Читать книгу Випробування невинуватістю - Аґата Крісті - Страница 10

Калґарі винувато мовив:

– Містере Маршалл, дуже люб’язно з вашого боку погодитися зустрітися зі мною знову.

– Нічого, – відповів юрист.

– Як вам відомо, я поїхав у Сонячний Ріг і зустрівся з родиною Джека Арґайла.

– Так.

– То, сподіваюся, ви хочете почути про цей візит?

– Так, містере Калґарі. Саме так.

– Мабуть, вам складно зрозуміти, чому я знову прийшов до вас… Бачте, все склалося не так, як я очікував.

– Так, – проказав юрист. – Можливо, так.

Його голос був, як і завжди, сухим і неемоційним, але щось у ньому заохочувало Артура Калґарі продовжувати.

– Бачте, – продовжив Калґарі, – я гадав, що на цьому історія завершиться. Я був готовим до певного, так би мовити, природного обурення з їхнього боку. Хоча мій струс можна визначити як волю Божу, їхню точку зору можливо пробачити. Я, крім усього, мав надію, що це компенсує вдячність, яку вони відчуватимуть через повернення Джекові Арґайлові його доброго імені. Це не так.

– Розумію.

– Можливо, містере Маршалл, ви передбачили, що станеться? Пам’ятаю, коли я був тут раніше, ваш підхід мене здивував. Ви очікували на ставлення, з яким я стикнувся?

– Докторе Калґарі, ви ще не розповіли мені, як до цього поставилися.

Артур Калґарі підсунув стілець ближче.

– Я думав, що щось закінчую, змінюю, скажімо, закінчення написаного розділу. Проте мене змусили відчути, мене змусили побачити, що замість закінчення розділу я його почав. Почав щось зовсім нове. Як на вас, я чітко окреслив ситуацію?

Містер Маршалл повільно кивнув.

– Так, – погодився він, – можна й так сказати. Я таки вважав (і визнаю це), що ви не усвідомлювали всіх наслідків. Однак інакше й бути не могло, бо, звісно, ви не знали передісторії та окремих фактів, крім тих, які зазначено в судових звітах.

– Ні. Тепер я це розумію. Аж надто чітко. – Він підвищив голос і збуджено продовжив. – Вони відчували не полегшення, не вдячність. Це був страх. Страх того, що може відбутися. Правильно?

Маршалл обережно зауважив:

– Гадаю, ви цілком маєте рацію. Зауважте, я це говорю тільки з ваших слів.

– А якщо так, – правив своє Калґарі, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я відповідальний за те, що життя цих усіх людей змінилося. Я не можу просто вмити руки.

Адвокат прокашлявся.

– Докторе Калґарі, це, мабуть, досить дивна позиція…

– Я так не вважаю. Треба брати відповідальність за свої вчинки, і не лише за вчинки, а й за їхні наслідки. Два роки тому я підвіз молодого автостопера. Цим я дав початок певному потоку подій. Не думаю, що мені вдасться залишатися осторонь від цього.

Юрист усе ще хитав головою.

– Так, гаразд, – нетерпиливився Артур Калґарі. – Ви можете називати це дивацтвом, як хочете. Але мої почуття, моя совість усе ще із цим пов’язані. Моїм єдиним бажанням було виправити те, чому я не зміг запобігти. Я не виправив. Я ускладнив ситуацію для людей, які вже й так страждали. Однак я досі чітко не розумію чому.

– Так, – повільно протягнув Маршалл, – ви й не змогли б зрозуміти. Останні півтора року ви були відірвані від цивілізації. Ви не читали щоденних газет, які містили багато інформації про цю сім’ю. Можливо, ви й так не читали б цього, та однаково почули б про них. Факти дуже прості, докторе Калґарі. Їх не засекречено. Свого часу опубліковано. Усе зводиться до простого запитання. Якщо Джек Арґайл не скоював злочину (а за вашими словами, він не міг), то хто це зробив? Це повертає нас до обставин, за яких скоїли злочин. Це трапилося між сьомою та сьомою тридцять вечора дев’ятого листопада в будинку, де покійна перебувала в оточенні лише членів її сім’ї та близьких. Будинок було надійно замкнено, віконниці зачинено, а того, хто прийшов із вулиці, мала впустити місіс Арґайл, або він міг відімкнути двері власним ключем. Тобто це був хтось їй знайомий. У певному сенсі це нагадує справу Борденів у Америці, в якій одного недільного ранку містера Бордена з дружиною вбили сокирою: ніхто нічого не чув у будинку і нікого не бачив біля будинку. Тепер ви зрозуміли, докторе Калґарі, чому членів сім’ї, як ви сказали, радше стурбувала, а не заспокоїла принесена вами новина?

Калґарі повільно промовив:

– Вони б воліли, щоб Джек Арґайл був винен?

– Так, – підтвердив Маршалл, – саме так. Може, висловлюся дещо цинічно, та Джек Арґайл у цій родині був чудовим кандидатом на роль убивці. Проблемна дитина, хлопчик-хуліган, чоловік запальної вдачі. У сімейному колі йому могли та знайшли виправдання. Вони могли оплакувати його, співчувати йому, оголосити одне одному й усьому світові, що насправді то була не його провина, що психологи можуть усе це пояснити. Так, це дуже, дуже зручно.

– А тепер… – Калґарі замовк.

– А тепер, – закінчив Маршалл, – ситуація цілком інша. Зовсім інакша. Можливо, навіть тривожна.

– Звістка, яку я приніс, для вас теж була небажаною, чи не так? – кинув різко Калґарі.

– Мушу визнати, так. Так, мене це засмутило. Справу, яку було успішно закрито, – так, я продовжуватиму використовувати слово «успішно», – тепер знову відкрито.

– Офіційно? – запитав Калґарі. – Тобто поліція справу поновить?

– О, безсумнівно, – запевнив Маршалл. – Джека Арґайла було засуджено на підставі переконливих доказів (присяжні радилися лише чверть години), тобто щодо поліції питання було закрито. А тепер, після оголошення посмертного помилування, справу знову відкрито.

– І поліція провадитиме нове розслідування?

– Майже напевно я б так висловився. Звісно, – додав містер Маршалл, замислено потираючи підборіддя, – сумнівно, що через такий проміжок часу, з огляду на специфічні особливості справи, їм вдасться досягти якогось результату… Особисто я сумнівався б. Вони можуть знати, що хтось у цьому домі винен. Вони можуть навіть мати обґрунтований здогад про те, хто це. Проте знайти переконливі докази буде непросто.

– Розумію, – визнав Калґарі. – Розумію… Саме це вона мала на увазі.

Юрист різко запитав:

– Про кого це ви?

– Про дівчину, – відповів Калґарі. – Естер Арґайл.

– А, так. Юна Естер. Що ж вона? – поцікавився Маршалл.

– Вона говорила про невинуватість. Сказала, що байдуже, хто винен, а хто не винен. Тепер я зрозумів, про що вона…

Маршалл швидко глянув на нього.

– Думаю, мабуть, так.

– Вона говорила про те, що й ви, – додав Артур Калґарі. – Вона мала на увазі, що сім’я знову опиниться під підозрою.

Маршалл перервав його.

– Навряд чи знову, – не погодився він. – Досі ні-хто з них не був під підозрою. Від початку все вказувало на Джека.

Калґарі відмахнувся від цих слів.

– Сім’я опинилася під підозрою, – наполягав він. – І це може тривати досить довго, можливо, завжди. Якщо хтось із сім’ї винен (можливо, вони й самі не знають хто), вони дивитимуться одне на одного й гадатимуть… Так, це найгірше. Вони самі не знають, хто з них…

Запала тиша. Маршалл спокійно вивчав Калґарі поглядом, але мовчав.

– Знаєте, це жахливо… – сказав Калґарі.

На тонкому, чутливому обличчі чоловіка проступили всі його почуття.

– Так, це жахливо… Жити рік за роком, не знаючи правди, дивлячись одне на одного. Можливо, підозра вразить навіть їхні стосунки з людьми. Знищена любов, утрачена довіра…

Маршалл прочистив горло.

– А ви не надто перебільшуєте?

– Ні, – заперечив Калґарі. – Я так не думаю. Пробачте мені, містере Маршалл, однак я це бачу чіткіше, ніж ви. Бачте, я спроможний уявити, що це означатиме.

І знову мовчання.

– Це означатиме, – продовжив Калґарі, – що страждатимуть невинуваті. А невинуваті не мають страждати. Тільки винуватець. Саме тому я не можу зняти із себе відповідальність. Я не можу піти, сказавши: «Я вчинив правильно, зробив усе, що міг, послужив на благо правосуддя», тому що, бачте, те, що я зробив, не послужило на користь правосуддя. Це не допомогло викрити злочинця та не вивело невинуватих із тіні підозр.

