Читать книгу Свідок обвинувачення та інші історії - Аґата Крісті - Страница 5

Канонік Парфітт трохи задихався. Бігати за потягами – справа не для людини його віку. Перш за все його фігура була вже не та, що колись, а після втрати стрункості з’явилася схильність до задишки, яку він сам велично виправдовував, приказуючи: «Моє серце, знаєте!».

Він плюхнувся в куток вагону першого класу та зітхнув із полегшенням. Тепло вагону з обігрівом було таким приємним. Надворі сніжило. Пощастило запопасти місце в кутку для тривалої нічної подорожі. Сумна справа, якщо вам це не вдасться. Варто було б запровадити спальні місця в такому потязі.

Три інші кутки вже були зайняті, і, звернувши увагу на цей факт, канонік Парфітт помітив, що чоловік у дальньому кутку мило до нього всміхався, наче вони знайомі. Той був чисто поголений, із зацікавленим виразом обличчя і з пойнятими сивиною скронями. Було настільки очевидно, що професійно він пов’язаний із законом, що ніхто й на мить не засумнівався б у цьому. Сер Джордж Дюран справді був дуже відомим адвокатом.

– Що ж, Парфітте, – приязно промовив він, – довелось вам побігати, авжеж?

– Шкідливо для мого серця, на жаль, – відповів канонік. – Який збіг, що ми тут зустрілись, сер Джордж. Далеко на північ їдете?

– Ньюкасл, – відповів той лаконічно й додав: – До речі, ви знайомі з доктором Кембеллом Кларком?

Чоловік, що сидів з того ж боку вагона, що й канонік, люб’язно кивнув.

– Ми зустрілись на платформі, – продовжував адвокат. – Ще один збіг.

Канонік Парфітт глянув на доктора Кембелла Кларка з помітним інтересом. Він часто чув його ім’я. Доктор Кларк був видатним лікарем і спеціалістом у галузі психології, а його остання книжка, «Особливості підсвідомого мислення», стала найбільш обговорюваним виданням року.

Канонік Парфітт оглянув квадратне підборіддя, непорушні блакитні очі й рудувате волосся, якого не торкнулася сивина, проте густина його, очевидно, зменшувалась. Також здавалося, що лікар був вольовою особистістю.

І, цілком природно, канонік перевів погляд на сидіння навпроти, частково сподіваючись і там побачити когось знайомого, але четвертий пасажир вагону виявився абсолютним незнайомцем – схоже, іноземцем, чорнявим, непримітної зовнішності. Закутаний у велике пальто, він, здавалось, спав.

– Канонік Парфітт з Брадчестера? – поцікавився доктор Кембелл Кларк приємним голосом.

Канонік мав задоволений вигляд. Ті його «наукові проповіді» таки стали відомими, особливо з того часу, коли ними зацікавилася преса. Власне, це саме те, що зараз церкві й потрібно: сучасність і новизна.

– Я прочитав вашу книжку з неабиякою цікавістю, докторе Кембелле Кларк, – сказав Парфітт. – Хоча час від часу траплялися занадто технічні терміни для мого розуміння.

Втрутився Дюран.

– Ви за спілкування чи за сон, каноніку? – запитав він. – Я одразу зізнаюсь, що страждаю від безсоння, то голосую за перше.

– О, звичайно. Неодмінно, – мовив канонік. – Я рідко сплю під час цих нічних подорожей, та й книга, яку я із собою прихопив, досить нудна.

– У будь-якому випадку ми – наче представницький збір, – підмітив доктор з усмішкою. – Церква, закон і медицина.

– Залишилось небагато, про що ми не змогли б висловити свою професійну думку, еге ж? – засміявся Дюран. – Церква – про духовні погляди, я – про земні та законні, а ви, докторе, із найширшою сферою з усіх: від просто патологічних до суперпсихологічних! Ми втрьох можемо охопити всі теми цілковито, я гадаю.

– Не так цілковито, як ви собі це уявляєте, на мою думку, – мовив доктор Кларк. – Є ще одна точка зору, знаєте, про яку ви забули, і вона досить важлива.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавився адвокат.

– Точка зору людини з вулиці.

– Але наскільки це важливо? Людина з вулиці зазвичай не має рації, чи не так?

– О! Майже завжди. Проте ця людина має те, чого не вистачає всім експертам, – особисту точку зору. Урешті-решт, знаєте, без суб’єктивного ставлення неможливо обійтись. Я зрозумів це завдяки своїй професії. На кожного пацієнта, який приходить до мене, будучи справді хворим, припадає п’ятеро, з якими все гаразд, окрім того, що вони не можуть щасливо вжитися з мешканцями свого будинку. І називають це по-різному: хто «коліном господаря», хто «судомами письменника», але як це не назви, воно – роз’ятрена рана, що утворилася внаслідок тертя особистих поглядів.

– У вас багато пацієнтів із «нервами», я бачу, – зневажливо зазначив канонік. З його нервами було все гаразд.

– О! Що ви цим хочете сказати? – той швидко, наче блискавка, розвернувся до нього. – Нерви! Люди вимовляють це слово з насмішкою, як-от зробили ви. «Нічого страшного з тим-то й тим-то, – кажуть вони, – то просто нерви». Та, святий Боже, люди, у цьому й суть справи! Ми можемо захворіти тілесною недугою й вилікувати її. Проте нині ми не набагато більше знаємо про незрозумілі причини понад сотні видів нервових хвороб, ніж знали, скажімо, за часів королеви Єлизавети!

– От лихо, – промовив канонік Парфітт, трішки збентежений таким нападом. – Невже це так?

– І майте на увазі, це – знак благодаті, – продовжував доктор Кембелл Кларк. – У давні часи ми вважали людину простою твариною, яка має тіло та душу, акцентуючи на першому.

– Тіло, душа і дух, – виправив священик м’яко.

– Дух? – доктор дивно посміхнувся. – Що саме ви, пастирі, маєте на увазі під цим? Ви ніколи не були точними щодо цього, адже так. Століттями ви боялись чіткого визначення.

Канонік прокашлявся, готуючись до промови, та, на його розчарування, не дістав такої можливості. Доктор продовжував далі.

– Чи можемо ми бути впевнені, що правильне слово «дух», а не «духи»?

– Духи? – перепитав сер Джордж Дюран, питально підвівши брову.

– Так, – Кембелл Кларк перевів на нього погляд, нахилився вперед і злегка постукав того в груди. – Ви впевнені, – серйозно продовжив він, – що в цій оболонці лише один мешканець, що це все, знаєте… що ось ця, така бажана резиденція вмебльовується на сім, двадцять один, сорок один, сімдесят один чи скільки б там не було років? Зрештою, мешканець починає виносити свої речі по одній, а потім і сам забирається з того будинку, а дім валиться, і все, що залишається, – руїни й запустіння. Ви господар будинку, це безсумнівно, проте чи ви ніколи не відчували присутності беззвучних слуг, не помітних ніде, окрім роботи, яку вони виконують навіть поза вашою свідомістю? Чи, скажімо, друзі, настрої, що вас охоплюють і роблять на якийсь період часу «іншою людиною»? Ви – король замку, цілковитий і повноправний, та майте на увазі, що «брудний слуга» також там.

– Мій дорогий Кларку, – промовив адвокат, – ви змушуєте мене почуватися дуже некомфортно. Чи насправді мій розум – то поле бою для конфліктних особистостей? Це така новітня наука?

Тепер доктор знизав плечима.

– Так працює тіло, – уїдливо промовив він. – А якщо таке тіло, то чому розум повинен працювати по-іншому?

– Як цікаво, – сказав канонік Парфітт. – Ах! Надзвичайна наука… надзвичайна наука.

А про себе подумав: «Це може стати ідеєю для захопливої проповіді»

Та доктор Кембелл Кларк уже заспокоївся й умостився на сидінні.

– Власне кажучи, – зазначив він сухим професійним тоном, – саме через справу про роздвоєння особистості я прямую до Ньюкасла сьогодні ввечері. Дуже цікава справа. З невропатичної теми, звичайно. Але правдива.

– Роздвоєння особистості, – задумливо промовив сер Джордж Дюран. – Це трапляється не так уже й рідко, здається. Там іще наявна втрата пам’яті, чи не так? Саме таке було у справі в Прокурорському суді нещодавно.

Доктор Кларк кивнув.

– Класична справа, звичайно, – продовжив Дюран, – справа Фелісії Болт. Можливо, пам’ятаєте?

– Авжеж, – промовив канонік Парфітт. – Пам’ятаю, читав про це в газетах, але то було вже давно, щонайменше сім років тому.

Доктор Кларк кивнув.

– Та дівчина стала найвідомішою особою у Франції. Науковці з усього світу приїжджали, щоб подивитись на неї. У неї було не менше ніж чотири чітких особистості, відомі як Фелісія 1, Фелісія 2, Фелісія 3 і т. ін.

– Хіба не припускався навмисний обман? – одразу запитав сер Джорж.

– Особистості Фелісія 3 та Фелісія 4 були трішки сумнівними, – згодився доктор. – Та це не змінює суті. Фелісія Болт була селянкою із Бретані, третьою із п’яти дітей у сім’ї, дочкою батька-п’яниці та розумово неповноцінної матері. Під час чергової п’яної бійки батько задушив матір і, якщо мені не зраджує пам’ять, був засуджений на довічне ув’язнення. Фелісії тоді було п’ять років. Якісь доброчинні люди зацікавились дітьми, і Фелісію віддали на виховання та навчання до незаміжньої англійської леді, яка утримувала щось на кшталт притулку для знедолених дітей. Проте вона не могла сказати нічого хорошого про Фелісію. Пані її описувала як повільну та не дуже розумну дівчину, котрій важко було опанувати читання та письмо, до того ж у неї все із рук валилось. Та леді, міс Слейтер, намагалася влаштувати дівчину як домашню прислугу і, власне, знайшла для неї кілька вакансій, коли та стала досить дорослою для роботи. Та Фелісія ніколи й ніде надовго не затримувалася через свою тупість і лінь.

Доктор зупинився на хвилинку, і канонік, перекинувши ногу на ногу та закутуючись сильніше у свій дорожній плед, раптом помітив, що чоловік навпроти нього трішки поворухнувся. Очі його, що досі були заплющеними, зараз дивилися так глузливо та незрозуміло, що це аж налякало праведного каноніка. Так, наче чоловік увесь цей час їх підслуховував і нишком зловтішався з почутого.

– Є фотографія Фелісії в сімнадцять років, – продовжував доктор. – Там вона має вигляд незграбної селянки із грубуватою фігурою. Зі світлини й не скажеш, що невдовзі ця дівчина стане однією з найвідоміших осіб у Франції.

– П’ять років потому, коли їй було 22, Фелісія Болт перенесла важку нервову хворобу, і під час одужування почали проявлятися дивні явища. Подальші факти підтверджені багатьма провідними науковцями. Особистість, названа Фелісією 1, не відрізнялася від Фелісії Болт, якою та була останні двадцять два роки. Фелісія 1 погано і з помилками писала французькою, не володіла жодною з іноземних мов і не вміла грати на піаніно. Фелісія 2, на противагу цьому, вільно розмовляла італійською та посередньо – німецькою. Її почерк не був схожим на почерк першої, і вона вільно та виразно писала французькою. Друга могла спілкуватися щодо політики та мистецтва й обожнювала грати на піаніно. Фелісія 3 була багато в чому схожою на Фелісію 2. Вона була розумною та, вочевидь, освіченою, але в моральному розумінні – повна протилежність. Ця справляла враження, якщо чесно, цілковито розпусної істоти, але розпусної по-паризьки, а не по-провінційному. Вона знала увесь паризький argot і вирази гламурного demi monde[3]. Мовлення її було нецензурним, і дівчина висловлювалась проти релігії й так званих «добрих людей» дуже ганебними термінами. І, насамкінець, було Фелісія 4 – мрійливе, майже неповноцінне створіння, помітно побожна, проповідувала яснобачення. Проте та, четверта, особистість була дуже поверховою й невизначеною і часто вважалась навмисним обманом з боку Фелісії 3, таким собі жартом над довірливою публікою. Можу сказати, що (можливо, за винятком Фелісії 4) кожна особистість була чіткою й відокремленою від інших, та нічого про тих, інших, не знала. Фелісія 2 виявилася, без сумнівів, домінантною і часом тривала по два тижні, а Фелісія 1 несподівано з’являлася на день чи два. Після цього, можливо, Фелісія 3 чи 4, та ці дві останні рідко утримували контроль довше, ніж на кілька годин. Кожна зміна супроводжувалася сильними головними болями та довготривалим сном, і в кожному випадку спостерігалась цілковита втрата спогадів про попередні стани, окрема особистість продовжувала своє життя з того моменту, де воно перервалось, не усвідомлюючи часу, що минув.

– Надзвичайно, – пробурмотів канонік. – Неперевершено. Ми досі так мало знаємо про чудеса всесвіту.

