Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 2

Уже починаючи писати, ще школярем, я усвідомлював, що треба окремі тексти зашифровувати, бо інакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним і читав декому з друзів. Декому з тих, кого вважав другом. А друзі виявилися не друзями, а стукачами.

І коли настав той день 4 квітня 1974 року, коли до мене в Станіславові о восьмій ранку ввалилося троє кагебістів і двоє «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацію, зашифровуючи деякі вірші.

Шифр насправді був простий: я підписував їх перекладами з чеської, вигадуючи неіснуючих поетів. У вірші про Бандеру фігурував Вазера, бо то була рима. Кагебісти уважно в ці вірші вчитувалися, але все ж не забрали їх. Забрали інші.

Після того я став писати ще обережніше. Я вигадав цілу цивілізацію, яка начебто існувала в Північному Причорномор’ї й називалася Арканум, вигадав арканумську літературу й писав від імені арканумських авторів. Так, Ярош у «Танґо смерті» – це я.

У 1970–1980-х роках, коли писалися ці твори, мене проймав неймовірний розпач і біль за наш народ, за мову, за Україну. Довкола була пустеля і страх. Я виливав свій розпач в долю Аркануму, який поволі загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилій – це я.

У 1980-х я навіть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам ці «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережні редактори вловлювали підтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Савєтскай енциклапєдії» і дивувалися, що нема його там. «Але ж там і Бандери нема», – боронився я.

Так і залишилася ця книжка в рукописах, більша частина яких була й писана від руки.

Щойно у 1989-му і пізніше окремі «Арканумські оповіді» й «Видива» були опубліковані в журналах.