– Гадаю, ви себе трохи накручуєте, докторе Калґарі. Безсумнівно, у ваших словах є зерно правди, та мені геть невтямки, що ви можете тут удіяти.

– Мені теж, – щиро зізнався Калґарі. – Але це означає, що я мушу спробувати. Саме тому я прийшов до вас. Я хочу… Думаю, я маю право знати передісторію.

– Ну, – почав містер Маршалл трохи жвавішим тоном, – тут немає ніякої таємниці. Розповім будь-які цікаві вам факти. Та нічого більше. Я ніколи не був у тісних стосунках із тією сім’єю. Наша компанія працювала на місіс Арґайл упродовж багатьох років. Ми співпрацювали з нею щодо створення різних трастових компаній і впорядковували юридичні справи. Я добре знав місіс Арґайл, а також її чоловіка. Про атмосферу Сонячного Рогу, темперамент і характер людей, що мешкають там, мені, так би мовити, відомо з других уст – від самої місіс Арґайл.

– Я все це розумію, – погодився Калґарі. – Але мушу звідкись почати. Я знаю, що діти не її. Їх усиновили?

– Так. Місіс Арґайл, уроджена Рейчел Констам, була єдиною донькою Рудольфа Констама, великого багатія. Її мати була американкою, теж дуже заможною жінкою. Рудольф Констам цікавився філантропією та прищеплював дочці інтерес до благодійництва. Він із дружиною загинув у автокатастрофі, й Рейчел скористалася величезним багатством, успадкованим від своїх батька й матері, скажімо умовно, для благодійних проектів. Вона особисто цікавилася благодійністю і організовувала заклади для дітей-сиріт. Під час роботи над цим вона зустріла Лео Арґайла, викладача з Оксфорду, дуже зацікавленого економічними та соціальними реформами. Щоб зрозуміти місіс Арґайл, ви повинні усвідомити, що велика трагедія її життя полягала в неможливості мати дітей. Як це трапляється з багатьма жінками, ця проблема поступово затінила все її життя. Коли після візитів до різних фахівців стало зрозуміло, що надії на те, що вона буде матір’ю, немає, їй довелося шукати якогось полегшення. Вона вдочерила першу дитину з нетрів Нью-Йорка – тепер це міс Дюррант. Місіс Арґайл майже цілком присвятила своє життя благодійним організаціям, пов’язаним із дітьми. На початку війни, 1939 року, під егідою Міністерства охорони здоров’я вона заснувала свого роду воєнний дитячий будинок у придбаному помешканні, яке ви відвідали – у Сонячному Розі.

– Тоді його називали Зміїний Ріг.

– Так. Так, гадаю, це оригінальна назва. І, можливо, більш доречна, ніж вибрана нею – Сонячний Ріг. На 1940 рік там перебувало дванадцятеро-шістнадцятеро дітей, переважно таких, хто до того мав незадовільних опікунів або кого не змогли евакуювати разом із сім’єю. Для цих дітей робили все. Їм дали розкішний будинок. Я відмовляв її, вказуючи, що після кількох років війни дітям буде важко повернутися додому із таких прекрасних умов. Вона не звертала на мене уваги. Вона була надзвичайно прив’язана до дітей і зрештою вирішила залишити кількох дітей із незадовільними домашніми умовами та сиріт у своїй сім’ї. Як наслідок – п’ятеро дітей. Мері, тепер дружина Філіпа Дюрранта, Майкл, який працює в Драймуті, напівкровка Тіна, Естер і, звісно, Джеко. Вони зростали, маючи Арґайлів за батька та матір. Вони отримали найкращу освіту, яку можливо купити за гроші. Якщо оточення хоча б щось важило, вони могли б далеко піти. У них, зрозуміло, були всі умови. Джек, чи Джеко, як його називали, завжди встрявав у халепи. Він украв гроші в школі та мусив звідти піти. В університеті він знайшов на свою голову проблеми вже на першому курсі. Двічі був на волосину від ув’язнення. Завжди виявляв неконтрольований норов. Одначе вам, напевно, все це вже відомо. Двічі незаконно привласнені ним гроші Арґайли компенсували своїми. Двічі йому давали гроші на нову справу. Двічі він збанкрутував. Після його смерті допомогу виплатили й досі сплачують його вдові.

Калґарі здивовано нахилився вперед.

