Читать книгу Ситуація «нуль», або Побачити Алькор - Володимир Єшкілєв - Страница 6

– Якщо у вас уже виникли якісь питання, Лавре Станіславовичу, я спробую на них відповісти, – люб’язно запропонував Корецький наприкінці першої години їхньої подорожі. Відтак додав: – Звісно, в межах моєї компетенції.

«Так тобі, дорогий, ще й компетенції бракує, – подумки пхикнув Лавр. – Але, о’кей, спробуємо тебе дещо запитати. Не побридимося. Навіть якщо ти в масонів за дрібного шниря».

– Іван Вагранович сказав, що на ваш Храм було здійснено збройний напад, – Лавр витягнув мобільника і ввімкнув у ньому диктофон. – Розкажіть мені про той напад детальніше.

– Це обов’язково треба записувати?

– Ви ж чули, мій шеф вимагатиме від мене звіт. Я на пам’ять не скаржуся, але звик усе фіксувати. Робота така, Романе Олександровичу.

– Ясно, – кивнув Корецький і замовк.

«Упс. Інтерв’ю закінчено», – вирішив Лавр. Та він помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування.

– Напад був, так, – почав він. – Учора, близько третьої ночі. Хтось намагався увійти до Храму через технічний вхід. Ви побачите, там стоять металеві двері, але замок слабенький, циліндровий. Перед тим вони отруїли собаку. Проте це їм не допомогло. Коли вони відчиняли двері, спрацювала сигналізація.

– Якого типу у вас сигналізація?

– Здається, «Альфа» називається. На рух, на розбивання скла реагує. На вхідних дверях установлені датчики…

– Зрозуміло.

– У Храмі були люди. Там у будівлі постійно живе доглядач Храму і ще тієї ночі там було двоє гостей. У нас, знаєте, є при Храмі щось на штиб готельчика. Кілька кімнат. Якраз позавчора брати приїхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший ліс, сухий.

– Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався.

– Я не мисливець, не розуміюся на тому.

– Сезон починається у серпні-вересні. Ще мінімум півтора місяця.

– Ну, не знаю… – Корецький похитав головою. – Може, вони приїхали по мішенях постріляти, по воронам. Самі їх спитаєте. Факт той, що коли спрацювала сигналізація, вони взяли рушниці і…

– Рушниці були з ними?

– Там, на другому поверсі, є сейф для зброї.

– І вони там постійно тримають рушниці?

– Точно не можу сказати. Здається, так.

– А як ці ваші мисливці перебували у Храмі, якщо там була увімкнена сигналізація?

– У гостьових приміщеннях датчиків руху немає. Лише на першому поверсі й у храмах.

– Їх що, кілька?

– Sorry, – представник клієнта вибачливо похитав головою. – Ми зазвичай називаємо Храмом усю будівлю, хоча це не зовсім правильно. У ній є різні приміщення, обладнані для вільномулярських робіт у різних градусах. Їх теж називають храмами. Для храмів різних градусів є ще спеціальні назви.

– «Вільні муляри» – це теж масони?

– Переклад з французької. Франкмасони.

– Є різниця?

– Яка? – не зрозумів Корецький.

– Між просто масонами і франкмасонами.

– Жодної. Це синоніми.

– Ясно. То ці ваші мисливці відкрили стрілянину всередині будівлі?

– Так. Нападники теж стріляли.

– З чого?

– Це вже буде до вас питання. Там у стінах кулі позастрягали.

– Як я розумію, до правоохоронних органів ви не зверталися?

– Ні.

– І не збираєтеся?

– Ми найняли вас. У вас репутація фірми, яка здатна без розголосу вирішувати широкий спектр проблем.

– Це приємно чути… До речі, когось під час нападу було поранено?

– Одного з братів. Невелика подряпина.

– А от як ви особисто вважаєте, якою була мета нападників? – Лавр краєм ока глянув на масона.

