Читать книгу Убивства за абеткою - Аґата Крісті - Страница 9

Провулок, у якому сталася трагедія, виходив на головну вулицю. Крамниця місіс Ашер була на півдорозі праворуч.

Коли ми звернули в провулок, Пуаро подивився на годинник, і я зрозумів, чому він відкладав візит на місце злочину. Годинник якраз показував 17 : 30. Пуаро хотів відтворити атмосферу вчорашнього дня якомога точніше.

Але якщо він справді цього прагнув, то зазнав невдачі. Звісно ж, у цей час вулиця мало нагадувала себе вчорашню. Між приватними будинками небагатих мешканців були розкидані кілька крихітних крамничок. Я припустив, що, як правило, там ходить багато людей, здебільшого бідняки, і на тротуарі та на дорозі граються юрби дітей.

А зараз біля одного з будинків був справжній натовп. Неважко здогадатися, біля якого саме. Ми бачили масу людських істот, що з великою зацікавленістю спостерігали за місцем, де вбили іншу людську істоту.

Підійшовши ближче, ми в цьому переконались. Перед невеликою пошарпаною крамницею із зачиненими віконницями схвильований молодий поліцейський флегматично закликав натовп розійтися. Разом із колегою йому все-таки вдалося досягти деяких зрушень: кілька людей, розчаровано зітхнувши, повернулися до своїх щоденних обов’язків, але на їхніх місцях миттєво з’явились інші, щоб досхочу надивитися на місце, де було скоєно вбивство.

Пуаро зупинився трохи осторонь. Звідти, де ми стояли, чітко виднівся напис над дверима. Пуаро ледь чутно прочитав:

– «А. Ашер». Oui, c’est peut être là18…

Він на мить затих.

– Увійдімо, Гастінґсе. Я з радістю погодився.

Ми пробралися через натовп і звернулися до молодого поліцейського. Пуаро пред’явив документи, які дав йому інспектор. Констебль кивнув, відімкнув двері та впустив нас. Ми зайшли, викликавши великий інтерес у витріщак.

Віконниці були зачинені, і всередині було дуже темно. Констебль знайшов вимикач, але малої потужності лампочка не дуже допомогла.

Я роззирнувся.

Крамничка була доволі похмура. Лежали розкидані та вкриті одноденним пилом кілька дешевих журналів і вчорашніх газет. За прилавком ряди полиць із тютюном та сигаретами сягали стелі. Там само стояли кілька банок із м’ятними цукерками та льодяниками. Звичайна крамничка, як і тисяча інших.

Констебль повільною гемпширською говіркою описував mise en scène19.

– Вона лежала одразу за прилавком. Лікар каже, що вона так і не зрозуміла, що її вдарило. Мабуть, тягнулася до однієї з полиць.

– Тримала щось у руці?

– Ні, сер, але ми знайшли пачку «Плеєрс» поруч із тілом.

Пуаро кивнув. Він обводив крамницю поглядом, не пропускаючи деталей.

– А залізничний довідник? Де він лежав?

– Тут, сер.

Поліцейський вказав на місце на прилавку.

– Розгорнутий на сторінці про Андовер, лежав обкладинкою догори. Схоже, що вбивця читав розклад потягів до Лондона. Якщо це так, він узагалі не з Андовера. Та, звісно, залізничний довідник міг належати іншій людині, що не має нічого спільного з убивством і просто забула його.

– Відбитки пальців? – запитав я.

Чоловік захитав головою.

– Ми одразу ж усе тут перевірили, сер. Жодних слідів.

– Навіть на прилавку? – запитав Пуаро.

– Там їх надто багато. Усі перемішані й сплутані.

– А відбитки Ашера серед них були?

– Рано щось казати, сер.

Пуаро кивнув і запитав, чи вбита жила над крамницею.

– Так, сер, пройдіть через ці двері в дальнім кутку. Вибачте, що я не супроводжуватиму вас, але мушу залишатись.

Пуаро увійшов у вказані двері, я попрямував за ним. За крамничкою була мініатюрна кімната, вітальня, поєднана з кухнею. Охайна, чиста, однак похмура й убого обставлена. На полиці над каміном було кілька фотографій. Я підійшов і почав їх розглядати. Пуаро приєднався до мене.