– Його вдові? Мені не говорили, що він був одруженим.

– Як я так? – Адвокат роздратовано клацнув пальцями. – Це мій огріх. Звісно ж, я забув, що ви не читали тогочасних газет. Показово, що ніхто з Арґайлів не знав, що він був одруженим. Невдовзі після його арешту дружина Джеко прибула в Сонячний Ріг у великому розпачі. Містер Арґайл дуже добре до неї поставився. То була молода жінка, яка працювала в Драймуті, в Пале-де-Данс, партнеркою з танців. Напевно, я забув розповісти вам про це, тому що через кілька тижнів після смерті Джека вона знову вийшла заміж. Нинішній її чоловік, якщо не помиляюся, електрик у Драймуті.

– Я мушу зустрітися з нею, – мовив Калґарі та з докором додав: – Вона перша людина, з якою я мав зустрітися.

– Звісно, звісно. Я дам вам адресу. І сам не знаю, чому я не згадав про це, коли ви приходили до мене вперше.

Калґарі мовчав.

– Вона була таким… незначним фактором, – пояснив, немов перепрошуючи, юрист. – Навіть газети не здіймали щодо цього галасу: вона ніколи не відвідувала свого чоловіка у в’язниці й надалі не виявляла до нього жодного інтересу.

Калґарі виринув із глибокої задуми. Тепер він запитав:

– Ви можете точно мені сказати, хто був у будинку у вечір убивства місіс Арґайл?

Маршалл кинув на нього швидкий погляд.

– Лео Арґайл, звісно, і наймолодша дочка Естер. Мері Дюррант і її чоловік-інвалід завітали в гості. Крім того, Кірстен Ліндстром, яку ви, ймовірно, зустрічали, – шведська кваліфікована медсестра і масажистка, яка спочатку приїхала допомагати місіс Арґайл із воєнним дитячим притулком і залишилася назавжди. Майкла та Тіни не було – Майкл продає автомобілі в Драймуті, а Тіна проживає в Редміні, де працює в бібліотеці графства.

Маршалл передихнув.

– Там була також міс Вон, секретарка містера Арґайла. Та вона пішла до того, як знайшли тіло.

– Я теж її зустрічав. Схоже, вона надто прив’язана до містера Арґайла.

– Так, справді. Гадаю, незабаром оголосять про їхні заручини.

– О-о!

– Він був дуже самотнім після смерті дружини, – вставив адвокат дещо несхвальним тоном.

– Так, розумію, – погодився Калґарі, а тоді поцікавився: – Містере Маршалл, а як щодо мотиву?

– Мій любий докторе Калґарі, я не можу висловлювати свої здогадки.

– Думаю, можете. Ви самі говорили, що всі факти очевидні.

– Ніхто не мав прямої грошової вигоди. Місіс Арґайл вступила в низку незалежних трастів, схеми яких тепер поширені. Ці трасти діяли на користь усіх дітей. Трастами керували троє розпорядників – я, Лео Арґайл і американський адвокат, далекий родич місіс Арґайл. Розпорядники керують величезною сумою, що підлягає розподілу, внаслідок якого найбільшу частку отримує той бенефіціар, який найбільше цього потребує.

– А як щодо містера Арґайла? Він мав фінансову вигоду від смерті своєї дружини?

– Нічого особливого. Більшу частину її активів, як я вже сказав, вкладено в трасти. Вона призначила йому залишки майна, проте сума там зовсім незначна.

– А міс Ліндстром?

– Кілька років тому місіс Арґайл виділила їй дуже пристойну щорічну ренту. – Маршалл із роздратуванням додав: – Мотив? Я не бачу навіть натяку на мотив. Принаймні це не фінансовий мотив.

– А в емоційній сфері? Можливо, виникали якісь суперечки?

– Боюся, що тут я вам не допоможу, – категорично запевнив Маршалл. – Свідком їхнього сімейного життя я не був.

– А хто допоміг би мені?

Маршалл якусь мить розмірковував. Тоді якось неохоче мовив:

– Варто зустрітися із місцевим лікарем. Доктор… е-е-е, здається… Макмастер. Уже на пенсії, та живе по сусідству. Він був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розі. А от чи вдасться переконати його розповісти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо він захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте мені мої слова – ви думаєте, що зможете здійснити те, що поліція зробить набагато простіше?

– Не знаю, – відповів Калґарі. – Напевно, ні. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.