Читать книгу Князь Ігор - Володимир Малик - Страница 4

1

Дві раті – київська і сіверська – зустрілися у неділю вранці біля Лохвиці на Сулі. У полках – ні веселих розмов, ні сміху, ні гамору, як це звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укріплені городки взяті приступом і спалені, навколишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли від диму і попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.

Страшні спустошення викликали в серцях воїв ненависть, а ненависть поривала до відплати, до зустрічі з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою ділить здобич та полон.

Особливо лютував князь Володимир Глібович. Це ж була його земля – Переяславська Україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою і тліном. Було від чого впадати в шаленство! Він зчорнів на лиці, схуд, тільки очі горіли сухим блискучим вогнем!

Дізнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об’єднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславці:

– Який зараз може бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!

– Погляньте, що натворив окаянний!

– Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону підемо – розоримо гнізда степових стерв’ятників!

– Кончак сплюндрував Переяславську Україну, а ми віддячимо йому тим же – спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нині досить! – кричав нарівні з простими воїнами Володимир Глібович.

Його підтримали князі Всеволод Чермний, Всеволод Трубецький, Володимир Рильський та хан Кунтувдей.

– Ось-ось почнуться весняні відлиги – ми повинні поспішати, а то повернемося ні з чим, – сказав Всеволод Чермний.

Військо було, безперечно, стомлене. Та й за всіма писаними і неписаними ратними законами на п’ять-шість днів походу належало давати день відпочинку. Ігор знав це краще, ніж будь-хто тут інший, бо з п’ятнадцяти років брав постійно участь у багатьох війнах, нападах і походах. Але знав він і те, що весняні повені не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалі можливо, що потрібно поспішати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу війська йти далі, зовсім не наполягав на своєму.

– Братіє і дружино! – сказав він. – Се Бог уклав слова свої в уста ваші – тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрібно буде, і за Ворсклу! Знайдемо Кончака або інших ханів і відплатимо за все, що вчинили супостати на нашій землі!

Його слова були зустрінуті гучними схвальними вигуками. Всі почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще два дні об’єднана рать верстала шлях до Псла, увечері перейшла його по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.

Простір між Сулою та Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі і половців вважався нічийним. Сюди влітку йшли на промисли – бити звіра, ловити рибу – руські бродники, тут нерідко випасали свої табуни та череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля – потрібно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники і вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.

На правому крилі у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті займали чорні клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолі з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на кілька поприщ, похідну колону військо Володимира Глібовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення і його бояри, дружинники та вої.

– Плентаємося три дні в хвості! Так і в ділі не побуваємо! – бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку від князя.

– Ігор хитрий! Поставив свій полк у голову! Стрінемо половців – він перший похапає здобич, а нам – що з носа спаде! – підтримав його муж Польгуй і кинув зліва косий погляд на князя. – Найбільше постраждала від половців Переяславська земля, а користь від походу матимуть інші! Хіба це справедливо?

Під’їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.

Князь помітив його, спитав:

– Що кажуть Рюрикові вої? Теж рвуться наперед, як і ліпші мужі?

– Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик – не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті – двоюрідного брата свого! А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..

– Я поїду до нього, – сказав Володимир. – Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!

Під’їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином…

– Княже, про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів.. А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..

Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.

– Що трапилось, княже? – спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. —Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!

– Саме тому я і приїхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир. – Поговорити хочу!

Ігор уважно глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.

Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

– Кажи, княже, що трапилося?

– Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!

– Се новина для мене! Яку?

– Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!

– Чому?

– Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди – аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!

– Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

– Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

– Дурницю мовиш, Володимире!

– Княже! – спалахнув Володимир Глібович і зблід.

– Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити – в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду…

– Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву! Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

– Може, й так, але тоді мене тут не було б!

– Чому?

– Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною!

Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблід ще дужче.

– Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

– Ти чого приїхав сюди, княже? – голос його прозвучав лиховісно. – Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!

– Це твої останні слова?

– Останні.

– Ну, пожалієш, княже! – вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:

– Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, – іти за тобою чи повертай за Володимиром… Їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?

Хан Кулдюр підтакував:

– Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?

Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.

– Як – повернувся назад? Як же він смів?

