Читать книгу Місяць, обмитий дощем (збірник) - Володимир Лис - Страница 10

Не раз доводилося в парку бачити равликів, розчавлених чи то людською ногою, чи колесом авто – тут по-дикунськи інтенсивний рух машин до пляжу на березі річки Стир, іподрому, який розмістили на місці старого стадіону для всіх, зокрема підлітків, а також до протестантської церкви, яка розмістилася також у парку, як у місті кажуть – ще одного бізнесового проекту.

Що спонукає цих маленьких істот переповзати на інший бік? Прагнення щось там побачити і пізнати? Равличний суїцид? Просто бажання рухатися? Сподівання на ліпшу поживу на тім боці? Спитати б равлика, так не відповість. До того ж я не вмію розмовляти з равликами. І тут спадає думка: а раптом це гинуть равлики (чи равлички), котрі поспішають на побачення з собі подібними… Чи поволечки повзуть у пошуках кохання, а може, й просто спорідненої равличної душі? І гинуть…

Що ще я знаю про равликів? Хіба те, що на них полюють, збирають і здають в ресторани (вже і в нас) або заготівельникам, котрі доправляють їх за кордон. Виник своєрідний «дрібний равличний бізнес». Самі наші люди поступово привчаються їх їсти. Якщо так піде, то в українських равликів незавидна доля. Дуже незавидна.

Одного разу я зустрів у парку хлопчика, який простував алеєю і придивлявся до чогось. Раз у раз нагинався, потім зникав у заростях і знову з’являвся на алеї. Я зрозумів, що він шукає равликів, котрі виповзли на доріжку, якою ходять люди, і рятує їх од можливого розчавлення. Правда, я подумав, чи не позбавляє він таким чином равликів їхнього шляху і свободи вибору взагалі. Але то я вже міркував, як людина про людей, а не про равликів.

Ага, мало не забув. У селі, що неподалік Луцька, мешкала поетеса. Геть не пристосована до життя, яке її оточувало, авторка віршів у старовинному стилі, проте з досить цікавими образами. Встигла видати дві збірочки. За характером була дуже колючою, з тих, що їх називають «хронічними правдолюбами». Наживала аж до самої передчасної смерті (відправив у інші світи цукровий діабет) собі ворогів публікаціями в газетах про всілякі життєві негаразди, про людське нехлюйство і необов’язковість. А ще написала кілька мініатюр про равликів. Про те, як вона любить ними милуватися і спостерігати за їхнім неквапливим рухом, шляхом, який їм одним і відомий.

І звісно, вона з її вдачею не могла не написати про розчавлених варварами-людьми бідолашних равликів у тому ж нашому парку. Пропонувала якось захищати нещасні створіння. Дехто над тою заміткою чи своєрідним міні-есеєм посміювався.

Якось мій колишній колега по роботі відверто запитав у неї, як у такій колючій особі зі «скверним» характером уживається чутливість, вміння створювати гарні образи і любов до равликів.

– А знаєте, що я роблю зі своїми колючками? – відказала вона. – Я їх збираю і віддаю равликам. Вони їх ховають у траві, так що я й сама не можу знайти.

Так, звичайно, могла сказати тільки поетеса. Яка захищала і, здається, розуміла равликів, та все ж не знала, куди пролягає їхній шлях. А може, і знала, тому так передчасно й полишила цей недосконалий світ.