Читать книгу Микола Лисенко - И. А. Коляда - Страница 5

У 1865 р. Микола Лисенко вступив на посаду помічника мирового посередника в Таращанському повіті. Вибір місця чиновницької служби був невипадковим. На посаді офіцера драгунського полку у Таращі служив батько Миколи Лисенка, Віталій Романович, а вийшовши у відставку у чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів.

«…У зеленім урочищі, поблизу широкої і повноводної ріки на високім пагорбі стояв курінь козака Тараса – рибалки і мисливця. «То був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак» і на всі руки мастак. Доводилось йому захищати свій край від ворогів. Бо за липовим лісом у широкім степу владарював злий хан, який якось вирішив узяти собі за наложницю дівчину по імені Котлуй. Але дівчина від старого осоружного хана вирвалась і втекла: лисицею перебігла степ, куницею перестрибнула липовий гай, на лебідку перекинулась і перепливла широку ріку. Вийшла із води, стрепехнула крильцями та стала красною дівицею. Тоді отам узрів її козак Тарас. Полюбились вони і стали вдвох жить і поживать. І народився у них хлопчик, якого також назвали Тарасом. Якось молода мати з п’ятирічним хлопчиком подалась на річку прати білизну. Ось тоді беззахисних їх захопив злий хан. Познущався він над молодицею і втопив її у річці, а хлопця забрав у полон. Тим часом повернувся козак Тарас з полювання, побачив, що нещастя, і кинувся за ханом навздогін. Догнавши злого хана, він поганця скинув у прірву, а сина визволив із неволі», – так оповідає місцева легенда про походження назви невеликого містечка на півдні Київщини (за 120 км від Києва) – Таращі, розташованого у межиріччі Росі та Гнилого Тікича, серед зелених лісів, куди занесла доля 21-річного Миколу Лисенка.

Вперше згадка про селище Тараща, як встановив київський краєзнавець В. Сергієнко, віднаходиться у Руській (Волинській) метриці. Так, у записові за 10 жовтня 1592 р. зазначається: «надано у довічне володіння Родкевичу і Лесевичу селище за Білою Церквою, що лежить на шляху Татарському, який веде з Татаровщинизни повз Березовий Гай». Правда, тоді селищами називали малолюдні або й пусті урочища. Датована історія поселення Тараща розпочинається з 1709 р., коли польський король Август ІІ за вигнання шведів з Любліна нагородив теребовлянського старосту, полковника Антонія Блендовського, надавши у довічне користування урочище «Тараща». Наполегливість польського полковника А. Блендовського, не дивлячись на бурхливий час воєнного протистояння (1711 р. під час походу П. Орлика щойно збудовану залогу буде спалено), згодом приносить плоди: вже 1722 р. король Август ІІ надає Таращі право проводити ярмарки чотири рази на рік (на День святого Юрія, День святого Онуфрія, на Різдво Богородиці й в середньо-посну неділю). Таким чином, Тараща перетворюється у містечко, людність якої, як зазначають літописці, складали «різні бурлаки зухвалі».

«Тараща – місто! Не розумію, навіщо дали таку гучну назву цій брудній жидівській слободі. Напевно можна сказати, що покійний Гоголь і мельком не бачив сього надто брудного міста, інакше його рідний Миргород здався б йому якщо не справжнім містом, то у крайньому разі чудовим селом. У Миргороді хоча й не пишної ра-стрелівської чи тоновської візантійської архітектури, а все-таки є біленька кам’яна церква. Хоч невелика біла пляма на темній зелені, а вона робить приємний ефект у одноманітному пейзажі. В Таращі і цього немає. Стоїть на пагорбі собі над тухлим болотом стара, темна, дерев’яна церква, так звана козацька, т. б. будівля часів козаччини. Три восьмикутних конічних куполи з похиленими чорними залізними хрестами, і нічого більше. І все це так незграбно, так грубо, печально, як печальна історія її невгамовних будівників. Ледь-ледь до вечора дотягнулися ми до сього так званого міста», – описував Т. Шевченко згодом свої враження під час поїздки 1845 р. про Таращу у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», коли зупинявся у місті на нічліг у поштовій станції, де на нього і його візника Трохима чекала одна-єдина кімната, пара сушених карасів з куснем чорного хліба і чаркою смердючої горілки. Після цієї, як висловився Трохим, «чернечої вечері» мандрівники поснули на лаві, «обгородженій з трьох боків чимось на зразок перил, що робило її схожою на чухонські сани».

У 60-х рр. XIX ст. Тараща – це вже повітовий центр (з 1791 р. отримало від польського короля Станіслава Августа магдебурзьке право; а з 1800 р. – указом імператора Олександра І – статус повітового центру; 1826 р. затверджено генеральний план міста). Спочатку герб міста являв зображення: «сніп пшениці на стерні», а з 1853 р. «щит, поділений на дві частини; у верхній, блакитній, зображено архангела Гавриїла у срібному одязі зі зброєю; у нижній, срібній, частині – чорного орла з розпростертими крилами».