– Я не знай. Моя умовляй – і слухай не захотів, – стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. – Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

– Подумаєш – образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!

– Що ж робити, княже? – спитав знову Кулдюр. – Може, скликати князів та порадитися?

Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, – зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:

– Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об’яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, – я буду в Рюриковому полку. І не гайся!

Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.

– Князь Ігор образив Володимира!

– І всю Київську землю!

– Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

– Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам!

Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:

– Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!

– Ігор зло чинить!

– Зарозумівся!

Прискакали князі з правого крила та лівого – Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігоревич. Всі були стурбовані.

– Що трапилося, Ігорю?

Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.

– А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, – додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: – Що робитимемо, братіє?

Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.

– Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, – знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. – До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду…

– Київський полк відправляти без князя не слід, – сказав Всеволод Чермний. – В дорозі все може трапитися!

– Андрій і Роман – досвідчені воєводи. Доведуть!

– Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, – втрутився брат Всеволод Святославич. – Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя…

– А як чорні клобуки? – спитав Святослав Рильський.– Вони теж повертаються чи залишаються з нами?

– Моя залишається з вами, – відповів Кунтувдей. – Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар… Чорний клобук – мирний люди, половець – злий люди!.. Грабує, убиває… Моя буде воювати з половець!..

– Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, – сказав Ігор. – А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть Олег і Святослав, синовець мій!..

– Стрию! – вигукнув князь Рильський. – Але ж я хотів би побувати в ділі!

– Встигнеш, княже! У тебе все ще попереду! – суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя, лагідніше додав: – Так треба, синовцю… Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами…28 Вирушайте відразу ж!

Київський полк вирушив у зворотну путь.

Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.

У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська – що може бути гірше? Всі намагалися не зустрічатися поглядом з Ігорем, щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й вручив йому верховенство над об’єднаною раттю.

Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.

– Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу…

– Гаразд, хане, їдь, – погодився Ігор. – Але тепер змінимо напрям – поїдемо до річки Хирії… Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють свої стада і табуни. Може, нині ми їх там і застукаємо…

2

Кінні роз’їзди Кунтувдея відірвалися від головного полку на цілих десять верстов, віялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половців. Останні два дні йшов теплий весняний дощ, сніги стали рихлими, сіро-жовтими, крига на річках посіріла, в долинах і ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по коліна тала вода.

Хан уже хотів повертати назад, але тут до нього примчав на змокрілому огиреві десятник Аяп. Скинув з круглої лисої голови заячого малахая, вклонився.

– Великий хане, половці!

– Де?

– За горою, в долині, стоять вежі і табуни бродять… Нас не помітили.

– Багато їх?

– Багато… Може, три сотні веж, а може, й п’ять…

– Де твої люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?

– Ні, я наказав відійти і заховатися в байраці… Там залишився за старшого мій син Кун, він хоч і молодий, але хитрий, досвідчений воїн, – не підведе!

– Гаразд, Аяпе, їдь до свого десятка і пильно слідкуй! Якщо пощастить, матимеш подвійну здобич… Та скажи сотникові Аббазу, щоб поставив сотню в засідку!

– Дякую, хане, – розпливлися в радісній усмішці рідкі сивуваті вуса десятника. – Пощастить нам, пощастить!

Кунтувдей негайно послав гінців до сторожі, щоб далі не йшла і не сполохала половців, а до Ігоря – щоб швидше підтягував рать.

Залишивши обоз, Ігор звелів дружинникам і воям пересісти на свіжих запасних коней і швидко повів їх до річки Хирії. Він був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрілася – це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли її побити, взяти в полон, то слава розійдеться по всій Руській землі, а в Половецькій буде плач і стогін великий. І Кончак зрозуміє, що це помста за його напад на Дмитрів.

Руська рать розтягнулася по чолу29 на кілька поприщ. Ігор вирішив оточити половців з усіх боків і притиснути до річки.

Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотні разом із полком князя Всеволода раптово з’явилися на горбах, що залягли понад широкою річковою долиною, і з гиком та свистом помчали вниз, де чорніли гостроверхі половецькі вежі.

В долині пролунали жахливі крики. Залементували жінки, заверещали діти, чоловіки поспіхом запрягали коней, інші стрибали в сідла і шикувалися бойовим строєм, щоб узяти в шаблі несподіваних нападників.