– Невідомо, – той дивився на дорогу, втома наклала на його пташиний профіль тонку і невпевнену аристократичну тінь.

– Скільки їх було?

– Брати бачили двох.

– Відеокамери їх зафіксували?

– Ми ще не встигли налагодити систему відеоспостереження. Працює лише камера над центральним входом.

– Вони відступили до лісу?

– Так, утекли до лісу. Наші їх не переслідували.

– Зрозуміло. А у вас є здогадки, хто б це міг бути?

– Ні.

– Але в такої специфічної організації як ваша, напевне, є вороги.

– Що ви маєте на увазі під словом «специфічна»?

– Ну, ви розумієте, я не хочу сказати про ваших нічого поганого, проте існують різні думки.

– Багато публікацій про нас базуються на спекуляціях наших недругів.

– От бачите, ви самі визнаєте, що у вас є недружньо настроєні опоненти. Тобто вороги.

– Вороги є у всіх.

– І хто ж вони, оті ваші вороги?

– Є різні радикальні угрупування, які вважають нас відповідальними за негаразди в суспільстві. Різні марґінали, політики-популісти…

– …християни.

– Ви помиляєтеся, Лавре Станіславовичу. Я сам віруючий християнин. Щотижня ходжу до церкви. І всі брати вірять у Бога. Якщо людина не вірить у Бога, вона взагалі не може стати вільним муляром. Це записано у нашій Конституції. Ми не воюємо з Церквою, а вона не воює з нами. Є, звісно, окремі екстремістські групи в церковному середовищі, проте вони є усюди. У будь-якій релігійній течії, як ви розумієте, рано чи пізно виникає радикальне крило, яке пропагує непримиренність до всіх, хто інакше мислить, інакше трактує зв’язок із Богом.

– Якщо ви такі білі і пухнасті, то чому тримаєте свою діяльність у таємниці?

– А хіба ваша агенція не тримає у таємниці свою діяльність? Ви ж не вивішуєте отримані оперативні дані на інтернет-таблоїдах.

– Ми, Романе Олександровичу, займаємося питаннями безпеки. Ці питання за своєю природою потребують конфіденційності.

– А ми будуємо символічний уселюдський храм духу і захищаємо порядок від хаосу. І ці питання також за своєю природою потребують, щоби їх тримали подалі від майданчиків людської цікавості.

– Невже? – Лавр вимкнув диктофон.

– Ви ж самі, Лавре Станіславовичу, щойно підтвердили існування різних рівнів відкритості інформації. Є знання публічні, є фахово конфіденційні, а ще є такі знання, які здобуваються виключно через утаємничення. Священні знання. Для таких особливих знань публічність є смертельною отрутою. Публічність руйнує священне, ритуальне. Тому частина наших знань є закритою для профанічного обговорення, для іронії і осміювання. Проте лише частина. Зрештою, повні описи ритуалів нижчих градусів можна знайти у книжках. Ці книжки вільно продаються. Вони є у нашій храмовій книгозбірні, можу дати вам почитати.

– Добре, Романе Олександровичу, припинимо цю дискусію. До моїх функцій не входить щось вам доводити, я маю лише забезпечити безпеку вашої… вашого Храму. Тому мені необхідна вичерпна інформація про тих, хто потенційно міг би організувати учорашній напад. Це потрібно для роботи, а не задля цікавості чи там загального розвитку. Просте питання: ви можете надати таку інформацію?

– Я попрошу братів, щоби для вас підготували аналітичну записку з цього питання.

– О’кей. І що швидше її підготують, то краще.

Решту часу вони їхали мовчки. Перед черговим перехрестям Корецький дав Лавру кашне зі щільної вовни. Той зав’язав очі і ретельно розправив кашне, не залишаючи жодної щілини: «Чужі таємниці нам не потрібні». За його підрахунком він провів у темряві близько сорока хвилин. Коли Корецький дозволив зняти кашне, Лавр побачив, що Peugeot стоїть на асфальтованому майданчику поряд із двоповерховою будівлею, розмірів і планування якої він не зміг визначити.