Фотографій було три. Одна з них – дешевий знімок Мері Дровер, дівчини, з якою ми того дня говорили. Вона, мабуть, була у своєму найкращому одязі, а на обличчі проступила незграбна, дерев’яна усмішка, яка часто спотворює риси того, хто позує, і робить бажанішим миттєвий знімок.

Друге фото було більш дороге – художньо розмитий портрет старшої жінки з сивим волоссям. Шию обвивав високий хутряний комір.

Я вирішив, що це, мабуть, міс Роуз, яка залишила місіс Ашер невелику спадщину, що й дало тій змогу відкрити свою справу.

Третє фото було дуже старе, вицвіле й пожовкле. На ньому, обнявшись, стояли молоді чоловік і жінка в старомодному одязі. Чоловік мав бутоньєрку на піджаку, а в усій його позі відчувалась атмосфера урочистості.

– Напевно, весільна фотографія, – сказав Пуаро. – Бачите, Гастінґсе, хіба я не казав, що вона була красунею?

Він мав рацію. Ні старомодна зачіска, ні чудернацький одяг не могли приховати красу дівчини на знімку, її чітких рис обличчя та гордої постави. Я придивився до другої постаті на фото. Було майже неможливо впізнати жалюгідного Ашера в молодому дженджуристому чоловікові з військовою виправкою.

Я пригадав лукавого старого пияка та виснажене важкою працею обличчя небіжки й поморщився від думки про нещадність часу.

Від вітальні сходи вели нагору до двох інших кімнат. Одна з них стояла порожня, без меблів, а друга, очевидно, була спальнею небіжки. Поліція обшукала її та залишила все як було. Кілька старих пошарпаних ковдр на ліжку, невелика купа поштопаної білизни в одній шухляді, куховарські рецепти в іншій, копійчаний роман «Зелений оазис», пара нових панчіх, жалюгідних у їхньому дешевому блиску; дві порцелянові фігурки – дуже побитий дрезденський пастушок і собака з синіми та жовтими плямами, чорний плащ і шерстяний светр, що висіли на гачках, – ото й були всі пожитки небіжки Аліси Ашер.

Якщо й були якісь особисті папери, поліція їх забрала. – Pauvre femme! – пробурмотів Пуаро. – Ходімо, Гастінґсе, тут нам немає чого робити.

Коли ми знову опинилися на вулиці, провагавшись якусь мить, Пуаро перейшов на протилежний бік. Навпроти магазину місіс Ашер була овочева крамниця – з тих, що викладають більшість товару радше надворі, ніж усередині.

Пуаро прошепотів мені кілька інструкцій, а потім увійшов у крамницю. Почекавши зо дві хвилини, я зайшов за ним. Він саме торгувався за качан салату. Я ж, у свою чергу, купив фунт полуниці.

Пуаро захоплено говорив із дебелою жінкою, що обслуговувала його.

– Це вбивство сталося саме навпроти вас, адже так? Оце історія! А скільки галасу вона тут наробила!

Опасиста жінка, очевидно, втомилася говорити про вбивство. Імовірно, вона лише це й робила цілісінький день. Жінка лише зауважила:

– Було б непогано, якби ця юрба роззяв забралася звідси. На що там дивитись? Не можу зрозуміти.

– Учора ввечері все було зовсім інакше, – сказав Пуаро. – Може, ви навіть бачили вбивцю, що входив у крамницю. Високий блондин з бородою, еге ж? Чув, що він росіянин.

– Що? – Вона раптом підняла голову. – Кажете, це скоїв росіянин?

– Я так розумію, що поліція заарештувала його.

– Хто б міг подумати! – Жінка розхвилювалася, стала балакучіша. – Іноземець!

– Mais oui20. Я думав, ви помітили його вчора ввечері?

– Що ж, у мене небагато часу, щоб роззиратися, це точно. Вечір – найбільш напружений час, тому що багато людей ідуть цим шляхом додому. Високий блондин із бородою? Ні, не скажу, що бачила когось, хто б відповідав такому опису.

