Читать книгу Князь Ігор - Володимир Малик - Страница 5

1

Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське. Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських соборів.

Стомлені коні звернули на широку наїжджену дорогу. Любава ледве трималася в сідлі. Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, ліва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана і верхова їзда зовсім вибили дівчину із сил.

Ждан їхав поруч і підтримував її за стан.

– Потерпи ще трохи, люба, потерпи, – шепотів. – Вже скоро… Ось-ось доберемося! А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку…

Він страждав разом з нею. У неї боліла рука, у нього – серце.

Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею – і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні… Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочиле сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок…

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.

На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

– Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! – Рум’яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: – Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.

– Вона поранена, дядьку Самуїле. Їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь узяв його на щит і всіх вирубав…

– Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

– Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш – ледве на ногах тримається…

– А так, а так, – заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроздягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. – Ходімо до Славути… Хай він подивиться.

Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:

– Вуйку, порятуй цю дівчину… Це Любава, з Глібова… Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.

– Що з нею?

– Вона поранена в руку, боярине, – сказав Ждан.

– Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, – кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: – Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!

Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов’язки.

Дівчина скрикнула, закусила губу.

– Їй боляче! – вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.

А той поглядом зупинив його.

– Хто тобі ця дівчина, отроче?

Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:

– А-а, зрозуміло, – кохана! – і серйозно додав: – Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, – ген скільки крові витекло… Але ж треба потерпіти, – і погладив дівчину по голові. – Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, – сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє відразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:

– Він і знахарює?

– Він усе вміє, він до всього здатний… Знахарювати вміє теж… Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, – теж шепотом відповів Самуїл. – Ось чому я привів вас сюди…

Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров’ю, заскорублу пов’язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм’якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.

Славута застережливо похитав головою.

– Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть… А це на ліпше.

Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.

Любава розплющила очі, тихо запитала:

– Де я? Що зі мною?

Славута погладив її по щоці.

– Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду… Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть – підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш…

Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.

– Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва… Все, все розповідай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:

– Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти мене «обрадував»… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!… Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? – Славута замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім, зважившись на важливий крок, тихо додав: – Треба про все розповісти князеві Святославу…

2

Однак виявилося, що Святослава в Києві не було – поїхав уранці з княгинею та синами у Білгород.

– Князь Рюрик запросив на лови, – пояснив княжий покладник31, якого вони здибали на княжому дворі.

Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б – відразу після сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче сказав:

– Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще – обох великих князів застанемо там…

Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі – до боку, сакви з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці), поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.

Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золочені хрести церков, потемнілі від часу високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі будиночки посаду, що привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Білгород! Західна твердиня Києва!

Майже двісті літ захищає він ближні підступи до столиці Русі. І не раз спотикалися об нього і печеніги, і половці, і свої охоплені гординею та честолюбством князі, що мріяли і сподівалися доторкнутися списом золотого стола київського.

Стоїть він край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князівство, у Польщу та Угорщину, в Моравію та Чехію, а там далі – і в Священну Римську імперію. Міцний горішок для нападників-завойовників!

Улюблений град великого князя Володимира Святославича, він і далі, упродовж двохсот років, лишався тимчасовою резиденцією київських князів, що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця, пополювати в предковічних борах і розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися влітку в тихому чистоводому Ірпені, відпочити від гамірливої столиці.

Нині тут постійно мешкав Рюрик.

Верхівці зупинилися перед Київською брамою. Старший сторожі упізнав боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечі.

– А-а, Савелій! Як ся маємо?.. Князь Святослав тута?

– Недавно прибув з княгинею.

– Коли ж на лови?

– Збираються завтра вранці.

– Отже, ми вчасно… Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!

Дитинець, внутрішнє укріплення, де мешкав князь, відділявся від города таким же глибоким ровом і високим валом, як і город від поля. Розташований він у південно-західній частині Білгорода, над стрімким обривом. По валу темніли дубові заборола і сторожеві вежі з бійницями, а всередині височіли кам’яні князівські хороми і гридниця, до валів тулилися господарчі будівлі – стайня, возівня, кухня, комора…

На кам’яний ґанок вийшов княжич Олег Святославич.

– А-а, Славута! – усміхнувся. – Заходь! Отець і князь Рюрик будуть раді тобі!

– Я не сам.

– Бачу… Самуїл тут і… конюший князя Ігоря, здається… Всі заходьте!

Білгородські хороми по пишності, зручності і багатству не поступалися київським. Оздоблені майолікою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтіли під скісними променями сонця, що вривалися крізь вузькі стрілчасті вікна.

