Читать книгу Катерина Білокур - Ю. І. Коляда - Страница 4

Перед тим, як розповісти про життя цієї надзвичайної мисткині – простої української селянки, доля якої багато в чому схожа з долею геніального Кобзаря, та про людей, що трапились на її шляху з волі Провидіння, і не дозволили згинути Таланту у сірості буття та у вирі історичних катаклізмів ХХ століття, які не оминули України, розповімо ще одну стару легенду. Без неї, гадаємо, не можливо осягнути феномен особистості Катерини Білокур.

«Колись дуже давно на Землі панувала люта зима. Усе навколо було білим та змарнілим. Лише на короткий час поступалася зима літу. Але й тоді Земля вкривалася хіба що папороттю та мохом, а дерева та кущі – дрібним листячком. Люди були байдужими одне до одного і ніколи не веселилися, не раділи. Адже не знали вони, що таке щастя. Але одного разу спало на думку Матінці-Природі змінити світ, зробити його барвистим і гарним. Покликала вона до себе своїх помічників – маленьких лісових духів – і попросила у них поради спитавши, як прикрасити цей світ та як зігріти людські серця?» «Відпусти нас до людей, – сказали лісові духи, – ми подаруємо світу красу, розвеселимо людей і зробимо їх добрими». «Але ж ви такі маленькі і беззахисні, – відповіла Природа, – як же переможете люту зиму, що заморозила людські серця?» «Перетвори нас на квіти», – поросили духи. Так і зробила Природа. Але усі квіти вийшли у неї безбарвними, їх зовсім не було помітно серед зимових заметів. І тоді вона зібрала кольори коштовного каміння і розфарбувала квіти. А залишки фарб плеснула в небо – і виникла веселка.

Здивувалися люди. Ще ніколи не бачили вони такого дива ані на землі, ані на небі. Стали вони збирати квіти і роздивлятися. І в кожного, хто близько підносив до обличчя квітку, вдихаючи її аромат, серце наповнювалося теплом і любов’ю. З тих пір на землю кожного року приходить квітуча весна, і люди зустрічають її з радістю».

Так нам розповідає легенда.

«Природа – нерв нашої планети, – писав М. Донцов. – Вона народжує і править життям усього живущого на землі, починаючи від дрібної комашини до велетенської тварини й кінчаючи найрозумнішою живою істотою – людиною. Вона годує все живе, пробуджує тягу до існування, радість до життя, а для людини найголовніше – душевне і сердечне почуття любові й сприйняття краси. Вона створила безмежне буяння квітів – її вінець і ореол. З усіх живих істот лише людина народжена з почуттям пізнання світу, життя, природи, лише вона здатна збагнути всю її красу і захоплена цим пізнанням, закохана в природу, як найдовершеніше її творіння, наділене розумом, слухом і зором, вона і її другом, перетворювачем, творцем, бо ж людина і природа – нероздільні. Багатьом, зайнятим тою чи тою творчістю, винаходами, природа ніби відкриває свої потайні, сповнені очарування, життя і красу. І тільки людям із винятковим художнім талантом, які по-особливому тонко відчувають природу, вдається відкрити і оспівати її в поетичних і прозових рядках, у музиці, живописі настільки неповторно, що їх твори пробуджують у людей найсильніші почуття до рідної землі. Одним таким другом природи, залюбленого в неї, яка віддала їй усю себе – свої почуття, життя, талант, і про кого хочу розповісти, була незвичайна жінка, велика самоук-художниця Катерина Василівна Білокур»[1].

Квіти Катерина Білокур любила понад усе. До цього ще ніхто з художників з таким зачаруванням, так оригінально й натхненно, так поетично, багатогранно і водночас так просто, не зображував квітів. Вона створила втаємничений, поетичний, щедрий і болісно-прекрасний Світ – Сад Катерини Білокур. У ньому вічним життям живуть химерні, хоч і писані з натури, але такі персоніфіковані, такі своєрідні, декоративні і живописні водночас квіти: пишні, скромні і маленькі, яскраві, барвисті, ніжні, засоромлені, багряні і ніжно-рожеві, помаранчеві і жовті, блакитні і білі, з тендітними, напівпрозорими пелюстками, витончені, делікатні, наче легкі, вишукані паперові витинанки. Троянди і жоржини, маки і соняшники, кручені паничі і марунки, волошки, бузок, півники, прості сільські помаранчеві лілії, дуже українські чорнобривці і рожі, квітучі і стиглі китиці калини, навіть жовтенькі кульбаби, нагідки, настурції, якесь дивовижне «зілля», а ще… Колоски пшениці, яблука, бурячки, кукурудза, морква, виноград, картопелька – усі плоди щедрої і такої часом нещасливої української землі…

«Може, ви незадоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: ось як цю закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші, та все ж і квіти… Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі і далекі друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві», – писала Катерина Білокур[2].

У живописних видіннях Катерини Білокур, зазначає О. Нестеркова, подано ідеальну Україну, подано ніби поза часом, поза історичними колізіями. У її картинах, відмічає А. Гоцалюк, є і сади, сповнені квітами, і огорожа – закрайок тину, що іноді майже потопає в хвилях рослин. Огорожа не стільки огорожує, скільки позначає сад як такий, тобто природу «свійську»; ще одна її функція – позначати «землю», ґрунт під ногами, бо ми в своїй уяві могли б втратити орієнтири, підхоплені хвилями розбурханих квітів, в такому разі картини могли б видаватися по-справжньому ірреальними.

Задум художниці значно тонший: зображення ніби балансує на межі реальності та ірреальності, дійсності і сну. Сад, перелившись через огорожу, стає гаєм, чи, взагалі не маючи її, – лукою, як в «Польових квітах».

На часи життя Катерини Білокур квітка була вже усталеним елементом орнаментики народного мистецтва. Для народного мистецтва «квіткова» тема здавна є органічною – на рушниках, килимах, кераміці, в розпису саме квітка є той елемент, який моделює зображення.

Ми вже побачили, що квітка – найпоширеніший елемент народного мистецтва: малюнка, вишивки, пісні. Не дивно, слушно вказує О. Нестеркова, що вони – художниця і квітка – обрали одна одну для вираження того найскладнішого світу, який існував і розквітав в непересічній фантазії малярки, сягнувши корінням глибини української душі.

Вибір квітки як лейтмотиву творчості, головної героїні своїх картин мисткиня зробила, як зараз стає зрозумілим, на генетичному рівні. Донька України, Катерина Білокур вразила найвибагливіших знавців та поцінувачів яскравою самобутністю, поетичною силою своїх квіткових полотен. Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного в житті.

Україна здавна славиться чуттєвими барвами народного мистецтва. Дівоче вбрання і козацька люлька, інкрустований топірець гуцула і різьблена спинка саней, бабусина розмальована скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайна віконна лиштва – будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала мистецьким утвором.

І водночас з’являвся народний живопис, народжувалася пісня, бриніла українська арфа – бандура. Пересічний українець, підсвідомо оточуючи себе красою, художньо прикрашав життя, наповнюючи глибинним, нестримним бажанням творити.

«До кінця її днів малярство, мистецтво так і залишилося для неї з епітетом: святе. Проста українська жінка усвідомила його як своє Високе Покликання… І на Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а може повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія»[3].