Читать книгу Маринчина лялька - Зінаїда Луценко - Страница 9

Частина перша
Діти…
7

Оглавление

У серпні, коли на полі уже майже зібрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками і вивезено із поля на колгоспний тік – сушитися, Мирося із Іваном беруть до рук по полотняній торбі, туди кладуть по квашеному огірку – це обід, і йдуть назбирувати колосся.

Іван на полі не розгинає спину, він одне – збирає, бо добре пам’ятає, що я йому наказала. А Мирося – що з неї, ще мала! – тій аби на всі боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смішно крильцями махає, а там – полетіла бабка!

– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квітка гарна! – біжить через поле і показує братові затиснутого у долоні польового будячка.

– Ану ж краще покажи мені свою торбинку! – розгинає спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!

– Трохи є… Тут такі квітки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собі на голову віночка?

– Я тобі зараз дам віночка!!! – Іван кидає на землю торбу, хапає обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидає її спиною на стерню і знавісніло б’є, товче ногами.

– Ось тобі! Ось тобі, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.

– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляється руками. – Не бий мене, Іване!

– Ось тобі!

– Прости! Вже більше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!

– Що не будеш?!

– Я не буду збирати квіток, а буду збирати колоски!

– Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!

Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров – і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.

– Болить!.. – схлипує Мирося.

– Не знаєш, що робити?! – усе ще сердиться на неї Іван. – Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.

Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняється.

А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні – повертається назад у хату й укладається на соломі.

– А чому Антося із Василем не ходять разом із нами на поле по колоски? – питається Мирося в мене про своїх двоюрідних сестру і брата.

– Бо їм того не треба.

– Як це? Не треба колосків?! А що ж вони будуть їсти?… – не може зрозуміти.

– Колоски їм потрібні, тільки не треба ходити за ними аж на поле.

– Як це?!

– У Антосі і Василя є батько. Дядько Арсен завідує колгоспним током, то його діти мають право набирати колосків прямо із молотарки, – зітхаю, і додаю свою гірку примовку: – А у вас немає батька.

А вранці моя Мирося виходить у двір і зразу ж бачить там Антосю; Миросі дуже кривдно.

– Ти куди?! – гукає її подружка.

Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота і тільки тут озирається.

– У вас є батько, а в нас немає!!! – кричить вона і відвертається від Антосі.

Та розпачливо розводить руками і йде назад до своєї хати.

– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказує вона Олександрі.

– А то чому?

– Бо у мене є тато, а у Миросі немає!..

– Ясно… – взуває чоботи Арсен. – Знов тої самої?! – каже понуро.

– Та ти на них не сердься, – обійняла біля порогу свого чоловіка Олександра. – Вони тяжко бідують. Пожалій ти ту Маринку!

– Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме…

– Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.

– Як скажеш, це ж твоя рідня.

Олександра поцілувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – і він пішов спокійний.


Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.

– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племінницю. – Йди-но сюди, я тобі щось скажу.

Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.

– Ну що, багато сьогодні назбирала?

– Та не дуже…

– Показуй свою торбу.

Мирося наставила, а там – на дні тільки кілька чорних порожніх колосочків, вона це вийшла вдруге.

І тут! Дядько Арсен набрав повні пригорщі не перевіяного ще зерна – і сипле, ще раз бере – і знову сипле просто до Миросиної торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!

Мирося не повірила своїм очам!

Тримає у руках важку торбинку, але не вірить у своє щастя!

– Спасибі вам… – не підводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота і пішла до лісосмуги.

Руки у Миросі дрібно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала мої розповіді про те, як колись за один колосок могли на полі вбити. Або відправити у далекий Сибір, і там теж на людину чекала смерть!

Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-під молотарки?!

Мирося відразу ж не пішла додому, вона ще трохи посиділа у лісосмузі, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поїхала із поля, підвелася на ноги і побігла, але всю дорогу озиралась.

Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.

– Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!

– Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.

А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.

– Ох і смачні ж ці коржики! – як їла, то все нахвалювала Мирося.

– У, ненажера, їй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликів і вінки в’язала.

– Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!

– Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!

– Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?

– Напечу, – пообіцяла я, – ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? – бо щось мені було тривожно…


На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак – ще сирий, чорний і солодкий.

– Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! – просила я дітей.

Але ж це діти…

Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.

Маринчина лялька

Подняться наверх