те що? Нащо?

Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:

– Прости… Хай тибе Біг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матінко… Ой, матінко… Прости, Панасе…

– Та що ж то таке, людоньки, – Панас хотів гукнути, але скорше прошептав.

Параска раптом нахилилася й поцілувала його ноги в постолах. Панас сіпнув ногою й сказав голосно:

– Ходімо… Пора вже…

Не знав, що й казати, що й діяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопці-рекрути тоже прощалися. Параска і Пилип все стояли на колінах, й Панас не відав, як йому повестися далі. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вів до Любовня, міста, з якого мав початися його невідомий і незвіданий шлях. Йшов і боявся озирнутися, хоч і треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колінах. Стояли й досі, він чогось був певен. Звів очі на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Діву, про яку казали мама.

Діви не було.

Панас опустив очі, тоді поглянув на людський гурт. За ним уже йшли інші рекрути в супроводі волосного писаря й унтера, що приїхав з полку, який там у місті, казали, квартирується – теї обидвоє їхали на бричці. Частина людей подалася за рекрутами, і Параски з Пилипом вже не було видно. На якусь мить Панас угледів маму, брата, махнув рукою.

Подумав, що нестерпно шкода покидати село, рідних. Як мимо своєї латки поля проходитиме, то хоч поклониться. Поволі пішов сніг, що ставав все ряснішим. Мов хотів замести їхні сліди.

Він ішов і думав про свою долю, і про свою вину. Наче мав її, був прощений і знову взяв на плечі. Нащо ж Параска з Пилипом на коліна стали?..

Що більше – їхнє щастє чи горе його матері і його власний жаль, що, здавалося, засипає, мов сніг, всю дорогу… Що більше?