Читать книгу Кишеня, повна жита - Аґата Крісті - Страница 6

Кишеня, повна жита
Розділ четвертий

Оглавление

Мері Дав зупинилася на сходах і виглянула назовні крізь велике вікно над сходами. До будинку щойно під’їхав автомобіль, і з нього вийшли двоє чоловіків. Вищий із них стояв кілька хвилин, обернувшись спиною до будинку, певно, роздивлявся околицю. Мері Дав замислилася, що то можуть бути за чоловіки. Либонь, інспектор Ніл та один із його підлеглих.

Вона відвернулася від вікна й подивилася на себе в дзеркало на повен людський зріст, що висіло на повороті сходів… Побачила скромну жіночу постать із бездоганно білим комірцем та манжетами на сукні кольору беж. Її темне волосся було розділене на дві половини й зачесане назад двома блискучими хвилями, утворюючи вузол на потилиці. Губна помада, якою вона користувалася, мала світло-рожевий колір.

Загалом Мері Дав була задоволена своїм виглядом. Ледь помітно всміхаючись, вона стала далі спускатися сходами.

Інспектор Ніл, оглядаючи будинок, говорив сам до себе: «Подумати тільки, вони називають його хатиною. „Тисовою хатиною“! Яка манірність притаманна багатіям!» Таку хатину інспектор Ніл назвав би палацом. Він знав, що таке хатина. Він виріс у хатині. Хатині, що стояла біля садиби Гартінґтон-Парк – громіздкої будівлі в неокласичному стилі з двадцятьма дев’ятьма спальнями, яку нині прибрав до рук Національний трест[7]. Та хатина була маленька, приваблива зовні й волога, незатишна та позбавлена будь-яких найпримітивніших санітарних зручностей усередині. На щастя, ті факти батьки інспектора Ніла сприймали як цілком природні й нормальні. Господарі садиби не брали з них плату за проживання, а до їхніх обов’язків входило лише відчиняти та зачиняти браму щоразу, коли виникала така потреба. Вони завжди мали вдосталь кролів, а іноді до їхнього горщика потрапляв і фазан. Місіс Ніл ніколи не знала втіхи користуватися електричною праскою, кухонною електроплитою, шухлядами кухонного буфету, гарячою та холодною водою з-під кранів, і їй ніколи не доводилося вмикати світло простим натисканням пальця на кнопку. Узимку родина Нілів присвічувала собі гасовою лампою, а влітку вони лягали спати раніше, ніж споночіє. Вони були здоровою й щасливою родиною, яка перебувала далеко поза межами свого часу.

Тому, коли інспектор Ніл почув слово «хатина», воно розбудило в ньому спогади про дитинство. Але цей будинок, який претензійно називали «Тисовою хатиною», був насправді одним із палаців, що їх собі будували багатії, а потім називали його «маленьким будиночком у сільській місцевості». Але він також не був у сільській місцевості, бо інспектор Ніл уявляв собі сільську місцевість зовсім інакше. Це була велика й масивна будівля з червоної цегли, що більше витяглася в довжину, аніж угору, з великою кількістю фронтонів та вікон зі свинцевими шибками. Сад був геть штучний – з клумбами для троянд, з альтанками та басейнами – і, виправдовуючи свою назву, мав також чимало підстрижених тисових живоплотів.

Тисів тут цілком вистачило б для кожного, хто захотів би добути сировину для виготовлення таксину. Праворуч, за обплетеною трояндами альтанкою, зберігся клапоть первісної природи – величезне тисове дерево, яке зазвичай ототожнюють із цвинтарями; його широкі віти підтримувалися підпірками – такий собі Мойсей лісового царства. «Це дерево, – подумав інспектор, – стояло тут задовго до того, як почалося вторгнення на природу новоспоруджених будівель із червоної цегли. Воно стояло тут раніше, ніж були розбиті майданчики для гри в гольф, а модні архітектори стали прогулюватися тут із багатими замовниками, розповідаючи їм про переваги тих або тих ділянок для будівництва. А що воно було цінною пам’яткою старовини, то тисове дерево зберегли, зробивши його частиною нового краєвиду, і саме воно, либонь, дало назву збудованій поруч із ним резиденції „Тисова хатина“. І, можливо, саме ягоди з цього дерева…»

Інспектор Ніл урвав свої марні розумування. Треба працювати далі. Він натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відразу відчинив чоловік середнього віку, який цілком відповідав тому образові, що склався в уяві інспектора Ніла після розмови з ним по телефону. Чоловік, наділений якоюсь фальшивою вродою, хитрим поглядом і рукою, що ледь помітно тремтіла.