Лише вийшовши з автівки, Лавр побачив Храм у всій красі. Це була нова споруда, збудована з сучасних матеріалів. Вона нагадувала гібрид лікарняного корпусу і фортеці. Її спланували у вигляді літери «т», прикрасивши всі три торці декоративними еркерами і вежами. Масивна цегляна коробка спиралася на рустований цоколь. Ковані ґрати захищали вузькі, немов бійниці, вікна. Там, де «неф» Храму перетинався з його «трансептом», над дахом підносилася прозора шестикутна піраміда.

– Храмова обсерваторія, – пояснив Корецький, відслідкувавши напрям його погляду.

– Займаєтесь астрономією?

– Спостерігати за небом – давня і дуже шанована масонська традиція. Більшість видатних астрономів Європи були вільними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас і багато інших. Колись було таке правило, що офіцерські посади Молодших Доглядачів масонських лож доручалися виключно професійним астрономам[6].

– Я щось не бачу там телескопа.

– Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всі майстерні й службові приміщення.

– Великий у вас Храм.

– Ну, це з чим порівнювати. Якщо, скажімо, з Масонік-Холлом, або Палаццо Джустініані[7], то, повірте, наш Храм дуже й дуже скромний.

– Вірю. Та все ж погодьтеся, така споруда тягне на кілька мільйонів.

– Збудовано на пожертви, – кивнув Корецький і запросив Лавра: – Ходімо до Храму, прошу.

При вході до будівлі на них чекав сивий добродій поважного віку. Худий, високий, він не без грації спирався на лаковану тростину і пильно придивлявся до Лавра. Довгий чорний піджак добродія нагадував старосвітський сюртук. Цю подібність підсилювали металеві ґудзики і закрій, що мав би підкреслити талію, якби така у плаского, як таранька, добродія раптом виявилася.

– Знайомтеся, це доглядач Храму, брат Олександр, – представив сивого Корецький. – Він допоможе вам тут зорієнтуватися.

– Дуже приємно, Грінченко Лавр Станіславович, – Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця.

– Дорогий брате, наш гість може неправильно зрозуміти… – почав Корецький.

– Начхати мені, що він там зрозуміє, – старий відчинив стулку високих дубових дверей. – Достатньо того, що ви запросили сюди профана…

– Ви ж знаєте, брате, це рішення Верховного Конвенту.

– Ви скоро екскурсії сюди водитимете… Заходьте вже, чого там стоїте, – брат Олександр рішуче покрокував вузьким коридором.

Лавр і Корецький рушили за доглядачем. Той відчинив двері в кінці коридора, і вони увійшли до великої, пишно оздобленої зали. Її стелю підтримували облицьовані під чорний мармур колони з позолоченими капітелями і основами. На кожній колоні було закріплено символ. Між колонами зі стелі звисали кольорові хоругви, рясно прикрашені циркулями, трикутниками, гілками акації, символічними зображеннями молотків та інших мулярських інструментів. Підлогу вкривали масивні плити з полірованого білого каменю. На них лежав чорний килим із вишитою у центрі величезною срібною літерою «G».

Найдовшу стіну зали прикрашало велике, писане олією полотно у бароковій рамі. На картині було зображено два десятки чоловіків у чорних костюмах і червоно-білих фартухах. Вони стояли двома колонами на чорно-білій підлозі перед спорудою, що нагадувала церковний вівтар. «Інсталяція Великої Ложі України. Париж, 6005 рік ІС», – прочитав Лавр підпис під картиною[8].

– Ви у Храмі, молодий чоловіче, – звернувся до нього брат Олександр. – У Храмі великої традиції, яка живе і примножується вже сьоме тисячоліття. Настійно прошу вас пам’ятати про це.