Читать книгу Кишеня, повна жита - Аґата Крісті - Страница 9

Інспектор Ніл ще тримав телеграму в руці, коли почув, як до парадних дверей під’їхав автомобіль і зупинився, заскрипівши гальмами.

– Це, певно, повернулася місіс Фортеск’ю, – сказала Мері Дав.

Інспектор Ніл рушив у напрямку до парадних дверей. Куточком ока він побачив, як Мері Дав непомітно відступила на задній план і зникла. Було очевидно: вона не має бажання брати участь у наступній сцені. Вельми прикметний приклад такту й проникливості, але не менш прикметний приклад цілковитої відсутності цікавості.

«Більшість жінок, – як подумав інспектор Ніл, – воліли б залишитися…»

Коли він підійшов до парадних дверей, то побачив, що дворецький Крамп наближається від задньої частини холу. Отже, він також почув шарудіння автомобільних коліс.

То була двомісна спортивна машина «ролс-бентлі». З неї вийшли двоє людей і попрямували до входу в дім. Коли вони підійшли до дверей, двері відчинилися. Адель Фортеск’ю втупилася здивованим поглядом в інспектора Ніла.

Він відразу зрозумів, що перед ним дуже вродлива жінка, і також зрозумів, наскільки влучною характеристикою наділила її Мері Дав, яка в той час його шокувала. Адель Фортеск’ю була надзвичайно сексуально привабливою. Фігурою й типом вона скидалася на біляву міс Ґросвінор, але тоді як міс Ґросвінор була яскраво чарівною зовні й глибоко респектабельною всередині, то чарівність Адель Фортеск’ю сяяла і зовні, й усередині. Її сексуальна привабливість була очевидною, а не витонченою й прихованою. Вона ніби повідомляла, звертаючись до кожного чоловіка: «Ось я перед тобою. Я – жінка». Вона говорила, рухалася й дихала сексом, але при всьому тому її очі дивилися гострим, оцінливим поглядом. «Адель Фортеск’ю, – подумав він, – любить чоловіків – але гроші вона любить ще більше».

Інспектор Ніл перекинув погляд до чоловіка, який ішов за нею й ніс її ключки для гри в гольф. Він знав цей тип дуже добре – тип, який спеціалізувався на молодих дружинах багатих і літніх чоловіків. Містер Вівіан Дюбуа, якщо це був він, відзначався тією сильною чоловічістю, яка насправді ніякою чоловічістю не була. Він був чоловіком, який «розуміє» жінок.

– Місіс Фортеск’ю?

– Так. – Вона подивилася на нього чарівним поглядом своїх синіх очей. – Але я не знаю, з ким…

– Я інспектор Ніл. Боюся, у мене для вас погані новини.

– Ви маєте на увазі пограбування? Чи щось у такому роді?

– Ні, нічого в такому роді. Ідеться про вашого чоловіка. Він тяжко захворів сьогодні вранці.

– Рекс? Захворів?

– Ми намагалися сконтактуватися з вами з половини на дванадцяту сьогоднішнього дня.

– Де він тепер? У лікарні?

– Його забрали до шпиталю Святого Юди. Боюся, вам треба приготуватися до найгіршого.

– Ви ж не хочете сказати мені, що він… помер?

Вона трохи нахилилася вперед і схопила його за руку. Почуваючи себе так, ніби він грає якусь дуже серйозну роль на театральній сцені, інспектор підтримав її й повів у хол. Крамп, готовий прийти на допомогу, крутився поруч.

– Треба дати їй бренді, – сказав він.

– Ти маєш рацію, Крампе, – підтримав його басовитий голос містера Дюбуа. – Принеси бренді. – А звертаючись до інспектора, він сказав: – Сюди.

Він відчинив двері ліворуч. Процесія увійшла туди: інспектор, Адель Фортеск’ю, Вівіан Дюбуа і Крамп із карафою та двома келихами.

Адель Фортеск’ю опустилася в м’яке крісло, затуливши долонею очі. Вона взяла келих, який подав їй інспектор, трохи відпила з нього й відсунула його вбік.

– Я не хочу цього питва, – сказала вона. – Я почуваюся цілком нормально. Але скажіть мені, щ з ним сталося? Либонь, напад? Бідолашний Рекс.

– То був не напад, місіс Фортеск’ю.

– Ви назвалися інспектором? – це запитання пролунало з уст Дюбуа.

Ніл обернувся до нього.

– Так, я інспектор поліції, – пояснив він люб’язним тоном, – інспектор Ніл із відділу кримінальних розслідувань.

Він помітив, як у темних очах співрозмовника з’явився вираз тривоги. Містерові Дюбуа зовсім не хотілося побачити перед собою інспектора з відділу кримінальних розслідувань. І навіть дуже не хотілося.

– Що сталося? – запитав він. – Якась лиха пригода?

Цілком неусвідомлено він поточився трохи назад, до дверей. Інспектор Ніл помітив його рух.

– Боюся, доведеться провести розслідування, – сказав він, звертаючись до місіс Фортеск’ю.

– Розслідування? Ви маєте на увазі – що ви маєте на увазі?