У чималій хоромині, куди завів княжич Олег Славуту з його супутниками, було людно. За довгим столом, заставленим спорожнілим посудом, сиділи Рюрик, Святослав, Святославові сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, біля вікна, зібралися гурточком жінки. Господиня дому, друга жона князя Рюрика, чорнобрива, повновида жінка років тридцяти – Анна Юр’ївна, дочка турівського князя Юрія Ярославича, – показувала Марії Васильківні та її двом невісткам свої вишивки.

Була вона жвава, весела, любила посміятися, попащекувати, а особливо любила вишивання – сама вишивала цілими днями, дочок привчала до цього діла і дворових дівчат. Похвалитися їй було чим: вишивки її викликали захоплення у всіх, хто хоч трохи розумівся на цьому.

Після взаємних привітань Святослав, упізнавши Ждана, нахмурився і спитав Славуту:

– Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподівані вісті…

– Трапилося, княже,– відповів Славута. – Ігор і Володимир Переяславський розпочали між собою котору, справжню війну… Але про це краще розповість конюший князя Ігоря.

В повній тиші була вислухана розповідь Ждана. Ніхто й словом не перебив його, нічого не перепитав. Тільки все більше і більше насуплювалися Святослав і Рюрик, а в молодих князів стискувалися від обурення кулаки.

Мовчання порушив Святослав:

– Про спірку між Ігорем та Володимиром на Пслі ми вже знаємо. Однак щоб вона так далеко зайшла, не ждав я. Ні, не ждав я, коли посилав молодих князів на Кончака, що цей похід закінчиться погромом власних земель! Прокляття!.. Не думав, що почнуться міжусобиці між князями, що проллється кров наших людей…

– І я не ждав цього, – сказав Рюрик роздратовано. – Винен Володимир, за що й поплатився!

– Винен більше Ігор, – заперечив Святослав. – Він старший, досвідчений, в його руках було велике військо, тож мав би думати не про здобич для себе та сіверських князів, а про те, як знайти і перемогти Кончака або хоча б його значні сили… Йому потрібно було Володимира поставити в голову війська, послати в сторожу його полк, а не самому лізти наперед. Так розумний воєвода не чинить! Ні, не чинить!.. Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!.. Подумати тільки – один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город!.. Це ж просто божевілля! З-за чого?.. Знаючи, що половці об’єднуються, щоб спільними силами рушити на Русь, затіяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу війну! Ми повинні подумати, братіє, що зробити, щоб запобігти цьому лихові…

– А також, як запобігти нападові Кончака, – додав Рюрик і, повернувшись до вікна, де сиділо жіноцтво, гукнув: – Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати наші доньки. У Марії Васильківни є нежонаті сини – дивись, княгиня сватів зашле!

Анна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати становище, що склалося в південноруських князівствах внаслідок несподіваної війни між Володимиром та Ігорем.

– Зібрати снем32, – запропонував Всеволод Чермний, – і на ньому помирити їх!

– А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? – заперечив його брат Володимир. – І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!

– То силою змусити! – вигукнув молодий княжич Олег.

Рюрик усміхнувся:

– Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили… Ми не повинні забувати іншої загрози – половецької. Ще ніколи половці не були такі згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню війну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кілька літ тому, то половці неодмінно скористаються такою щасливою для них нагодою і нападуть на Русь. І Бог відає, чим це може скінчитися…

– Якщо князі дозволять слово мовити… – подав голос боярин Славута.

– Говори, Славуто, говори, – кивнув головою заклопотаний Святослав.

– Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба мирити, а добрим словом. – Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і, не почувши заперечення, повів далі: – Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні… Мабуть, найкращий вихід – закликати обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні серця.

Святослав на знак згоди хитнув головою.

– Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб’як об’єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і Туглія – то лише розвідувальний похід. Кончак почав нищити городи по Сулі, і тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.

– То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і городи! – вигукнув Всеволод Чермний.

– До цього я й веду… Закличемо всіх князів – із Київської, і з Сіверської, і з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель – та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!

– А коли ж вирушимо? – спитав княжич Володимир.

Святослав задумався.

– Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, – повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, – як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів’я, які наміри Кончака та Коб’яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної – там ми будемо переправлятися через Дніпро…

– Зрозумів, княже.

– А твій молодий друг Ждан, – вів далі Святослав, – як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!

– Хай готується! – погодився з думкою Святослава Рюрик. – А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.