– Але ми знаємо, що в ньому є багато хитрих самозванців, – уїдливо зазначив адвокат.

– Справу Фелісії Болт розглядали як адвокати, так і лікарі та науковці, – швидко відповів доктор Кембелл Кларк. – Метр Квімбельє, пам’ятаєте, провів досить пильне розслідування й підтвердив погляди науковців. І взагалі, чому це має нас так дивувати? Трапляються яйця з подвійним жовтком, чи не так? І подвійний банан? Чому ж не подвійна душа, чи, як у нашому випадку, почетвірна душа, в одному тілі?

– Подвійна душа? – запротестував канонік.

Доктор Кембелл Кларк перевів свої пронизливі блакитні очі на нього.

– А як по-іншому це назвати? Якщо вважати, що особистість – то душа?

– Добре хоча б, що такий стан речей стосується лише природи «диваків», – зазначив сер Джорж. – Якби такі речі були надто поширеними, то складнощів би не уникнути.

– Такий стан, звичайно, не є нормальним, – згодився доктор. – Шкода, що тривалі дослідження не проводились і все закінчилося неочікуваною смертю Фелісії.

– Щось дуже дивне тоді сталось, якщо не помиляюся, – проговорив адвокат повільно.

– Надзвичайно непересічна справа. Дівчину знайшли вранці в ліжку мертвою. Та, на загальний подив, було доведено, без жодних сумнівів, що вона, власне, себе сама задушила. Сліди на шиї були від її власних пальців. Метод самогубства, який, хоча й можливий фізично, вимагав надзвичайної м’язової сили та надлюдської сили волі. Що ж довело дівчину до такої скрути, ніхто ніколи не дізнався. Авжеж, її душевний баланс завжди був нестабільним. Проте все закінчилось. Навіки була опущена завіса над таємницею Фелісії Болт.

І саме тоді чоловік у дальньому кутку зареготав.

Інші троє підскочили, наче від пострілу. Вони зовсім забули про існування четвертого серед них. Коли ж глянули на місце, де той сидів, досі закутаний у пальто, незнайомець знову зареготав.

– Даруйте, джентльмени, – промовив він ідеальною англійською, яка, проте, мала іншомовний акцент.

Він випростався в кріслі, показуючи бліде обличчя з чорними вусами.

– Так, прошу вибачення, – мовив він, глузливо кивнувши. – Та все ж таки! У науці хіба існує останнє слово?

– Ви обізнані у справі, яку ми обговорювали? – запитав доктор увічливо.

– У справі? Ні. Я знайомий із нею.

– З Фелісією Болт?

– Так. І з Аннетт Рейвел також. Бачу, ви не чули про Аннетт Рейвел? Проте історія однієї також є історією іншої. Повірте мені, ви нічого не знаєте про Фелісію Болт, якщо не знаєте історії Аннетт Рейвел.

Він витяг свого годинника й поглянув на нього.

– Лише півгодини до наступної зупинки. У мене є час розповісти ту історію, звичайно, якщо ви маєте бажання її почути?

– Будь ласка, розкажіть, – тихо вимовив доктор.

– Я вражений, – сказав канонік. – Вражений.

Сер Джордж Дюран усівся так, наче готовий дуже уважно слухати.

– Моє ім’я, джентльмени, – почав їхній дивний попутник, – Рауль Летардо. Ви щойно згадували англійську леді, міс Слейтер, яка любилась у благодійності. Я народився в тому рибальському селищі в Бретані, і, коли мої батьки загинули в залізничній аварії, саме міс Слейтер прийшла на допомогу й урятувала мене від того, що у вас в Англії називають робітничим домом. Під її опікою було близько двадцяти дітей, дівчаток та хлопчиків. Поміж них були і Фелісія Болт, і Аннетт Рейвел. Якщо мені не вдасться описати для вас особистість Аннетт, джентльмени, то вам нічого не зрозуміти. Вона була дитиною матері, яку називають «fille de joie»[4] і яка померла від сухот, покинута своїм коханцем. Мати була танцівницею, і Аннетт також прагнула танцювати. Коли я її побачив уперше, їй було одинадцять років, пуголовок з глумливим і промовистим поглядом невперемінно, маленьке створіння, сповнене полум’ям і життям. І одразу, так, одразу вона зробила мене своїм рабом. Було так: «Раулю, зроби це для мене», «Раулю, зроби те для мене». А я… я підкорювався. Я її вже обожнював, і вона про це знала.

