Читать книгу Місяць, обмитий дощем (збірник) - Володимир Лис - Страница 14

Більше, ніж про безсоння, написано, напевне, тільки про сни. Найцікавіше з того, що прочитав, у французького румуна Еміля Чорана, хронічного безсонника, і нашого Кості Москальця.

Але хіба можна цікаво писати про безсоння?

Болісно, нестерпно, як сприймаєш і саме безсоння – так. Так я вважав, доки не вслухався на черговому перегляді «Службового роману» Ельдара Рязанова у пісню на його слова з рядком «И бессонниц горестные всходы // Надо благодарно принимать». І я став так приймати. Сприймати. Вдячно. Але, передумавши, перепсувавши чимало паперу в ці безсонні ночі, пишучи не про безсоння, а денне життя, раптом замислився над питанням, чому в українській мові безсоння середнього роду, а в російській «бессонница» – жіночого. «Рашенам» і тут пощастило. Дитя-безсоння навіть набити не можна, а робити з ним щось інтимне й поготів. Я почав вирощувати сходи безсоння у дещо повноцінніше. Поливав його уявною водою, доки не ставало рисовим полем. Колись довелося жити на Херсонщині й там бачити розбиті на квадрати рисові поля, які називають чеками.

Слово «чека» нагадало чеки з багатьма нулями, бачені в фільмах, але мені недоступні. Чеку від гранати. І горезвісну ЧК (правда, чекá). Я уявив, як виношу безсоння-чеку кудись за будинок, а ще ліпше – за місто, і там підриваю. Безсоння розривається на шматки. Але при цьому регоче, бо знає, що воно безсмертніше за відрубаний хвіст, з якого виростає нова змія чи ящірка. Безсмертніше за динозаврів. Цікаво, а в динозаврів було безсоння? А сни? У мене іноді виникає підозра, що в тих викопних праящерів була своя цивілізація. Перед вибухом фатального метеорита, що впав на півострів Юкатан і навіть знищив динозаврів, головний Дино-і-завр, впіймавши сигнал з Космосу про наближення метеорита, наказав знищувати всі ознаки того, що в динозаврів була цивілізація, а не просто стадне існування. Так він вирішив посміятися над майбутнім людством.

Якби я був таким витончено розумним, як Кость Москалець, і не мав відрази до філологічних термінів, то теж написав би «Дар безсоння» чи ще щось подібне. З екзистенційним, сиріч філософським дослідженням природи сну. З його розкладанням цієї природи чи то на мікрони чи мікроби, чи на атоми й молекули, які теж не хочуть спати. Але нащо писати, коли вже й так написано?.. Скрупульозно, вміло використавши безсоння.

Я не рахував овечок, бо знав, що це даремне заняття. Іноді я мандрував лісовими стежками, видирався на гори, досліджував уявні міста у вигаданій колись мною країні Екримії. Доки не набридало і я повертався до реальної України, у реальне місто Луцьк, або Київ, Львів і т. ін., коли був у поїздках, обдумував сюжети майбутніх творів, які ніколи не напишу. Уявляв безсоння кішкою, яку гладив, чи набридливим псом, з яким сварився й намагався прогнати.

І вже не хочеться про це згадувати.

І сприймати вдячно безсоння.

Як міг той Рязанов (це ж треба – з таким ім’ям, Ельдар, ха!) так красиво, образно написати…

Безсоння має, виявляється, «горестные всходы».

От і все, кажу я собі, пора спати. Бо вже ранок, час, коли треба щось робити.

А приходить сон.

Тільки ж сон, як виявляється, теж може бути великим хитруном. І бути тільки ілюзією сну.

Це відбувається і о першій, і о другій годині ночі. І о четвертій, і о п’ятій. Якої завгодно години. Спроби зрозуміти, як то кажуть, контрпродуктивні. Так само, як і вслухатися в те, що відбувається десь там, за вікном, у місті. Звідки інколи долинають нічні звуки. Далекий сміх чи плач. Крики, благання про порятунок. Час від часу вони долинають з боку маленької річечки Сапалаївки, мосту через неї. Вони розривають нічну тишу і від того роблять її ще моторошнішою, коли стихають. Не раз хотілося встати і йти на допомогу. Але кому серед ночі? Чому цим людям не спиться й чому вони йдуть назустріч небезпеці? Теж безсоння? Встати, одягтися і вирушити серед темної ночі на порятунок – чи не безглуздя? Так я не раз переконував сам себе. Це треба щось на себе накинути, спуститися вниз, пройти в темряві одною вуличкою, другою… Чи встигнеш когось порятувати і на що наразишся? Але іноді ловлю себе на думці, що чекаю тих звуків, які розпанахують тишу. Бо іноді тиша буває такою безмежною, що, здається, перед нею все ціпеніє, щоб вже ніколи не ожити. Вона мов зібрана зі всього світу, хтось носить і носить її – жменями, відрами, оберемками, у кишенях, бозна в чому, а тиша все прибуває й прибуває. Стає тишею тиш. Живою істотою, котра полює на тебе, щоб упіймати й переконати – окрім неї, ніде нічого немає. Ти знаєш, що це не так, що світанок усе одно настане, і тоді починаєш збирати цю тишу, як іноді збираєш воду. А тиша так само розпливається поміж пальцями, тільки не втікає, а прагне ще більше поглинути своєю безмежністю.

Раніше нічну тишу цієї частини міста порушували сови. Вони жили на тополях, як росли по обидва береги Сапалаївки. Іноді вони починали свої перегуки ще з вечора, і це теж було тривожно. Кажуть, що сови починають кричати за тиждень, іноді за десять днів до чиєїсь смерті і стихають на вісімнадцятий день, тобто має пройти двічі по дев’ять днів. Одна бабуся з маленького будиночка неподалік переконувала, що так вони намагаються затримати душу померлого на цьому світі. Що так вони нагадують душі про те, що її власник не зробив у житті, хоч і мав зробити, що ще можна щось чинити, хай і потаємно для живих. Мені хотілося сказати бабці, що у своїй душі вона поетеса. Що вона вирощує і роздає свою тривогу іншим. Що вона намагається поєднати два світи – той, що зримий і живий, і світ незримий, таємничий, котрий, імовірно, існує тільки в уяві. Бабця, очевидно, певна, що таке можливо.

Як би там не було, але кілька разів дізнавався, що сови таки відчувають чиюсь смерть. Бо після їхнього тужливого крику, який щоночі наростав, мешканці нашого будинку дізнавались, що в будиночках по обидва береги річечки хтось помирав. Чи просто було потаємне, з глибин підсвідомості очікування – хтось має померти. Зрізали дерева, і сови вже не кричать. Де вони тепер? Але ж помирають люди і там, де сови не водяться… Хто сповіщає про їхній майбутній відхід із цього світу?

Безсоння в суцільній тиші, яка мовби відсторонює дихання тих, хто живе з тобою поруч, звісно, теж частинка великого Космосу, яка нагадує про його існування. Про те, що десь існує ще не одне, мільйони безсонь. Сон же підступно прийде вдень, мовби запізнілий нічний блукалець. Коли потрібно буде щось робити.

Утім, безсоння виконує величезну роботу. Маю на увазі не лише те, що писав, коли набридало просто не спати, не лише думання й уявні мандрівки, а й щось таке, що майже неможливо описати. Це народження тих ідей, задумів і просто думок, які у жодному разі не могли прийти вдень. Вранці я визнаю їх дивними й по-своєму банальними, зникне отой ореол, який їх оточував уночі. Але я знаю – вони ще повернуться, нехай не всією думкою чи ідеєю, а може, й частиною нового задуму, але повернуться, це я знаю напевне. Безсоння провокує їх появу, але не видає одразу. Воно мов пропонує гру: ану спробуй пригадати, спробуй виокремити саме те, що тобі потрібне.

Те, що я читав про безсоння в інших, призвело до парадоксального висновку: або ця зараза-неспальниця має безліч варіантів, сортів себе самої, які пропонує всім тим, до кого навідується, в кому висаджує зернята майбутніх гірких сходів, або… в мене зовсім не безсоння, а щось інше. Наприклад, потреба не спати в той час, коли я не сплю, без шкоди для здоров’я, часом без потреби компенсувати якийсь менший час недовгим засипанням удень. Хоча були ранки й дні, коли почувався після безсоння вранці і вдень геть розбитим.

Відомо, що є пташки, котрі можуть спати на льоту. Очі заплющені, а крила ширяють, або й птах неусвідомлено, мовби автоматично, робить ними змах за змахом. При тому спить і не падає додолу. Та що там птахи, з власного армійського досвіду знаю, що солдати призвичаюються спати на ходу, під час тривалих нічних, а то й денних маршів. Ступають рівномірним кроком, і тут головне завдання, щоб у шерензі спали й інші, тоді кроки рівномірні в усіх й ніхто ні на кого не наштовхується. Народжується своєрідний ритм сну одразу десятків, а то й сотень людей. Але ще дивовижніше, коли один хтось на марші спить, а решта ні, а він іде так, мовби не спить.

Такий сон схожий на позичений в інших.

Він – це безсоння навиворіт. Є ж люди, які носять кожухи, а то й білизну навиворіт. Той же Чоран, який все життя, з юності, страждав на хронічне безсоння, скаржився на нього, прожив вісімдесят чотири роки. Та й інші відомі мені безсонники проживали чимало. Отже, нарікання, що «це безсоння мене зажене в труну» зазвичай не спрацьовує. Безсоння виробляє свій ритм, що, мов біль, якого називають «сторожовим псом організму», теж у якийсь момент перетворюється в охоронця. І тут його роль подібна до ролі сну на ходу для людей чи в польоті для птахів, тобто для тих, хто безсонням не страждає.

Можливо, наше тіло, наш організм не збивається з життєвого ритму, досі звичного для нас, а просто знає, що нам насправді потрібно. Що ми можемо зробити в той час, коли нібито треба спати, а ми не спимо. Що ми можемо зробити потім, коли безсоння відійде кудись убік, залишиться як привид минулої ночі. Або згадка про те, що могло бути, але його не було. Мають рацію ті, хто каже, що навчитися безсоння неможливо, як неможливо навчитися спати в ті години, коли не можна ніяким чином заснути.

Примирення з безсонням – це наче примирення з маленькою частинкою безсмертя, подарованого нам завчасно. Щоб ми могли заглянути в нього. Це призвичаєння до безсмертя, яке нас випробовує й вивчає, але може в будь-який момент покинути і вже не повернутися. Відкриття, які робить людина під впливом безсоння, якщо вона надаремне не бореться з ним, – це входження в плин тієї безперервності, яка власне сном і переривається. Бо хіба, повертаючись з небуття, яке називається сном, ми кожен раз не пізнаємо заново світ? Усе в ньому таке, як було вчора, до сну, і вже не таке, бо воно сьогоднішнє, теперішнє, а не вчорашнє. Може, розуміння цього й веде до усвідомлення місця безсоння в нашому житті не як чогось такого, що знищує, знекровлює наше життя, що підступне і сміється з нас, а того, що дає простір, якого не вистачає…

Дуже мало спав Сократ, ще менше Наполеон, та ще менше, виявляється, спить звичайний селянин з Полісся, про якого недавно писали газети. Уже багато років більшу частину свого життя, а він пенсійного віку, бідака, не може заснути, або засинає й майже одразу прокидається. При цьому мусить просто лежати, бо коли починав щось робити, то дуже стомлювався, боліла голова й нило все тіло, вдень почувався геть розбитим. Доки не перестав займатися вночі роботою, а просто лежав з розплющеними очима, безсоння заміняло сон.

Приклади, коли вночі не спиться й людина змушена виконувати якусь роботу, щоб потім висипатися вдень, є просто зміщенням часу. Мовби повертається той час, коли малюки, ще геть несвідомі дітлахи, не сплять вночі, зате висипляються вдень. Вночі вони агукають і доводять до істерики матусь, доки не призвичаюють їх до свого незвичного ритму, розпорядку доби. Добре, коли мати при цьому не працює. Але одна жінка розповідала, що змушена була піти швидко працювати, а малюк вночі не давав спати. Вона спробувала виходити до іншої кімнати, щоб заснути, але тоді дитина, опинившись на самоті й відчуваючи всю безсонну одинокість, починала плакати. Мама прокидалася, верталася, і дитина заспокоювалася, при цьому жінка зізнавалася, що ладна була викинути своє чадо у вікно – таким був її розпач через неможливість поспати. Чехов написав оповідання «Спати хочеться», у якому дівчинка-нянька душить дитину, котра страждає безсонням, і, позбавивши її життя, засинає. Що було далі, письменник не пише, але, гадаю, помста безсоння була більшою, ніж покарання цієї дівчинки.

Так дотикаються, ворогують між собою безсоння й сон двох різних часів. Це й ворожнеча різних часів, різного віку. Безсоння не прогнати, як закликала Алла Пугачова.

Примирення з безсонням постає як частина його таємниці, до якої долучився. З паростків безсоння виростає ціле поле, але краще, коли це могутнє дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тоді прийде сон, бо якщо уві сні народжуються видіння, цілі картини й сюжети, що зникають і не завжди лишаються в пам’яті, то безсоння не забувається. Даремно казати, що безцільно лежав, що рахував баранців, щоб заснути. Даремно вживати снодійне, як рекомендує всюдисуща реклама, бо тоді просто станеш залежним від цих пігулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти їх потребуватимеш, доки не зрозумієш, що безсоння було благороднішим, воно не робило тебе своїм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звір чи риба. Але воно не аномалія, а частинка життя. Невидима у своїй самотності і самотня у своїй невидимості. Її треба відчути і сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння від того не зникне. За свідченням багатьох безсоньків, воно зникає несподівано, якщо зникає, і лишається, якщо вже без тебе не може існувати.

По суті, безсонний і той безмежний простір, котрий нас оточує, частинкою якого ми є. Тільки своє безсоння він не усвідомлює, а ми своє усвідомлюємо.

– Ти нарешті заснеш чи ні? – питає мати свою маленьку дитину.

Малюк агукає у відповідь, і якщо при цьому мама добродушно посміхається, а не ще більше дратується, вона теж вирощує деревце того безсоння, яке в цьому випадку стане деревом життя. Вона ще раз, можливо, більше, ніж коли ця істота була в її утробі, з’єднується зі своїм дитям. Тільки тепер це єднання ще дорогоцінніше. Вони обоє не сплять. Обоє відчувають себе дарунком і щастям, яке народжується від прийняття дарунка. Безсонню байдуже, чи так це. Але невидимій пташці духу не байдуже.

«Попробував би ти стільки не спати», – чую я чийсь голос.

Каюся – колись благополучно засинав після того, як пропонував дружині підмінити її.

Безсоння задоволено регоче. Тепер. Але раптово обриває свій сміх і каже:

– Ти, чоловіче, геть здитинів.

Я знаю, що це не так, але не сперечаюся. Мені б хотілося побути дитиною і не усвідомлювати свого безсоння. Але це неможливо. Неможливо й бути байдужим до безсоння, і подружитися після примирення з ним. Йому справді можна тільки подякувати, що воно є. Бо у вічності його немає і не буде. Бо тоді ніщо не виросте і не дратуватиме. Проти вічності неможливо протестувати, утім, як і проти безсоння.

Воно просто є. По суті, заперечувати його – це приписувати властивості чомусь, чого ти не знаєш або не розумієш, хоч і намагаєшся зрозуміти. Чоран має рацію, що не можна завойовувати сон, це справді битва, у якій зазнаєш поразки. Він прийде, коли буде потрібен тобі. Дитина каже, що чогось хоче, але коли питаєш, чого саме, – не може пояснити. Вона хоче ось це, але через секунду каже, що ні, не це. Ти хочеш сну, то, будь ласка, перестань його хотіти, бо сон – то лише сон, як і безсоння – то просто безсоння.

І ось він приходить. Не тоді, коли я його замовив, благав прийти, а тоді, коли сам хоче. Коли пора вставати.

Головне, що непомітно. Не знати, коли кладе свою м’яку лапу на голову.

Певно, прокинувся, бідака, занепокоївшись, що я не сплю.

Ну, ось я… Але того, що, нарешті, засну, я не усвідомлюю.

До квартири зацікавлено зазирає світанок. Дружина, яка теж довго не спала, вже заснула. «Пора й тобі», – каже сон, але я вже не чую цих слів. Бо сплю… Чи ні?