Та коли вслід за чорними клобуками і дружиною трубчевців та курян на горбах показалися дружини Ігоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половці зрозуміли, що єдиний їхній порятунок – втеча. Хто встиг запрягти коней, хто погнав навпростець через річку, не дивлячись на те, що лід уже був покритий водою. Інші хапалися, поспішали, але, так і не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежі, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дітей і тікали хто куди. А загін вершників, оголивши шаблі, навскач помчав понад берегом на південь, сподіваючись прорвати праве крило урусів.

Ігор зупинився з охоронною сотнею на пригірку. Звідси було добре видно все половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея і Всеволода Трубецького вже наздоганяли втікачів, рубали мечами, кололи списами.

Крик і ґвалт сколихнули улоговину. Ті вежі, що першими кинулися тікати через річку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряжені коні болісно і злякано іржали, борсаючись у темній холодній воді, копитами ламали кригу, топили людей і самі тонули.

Подекуди по узбережжю спалахували криваві сутички, але швидко згасали: половців було значно менше, і чорні клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.

Русичі здержували руку: полон потрібен живий, а не мертвий. За нього можна буде виміняти не одну сотню руських бранців.

Бачачи, як лютують чорні клобуки, Ігор покликав Ждана.

– Мчи до Кунтувдея і Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще! Хай краще глянуть праворуч – там для них, здається, є діло. Дві чи три сотні половецьких вершників ось-ось вислизнуть із мішка!

Ждан приострожив коня і стрілою помчав у долину.

3

Десятник Аяп із сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за дерев, як унизу, по широкому підгір’ї та по затопленому водою лузі, у відчаї мечуться, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.

Їхня сотня стоїть на горі, у невеликому гаю, в засідці, і жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на коні попереду всіх. Його чіпкий погляд окидає всю долину разом. Що там діється? Чи потрібно вже вводити сотню в діло, чи ні?

Ніщо особливо не турбує його і не привертає уваги: ні ті вежі, яким пощастило перебратися на той бік річки, ні ті, що застряли серед поламаної криги, ні розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти, яких руські воїни тягнуть у полон, ні навіть табуни коней та череди худоби, що розбігаються в різні боки… Привертає його увагу лише чималий загін вершників, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на південь.

Його помічає і десятник Аяп.

– Ого, скільки їх суне! Забагато для нашої сотні!

Сотник Аббаз, не повертаючи голови, відповів на це:

– Забагато чи ні, а вдарити мусимо! Бо інакше хан знесе нам голови! – І, вихопивши шаблю, різко крикнув: – Уперед! За мною!

Сотня перевалила через гребінь горба і, набираючи швидкості, понеслася по схилові навперейми половцям.

Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула земля, хрипіли коні, натужно кричали й улюлюкали воїни. Аяп весь вік сидів у сідлі, тримав шаблю в руці і давно звик до всього цього. Та сьогодні він раптом відчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю і опустилася аж до ніг. З чого б то? Аяп не боявся. Прожив на світі аж п’ятдесят літ! Рідко кому випадає таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старші два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже саме тут?

Він скосив очі на сина. Кун дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же він гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров’ям, брови чорні, зуби – як сніг… А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинає важке холодне повітря. «Боже! – молиться у думці Аяп. – Якщо потрібно взяти кого-небудь з моєї сім’ї, то візьми мене!»

Обидва ворожі загони зіткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, іржання коней, тупіт копит, брязкіт шабель, хрипи і прокльони поранених та вмираючих… Не встиг він опам’ятатися, як побачив, що чимало його співродичів, обливаючи гарячою кров’ю притоптаний весняний сніг, лежать долі, а його сина два половці зашморгували арканами і потягли за собою. І, щоб не випасти з сідла, Кун пришпорює свого коня і мчить поряд з ними в поле… Відчай здушив Аяпові горло. Знав він, що половці жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, які зрадили степовій вольниці і заради спокійнішого і ситішого життя піддалися руським князям. «Як же вони познущаються над Куном!.. Бідний хлопчику мій!» – думає Аяп і рве поводи, б’є коня плазом шаблі по крупу і мчить услід за сином, щоб відбити його, визволити. Він не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка – наздогнати Куна, відбити або самому загинути!