Ждан не сподівався такого повороту подій. Їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?

Його замішання помітив боярин Славута.

– Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми… Як би Ігор під гарячу руку…

Святослав перебив Славуту:

– Зручно. Я це передбачив… Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг… А я з свого боку замовлю слово.

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов’язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його у своїх цілях.

Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти – Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі… А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув жону і показав на стіл:

– Княгине, вели змінити нам блюда!

Округлий вид княгині розплився у веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі запитала:

– І жіноцтву можна приєднатися?

– Ну звичайно, люба, – відповів князь Рюрик.

3

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:

– Княже, біда!

Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом – снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця – все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя.

Він відклав ложку.

– Що там – половці чи пожежа?

– Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.

– Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?

Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

– Івашку, зайди! – і пояснив князеві: – Це глібівський закуп…33

До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

Князь підійшов, похмуро кинув:

– Коли це трапилося?

– Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город… Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався…

– А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?

– Ніхто ж не ждав нападу.

– Не ждали нападу… Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! – Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: – А Ігор? Він ще там?

– Був ще там, як я залишав Глібів…

На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і своїх людей від його помсти.

Івашко стояв ні живий ні мертвий – зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів упаде на нього.

Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.

– Що, княже, війна? З Ігорем?

– Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!

– Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!

– Я не вбивав його людей! – підвищив голос Володимир. – Я пошарпав кілька його городків і сіл – і всього… А він пролив кров!

– Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас…

– І не думай про це! Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! – І повернувся до тисяцького: – Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його – і хай розсудить нас Бог!

Шварн миттю щез з хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.

Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді і почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та недовго те щастя триватиме.

– Я боюся втратити тебе, ладо мій! – схилилася йому на плече.

Володимир погладив її чорні коси, поцілував у голову.

– Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

Всім було відомо, що його улюбленою зброєю був меч і що мало було сміливців, котрі б так уміло володіли ним, як він.

– Меча, може, й не викувано, – зажурено, ніби сама до себе, промовила Забава. – Та чи можна це сказати про підступного списа чи сліпу стрілу?

Князь нічого на це не відповів, а легенько взяв її за плечі і підвів до дітей, що гралися на руках у няньки.

– Бережи їх, а за мене не турбуйся!

Того ж дня переяславська дружина прибула до Глібова. Ще здалеку дружинники побачили чорні купи попелу, обгорілі стовпи і закурені стіни, закривавлені трупи, що лежали на снігу, та бездомних собак на згарищах. Налякане військом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…

Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?

До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.

– Коли поїхав звідси Ігор? – спитав її Володимир.

– Та сьогодні вранці і поїхав, клятий… Цілу ніч його вої грілися біля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тоді вже протрубили похід…

Володимир глянув на Шварна.

– Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

– Наздогнати, може, й наздоженемо… А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв… Та й розтає вже – от-от зовсім розпустить: застрягнемо десь у дорозі… Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися – мчали від Переяслава, не переводячи духу…

Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковано. Коли б застав їх тут, то, не роздумуючи, розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де… Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!

– Тоді – в город! Побачимо, що там! – І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північно-руських містах, – посадом.

Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев’яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти – тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.

– Знайдіть мені Карпила – живого чи мертвого! – гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.

– Не треба мене шукати, княже, я тут!

Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.

– Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцілів?

Карпило заплакав.

– Вся моя сім’я, княже, – жона, діти, – згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі… Всі мої вої теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотілося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів – це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!» Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!

– Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

– Винен і я, звичайно… Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!

– Як ти смієш! – скипів Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!

– Не спущусь!

– Чому?

– Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.

– Візьміть його! – гукнув Володимир до дружинників.

Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:

– Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!

І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, – і не тріпнувся.

Володимир Глібович перехрестився.

– Божевільний!

4

П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист від Святослава, а в душі – страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?

Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

– Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі… Нікого тепер у мене немає…

На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.

– Я піду до князя відпрошуся… Хтось інший поїде…

Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:

– Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода – видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом…

І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.

– Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..

Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

– Я до князя…

– Так відразу? Чи він тебе жде?

– Маю для нього листа з Києва.

– Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу… Дивися, який прудкий! – Янь покрутив головою, а потім додав: – Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві… Але йди.

Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.

– Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів – не знайшли… Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!

– Я був у Києві, княже.

– У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?

– Я рятував свою наречену… – Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, – і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: – Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського… Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки… Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла… А він повів її до Славути.

– Ти бачив Славуту? Як там старий?

– Дужий-здоровий… Згадував про тебе, княже.

Ігореве обличчя на мить просвітліло.

– Добрим словом чи лихим?

Ждан зам’явся.

– Та… І добрим… і лихим.

– За віщо ж лихим?

– За Глібів, княже…

– За Глібів… Гм… Це ти розпатякав?

– Карай чи милуй – я, княже… Мусив розповісти… Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду… Як було…

Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.

– І князь Святослав знає?

– Знає, княже… І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:

– Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями – я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! – Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?

– Княже, що ти говориш! – вигукнув ошелешений Ждан. – Як би я посмів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?

Та Ігор уже й слухати його не хотів – так розпалився.

– Люди! Візьміть цього негідника та в поруб34 його! В пута залізні! – гукнув щосили.

Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув – і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!

Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що – ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, – Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі…

Крізь вузеньке – шириною в долоню – віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий світ, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.

Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі затряслися в ледь здержуваному глухому стогоні-риданні.

І тут несподівано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

– Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш…

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на світло. Це був ширококостий, але схудлий чолов’яга у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому схожості з нечистою силою – домовиком чи лісовиком, відьмаком чи водяним…

Жданові стало лячно.

– Ти хто?

Той глухо закашлявся, затрясся всім тілом, а віддихавшись, відповів:

– Хто я?.. Смерд я єсмь князівський… Будило… Коваль з Путивська… Що над Десною… Чував?

– Чував… За віщо ж тебе сюди запроторено?

– Хе-хе! За віщо… За віру нашу прабатьківську… За те, що поклонявся не Богу Отцю, Богу Сину і Богу – Духу Святому, а сонцю і небу, вітру і грому, гаям і лісам, водам і пущам. За те, що не давав десятини попові на церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле нашим богам і богиням і там поклонявся їм і молився їм… А хтось підгледів і доніс попові Маркелу. А той, пославши на мене зло, доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб…

– То князь Ігор знає про це?

– Я просидів тут цілу зиму, але князя не видів.

– То треба сказати йому!

– Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за руку та й поведуть прямісінько до самого князя в хороми?.. Ні, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука Дажбожого згноїв у ямі або спалив на вогнищі… І мене жде така доля…

– А втекти звідси…

– Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга – не перервеш! Не такі ковалі його кували… Обдивився кожну шпаринку в стінах – не пролізеш… Хоч головою тут бийся – нічого не придумаєш!

– Що ж робити?

– Вірити! Вірити нашим прадавнім богам… Вони допоможуть!.. Всьому на світі рано чи пізно наступає кінець – і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князівський хором, спопелить його – і ми вийдемо з цього проклятого підземелля під ясне проміння сонця… Станемо вільними людьми… А не вдарить Перун – налетить чорним смерчем Стрибог, завертить над Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей… А не вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину зелену…

– Отже, кінець може бути різний…

– Так, може бути різний… Та страждання наші скінчаться… Тож вір, і тобі буде легше на серці. А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії… Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.

5

Любава металася в гарячці на широкому дерев’яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути. Їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.

Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Усі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліжку, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:

– Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!..

Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.

– Ну що? – запитав одними губами.

– Погано, – зітхнув боярин. – Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати попа… Бідна дівчина! Така молода, гарна – і…

Славута провів долонею по очах, мовби зігнав з них невидимі сльози. Йому й справді було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.

Скільки пам’ятає себе, він гостро відчував чужий біль і чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив’язався до нього, полюбив, як брата, і його прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як свої власні. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, він підставляв під пасок свою руку або брав його провину на себе. А коли на стайні лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.

Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І ніколи не робив різниці між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми, і коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.

Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших – жону і єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане Любава. А сина, двадцятип’ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у грудях… Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що славилися в окрузі умінням лікувати, – і гречинів, і венеційців, і німців, і іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану.

Три дочки – відрізані скиби. Повиходили заміж – випурхнули з гнізда. І все далеко – одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще – роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти, і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.

– Невже помре? – зітхнув Самуїл.

– Всі ми смертні.

– Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…

– Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.

– Я вже його жду не діждуся, – хитнув головою Самуїл. – Валка готова. Трохи підсохне – і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен – знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

– Яким шляхом поїдеш?

– Як завжди – Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти – до гирла Сули…

– А назад?

– Як Бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…

– Які знайомі шляхи-дороги! – з гіркотою в голосі вигукнув Славута. – Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

– Доведеться, вую, – втішив старого Самуїл.

Але той знизав плечима.

– Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.

– Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б’єш!

Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

– Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?

Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.

– Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! – гукнув Славута.

Служник приніс дерев’яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

– Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!

Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпнув кухликом і потроху доливав…

Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.

Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.

Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?

Любава легенько зітхнула, довгі вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою гарячу руку і раптом відчув, як воно зволожується прохолодним потом. Він повернув голову до Самуїла і Теклі, до хлопця-служки, і в його оці блиснула радісна сльоза.

– Житиме! Хай поб’є мене Перун – житиме! – прошепотів щасливо. – Смерть відступає… Відступає…

6

Ярило зборов зиму. Навіть у глухе підземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербиці у вузьке віконечко порубу.

Сонце підбивалося все вище й вище. В небі прокурликали журавлі, прокричали гуси, теплий дух землі, змішаний із бентежними пахощами весняного зела та клейкої брості, п’янив груди.

Ждан цілими днями не відходив од віконця. Дивився на невеликий косинчик двору і уявляв широкий, безмежний світ – повінь на Десні, зелені бори і темні, ще безлисті гаї на видноколі, вузькі смужки озимини на полях, темні провалля ярів, бездонну голубінь неба.

Як хотілося йому туди – на волю! Дихнути п’янким повітрям весни, босоніж промчатися по теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки золотому промінню Дажбога…

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.

І то добре. Стояти так годину і другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять від утоми ноги та не зарябіє в очах від яскравих кольорів дня.

Одного разу – це було опівдні – ось так стояв він біля віконця і дивився зі своєї темниці на білий світ. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій хутряній шапочці, прудко збігла вона з дощатого ґанку і зупинилася якраз посередині видимої з підземелля смужки двору, когось піджидаючи.

Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив його зовсім несподівано, Ждан припав до віконця і щосили загукав:

– Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася. Голос з-під землі злякав її.

Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

– Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!

Княгиня з острахом наблизилась до віконця. Нахилившись, запитала:

– Ти хто?

– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!

Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:

– Хто мене кликав?

– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.

– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

– То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…

– Жахливо, – прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

Коли гридень пішов, наказала:

– Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!

– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія – то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповідати.

І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто – і про половецьку неволю, і про зустріч з Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.

Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:

– Ти так сильно кохаєш ту дівчину?

– Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?

– Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке – кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…

– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моєї, що до душі мені живі боги – сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.

Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.

– Хто ж тебе посадив сюди? – спитала Ярославна. – Чи знає про тебе князь Ігор?

– Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те…

– І за тебе, чоловіче, замовлю слово.

– Не треба, княгине, – раптом виступив на середину порубу князь Ігор. – Я все чув…

– Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, – сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь підслухав їхню розмову.

– В ім’я богів наших, нинішніх і колишніх…

– Цього старого, Будила, я відпущу зразу, – відповів князь, окидаючи поглядом кістляву, розкошлачену постать смерда. – Я справді нічого про нього не знав і вилаю Рагуїла за самоправство… А Ждана посадив я, і посадив не за те, що він порятував кохану від смерті, а за довгого язика, за те, що залишив військо, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом…

Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки про те, що сам бачив на власні очі, але під застережливим поглядом княгині зціпив зуби і не промовив жодного слова.

Ярославна ж пригорнулася до Ігоря і тихо, довірливо, мов розповідала якусь таємницю, зашепотіла:

– Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого наміру супроти тебе. Врешті, мав же він якось пояснити Святославові, коли, де і ким була поранена Любава. Та й справді: тайна – не втайна! Про Глібів чутка і так миттю рознеслася по всіх князівствах – як Ігор покарав Володимира. І покарав справедливо – за те, що той перший напав на твої землі. І якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусім Володимира… Тож при чому тут конюший твій? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповів Святославові про Глібів? Але подумай: хіба, коли б я була поранена, ти не мчав би зі мною, нікого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував бозна-що про місце та обставини мого поранення? Ні, мабуть, і ти, ладоньку мій, вчинив би так, як і твій конюший… Тож відпусти його! Заради справедливості! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мій!

Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко, блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом’якшало, розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим…

– Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам’яниць, розтопити лід зачерствілих у боях та походах князівських сердець… Я відпускаю їх обох! Нехай ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди… Для злочинців я знайду інше місце! – І він гукнув до гриднів: – Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні і можуть іти куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю…

Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня і помчати вітром навперейми куди хочеш – хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той, хто не сидів на цепу в сирій темній ямі, хто не скнів від думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію…

Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..

Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу, всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!

Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно до гриднів:

– Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові щирокому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..

І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля…