Читать книгу Маринчина лялька - Зінаїда Луценко - Страница 6

Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною – аж з-під Ростова.

– Ні чути, ні бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?

– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григір. – Ми нажили.

– А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?

– Це моя жінка, Анфіса!

– Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!

– То що ж мені тепер із нею робити?

– А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.

Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.

– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!

– То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.

– Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.

Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.

– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое? Вона не знає, що таке баняк! Не вміє хати вимести! Дитини не годна втишити!

– Геть із хати! – тим часом кричав Петро і пхав невістку в спину, із сіней. Аж та на вулиці спотикнулась і заплакала гірко-гірко:

– Да куда же мне деваться?

– А туда, звідки ти прієхала! Геть!

– Дайте хоть ребенка поцелую!

– Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!

– Ні, дитини не віддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть із обійстя, щоб і духу не чуть!

Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села – до залізниці.

Ніхто Анфіси не шукав.

Маленький Петя два роки ріс без мами.

У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею – колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.

– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. – Я що казала, із садка не виходити, га?! – і била Петю рукою нижче спини.

А тоді вигадала: взяла мотузку і прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем – за стовбур груші.

– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!

Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.

– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тоді впала під грушею на коліна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навіжено цілувати й тиснути його до себе.

Моїй Миросі потемніло в очах: я від колиски усіх своїх дітей лякала циганами, от вона й боялася. Тоді, мабуть, подумала, що ця жінка краде Петю! Й собі страшно закричала, кинулася бігти через садок, по дорозі, вбігла у ворота – і впала без свідомості під порогом.

– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобі, Миросю?

– Там!.. Там… Там у Кесарів украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.

– Хто вкрав?

– Тітка чужа, схопила Петю на руки і побігла!

А ввечері село гуло: кацапка Анфіса повернулась! Знайшла аж в Умані роботу. Вийшла там заміж, то тепер приїхала і забрала із собою сина.

– Бач, вийшла заміж за великого начальника! – розказував мені Петро, сидів у хаті. – Бо хто б їй віддав онука? Та ніхто! А так… Бач, у них права великі!

– Вона ж таки Петі мати, – я була на боці Анфіси, хоч вона мені й чужа людина. – Як же вона свою рідну дитину кине?

– А чого тоді не забрала, як тікала із села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!

– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотіла сваритися з кумом.

– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидів-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а своє було.

– Одружиться колись ще й ваш Григорій, народять із новою жінкою онуків. Та й он – у вас ще є дочка, Мирося, вона теж колись заміж вийде.

– Вона так вийде заміж, як твоя Ганя! Та хоч має вроду, а наша із хати ні ногою, я вже й сварюся, кажу: йди між люди, хай хоч хтось побачить!

– Прийде час, когось зустріне.

– Де, Маринко? У себе в хаті? Гарних хлопців розхапають співухи-щебетухи, а ця так і останеться сидіти нам на шиї.

Сільські дівчата увечері співають. Хоч і потомлені з роботи, а молодість – вона одна! Як тільки сонце скотиться за обрій – жодна не висидить у хаті.

Тільки моя Ганя не має коли співати. Хіба… було десь раз у поїзді, у гурті, зі страху: вона вже їздила на заробітки у Західну Україну, привезла звідти два мішки пшениці, врятувала усіх від повоєнного голоду.

Тепер Ганя робить на городі, та й біля хліва вправляється, наводить лад у хаті – аби тільки встигала! Ганя й дрова рубає, носить воду… За роботою не має часу вишити собі ані сорочки, ні рушника.

Не вміє, та й для чого? Я не хотіла її пускати заміж – одного хлопця відговорила, іншого від двору віднадила, а той сам пішов…

Бо ж у Гані немає батька, кому така дівка була потрібна? Хіба якомусь волоцюзі чи п’яниці, бо путній геть не гляне. І мені без старшої доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дітей.

Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодість моя пройшла у приймах і в колгоспі. І тепер сама, без чоловіка… А починалося ж усе з великої любові! Із чужої хати за Ільком тікала, одно по одному родила йому дітей, надіялась на краще. Але краще б я сиділа під спідницею у мами. От і Гані я раз по раз про те казала, що не треба їй той заміж, бо то одне тільки нещастя…

– Та краще б я була замість нього лягла в могилу! – казала я при дітях про їхнього батька, дуже гірко.

– Не треба, мамо… – просила Ганя.

– Он як у кого чоловік у хаті, то ж хоч якесь є право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки підеш далеко заміж, мене покинеш? Що я тоді буду сама робити із усім цим безголов’ям?

Так сяду і ридаю. І здавалося б, уже й була покірна долі, зробилася байдужа до всього на світі, заціплюся, і роблю собі та й роблю. Аж часом щось таки находило мені на серце, і починала рвати коси.

Сиділа, розпатлана і сива, голосила, а діти ж чують!

– Мамо, я буду із вами, – тихенько обійме мене і просить Ганя. – Я вас ніколи не покину, вірте.

– Правда, доню?

– От як не вірите, то й перехрещуся!

– Хрестись до образа…

І Ганя хреститься. Я тоді на трохи вільна.

Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бік села, у своєї тещі. Його ровесник – мій Макар, згорів живцем в Германії, ніколи не приведе синок мені невістки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотіла б.