А тим часом, коли б він оглянувся, то побачив би, що половці зім’яли сотню Аббаза і мчать слідом за ним. Наздоганяють його. Та він це зрозумів тільки тоді, коли раптом опинився між половецькими кіньми і чиїсь дужі руки підхопили його попід лікті, скрутили правицю так, що шабля випорснула і впала в сніг, коли туловище його обкрутив міцний аркан. Зрозумів і вжахнувся: «Боже, пропали ж ми з Куном навіки обидва!»

Він хотів оглянутися, щоб побачити, чи далеко свої, але тут його тріснули списом по голові:

– Не крутися, собако!

4

Залишки розбитих родів хана Туглія тікали з Хирії до верхів’їв Орелі. У вежах стояв крик і плач: не знайти в них жодної сім’ї, де б не було більших або менших утрат. Суворі, зчорнілі від горя воїни люто поглядали на полонених Аяпа і Куна. Була б їх воля – давно б розтерзали цих зрадливих псів, що переметнулись на службу до київського князя! Та хан Туглій заборонив убивати їх. Везе в дарунок самому Кончакові.

Він злий на всіх: на себе, що необачно відстав від Кончака і залишився дозимовувати на уруському пограниччі, де більше паші для худоби та коней, на урусів, на чорних клобуків, на погоду та на болячки, що почали останнім часом обсідати його вже немолоде тіло. Він зробив велику помилку, що так близько став кошем30 до Руської землі: утратив старшу дружину і зятя. І це ще, порівнюючи з іншими, нічого – його кибиткам пощастило перескочити Хирію, і майже вся численна сім’я врятувалася. Але ж рід… рід!.. Яких утрат він зазнав! Скільки людей загинуло, а скільки в полон потрапило!.. Що сказати Кончакові!

Туглій поволі йде до своєї халабуди і уявляє, як лаятиме його великий хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених схопили – хай Кончак потішиться: це ж не уруси, яких і в самого великого хана достатньо, а родовичі-степовики! З них Кончак уміє шкуру спускати!

Хан відхиляє шкіряний, підбитий повстю полог юрти, що займає весь настил довгих і широких саней, і влазить у її темне і тепле нутро. Сю ніч можна поспати під боком у наймолодшої дружини – вельми красивої і вельми примхливої полонянки – уруски Насті. Сю ніч можна поспати, бо ж, здається, всі біди і всі небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливої для нього річки Хирії, бо вже втекли далеко і немає причин підніматися затемно і стрімголов тікати далі!

Він лягає на м’яке ложе, вимощене уруськими подушками, вкривається кожухом і простягає руку, щоб обняти дружину. Але та гидливо здвигує плечем і скидає її з себе.

– Ось геть-но! Не лізь! – бурчить незадоволено. – Напустив холоду в юрту і сам холодний, мов жаба! Спи собі і мені не заважай спати! Вже три ночі майже не стуляли повік!..

Туглій ображено відсовується. Клята уруска! Що дозволяє собі! Кричить, ніби він не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та відшмагати, щоб знала, чия жінка, щоб не розпускала язика… Щоб не коверзувала над мужем, коверзуха!.. Та він тут же проганяє ці думки, бо знає, що не зніметься у нього рука на Настю, примхливу, але молоду і вродливу, як степова квітка, полонянку. Бо це, може, остання його втіха в житті! Бо на що можна сподіватися, коли тебе буйногриві коні пронесли через цілих п’ятдесят літ? Ой, не довго вже їм гасати по степу, не довго!..

Йому не спиться. Думки снуються і снуються, як безконечна осіння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей – і мертвих уже, і ще живих; пропливають картини минулих походів і боїв, у яких він був не тільки стороннім споглядачем; зринають краєвиди рідних степових просторів, де минуло його життя. Потім з’являється і довго стоїть перед очима обличчя хана Кончака – міцне, хитре і разом з тим жорстоке. Туглій ніяк не може прогнати його зі своєї уяви. Кончак заглядає йому в вічі, супить криві чорні брови, мовби погрожує чи докоряє, а потім хитро підморгує і беззвучно сміється… «Тьху, прив’язався, клятий!» – думає Туглій і перевертається на другий бік.

Йому стає тепло, Кончак нарешті щезає, і міцний сон склеплює важкі ханські повіки.