Ми разом ходили до берега, нас троє, бо Фелісія також ходила з нами. І там Аннетт скидала своє взуття та панчішки й танцювала на піску. І потім, коли, знесилена, падала додолу, вона розповідала про те, що мріяла робити та ким стати.

– Побачите, я стану славетною. Так, надзвичайно славетною. Я матиму сотні й тисячі шовкових панчіх, із найкращого шовку. І я мешкатиму в шикарних апартаментах. Усі мої коханці будуть молодими, красивими й багатими. І коли я танцюватиму, увесь Париж приходитиме подивитись на мене. Вони кричатимуть, і пищатимуть, і верещатимуть, і божеволітимуть від моїх танців. А зимою я не танцюватиму. Поїду на південь, до сонця. Туди, де вілли з апельсиновими деревами. Я з’їм один плід. Лежатиму під сонцем на шовкових подушках і їстиму апельсини. Щодо тебе, Раулю, я тебе ніколи не забуду, якою б багатою чи славетною не стала. Я захищатиму тебе й допоможу з кар’єрою. А Фелісія стане моєю покоївкою… хоча ні, у неї такі незграбні руки. Глянь на них, які вони великі та грубі.

Фелісія на це дуже сердилась. Та Аннетт продовжувала її дражнити:

– Вона так схожа на справжню леді: така елегантна, така витончена. Замаскована принцеса… ха-ха.

– Мої батько і мати були одружені, а це вже більше, ніж ти можеш сказати про своїх, – злісно огризалася Фелісія.

– Так, і твій батько вбив твою матір. Як мило бути дочкою вбивці.

– Твій батько покинув твою матір гнити, – не зупинялася Фелісія.

– А, так, – замислювалась Аннетт. – Pauvre Maman[5]. Потрібно бути сильним і здоровим. Це найважливіше: сильним і здоровим.

– Я сильна, наче кінь, – хвалилася Фелісія.

І вона насправді була сильною, удвічі міцнішою за будь-яку дівчину в притулку. І ніколи не хворіла.

Та вона була дурненькою, самі розумієте, дурною, як дикий звір. Мене часто цікавило, чому Фелісія так переслідувала Аннетт. Вона була наче зачарована. Деколи, гадаю, вона справді ненавиділа Аннетт, адже та погано до неї ставилася: знущалася над бідолахою через її повільність і тупість, цькувала її перед іншими. Я бачив, як Фелісія полотніла від злості. Інколи мені здавалось, що вона стисне свої пальці навколо шиї Аннетт і витрясе з неї душу. У неї не вистачало інтелекту, щоб відповісти на глузування суперниці, але з часом вона зрозуміла, що один випад завжди діяв, зрозуміла (те, що я завжди знав), що Аннетт заздрила її міцній статурі, та інстинктивно била в уразливе місце броні свого ворога.

Одного дня до мене підійшла дуже радісна Аннетт.

– Раулю, – сказала вона, – сьогодні посміємось над тією дурепою Фелісією. Помремо від сміху.

– Що ти вигадала?

– Ходімо за той хлівчик, і я тобі розповім.

Було схоже на те, що Аннетт десь дістала якусь книгу. Частину тексту вона навіть не зрозуміла, і справді, книга була занадто складною для неї. То були ранні дослідження з гіпнозу.

– Тут ідеться про яскравий предмет. Мідна ручка від мого ліжка відкручується. Я змусила Фелісію дивитися на неї вчора ввечері. «Дивись просто на неї, – сказала, – не відводь очей». А потім я нею покрутила. Раулю, мені стало моторошно. Її очі мали вигляд такий дивний, такий дивний. «Фелісіє, завжди робитимеш те, що я тобі скажу», – мовила я до неї. «Завжди робитиму те, що ти мені скажеш, Аннетт», – відповіла вона. А потім… потім я кажу: «Завтра принесеш сальну свічку на ігровий майданчик о дванадцятій годині та почнеш її їсти. І якщо хтось запитає, скажеш, що це найсмачніше galette, яке ти коли-небудь смакувала». О, Раулю! Ти тільки уяви.

– Але вона ніколи такого не зробить, – запротестував я.

– Так написано в книжці. Не те щоб я дуже вірила цьому… проте, о! Раулю, якщо те, про що там ідеться, – правда, то ми добряче розважимось!

