Читать книгу Казимир Малевич - И. А. Коляда, Игорь Коляда, О. Ю. Кирієнко - Страница 1

«Культура – це явище глобальне, по суті, навіть космічне. Фактично, національний момент не є вирішальним.

Проблема росіян зараз полягає в тому, що вони вважають, що якщо ми називаємо Малевича українським художником, ми вилучаємо його з російської культури. Але ж українців там повно. Фактично, українці європеїзували Росію. Вона не була європеїзована, починаючи з Києво-Могилянської академії. Тому слід України там або тотальний – як у XVIII ст., або все одно помітний – як у XIX–XX ст. Коли ми вказуємо їм на українських художників, як от, наприклад, Рєпіна, вони бояться, що залишаться з голим носом. Колись академік Д. Лихачов, який до України завжди ставився поблажливо як до «братьев наших меньших», несподівано став лютим українофобом. Він сказав: «Нам же ничего не останется! Все – хохлы: Левицкий, Боровиковский, Чайковский, Алексей Толстой». Він перелякався і став лютим українофобом. Я його психологічно можу зрозуміти. Але я завше кажу своїм колегам: все залишається. Ясно, що є російська культура як певна цілісність.

Мистецтво – це цілісність. Наприклад, Уістлер народився в Америці, жив там до 12 років, потім поїхав до Англії і ніколи не повертався. Раніше його писали англійським художником, а тепер американці домоглися, що його називають американським художником, але видатним діячем англійської культури. Так само про Пікассо пишуть: іспанський художник, видатний діяч французької культури. Хоча в самій Іспанії кажуть: так він каталонський художник!

Українці відчувають українське, чого не чують інші, росіяни – російське, білоруси – білоруське. Виявляється, Міцкевич – білорус. Я згадав, що він себе називав завше литвином, а литвин – це білорус. Не литовець. Литвак, литовець – це інше, а «литвин» – синонім «білоруса». І це нормально, що кожен бачить щось своє.

Коли ми відкрили український аспект, Джон Боулт нам дякував. Він казав: «Ми зациклилися. Ми бачимо у Малевича стільки незрозумілого для нас і не можемо знайти відповіді. Десять років малевичезнавство крутилося на холостому ходу. Все, що можна було, ми вже вичерпали, і раптом – український аспект. І багато чого стало зрозуміло». Чому, наприклад, він став барвистим, хоча був безбарвним у Ленінграді? А тому, що він знову сюди приїхав, а тут і народне мистецтво, і спогади дитинства, а поруч Пальмов і Богомазов – спектралісти. Він до них і пристав. Потім «другий селянський цикл» – це було щось загадкове, але коли з’ясували, як він любив селян і селянське мистецтво, як малював селян залізними людьми, а потім – безпорадними чоловічками (1929 рік був вододілом), багато чого стало зрозумілим. Джон Боулт каже: «Грузини розповідають про грузинський авангард, українці – про український, а нам було ліньки цим займатись. У нас був російський авангард, ми його вивчали. Навіщо цей поділ?» Але потім ми зглянулись на те, що національні дослідники ворушаться, зробили над собою зусилля і не пошкодували, бо тоді ми зрозуміли, чому Бурлюк не такий як Філонов, хоча вони говорять однією мовою і входять до одного кола. Якулов також з того ж кола, знову – зовсім інший. А тому що Бурлюк – українець, і в цьому пояснення світлих кольорів, і жовто-синього, і відкритого степового простору. А Філонов – росіянин, це лісова свідомість. От і різниця. Або Якулов – вірменин, пов’язаний з Грузією, на нього вплинула персидська мініатюра. І дійсно існує цілісність російського авангарду, але в цьому авангарді багато ешелонів і український навіть переважає. Джон Боулт – людина дуже дотепна, і в одній зі своїх статей він написав, що в російському авангарді так багато українців, що він пропонує перейменувати російський авангард на український. А з 1994-го року німецький словник став писати, що Казимир Малевич – український художник, а Олександра Екстер – українська абстрактна художниця. Тепер все частіше у світі К. Малевича називають українським художником. Так потрошки звикають. Так як звикають, що є Українська держава, є українська мова». (Д. Горбачов. Із інтерв’ю газеті «Українська правда»).

«Кожна країна народжує художників, які назавжди вбирають у себе сонячне світло своєї батьківщини, її пейзажі, форми і кольори її довкілля… Взаємодія усіх цих факторів визначає специфіку “національного мистецтва…”»

(Жан-Клод Маркаде «Простір, колір, гіперболізм: характерні риси українського авангарду»)

«В ньому змагалися два начала: урбаністичне, що схиляло, як він сам казав, до гам білого і чорного, і сільське – райдужне, спектральне. Городяни, за його спостереженням, барвобоязливі, і лише у великі свята розквітчують вулиці і майдани на згадку про яскраву природу, яку вони зневажили заради «великого культурного базару – міста».

«Будемо розглядати столицю як приймача кольорової енергії, що йде з сіл – цих маленьких центрів глибокої провінції – через окружні і губернські міста. І в кожному центрі кольоровий промінь зустрічається й перетинається з променем затемнення».

(Дм. Горбачов)

«…нове залізне, машинне життя з ревом автомобілів, блиском електричних вогнів, гуркотом пропелерів – розбудили душу, котра задихалася в катакомбах старого розуму й вийшла на перехрестя доріг неба і землі. Якби всі художники побачили перехрестя цих небесних доріг і зрозуміли масштаб і глибину переплетення наших тіл із хмарами в небі – тоді б не писали хризантем».

(К. Малевич)