– Боюся, це для вас велика прикрість, місіс Фортеск’ю, – його слова прозвучали співчутливо, але з твердою переконаністю. – Але ми повинні якнайшвидше точно з’ясувати, що містер Фортеск’ю їв і пив перед тим, як вирушив на службу сьогодні вранці.

– Ви хочете сказати, він міг бути отруєний?

– Так, схоже, що був.

– Я в це не вірю. Ви, певно, маєте на увазі харчове отруєння?

Її голос упав на півоктави на останніх словах. Із непроникним обличчям, але й досі люб’язним голосом інспектор Ніл сказав:

– Даруйте, мем. А ви думали, щó я мав на увазі?

Вона пустила повз вуха його запитання й поквапно сказала:

– Але ми до цього непричетні, ніхто з нас.

– А ви можете говорити за всіх членів родини?

– Ні, звичайно… За всіх не можу…

Дюбуа сказав, демонстративно подивившись на свого годинника:

– Я мушу бігти, Адель. Мені страшенно шкода. З тобою буде все гаразд, чи не так? Я хочу сказати, що з тобою будуть дівчата й маленька Дав, і ти не будеш самотня…

– Ой, Вівіане, благаю тебе, не втікай.

То був майже благальний зойк, але він подіяв на Вівіана зовсім не так, як хотіла Адель. Він прискорив його втечу.

– Мені страшенно прикро, моя люба. Але в мене надзвичайно важлива ділова зустріч. До речі, інспекторе, я зупинився в готелі «Дормі Гаус». Якщо я вам… е… е… знадоблюся для чогось.

Інспектор Ніл кивнув головою. Він не мав бажання затримувати містера Дюбуа. Але для нього не було таємницею, чому містер Дюбуа так швидко втікає. Містер Дюбуа не хотів зайвих неприємностей на свою голову.

Адель Фортеск’ю сказала в намаганні якось виплутатися із ситуації:

– Це такий шок, коли ти повертаєшся додому й знаходиш у себе поліцію.

– Я вас розумію. Але й ви зрозумійте, що треба було діяти швидко, аби здобути необхідні зразки їжі, кави, чаю та всього іншого.

– Чаю та кави? Але ж вони не отруйні! Можливо, це той жахливий бекон, який ми іноді їмо. Іноді він буває таким, що їсти його неможливо.

– Ми все з’ясуємо, місіс Фортеск’ю. Не турбуйтеся. Ви собі не уявляєте, які іноді бувають казуси. Одного разу ми мали справу, пов’язану з харчовим отруєнням. Виявилося, що листя наперстянки долили в приправу замість хрону.

– Ви гадаєте, щось подібне могло статися й тут?

– Ми це знатимемо краще після розтину тіла, місіс Фортеск’ю.

– Чого, чого, ви сказали? А… розтину…

Вона затремтіла.

Інспектор провадив:

– У вас росте багато тисів навколо будинку, чи не так, мем? Чи не могли, я подумав, ягоди або листя тису потрапити до якоїсь страви?

Він дивився на неї пильним поглядом. Вона витріщилася на нього широко розплющеними очима.

– Тисові ягоди? А хіба вони отруйні?

Її подив здався інспекторові надто здивованим і надто невинним.

– Відомо, що деякі діти їх їли, і результати були тяжкими.

Адель обхопила голову долонями.

– Я не спроможна більше про це говорити. Я вже вам не потрібна, інспекторе? Мені треба піти й лягти. Я не можу далі витримати. Містер Персівал Фортеск’ю все залагодить… а я не можу… я не можу… несправедливо чогось вимагати від мене.

– Ми сконтактуємося з містером Персівалом, як тільки зможемо. На жаль, він тепер у від’їзді десь у Північній Англії.

– О, я забула.

– Залишається тільки одне, місіс Фортеск’ю. У кишені вашого чоловіка була жменя зерна. Ви можете якось мені пояснити, навіщо він насипав собі в кишеню зерно?

Вона похитала головою. Вигляд у неї був геть приголомшений.

– Може, хтось насипав його туди, бажаючи пожартувати?

– Я не бачу, щоб у цьому був якийсь жарт.

Інспектор Ніл також не бачив. Він сказав:

– Я не стану турбувати вас далі, місіс Фортеск’ю. Покликати до вас покоївку? Або міс Дав?

– Що ви сказали?

Її запитання прозвучало якось абстрактно. Він хотів би знати, що вона тепер думає.

Вона понишпорила у своїй сумочці й дістала звідти хусточку. Голос її тремтів.

– Як це жахливо, – промовила вона, спотикаючись на кожному слові. – Я лише тепер починаю щось розуміти. Досі я була в цілковитому заціпенінні. Сердешний Рекс. Мій любий сердешний Рекс.

Вона захлипала, проливаючи сльози, що здавалися майже цілком природними.

Інспектор Ніл дивився на неї кілька хвилин із шанобливістю в погляді.

– Це сталося дуже несподівано, я розумію, – сказав він. – Я пришлю когось до вас.

Він попрямував до дверей, відчинив їх і вийшов із кімнати. На мить затримався, перш ніж озирнутися назад.

Адель Фортеск’ю досі притискала до очей хусточку. Ріжки хусточки звисали вниз, але не затуляли повністю рот. На її устах грала слабка, майже непомітна посмішка.