Я також уважав таку вигадку дуже смішною. Ми розповіли про це нашим друзям, і о дванадцятій усі були на гральному майданчику. Пунктуальна до хвилини, там же з’явилася Фелісія зі шматком свічки в руці. Чи повірите ви мені, мсьє, що вона почала урочисто її гризти? Ми всі були просто в істериці! Час від часу хтось із дітей підходив до неї й так офіційно запитував: «Ти там щось добреньке їси, Фелісіє, еге ж?» А вона відповідала: «Авжеж, це найсмачніше galette, яке я коли-небудь пробувала». І тоді ми просто падали додолу зо сміху. Ми так голосно сміялись, що той галас, здавалося, розбудив Фелісію, і вона зрозуміла, що робить. Дівчина здивовано блимнула очима, глянула на свічку, потім на нас. Провела рукою по чолу.

– А що я тут роблю? – пробурмотіла вона.

– Ти свічку їси, – закричали ми.

– Я змусила тебе це робити. Я змусила тебе це робити, – репетувала Аннетт, пританцьовуючи.

Фелісія лише дивилася на все якийсь час. Потім повільно підійшла до Аннетт.

– То це ти… ти зробила з мене посміховисько? Я, здається, згадую. Ах! Я вб’ю тебе за це.

Вона говорила тихим голосом, проте Аннетт раптом відскочила від неї й сховалася за мою спину.

– Порятуй мене, Раулю! Я боюся Фелісії. То був лише жарт, Фелісіє. Лише жарт.

– Мені такі жарти не подобаються, – мовила та. – Зрозуміло? Ненавиджу тебе. Ненавиджу вас усіх.

Раптом вона заплакала й подалась геть.

Аннетт, гадаю, сама злякалася результату свого експерименту й не намагалася більше його повторити. Проте від того дня її влада над Фелісією, здавалось, збільшилася.

Тепер я думаю, що Фелісія завжди її ненавиділа, проте не могла триматися від неї на відстані. Вона ходила за Аннетт, як песик.

Невдовзі по цьому, мсьє, мені знайшли вакансію, і я приходив до притулку лише зрідка на вихідні. Бажання Аннетт стати танцівницею ніхто не сприйняв усерйоз, проте з роками в неї виробився досить приємний співочий голос, і міс Слейтер дала згоду на те, щоб її навчали співу.

Лінивою вона – маю на увазі Аннетт – не була. Працювала із запалом, без відпочинку. Міс Слейтер, певно, взяла собі за обов’язок стежити за тим, щоб дівчина не працювала надто важко. Одного разу леді говорила зі мною про неї.

– Тобі завжди подобалась Аннетт, – сказала вона. – Переконай її не працювати так важко. Останнім часом у неї з’явився кашель, який мене непокоїть.

Згодом через свою роботу я опинився далеко звідти. Спочатку отримав одного чи два листи від Аннетт, але потім запала тиша. Після цього протягом п’яти років я перебував за кордоном.

Зовсім випадково, коли я повернувся до Парижа, мою увагу привернула афіша, що рекламувала Аннетт Равеллі, там була і її світлина. Я одразу ж упізнав дівчину. Того вечора попрямував до згаданого театру. Аннетт співала по-французьки й по-італійськи. Вона була неперевершеною на сцені. Після цього я відвідав її в роздягальні. Вона одразу ж мене прийняла.

– Ой, Раулю! – залементувала вона, протягуючи до мене свої білі руки. – Як чудово! Де ж ти був усі ці роки?

Я б їй розповів, та вона не дуже хотіла слухати.

– Бачиш, я майже біля своєї мети!

Вона тріумфально вказала рукою на кімнату, наповнену букетами.

– Наша добра міс Слейтер, напевне, пишається твоїми успіхами.

– Та стара? Зовсім ні. Вона мене готувала, знаєш, для консерваторії. Пристойний концертний спів. Проте я… Я – творець. Саме тут, на естрадній сцені, я можу виразити себе.

Тієї миті увійшов красивий чоловік середнього віку. Він був дуже вишуканим. Із його поведінки я швидко здогадався, що то був покровитель Аннетт. Незнайомець косо на мене глянув, і дівчина прояснила ситуацію.

– Це – друг дитинства. Він заїхав до Парижа, побачив мою фотографію на афіші й et voilà!

Тоді той чоловік став привітнішим та ввічливішим. У моїй присутності він дістав браслет із рубінами й діамантами та почепив його на зап’ястя Аннетт. Коли я підвівся йти, вона тріумфально на мене глянула й прошепотіла.