Прокинувся він від того, що Настя шарпала за плече.

– Що таке?

– Вставай, хане! Уже день надворі! Кончак прибув!

Туглій враз схопився. Сон як вітром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

– Кончак? Звідки?

– Хитріший за тебе… Повертався іншим шляхом…

Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато днів небо очистилося від хмар і над степом повіяло справжньою весною.

Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

– Чому не розбудила раніш?

– А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..

– Але ж Кончак…

– Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!

Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.

– Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти – на Оріль і на Тор. Там мене і шукали – біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону – не злічити! Кожному воїнові дісталося…

Туглій скривився, схлипнув.

– Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…

Кончак підморгнув Насті.

– Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.

– Жартуєш, хане? – І визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: – Ану геть звідси!

Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.

– Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну – на всіх ханів вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

– То справді даси полонеників на обмін?

– Дам… Повинні ж ми виручати один одного!

– Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.

– Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

– Ось тобі для втіхи! – поставив перед Кончаком бранців. – Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син… Роби з ними що хочеш, – повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

– Скільки у тебе синів, старий? – нарешті спитав Аяпа.

– Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, – вклонився той. – Інші загинули…

– Всього один, кажеш… А тепер і цього позбудешся!.. Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини…

Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.

– Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай… В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина… А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя… Я… Мене карай!

– Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! – загримів Кончак, а потім раптом стишив голос:– Але я можу пощадити вас обох…

– Обох? – прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: «Цей заради сина піде на все». А потім повернувся до Туглія.

– Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу…

– Гаразд, хане, – не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:

– Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За те вас потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих…

Аяп облизнув пошерхлі губи.

– Яка, хане?

– Якщо ви обидва будете служити мені!

– Як саме?

– Аяпе, тебе я зараз відпущу – і ти поїдеш додому, в Торцьк… Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?

– Не зовсім, хане.

– Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше – коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, – Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, – розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш…

– А мій син?

– Кун залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру…

– О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! – вигукнув Аяп.

– Відслужиш вірно три роки – я відпущу його… Але пам’ятай: його життя в твоїх руках!

– Можеш вірити мені, хане! – гаряче запевняв Аяп. – Про одне прошу…

– Ну?

– Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід… А я вже постараюся!

– Ти розумний, Аяпе, – сказав Кончак і повернувся до Куна: – А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!

Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.

5

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.

За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків. Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.

– Княже Ігорю! Княже Ігорю!…

– Чекайте, не всі гуртом… Звідки ви? Що трапилося?

Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:

– Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир…

– Як напав? Що ти говориш? – Ігор сполотнів. – Коли? Де він зараз?

– Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину…

– А Путивль? Що з Путивлем?

– Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна – нелегко взяти…

– Прокляття! – вигукнув Ігор. – Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю… Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому бути. Володимир же – близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?

Юний Володимир Ігоревич зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!

Та найбільше лютував Ігор. У душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру піти попереду – і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так… І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший – і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!

Серце його клекотало.

– Що будемо робити, братіє? – промовив зблідлими устами. – Як покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.

– Йдемо на Переяслав! – вигукнув Ігор. – Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла! Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той похмуро втупився в землю, насупив чорні густі брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?

– Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! – він безпорадно розвів руками. – Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою…

Ігор усміхнувся. Всеволод і тут залишився вірний собі – чесний, добрий, прямий. Не чіпай його – буде лагідний, мов дитина. А зачепи – ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:

– Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.

– Ждане, коня мені!..

Три дні і три ночі Ігор шаленів, не знав спокою – гнав рать усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі – аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І Бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!

По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро… Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, – після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я… Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком – князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.

6

Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня. Глянув – і серце його завмерло. Це ж Глібів! А там – оселя діда Живосила, там десь Любава…

Ігор зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на город.

– Дружино моя! Вої! Ось перед нами Глібів – отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його! І не жалійте нікого – ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед – і хай тремтить і плаче князь переяславський!

Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на ці слова:

– Вперед, сіверяни! За князя!

В ту ж мить здригнулася і застогнала під кінськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глібів Ігореві сотні, охоплюючи півколом принишклий посад.

На дерев’яній церковці раптом лунко забив на сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск і жіночий зойк.

Нападники промчали до фортеці і, поки варта прийшла до тями, ввірвалися в браму, як вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, і мирні жителі.

Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на одній з вулиць. Що тут робилося! Сіверяни накидалися на глібівців, як на своїх найлютіших ворогів, топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.

А що ж станеться з Любавою? Що з дідусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!

Ждан вибрався з пекла, що кипіло довкіл, і щодуху понісся на околицю посаду. Ось і знайома хатина! Біля двору – пара осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней – свого і княжого, запасного, птахом злетів з сідла, ударив ногою хвіртку.

Вбіг у двір – і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його розкраяної голови тоненькою цівкою стікала кров. Легкий вітерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшої дружини і стягнув з мертвого чоботи.

Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг. Потім ще й копнув ногою під бік.

– Мерзотнику, я уб’ю тебе!

Той було схопився і собі за меча, але, впізнавши княжого конюшого, заблагав:

– Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив… Та й чинив опір цей старий… Коли б мовчав, не зачепив би я його…

В цю мить з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! Їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері. По хатині літав білий гусячий пух, а серед нього, як серед метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

– Облиш дівчину! Геть звідси! – шарпнув його за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на супротивника. Бачив, що свій, але не впізнавав.

– Ти хто? Не заважай! Ця дівка моя!

Міцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Він відступив від Любави, бо бачив тепер нового і далеко небезпечного супротивника.

– Ти що, хлопче, не здурів часом? Чи жити набридло? Виходь на двір – там поговоримо, бо тут ніде й мечем замахнутися!

Другий, ще міцніший удар відкинув його в сіни. Там він торохнувся об драбину, звалив собі на голову полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на двір і підняв меча.

– Ну, виходь! Тут я тебе й порішу!

Але до нього підбіг його товариш і потягнув з двору.

– Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким маємо діло? З княжим конюшим! Дізнається князь – біда буде! Цур йому і пек! Ліпше не зв’язуватися!

– Він же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дівку! Я йому цього не прощу! – кричав розлютовано Степура.

Але більш поміркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сісти на коня, і за якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дівчина не впізнала його і, піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:

– Не підходь! Не чіпай мене!

Ждан зупинився.

– Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впізнала мене? Я Ждан… Пам’ятаєш?

Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя. В її розширених від болю і жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм’якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.

– Жданку! Невже це ти?.. Звідки?.. Ти врятував мене від тих бузувірів… Жданку!.. Що ж це робиться? Свої своїх рубають! Як дикі звірі… Дідуся зарубали… А-а-а!..

Вона схитнулася і важко осіла на долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров’ю.

Ждан переніс її на піл, шматком полотна, що висіло на жердині, перев’язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очі і, не розуміючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далі? Куди подітися з пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати і заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цієї хатини над лугом і коли розправлявся з грабіжниками, не думав, що буде потім, як бути з Любавою. Головне було – врятувати. Тепер врятував. А далі? Залишати у Глібові? Взяти з собою? Ні те, ні інше не підходить. Коли б не поранена…

Він розумів, що важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не витримає. В Глібові залишити її ні на кого… Відвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть йому з Любавою притулок?

До Києва? До Києва недалеко. За ніч можна домчати. А там Самуїл, там боярин Славута. Це єдині люди, до яких він може звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його втечу? Та й коня князівського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?

І все ж єдиний шлях – до Києва! І хай розцінює князь Ігор цей вчинок, як хоче!

– Що зі мною, Жданку? – спитала Любава, піднімаючи голову.

Ждан допоміг їй підвестися.

– Ти поранена! Той негідник дістав тебе мечем!..

– Що мені робити? Дідуся немає, я поранена… Куди ж мені подітися, Жданку?

– Не журися, я тебе не покину. Ми зараз поїдемо звідси… В Київ!

– У Київ?

– Там у мене є знайомі. Вони допоможуть нам… Чи ти зможеш їхати на коні? Рука дуже болить?

– Болить… Але ж їхати треба?

– Треба, люба… Бо інакше – смерть!.. І то – їхати якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали нас тут!

– Тоді подай мені кожуха та хустку – я одягнуся! Та у суднику хліба візьми на дорогу…

Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць хліба.

– Ходімо!

Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.

– Тримайся міцніше! – сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.

Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка…