Читать книгу Микола Лисенко - И. А. Коляда - Страница 4

У Харківському університеті Микола навчався разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, який вступив на юридичний факультет. Але вже влітку 1860 року, після закінчення першого курсу, М. Лисенко перевівся до Київського університету Святого Володимира на той же факультет. Як вказувала О. Пчілка, «це сталося з різних причин. Опріч того, що господарські справи старого Лисенка ще більше погіршали… Розмірковували і зважили всією сім’єю переїхати в Київ…».

Студентські роки М. Лисенка припали на бурхливі 60-ті роки XIX ст., коли змінювався суспільний устрій, велася боротьба проти основи старого життя – кріпацтва. Всі говорили про життя і добробут простого люду. «Народ, народне щастя» стало бойовим закликом того часу.

М. Лисенко і М. Старицький поселилися у Києві на Тарасівській вулиці. Уже найперші дні навчання захопили юнаків. Вони поринули у світ нових знайомств, пристрастей, знань. М. Лисенко приєднується до «Громади» та дуже швидко зближується зі студентами Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Борисом Познанським, майбутніми діячами українського руху. Ось як це згадує О. Пчілка: «Університет Київський кипів студентськими сходками, лунав палкими студентськими промовами… У Києві змагалися між студентами течія польська з українською… На сходках лунало українське слово; говорилося, що в цьому краї народ – український, що він має й свої політичні права, своє вікове право й на вищу культуру… Микола Лисенко брав участь у кількох гуртках українських; тоді ж, восени 1860 року, вступив в товариство “Громада”».

«Найбільшої ваги питання тогочасне, – писав композитор в автобіографії, – знесення кріпацтва й надання людських прав «найменшому братові», викликало потребу постерегти, збагнути життя цього брата…»

Студентська молодь від слів переходила до діла. Складалися українські народницькі гуртки: хто працював у недільних школах, хто в літературних починаннях, у складанні українських книжок для українських селян, хто ретельно збирав етнографічний матеріал (пісні, народні перекази та легенди, слова для українського словника). Микола цілком поринув у той потік юнацької народницько-української діяльності. «Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по-українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю…», – писав згодом Михайло Старицький.

Саме під час навчання у Київському університеті Лисенко серйозно почав займатися збиранням українських пісень. «У ті часи серед київського студентства був звичай: збирався гурт студентів та й ішли на Байкову гору, де тепер «старе кладовище», а та частина, де тепер церква, була вільна; отам спинялися співці й співали собі народних пісень; збирались теж і в Кадетській рощі. Співали просто у Ботанічному саду. Та всі ті співаки не були згуртовані в один вивчений хор. Власне М. Лисенко перший згуртував їх в український хор…».

Почувши спів деяких звичайних рілігійних «кантів» церковнослов’янського складу студентами в університетській церкві, Микола Лисенко загорівся бажанням зорганізувати їх в український хоровий колектив. Сталося це 1860 р. «…Коли український гурток співців-студентів розучив збірку своїх пісень, М. Лисенко вдався з проханням до університетської влади, щоб дозволила дати концерт з народних пісень на користь незаможним студентам. Уряд дозволив, тільки з тією умовою, коли на се буде згода самого попечителя округи і щоб не було ніякої публікації; та були вони й непотрібні, бо студенти так добре розпросторили чутку про концерт, що й найбільша аудиторія була повнісінька! Концерт українським слухачам дуже сподобався, навіть і полякам…» – писала згодом Олена Пчілка.

«Нас покликали на генеральну сходку в університеті, – пригадував М. Старицький. – Питання обмірковувались серйозно, в суворому порядку, чисто по-парламентському. На цій сходці вирішено було одноголосно, що малоруський народ складає осібну націю, багату всіма даними для культурного розвитку й участі на повний голос у слов’янському концерті, що чесний, свідомий малорос повинен віддати всі свої душевні сили для підняття в народі самосвідомості й розвитку, що до всіх братів-слов’ян він повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями… Лисенко… з того моменту став найзавзятішим українофілом, як охрестили нас потім».

Активно включившись у діяльність київської «Старої громади» (нелегального товариства київської інтелігенції та студентства), Микола починає збирати і обробляти народні пісні, працює над «Словником української мови» і перекладами загальнодоступних підручників, виконує народні пісні у своїх обробках зі студентським хором Київського університету, бере участь у студентських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровід до водевілю В. Гоголя (батька письменника) «Простак»; робить у 1863 р. разом зі М. Ста-рицьким першу спробу написати оперу – народну музичну драму «Гаркуша» за повістю Олекси Стороженка; бере участь в акції з вшанування пам’яті Т. Шевченка (відзначаючи шевченківську дату концертом, новим твором).

Пізньої осені 1860 р. М. Лисенко вирушив збирати фольклор в рідне для нього село Жовнини. Про першу етнографічну мандрівку М. Старицький пише: «…Різдвяні свята Лисенко провів у нас… канікули ми почали тим, що безпосередньо самі відправилися на «вулицю» і намагалися перезнайомитися з усім селом, маючи метою і пропаганду своїх ідей, і зближення, злиття з народом, і збір етнографічного матеріалу. Лисенко… проникав і на «досвідки», і на «вечорниці»… виуджуючи усюди народні мелодії, котрі заносив у свій музичний портфель… ми з ним затіяли одразу немалу справу – написати українську оперу. Зараз же від слова до діла… взявся написати лібрето на основі Стороженкової комедії «Гаркуша», а Микола взявся написати музику. Шпаргал помічений: «Лебехівка, 1864 року»…».

Зимові канікули 1861 р. М. Лисенко провів у П. Чубинського. Олена Пчілка у своїх спогадах писала: «Під час перших же зимових свят на Різдво 1860 року і новорічні свята 1861 року він приїхав до… Павла Чубинського записувати народні українські пісні – і повернувся до Києва з великою збіркою їх». Так, зі студентських років М. В. Лисенко стає музичним етнографом.

У Києві Микола продовжує інтенсивно займатись музикою. Він захоплено вивчав опери Глінки, Даргомижського, Сєрова, знайомився з музикою Шумана і Вагнера. До 1860-х років належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького «Панське болото» (нотний матеріал не зберігся). Виступає як піаніст у концертах на користь створеного в той час Київського відділення Російського музичного товариства.

Після скасування кріпацтва, в умовах польського національно-визвольного повстання 1863 р., що поширилось і на Правобережну Україну, російська влада видає горезвісно відомий «Валуївський циркуляр» про заборону української мови. Доходило до курйозів. В. Антонович із цього приводу писав: «Загальновідомо, що М. Лисенко, якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».

1864 р. Лисенко закінчує університет «по разряду естественных наук», а у 1865 р. захищає кандидатську дисертацію «Про розмноження стрічкових водоростей» і одержує ступінь кандидата природничих наук. Але найбільш вабила молодого науковця музика і він вирішує здобувати вищу музичну освіту за кордоном. Але для цього потрібні були кошти, які родина на той час не мала.