Літній полудень 1865 р. у Таращі. Поодинокі перехожі у мареві сонних вулиць. Байдужі до всього воли, немов сновиди, котять воза. Візник дивиться у далечінь, де небо сходиться із стиглими хлібними полями, і дрімає. Горобці купаються у пилюці. Легкий вітерець з полів ворушить листя на тополях. Лише ластівки, незважаючи на спеку, ширяють у небі і щось щебечуть на своїй пташиній мові. Із-за рогу, де височіє пожежна вежа, з’являється відкритий екіпаж з двійкою притомлених коней. За мить коні зупиняються навпроти «присутствія». Вікна урядових установ відчинені навстіж: чиновники у форменних одностроях знемагають від спеки і одноманітної казенної буденщини.

Комплекс «присутственних місць» у Таращі складав центр повітового містечка (назва походить від слова «присудственні», тобто ті, що знаходять при суді), його збудовано за проектом видатного архітектора, професора Петербурзької Академії мистецтв Андріана Захарова, включаючи: управу, суд, казначейство, поліцейське управління, в’язницю, господарські будівлі (Таращанський комплекс – єдиний, який вцілів до нашого часу).

Із притрушеного курявою екіпажу на землю сходить стрункий юнак у формі університетського студента. Спершись на його руку, слідом зіскакує кругловида чепурна панночка у довгому міського крою платті. Візник, затиснувши у кулаці асигнацію, що її дав панич, вйокує на коней і зникає за рогом розпеченої Дворянської вулиці.

Молодята по-змовницьки переглядаються і, піднявшись сходами, входять до темного лункого коридору державної установи. Ось вони зупиняються сходами перед дверима потрібного кабінету і трохи прочиняють їх. Побачене розвеселяє: за столом, обклавшись паперами, сидить молодий чиновник з відзнаками мирового посередника, і, дивлячись у стелю, щось мугикає собі під ніс. Раптом схиляється над паперами і починає щось гарячково записувати. Поставивши кілька значків, знову підспівує. З галасом, який лише дозволяють урочисті стіни державної установи, молоді люди влітають до кімнати, і чиновник потрапляє до їхніх обіймів.

– А-а-а, пане Лисенку, так замість того, щоб уставні грамоти складати, ви мужицькі пісеньки на службі пописуєте! – не перестають кепкувати з чиновника прибульці. Той, розгублений і розчулений, врешті з радістю вітає несподіваних гостей.

Саме так описала цю свою зустріч у Таращі ця весела трійця. Урядовець – стрункий худорлявий юнак з широким розлетом брів, уважними розумними очима і рідкими вусами – Микола Лисенко. А його гості: троюрідний брат, незмінний друг дитинства та юності – Михайло Старицький і панночка – молодша Лисенкова сестра Софія, яка скоро стане дружиною Михайла.

Микола Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника, яка була запроваджена в Російській імперії у період проведення Селянської реформи 1861 року. Мировий посередник був першою ланкою в системі установ, на які покладалося проведення цієї реформи. Правовий статус посередника визначався Положенням про губернські у селянських справах установи від 19 лютого1861 року. За цим Положенням він обирався на 3 роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженні кандидатури мирового посередника з місцевими предводителями дворянства. Кандидатами на посаду мирового посередника могли бути місцеві потомствені дворяни-землевласники, які мали відповідати встановленим становим, майновим та освітнім цензам.

До компетенції мирового посередника входило: розгляд скарг, суперечок і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами; регулювання відносин між ними (укладання угод про наділи землі, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а іноді й самостійне складання уставних грамот, обмін земельних угідь, посвідчення викупних актів та контроль за виконанням селянами повинностей і викупних платежів); нагляд за діями органів місцевого самоврядування; судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 рублів.

Мирові посередники разом із селянами брали безпосередню участь в організації їх життєдіяльності – організовували общини, волості, самоврядування на цих рівнях; затверджували на посаді та приводили до присяги волосних старшин. Під контролем мирових посередників виявились усі виборні селянські органи, всі справи по судово-поліцейському розгляду. Таким чином, у їхніх руках була зосереджена вся реальна адміністративно-поліцейська влада в повіті.

При незгоді з діями мирового посередника його рішення оскаржувались у апеляційних інстанціях – повітових мирових з’їздах та губернських в селянських справах присутностях. Вищий нагляд за діяльністю цих установ і взагалі за проведенням селянської реформи покладався на відповідний Головний комітет при Державній раді Російської імперії.

Перебуваючи на чиновничій службі, Микола Віталійович не полишав своєї улюбленої справи – збирання народного фольклору. Увесь свій вільний час він присвячує збиранню фольклорних матеріалів. Разом з батьком збирає і вивчає етнографічний, пісенний матеріал Таращанщини та Сквирівщини. Згодом Віталій Романович передасть Південно-Західному відділенню Імператорського Російського географічного товариства докладний опис одягу і наукову розвідку «Об историческом применении во вкусах и модах народных одеж в Сквирском и Таращанском уездах».

Тим часом батько композитора закінчує службу у Сквирському повіті, продає фільварок, який заснував, але так і не зміг добитися від нього прибутків, виїздить до Києва. Прослуживши мировим посередником, у червні 1867 р. Микола Лисенко, як «залишений поза штатами з приводу скорочення дільниць у Київській губернії», також повертається до Києва.

Але все-таки метою його життя була, звичайно, не службова кар’єра, а музика.