Інспектор Ніл відрекомендувався, відрекомендував свого підлеглого і з приємністю помітив миттєвий зблиск тривоги, що промайнув в очах дворецького… Проте Ніл не надав особливого значення тому зблискові. Вельми сумнівно, щоб він мав якийсь стосунок до смерті Рекса Фортеск’ю. То була, либонь, цілком автоматична реакція.

– Місіс Фортеск’ю ще не повернулася?

– Ні, сер.

– А містер Персівал Фортеск’ю? А міс Фортеск’ю?

– Ні, сер, не повернулися й вони.

– Тоді, будь ласка, покличте міс Дав. Я хотів би поговорити з нею.

Дворецький злегка обернув голову.

– Ось вона, міс Дав, – спускається сходами.

Інспектор Ніл спрямував свій погляд на міс Дав, яка спокійно спускалася широкими сходами. Цього разу образ, створений його уявою, не відповідав реальності. Підсвідомо слово «економка» він поєднував із жінкою великою й владною, одягненою в чорну сукню і з в’язкою ключів, що дзвеніли десь під фартухом.

Інспектор був не готовий побачити маленьку елегантну постать жінки, що спускалася до нього. М’які, ніжно-голубині відтінки сукні, білий комірець і білі манжети, акуратне хвилясте волосся, слабка витончена усмішка Мони Лізи. Усе це чомусь здавалося трохи нереальним, так, ніби ця молода жінка, не старша за тридцять років, грала якусь роль. «Ні, не роль економки, – подумав він, – а роль Мері Дав». Вона намагалася поводитися так, щоб її вигляд та поведінка відповідали її прізвищу[8].

Вона стримано привіталася з ним.

– Інспектор Ніл?

– Так. А це сержант Гей. Містер Фортеск’ю, як я вже повідомив вам по телефону, помер у шпиталі Святого Юди о дванадцятій годині сорок три хвилини. Схоже, сьогодні вранці за сніданком він щось з’їв, і це «щось» стало причиною його смерті. Тому я попрошу вас провести сержанта Гея на кухню, де він зможе з’ясувати, що сьогодні подавалося вам на сніданок.

Її очі на мить зустрілися з його очима, у них промайнув замислений вираз, але потім вона кивнула.

– Звичайно, ми його туди проведемо, – сказала вона й обернулася до дворецького, який стояв поруч, незграбно переминаючись із ноги на ногу. – Крампе, будь ласка, проведіть сержанта Гея на кухню й покажіть йому те, що він захоче побачити.

Двоє чоловіків пішли разом. Мері Дав сказала, звертаючись до Ніла:

– Ви, певно, хочете увійти?

Вона провела його в дім і зайшла до кімнати першою. Це було нічим не прикметне приміщення, над яким висіла назва «Кімната для куріння» – обшиті панелями стіни, багаті шпалери, великі набивні крісла, на стінах, як годиться, – гравюри на спортивні теми.

– Будь ласка, сідайте.

Він сів, а Мері Дав сіла навпроти нього. Він звернув увагу на те, що вона обрала собі місце навпроти світла. Незвичайний вибір для жінки. А тим більше незвичайний, якщо жінка хоче щось приховати. Та, можливо, Мері Дав немає чого приховувати.

– Це велика прикрість, – сказала вона, – що всі люди з родини відсутні. Місіс Фортеск’ю може повернутися в будь-яку хвилину. І так само о будь-якій хвилині може з’явитися місіс Вал. Я надіслала телеграми містерові Персівалу Фортеск’ю на кілька адрес.

– Дякую вам, міс Дав.

– Ви кажете, що смерть містера Фортеск’ю, можливо, спричинена чимось таким, що він з’їв за сніданком? Тобто він став жертвою харчового отруєння – це ви маєте на увазі?

– Можливо, – підтвердив він, не відриваючи від неї пильного погляду.

Вона відповіла йому стриманим голосом:

– Це здається малоймовірним. Сьогодні вранці на сніданок подавалися яєшня з беконом, кава, грінки та мармелад. На буфеті була також холодна шинка, але її нарізали учора ввечері, і ніхто не скаржився. Не подавали ані риби будь-якого сорту, ані ковбаси – нічого подібного.

– Я бачу, вам точно відомо, що там подавали.

– Природно, адже я замовляю страви. На вечерю учора ввечері…

– Ні, – урвав її інспектор Ніл. – Учорашня вечеря ніяк не могла вплинути на смерть містера Фортеск’ю.

– Я думала, харчове отруєння іноді може подіяти не раніш, як через двадцять чотири години.

– Але не в цьому випадку… Чи можете ви мені точно сказати, що пив і їв містер Фортеск’ю перед тим, як поїхав із дому сьогодні вранці?

– Він випив ранковий чай, який принесли до його кімнати о восьмій годині. Сніданок було подано о дев’ятій годині з чвертю. Містер Фортеск’ю, як я вам уже казала, з’їв яєшню з беконом, мармелад і випив каву з грінками.

– Якась каша або пластівці?

– Ні, містер Фортеск’ю ніколи не їсть ані каші, ані пластівців.

– Цукор до кави – колотий чи пісок?

– Колотий. Але містер Фортеск’ю не кидав цукор у свою каву.

– Чи не мав він звички приймати якісь ліки вранці? Солі? Тоніки? Якийсь засіб для покращення травлення?

– Ні, нічого подібного він не приймав.

– Ви також снідали разом із ним?

– Ні. Я ніколи не їм разом із родиною.

– Хто був за сніданком?

– Місіс Фортеск’ю. Міс Фортеск’ю. Місіс Вал Фортеск’ю. Містера Персівала Фортеск’ю, звичайно ж, не було.

– А місіс і міс Фортеск’ю їли те саме за сніданком?

– Місіс Фортеск’ю лише випила каву, помаранчевий сік і з’їла грінку. Місіс Вал і міс Фортеск’ю завжди люблять добре попоїсти за сніданком. Крім яєчні та холодної шинки, вони, певно, з’їли кашу або пластівці. Місіс Вал пила чай, а не каву.

Інспектор Ніл замислився на якусь хвилину. Схоже, що принаймні коло можливостей звузилося. Лише троє людей снідали разом із небіжчиком – його дружина, дочка й невістка. Кожна з них могла скористатися зі сприятливої нагоди й укинути таксин у його філіжанку з кавою. Гіркота кави могла замаскувати гіркий смак таксину. Щоправда, небіжчик випив ранковий чай, а доктор Бернсдорф переконаний, що в чаї смак таксину був би дуже відчутний. Хоч рано-вранці той міг і не помітити, адже вранці чуття ще приспані… Він підняв голову й побачив, що Мері Дав дивиться на нього.

– Ваші запитання про тонік та ліки здаються мені досить дивними, інспекторе, – сказала вона. – Вони дозволяють припустити, що або ліки були неякісні, або щось було до них додане. Безперечно, жоден із цих процесів не можна описати як харчове отруєння.

Ніл подивився на неї пильним поглядом.

– Я не сказав, – і знаю, що не сказав, – ніби містер Фортеск’ю помер від харчового отруєння. Я сказав, він помер від отруєння – просто від отруєння.

Вона повторила тихим голосом:

– Від отруєння…

Вона не здавалася ані приголомшеною, ані наляканою, просто зацікавленою. Її поведінка була такою, як у людини, що набуває новий досвід.

Вона замислилася на хвилину або дві, а тоді зауважила:

– Мені ніколи раніше не доводилося мати справу з отруєнням.

– Нічого приємного в цьому нема, – сухо поінформував її Ніл.

– І справді… Думаю, що нема…

Вона трохи поміркувала, а тоді поглянула на нього з несподіваною усмішкою.

– Я цього не робила, – сказала вона. – Але, гадаю, кожен вам скаже те саме.

– А ви маєте якесь уявлення про те, хто це зробив, міс Дав?

Вона стенула плечима.

– Правду кажучи, він був огидним чоловіком. Це міг зробити хто завгодно.

– Але людей не отруюють за те, що вони «огидні», міс Дав. У такому випадку має бути справді дуже серйозний мотив.

– Так, звичайно.

Вона замислилася.

– Ви не хочете розповісти мені що-небудь про родину, якій ви служите?

Вона підвела погляд і подивилася на нього.

Він навіть трохи здригнувся – таким несподіваним був для нього її холодний і насмішкуватий погляд.

– Сподіваюся, це не офіційний допит? Думаю, що ні, бо інакше ваш сержант був би тут, а він зараз мордує домашню прислугу. Те, що я вам зараз скажу, не стану повторювати в суді, але я не проти розповісти вам про дещо – неофіційно. Так би мовити – без протоколу.

– У такому разі розповідайте, міс Дав. Ми з вами зустрілися віч-на-віч, без свідків, як ви вже, бачу, помітили.

Вона відхилилася назад, похитуючи своєю стрункою ногою і звузивши очі.

– Дозвольте мені відразу сказати, що я не почуваю особливої відданості своїм працедавцям. Я працюю на них, бо вони мені добре платять, і я наполягаю, щоб мені платили добре.

– Я трохи здивований, що ви знайшли собі таку роботу. Мене вразило, що ви з вашим розумом та освітою…

– А ви хотіли б, щоб я – зі своїм розумом та освітою – сиділа сиднем у якійсь конторі? Або переписувала папери в одному з міністерств? Мій любий інспекторе Ніл, тут я знайшла собі роботу, яка мене цілком улаштовує. Люди готові платити що завгодно – що завгодно – тому, хто може звільнити їх від домашнього клопоту. Знаходити й наймати домашню прислугу – неймовірно нудна справа. Треба листуватися з агенціями, публікувати оголошення, розмовляти з людьми, домовлятися про зустрічі і дбати про те, щоб уся домашня робота робилася швидко й гладко, що, безперечно, вимагає тих здібностей, якими більшість цих людей не володіють.

– А якщо ваш персонал, після того як вам пощастило зібрати його, раптом надумає вас покинути? Я чув про такі випадки.

Мері усміхнулася.

– Якщо виникне необхідність, я сама зможу застеляти ліжка, пилососити в кімнатах, готувати їжу й подавати її на стіл, і різниці в обслуговуванні ніхто не помітить. Звичайно, я намагаюся не рекламувати свої таланти. Це могло б створити для мене проблеми. Та я завжди переконана в тому, що можу затулити будь-яку невеличку прогалину. Але такі прогалини виникають нечасто. Я працюю лише на дуже багатих людей, що готові заплатити будь-яку ціну, аби їм жилося комфортно. Тому і я спроможна платити добре, і знайти кваліфікованих людей мені неважко.

– Таких, як ваш дворецький?

Вона подивилася на нього зацікавленим, оцінливим поглядом.

– З подружжями завжди виникають проблеми. Крамп залишається тут працювати через місіс Крамп, що є однією з найкращих кухарок, яких мені доводилося стрічати. Вона справжній діамант, і я готова піти на будь-які жертви, аби тільки вона залишилася зі мною. Наш містер Фортеск’ю любить добре попоїсти – любив, треба сказати. У цій родині ніхто не стане обмежувати себе в їжі, а грошей у них хоч греблю гати. Масло, яйця, вершки – місіс Крамп може замовляти все, що їй заманеться. Що ж до Крампа, то свою роботу він робить справно – і то гаразд. Срібло в нього завжди начищене до блиску, і за столом він прислуговує непогано. Я тримаю в себе ключі від винного погреба й пильно наглядаю за віскі та джином і за тим, як він виконує свої обов’язки дворецького.

Інспектор Ніл підняв брови.

– Незрівнянна господиня великого дому.

– Я вважаю, що повинна вміти все робити сама. Тоді в мене ніколи не виникатиме така необхідність. Але ви хотіли знати мою думку про цю родину.

– А таки справді хотів. Якщо ви нічого не маєте проти.

– Усі вони – люди вкрай непривабливі. Покійний містер Фортеск’ю був шахраєм, який умів завжди виходити сухим із води. Він дуже любив похвалитися своїми блискучими й сумнівними оборудками. Витонченими манерами він не відзначався, був брутальний і нахабний – одне слово, самодур. Місіс Фортеск’ю – Адель – була його другою дружиною, і років на тридцять молодша, ніж він. Він натрапив на неї в Брайтоні. Вона працювала манікюрницею й полювала за великими грошима. Вона дуже гарна – справжній шедевр сексуальної привабливості, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Інспектор Ніл був шокований, але намагався приховати свої почуття. Йому здавалося, що така дівчина, як Мері Дав, не мала б говорити цих речей.

Але молода леді говорила далі, анітрохи не бентежачись:

– Адель одружилася з ним задля грошей, тут сумніватися не доводиться, і його син Персівал та дочка Ілейн мало не сказилися від люті, коли він це утнув. Вони ставляться до неї з відвертою грубістю, але в неї вистачає розуму не перейматися цим і навіть нічого не помічати. Вона знає, що може крутити старим, як їй заманеться. О, прокляття, я знову переплутала час, ніяк не можу звикнути до думки, що він мертвий…

– А тепер послухаймо про сина.

– Про любого Персівала? Про Вала, як називає його дружина. Персівал – це солодкомовний лицемір. Він манірний, лукавий і хитрий. Він боїться батька й завжди дозволяв тому сварити себе, але в нього вистачає розуму, щоб урешті домагатися свого. На відміну від батька, він тремтить над грішми. Економія – одна з його пристрастей. Саме тому він так довго не може знайти собі власний дім. Володіючи тут кількома кімнатами, він заощаджує собі гроші.

– А його дружина?

– Дженніфер – особа лагідна і здається дуже дурною. Але я в цьому не переконана. До свого одруження вона була медсестрою у шпиталі й доглядала Персівала, коли той захворів на запалення легень, довівши свої турботи про нього до романтичного завершення. Старий був дуже розчарований цим шлюбом. Він був снобом і хотів, щоб Персівал знайшов собі те, що він називав «доброю партією», він терпіти не міг бідолашну місіс Вал і ставився до неї з підкресленою зневагою. Думаю, і вона не любить – не любила – його. Її головні інтереси – ходіння по крамницях і кіно; її головна проблема в тому, що чоловік дає – давав – їй мало грошей.

– А що дочка?

– Ілейн? Мені дуже шкода Ілейн. Вона непогана людина. Із тих школярок, що так і не виросли. Вона дуже добре грає у всілякі ігри й приділяє багато уваги дівчаткам-скаутам та іншим подібним речам. Нещодавно в неї був роман з учителем із «сердитих молодих людей»[9], але батько з’ясував, що молодик прихильний до комуністичних ідей і з нещадною категоричністю поклав кінець тій романтичній історії.

– А в неї не стало духу чинити йому опір?

– У неї стало. Відступився від неї саме той молодик. Тут знову, я думаю, ішлося про гроші. Ілейн, на жаль, не вельми приваблива, бідолашна дівчина.

– А що ви скажете про другого сина?

– Я ніколи його не бачила. Він гарний і привабливий, – так усі кажуть, – але надто схильний до поганих оборудок. У минулому він мав якусь дрібну історію з підробленим чеком. Живе у Східній Африці.

– І втратив усякі зв’язки з батьком?

– Так. Містер Фортеск’ю не міг залишити його без жодного шилінга, тому зробив молодшим партнером у фірмі, але не спілкувався з ним уже протягом кількох років, і якщо про Ланса хто-небудь згадував, то він мав звичай казати: «Не нагадуйте мені про того пройдисвіта. Він не мій син». А проте…

– Так, міс Дав?

Мері повільно промовила:

– А проте я не здивувалася б, якби старий Фортеск’ю надумав повернути його сюди.

– Що наштовхнуло вас на цю думку?

– Бо близько місяця тому старий Фортеск’ю мав жахливу сварку з Персівалем – він виявив, що Персівал прокрутив якусь оборудку в нього за спиною, – я не знаю, що то було, – і його опанувала скажена лють. Персівал перестав бути для нього чудовим хлопцем. А втім, останнім часом він також дуже змінився.

– Містер Фортеск’ю дуже змінився?

– Ні. Я мала на увазі Персівала. Він ходив із таким виразом, ніби щось тривожило його до смерті.

– А тепер розкажіть мені про слуг. Ви вже описали Крампів. Кого ще ви тут маєте?

– Ґледіс Мартін – покоївка або офіціантка, як вони тепер полюбляють себе називати. Вона прибирає в нижніх кімнатах, накриває на стіл, виносить брудний посуд, допомагає Крампу прислуговувати під час трапез. Дуже пристойна дівчина, але не вельми розумна. Трохи гугнявить.

Ніл кивнув головою.

– Елен Кертіс – прибиральниця. Літня жінка, дуже дратівлива й дуже сердита, але свою справу робить добре і є прибиральницею найвищого класу. Є ще тимчасові помічниці – їх наймають у міру потреби.

– І більше в домі ніхто не живе?

– Живе. Старенька міс Ремсботтом.

– Хто вона така?