– Я досягла мети, чи не так? Бачиш? Переді мною весь світ.

Щойно двері за мною зачинилися, почувся її кашель, різкий сухий кашель. Спадок від сухотної матері.

Я побачив її ще через два роки. Вона знову знайшла прихисток у міс Слейтер. Її кар’єра занепала. Аннетт мала ту стадію туберкульозу, про яку лікарі говорили, що вже не можна нічого вдіяти.

Ах! Ніколи не забуду того, якою її побачив. Вона лежала під якимось накриттям у саду. Її тримали надворі й удень і вночі. Щоки її запали й хворобливо багряніли, очі були блискучі та гарячкові, і вона постійно кашляла.

Мене налякала розпука, з якою Аннетт мене тоді зустріла.

– Рада тебе бачити, Раулю. Знаєш, вони кажуть… що навряд чи я одужаю? Говорять за моєю спиною, розумієш. А в очі – утішають і заспокоюють. Але це неправда, Раулю, неправда! Я не дозволю собі померти. Померти? Маючи попереду таке прекрасне життя? Воля до життя – ось що важливо. Усі хороші лікарі так тепер говорять. Я не з тих слабодухів, що здаються. Я вже почуваюся набагато краще… безкінечно краще, чуєш мене?

Вона підвелася на ліктях, щоб її краще чули, і впала назад від нападу кашлю, що терзав худеньке тіло.

– Кашель – то пусте, – задихалася вона. – І кровотечі мене не лякають. Я ще здивую лікарів. Воля – ось що важливо. Запам’ятай, Раулю, я житиму.

Було так шкода, розумієте, так шкода.

І саме тоді увийшла Фелісія Болт із тацею. Склянка гарячого молока. Вона дала її Аннетт і дивилась, як та п’є, із таким виразом обличчя, який важко було описати. То було якесь надмірне задоволення.

Аннетт також це помітила. Вона зі злістю жбурнула склянку додолу, і та розбилася вщент.

– Бачиш її? Вона на мене так завжди дивиться. Радіє з того, що я помираю. Так, зловтішається з того. А вона така здорова та міцна. Глянь на неї, ні дня не хворіла, оця! І все даремно. Який сенс з її міцного тулуба? Для чого вона може його використати?

Фелісія нахилилась і зібрала скалки побитої склянки.

– Я не ображаюсь на її балачки, – озвалася співочим голосом. – Яке це має значення? Я поважна дівчина, саме так. Вона ж незабаром пізнає полум’я чистилища. Я – християнка, це все, що скажу.

– Ти ненавидиш мене! – кричала Аннетт. – Ти мене завжди ненавиділа. Ах! Та я все одно можу тебе зачарувати. Я можу змусити тебе робити те, що захочу. Ось глянь, якщо я тебе попрошу, ти станеш на коліна переді мною, на траві.

– Це абсурд, – мовила Фелісія нервово.

– Проте це саме так, ти це зробиш. Станеш. Щоби вдовольнити мене. На коліна! Я, Аннетт, наказую тобі. На коліна, Фелісіє.

Чи то сталося завдяки чарівливому благанню в її голосі, чи завдяки якимось прихованим причинам, та Фелісія підкорилася. Вона повільно опустилась на коліна, широко розпростерла руки, обличчя стало пусте й дурнувате…

Аннетт відкинула голову й засміялась… Сміх лунав наплив за напливом.

– Глянь на неї, на її дурне обличчя! Який вона має сміховинний вигляд. Можеш підвестися, Фелісіє, дякую! Не сердься на мене. Я – твоя володарка. Ти повинна робити те, що я кажу.

Знесилена, вона лягла на подушки. Фелісія взяла тацю й повільно попрямувала геть. Один раз оглянулася через плече, і мене аж налякав той сповнений жеврійної обрáзи погляд.

Мене не було, коли Аннетт померла. Та я впевнений: це було жахливо. Вона так трималася за життя, боролася зі смертю, як божевільна. Знову й знову, задихаючись, дівчина говорила: «Я не помру… чуєте? Не помру. Я житиму… житиму…»

Це мені розповідала міс Слейтер, коли шість місяців потому я прибув її відвідати.

– Мій бідний Раулю, – говорила вона добродушно. – Ти любив її, чи не так?