Тут я вставив свою репліку:

– Вибачте, сер, – я сказав Пуаро. – Гадаю, ви помиляєтесь. Мені сказали, що то був невисокий брюнет.

Почалася палка дискусія, в якій брала участь повна леді, її щуплявий чоловік і посильний, хлопчина з хрипким голосом. Помітили не менше чотирьох невисоких брюнетів, а хриплий хлопчина бачив високого блондина.

– Але той був без бороди, – з жалем додав він.

Нарешті, зробивши покупки, ми вийшли із закладу, так і не зізнавшись у брехні.

– І навіщо це все, Пуаро? – запитав я з легким докором.

– Parbleu21, я хотів дізнатись, які шанси, що хтось чужий непомітно пройде в крамницю навпроти.

– Не можна було просто запитати, без тієї павутини брехні?

– Ні, mon ami. Якби я «просто запитав», як ви кажете, то не отримав би відповіді на жодне з моїх запитань. Ви ж самі англієць, Гастінґсе, але схоже, не зовсім розумієте, як англійці відповідають на пряме запитання. Вони неминуче стають підозрілими, і в результаті – мовчання. Якби я попросив у цих людей необхідну інформацію, вони закрилися б, як устриці. Але я зробив дещо дивну заяву, а ви її заперечили – і завдяки цьому їхні язики миттєво розв’язались. Ми також дізналися, що той час – найбільш напружений, усі поринають у свої справи й вулицею проходить багато людей. Гастінґсе, наш убивця добре обрав час.

Він замовк, а тоді додав із ноткою докору:

– Хіба у вас узагалі немає здорового глузду, Гастінґсе? Я попросив вас зробити quelconque22 покупку, і ви навмисне обираєте полуницю! Вона вже починає протікати через пакет і загрожує вашому добротному костюму.

Трохи перелякавшись, я помітив, що так воно й було. Я квапливо віддав полуницю маленькому хлопчикові, який був вельми здивований і трохи підозріливий.

Пуаро додав салат, і дитина остаточно розгубилась. Він продовжував повчати мене:

– Ніколи не купуйте полуницю в дешевій овочевій крамниці. Полуниця, окрім свіжозібраної, завжди виділяє сік. Банан, кілька яблук, навіть капустина, але не полуниця…

– Це перше, що спало на гадку, – сказав я, щоб виправдатись.

– У вас проблеми з уявою, – строго відказав Пуаро. Він зупинився на тротуарі.

Будинок та магазин праворуч від крамниці місіс Ашер був порожній. На одному з вікон був напис: «Здається в оренду». По інший бік був будинок із не дуже чистими мусліновими шторами.

До цього будинку й рушив Пуаро, і, позаяк там не було дзвінка, він кілька разів вигадливо постукав молоточком. За якусь мить двері відчинило дуже брудне дитя з носом, якому варто було приділити трохи уваги.

– Доброго вечора, – сказав Пуаро. – Твоя мама вдома?

– Га? – сказала дитина.

Вона дивилася на нас неприязно, підозріло.

– Твоя мама, – сказав Пуаро.

Дитині знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити сказане, а тоді вона повернулась, крикнула в бік сходів «Мамо, тебе!» і трохи поспішно зникла в темному інтер’єрі будинку.

Через перила заглянула жінка з різкими рисами обличчя й почала спускатись.

– Не марнуйте свій час… – почала вона, та Пуаро перервав її.

Він зняв капелюха й урочисто вклонився.

– Доброго вечора, мадам. Я співробітник «Вечірнього вогника». Хочу попросити вас прийняти п’ять фунтів як оплату й дозволити нам написати статтю про вашу покійну сусідку, місіс Ашер.

Сердиті слова застигли на губах жінки, вона спустилася сходами, пригладжуючи волосся й поправляючи спідницю.

– Будь ласка, заходьте. Сюди, ліворуч. Сідайте, сер. Крихітна кімнатка була загромаджена гарнітуром, підробкою в стилі епохи короля Якова, але нам вдалося протиснутися всередину й сісти на жорсткий диван.