– Своячка містера Фортеск’ю, сестра його першої дружини. Його дружина була значно старшою, ніж він, а її сестра значно старша, аніж була вона, отже, їй років сімдесят із великим лишком. Вона має власну кімнату на другому поверсі, сама готує собі їжу й сама себе обслуговує, одна з жінок лише приходить прибирати в неї. Вона досить ексцентрична особа й ніколи не любила свого зятя, але переїхала сюди жити, ще коли її сестра була жива, і залишилася тут, коли та померла. Містер Фортеск’ю ніколи не звертав на неї особливої уваги. Але вона особа з характером, я вам скажу, ця тітонька Ефі.

– І це всі?

– Так, це всі.

– Отже, ми прийшли до вас, міс Дав.

– Ви хочете знати про мене подробиці? Я сирота. Закінчила курси секретарок при коледжі Святого Алфреда. Працювала друкаркою-стенографісткою спочатку в одному місці, потім перейшла у друге, але зрештою вирішила, що така робота не для мене, і розпочала свою нинішню кар’єру. Я працювала у трьох різних родинах. Через рік або півтора я стомлююся працювати на одному місці й перебираюся на друге. У «Тисовій хатині» працюю вже понад рік. Я надрукую прізвища та адреси своїх колишніх працедавців і передам їх вашому сержанту, залишивши для себе копії. Це вас задовольнить?

– Цілком, міс Дав. – Ніл помовчав хвилину, споглядаючи у своїй уяві картину, на якій міс Дав підсипає отруту в каву містера Фортеск’ю. Його розум помандрував далі назад, і він побачив, як вона методично збирає тисові ягоди й складає їх у маленький кошик. Глибоко зітхнувши, він повернуся до реальності та в теперішній час.

– А зараз я хотів би побачитися з дівчиною, як там її… Ґледіс… а потім із прибиральницею Елен. – Він додав, підводячись на ноги: – До речі, міс Дав, чи ви, бува, не знаєте, навіщо містер Фортеск’ю носив зерно у своїй кишені?

– Зерно? – Вона подивилася на нього поглядом, у якому він прочитав лише невдаваний подив.

– Так, зерно. Це вам щось підказує, міс Дав?

– Анічогісінько.

– Хто готує одяг для містера Фортеск’ю?

– Крамп.

– Зрозуміло. Містер Фортеск’ю і місіс Фортеск’ю сплять в одній кімнаті?

– Так. Він, звичайно, мав свою окрему гардеробну та ванну кімнату, вона – також… – Мері подивилася на годинник на зап’ястку. – Думаю, тепер вона повернеться додому дуже скоро.

Інспектор підвівся на ноги. Він сказав дуже люб’язним голосом:

– Ви не скажете мені одну річ, міс Дав? Мені здається дуже дивним, що хоч ми маємо лише три майданчики для гри в гольф у найближчій околиці, а проте досі не вдалося знайти місіс Фортеск’ю на жодному з них?

– Щодо мене, то я нічого особливо дивного в цьому не бачу. Не виключено, що вона й не збиралася грати в гольф.

Голос Мері прозвучав дуже сухо. Інспектор гостро сказав:

– Я був точно поінформований, що вона грає в гольф.

– Вона взяла свої ключки для гольфу й сказала, що збирається грати. Звичайно, поїхала на власному автомобілі.

Він подивився на неї пильним поглядом, намагаючись угадати, що вона має на увазі.

– А з ким вона грає в гольф? Вам це відомо?

– Я думаю, що це, мабуть, містер Вівіан Дюбуа.

Ніл задовольнився короткою відповіддю:

– Зрозуміло.

– Я пришлю до вас Ґледіс. Вона, мабуть, налякається до смерті. – Мері на мить замовкла у дверях, а тоді сказала: – Не раджу особливо покладатися на те, що я вам розповіла. Я злостива особа.

Вона вийшла з кімнати. Інспектор Ніл подивився на зачинені двері й замислився. Незалежно від того, керувалася вона злістю чи ні, але те, що вона йому розповіла, наштовхувало на багато думок. Якщо Рекс Фортеск’ю був умисне отруєний, – а все свідчило про те, що саме так воно й було, – тоді обстановка в «Тисовій хатині» обіцяла дуже багато. Мотиви, здавалося, покривали тут землю товстим шаром.

7

Організація з охорони історичних пам’яток.

8

Англ. dove – голуб, голубка.

9

«Сердиті молоді люди» – повоєнне покоління англійців, що виступало проти лицемірної буржуазної моралі.

Кишеня, повна жита

Подняться наверх