– Завжди… завжди. Та навіщо я їй був потрібен? Не говорімо про це. Вона померла… така виняткова, така сповнена жагучого життя…

Міс Слейтер була співчутливою жінкою. Вона продовжила розмову про щось інше. Леді дуже непокоїлася через Фелісію. З дівчиною стався незрозумілий нервовий зрив, і з тих пір вона поводилася дивно.

– Знаєш, – промовила міс Слейтер, мить повагавшись, – що вона вчиться грати на піаніно?

Я не знав і був дуже здивований це почути. Фелісія… учиться грати на піаніно! Я міг би прямо заявити, що та дівчина однієї ноти від іншої не відрізнить.

– Кажуть, у неї талант, – продовжувала міс Слейтер. – Я не можу цього зрозуміти. Я завжди вважала її… власне, Раулю, ти сам знаєш, вона завжди була дурненькою дівчиною.

Я кивнув.

– Вона деколи так дивно поводиться… Навіть не знаю, що думати.

Кілька хвилин по тому я увійшов у читальну залу. Фелісія грала на піаніно. Виконувала арію, яку співала Аннетт, коли я чув її в Парижі. Ви розумієте, мсьє, це мене дуже вразило. І тоді, коли вона почула, що я увійшов, зупинила гру й поглянула на мене: в очах насмішка та розум. На мить я подумав… Власне, не хочу говорити, що я подумав.

– Tiens![6] – сказала вона. – То це таки ви… мсьє Рауль.

Не можу описати те, як вона це вимовила. Для Аннетт я завжди був Раулем. Та Фелісія, відтоді як ми зустрілись уже дорослими, завжди зверталася до мене мсьє Рауль. Але те, як вона вимовила це зараз, було зовсім іншим… наче мсьє, з легким наголосом, було для неї кумедним.

– Що ж, Фелісіє, – збиваючись, вимовив я. – Ти сьогодні маєш зовсім інший вигляд.

– Справді? – відповіла вона. – Дивно це. Та не будь таким офіційним, Раулю… Вирішено, я називатиму тебе Раулем… чи ми разом не грались у дитинстві?… Життя створене для радості. Поговорімо про бідну Аннетт… ту, що померла й уже похована. Чи вона в чистилищі, я все гадаю, чи де?

І вона почала наспівувати уривок з пісні… не дуже мелодійно, та мою увагу привернули слова.

– Фелісіє! – закричав я. – Ти розмовляєш італійською?

– Чому б ні, Раулю? Можливо, я не така дурненька, якою прикидаюсь, – сміялася вона з моєї розгубленості.

– Не розумію… – почав я.

– То я тобі поясню. Я – хороша акторка, хоча ніхто цього не підозрює. Можу грати різні ролі… і роблю це дуже добре.

Вона знову розсміялась і вибігла з кімнати, перш ніж я її зміг зупинити.

Я знову її побачив перед тим, як піти. Вона спала в м’якому кріслі. Голосно хропіла. Я стояв, дивлячись на неї і зачаровано, і з огидою. Раптом вона прокинулася, здригнувшись. Її очі, невиразні й неживі, зустрілися з моїми.

– Мсьє Рауль, – механічно пробурмотіла вона.

– Так, Фелісіє, мені вже час іти. Зіграєш мені ще раз перед тим, як я піду?

– Я? Грати? Ви наді мною жартуєте, мсьє Раулю.

– Ти не пам’ятаєш, як грала для мене вранці?

Вона похитала головою.

– Я грала? Як може грати така бідна дівчина, як я?

Вона замовкла на якийсь час, наче замислившись, тоді кивнула до мене, щоб я ближче підійшов.

– Мсьє Раулю, у цьому будинку відбуваються дивні речі! Зі мною грають злі жарти. Переводять годинники. Так, так, я знаю, що кажу. І це все – вона.

– Хто вона?

– Та Аннетт. Та злюка. Вона знущалася наді мною за життя. А тепер, коли померла, то приходить з того світу знущатися.

Я дивився на Фелісію. Було помітно, що їй дуже страшно, такі перелякані очі.

– Вона – погана, ота. Така погана, вам кажу. Вона забирає хліб із твого рота, одяг з твого плеча, душу з твого тіла…

Фелісія раптом схопила мене.

– Мені страшно, кажу вам… страшно. Я чую її голос… не вухами… ні, не вухами. Тут, у мене в голові… – вона постукала себе по чолу. – Вона мене виживе… виживе мене повністю, і що я тоді робитиму, що від мене залишиться?