– Маєте мені вибачити, – казала жінка. – Даруйте, що я щойно говорила з вами так різко, але навіть не повірите, як доводиться потерпати від різних торговців, що приходять сюди, пропонуючи те чи інше – пилососи, панчохи, торбинки з лавандою та схоже безглуздя. І всі такі переконливі та ґречні. Навіть ім’я заздалегідь дізнаються. Місіс Фаулер, це, місіс Фаулер, те…

Пуаро вправно підхопив ім’я:

– Що ж, місіс Фаулер, сподіваюся, ви виконаєте моє прохання.

– Навіть не знаю. – П’ять фунтів заманливо стояли перед очима місіс Фаулер. – Звісно, я знала місіс Ашер, але щоб щось написати…

Пуаро поспішив запевнити її, що їй не потрібно докладати жодних зусиль. Він дізнається в неї необхідні факти й напише сам. Підбадьорена місіс Фаулер охоче поринула в спогади, здогади та чутки.

Місіс Ашер була відлюдькуватою. Привітною її не назвеш, та, бідолашна, мала багато проблем, усі це знали. По правді, Франца Ашера варто було засадити у в’язницю багато років тому. Не те щоб місіс Ашер боялася його – вона була справжньою фурією, коли її вивести з себе. Вона в боргу не залишалась. Але, самі знаєте, до часу дзбан воду носить. Скільки разів говорила їй місіс Фаулер: «Колись той чоловік вас приб’є. Згадаєте мої слова!» І вбив, правда ж? А вона, місіс Фаулер, була за стіною й не чула ні звуку!

Під час паузи Пуаро вдалося вставити запитання.

– Чи отримувала місіс Ашер якісь особливі листи, без підпису або підписані якось на кшталт «ABC»?

З явним жалем місіс Фаулер заперечила це:

– Я знаю, про що ви. Їх ще називають анонімками. Там повно слів, які соромно вимовити вголос. Але не думаю, що Франц Ашер узагалі таке писав. Що? Залізничний довідник «ABC»? Ніколи такого не бачила і впевнена, якби місіс Ашер надіслали щось подібне, я б знала. Кажу вам, я мало не впала, коли почула про все це. Мені розповіла моя дівчинка, Едді. «Мамо, – каже вона, – ти знаєш, скільки поліціянтів у сусідньому будинку!» Це так мене налякало! «Що ж, – сказала я, коли про все це дізналась. – Це доводить, що їй не слід було залишатися самій у будинку, ота її небога мала жити з нею. П’яний чоловік – як голодний вовк. І кажу вам, її чоловік – справжній дикий звір! Я багато разів її попереджувала, а тепер мої слова справдились. “Він уб’є тебе!” – казала я їй». І що він зробив? Не знаєш, чого чекати від п’яного, і вбивство це доводить.

Вона закінчила говорити і глибоко зітхнула.

– Схоже, ніхто не бачив, як Ашер входив у крамницю, так? – запитав Пуаро.

Місіс Фаулер зневажливо фуркнула.

– Звісно, він не виказував би себе, – сказала вона. Як містер Ашер увійшов, не виказуючи себе, вона не зволила пояснити. Жінка погодилася з Пуаро, що в будинку не було чорного ходу й Ашер у цьому районі був відомою постаттю.

– Він же не хотів, щоб його за це повісили, то й добре ховався.

Пуаро якийсь час намагався підтримувати нитку розмови, але коли стало зрозуміло, що місіс Фаулер розказала все, що знала, і не один раз, він закінчив інтерв’ю, спершу виплативши обіцяну суму.

– Схоже, Пуаро, ви переплатили тих п’ять фунтів, – наважився на докір я, коли ми вийшли на вулицю.

– Поки що так.

– Думаєте, вона знає більше, ніж розказала нам?

– Друже, ми зараз у такій ситуації, коли невідомо, які запитання ставити. Ми як маленькі діти, які грають у хованки в темряві. Витягуємо руки й рухаємося навпомацки. Місіс Фаулер розповіла нам усе, що, як вона думає, їй відомо, й підкинула кілька здогадок про всяк випадок. Однак у майбутньому її свідчення цілком можуть знадобитись. І я інвестував цю суму в майбутнє.

Я не зовсім зрозумів суті, але в ту мить ми наштовхнулися на інспектора Ґлена.