Я тільки до Христушки ходила, до тої ангельської дитинки, що померла в голодовку на другий ранок після свого народження. На Зелені Святки й Провідну неділю ходжу я на гробки, веду за собою усіх дітей.

А так…

Зате ж в Олександри знов весілля! На цей раз вже Ганіна ровесниця Галина віддавалась. Це ж було в сусідах – треба й у себе навести лад.

Берусь мастити хату – із причілка білою глиною, від поля – рудою, червоною підводжу призьбу.

Ганя мені допомагає.

Грішка з Іваном – молодші хлопці, носили воду.

Маруся миє в хаті вікна, підмітає стежки.

Мирося глядить гуси.

А що вже казати про Олександру із Арсеном! Це ж у їхній двір повинно звідусіль наїхати багато родичів. А ще ж зійдеться все село дивитись. Роботи тої, роботи!

Сусіди ріжуть кури, варять холодці, печуть короваї і хліб, баба-кухарка орудує біля печі. А тим часом дружки вбирають хату – весілля ж гуляли у великій світлиці! Вже посеред столу стоїть гільце, на ньому – червоні й сині квітки, пучки паперу. У саму вищу квітку батьки встромляють гроші – це на достаток молодим, прив’язують ще й житні колоски – на щастя. Щаслива Галина розправляє по ліжку бежевий костюм – піджак і спідницю, як тоді по моді, білий вінок із вельоном – лежить на вишитих подушках.

– Приміряй, Галю, до себе! Ну приміряй!.. – дуже просить старшу сестру маленька ще Антося.

– Вона ще не молода, не можна! – каже моя Маруся. – От завтра буде свадьба, от тоді й надіне!

– А як же гарно буде! – радіють Гріша із Степаном і собі крутяться коло дівчат.

І от уже й весілля! Загупали музики – бубон й дудка, молоді пішли на розпис.

Усі пішли, тільки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей із гускою – пасе шкодливу птицю у березі в кінці городу.

Як раптом…

– Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван від хати й женеться горою стрімголов.

– А я?!!

Мирося швидко підгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить і ще й б’є щосили різкою по траві. А коли нарешті вбігає в хату до хрещеної, бачить, що молода уже сидить за столом, і гості кругом неї. На голові в Галини вельон, і вінок із воску, а на руках… сидить Антося! Найкраща Миросина подружка…

Мирося – в крик:

– Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикує весілля, реве й голосить. Аж мусять крайні люди вставати з місця, і хтось добрячий бере Миросю попід пахви і прямо через стіл подає її до молодих.

Мирося відкриває очі – і ось вона вже сидить у пелені в Галини! А Антося – в молодого!

У Миросі вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискає до себе, нюхає й сміється.

– Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галині в груди. Там на бежевому піджаку зостається пляма – від щасливих сліз, наполовину із порохом від трави – із берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людські корови і коні їздили…

– Гірко! – раптом гукають люди.

Галина встає, садить Миросю на ослінчик. Поряд жених посадив Антосю. Молоді цілуються, а дівчата дивляться на них спіднизу.

– Де ж той дядько Йосип, що горілку носить?! – починають співати жінки, і на стіл ставлять чарку.

Чарка була одна на всіх – темно-синя, грубенька, гранчаста.

Першим наливають молодим.

– По повній, по повній пийте! – кричать жінки. – Щоб були щасливі, пийте до дна! – і молоді випивають.

Далі чарка йде по кругу, передається з рук у руки, п’ється і повертається до молодих.

І так три рази.

– І я хочу горілки! – проситься Мирося; вона бачить, як після горілки весело сміються, перегукуються гості. Хтось співає, там дядько цілує тітку. – Я теж хочу покушати весільної горілки!

– То налий їй, – моргає Дмитрик, молодий.

І Галина наливає. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надіп’є горілки, покушає, що вона пекуча, та й виплюне, відставить геть.

Але Мирося ще не знає, що таке горілка, вона тільки бачить, як гарно її п’ють дорослі, і думає, що то щось таке смачне, як цукор.

Галина дає Миросі чарку до рук, та швиденько, щоб ніхто не видер, перекидає її нахильці до рота і двома великими ковтками випиває. І тільки тут дитина відчула смак! У роті пече вогнем, не дає дихати, із очей ллються сльози.

– Галя! Вона ж випила всю горілку… – налякано шепче молодий.

– То що ж я зроблю? Вже як є, так і буде… – злодійкувато роззирається молода.

Але ніхто того не бачив…

Весілля гуляє далі, а у Миросі світ починає перевертатися кругами. Вона наче й сидить на місці, ще й тримається обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають двері, дядьки не співають – ревуть, немов ведмеді, а у животі брикає сердитий вулик бджіл. Мирося геть не має сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.

– Тітко Маринко! – гукає до мене через стіл Галина. – Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.

Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.

– Тітко Маринко-о-о-о! – щосили гукає молодий.

– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?

– Та ось, ваша дитина…

– Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.

І далі біжу до кухні. А в цей час…

– Подавай її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.

А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.

Знаходять Миросю Гріша із Степаном.

– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?

– Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.

– Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?

– Ні…

– Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!

І Мирося рушає, але…

– Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!

– Давали солодке?… – журиться Мирося.

І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!

У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.

І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…

Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!

– Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.

– І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.

І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!