Читать книгу Випробування невинуватістю - Аґата Крісті - Страница 11

Брови старшого констебля повільно поповзли чолом вгору, безуспішно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисіючій голові. Він закотив очі на стелю, потім глянув на папери на своєму столі.

– Це в голові не вкладається! – обурився він.

Молодий чоловік, чиєю роботою було давати правильні відповіді старшому констеблю, відкарбував:

– Так, сер.

– От кашу заварили, – пробурчав майор Фінні. Він постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юїш тут?

– Так, сер, комісар Г’юїш прибув хвилин зо п’ять тому.

– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?

Комісар Г’юїш – високий чоловік сумного вигляду – мав таку меланхолічну ауру, що ніхто й ніколи не повірив би, що він – душа дитячих вечірок, сипле жартами та на втіху маленьким хлопчикам витягує монетки з їхніх вух.

Старший констебль привітався:

– Доброго ранку, Г’юїше, наварили ми тут каші. Що ви про це думаєте?

Комісар Г’юїш важко видихнув і сів на вказаний йому стілець.

– Здається, два роки тому ми помилилися, – резюмував він. – Той хлопець… як там його ім’я…

Старший констебль зашурхотів паперами.

– Калорі… ні, Калґарі. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такі люди часто не звертають увагу на час і все таке?

Можливо, у його голосі й відчувалося прохання, але Г’юїш на це не зреагував.

Він сказав:

– Як я зрозумів, він якийсь науковець.

– То ви вважаєте, що нам варто прислухатися до того, що він говорить?

– Що ж, – почав Г’юїш, – схоже, сер Реджинальд прислухався, а я не думаю, що він міг щось упустити.

Це висловлення було присвячено генеральному прокурору.

– Ні, – неохоче погодився майор Фінні. – Якщо в цьому переконаний генеральний прокурор ГП, то, гадаю, нам залишається лише прийняти це як факт. Це означає знову відкрити справу. Ви принесли із собою потрібні дані, як я просив?

– Так, сер, приніс.

Комісар розклав усі документи на столі.

– Ви це вже переглядали? – запитав старший констебль.

– Так, сер, переглянув учора ввечері. Усе ще свіже в пам’яті. Зрештою, це було не так давно.

– Що ж, берімося, Г’юїше. Де ми?

– На початку, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Біда в тому, бачте, що на той час не виникло жодних сумнівів.

– Ні, – погодився старший констебль. – Справа здавалася цілком зрозумілою. Не думайте, що я вас звинувачую, Г’юїше. Я підтримував вас на всі сто відсотків.

– А що там було вишукувати, справді, – мовив серйозно Г’юїш. – Надійшов дзвінок, що її вбили. Інформація про те, що той хлопець був там, погрожував їй, що доводили відбитки пальців… його відбитки пальців на кочерзі, та й гроші. Ми майже відразу його впіймали, і гроші були з ним.

– Яке він тоді справив на вас враження?

Г’юїш замислився.

– Погане, – відповів він. – Надто нахабний. І самовпевнений. Засипав інформацією про години перебування та алібі. Зухвалий. Ви таких зустрічали. Убивці зазвичай зухвалі. Гадають, що дуже розумні. Вважають: що б вони не скоїли, усе, звісно ж, правильно, і байдуже, як це вплине на інших. Він таки був поганою людиною.

– Так, – підтакнув Фінні, – він був поганцем. Усе, що нам відомо про нього, на це вказує. Та ви відразу були впевнені, що він убивця?

Комісар замислився.

– У такому не можна бути відразу впевненим. Я б сказав, що він належав до чоловіків такого типу, що частенько стають убивцями. Як Гармон 1938 року. Впродовж тривалого часу на нього складали протоколи про вкрадені велосипеди, шахрайство з грошима, обдурення бабусь – і, зрештою, він убиває жінку, маринує її в кислоті, що йому страшенно подобається, і починає так чинити регулярно. Я сприйняв Джеко Арґайла за таку людину.

– Та, схоже, – повільно протягнув старший констебль, – ми помилялись.

– Так, – визнав Г’юїш, – таки помилялись. А хлопчина – мертвий. Погані справи. Проте майте на увазі, – додав, – він таки був поганцем. Можливо, не був убивцею… власне, таки не був убивцею, як тепер стало відомо… та він був негідником.

– Що ж, чоловіче, – гримнув на нього Фінні, – хто її все-таки вбив? Кажете, ви переглядали цю справу вчора ввечері. Хтось її убив. Жінка не вдарила себе сама кочергою по потилиці. Це зробив хтось інший. Хто ж це був?

Комісар Г’юїш зітхнув і відкинувся в кріслі.

– Цікаво, чи дізнаємося ми колись, – ніби сам у себе запитав він.

– Усе складно, еге ж?

– Так, тому що слід прохолов і тому що буде мало речових доказів, і я взагалі схиляюся до того, що тих речових доказів ніколи не було достатньо.

– Річ у тому, що в будинку хтось був, хтось близький їй.

– Не розумію, хто ще це може бути, – міркував комісар. – Чи був це хтось із домашніх, чи вона сама комусь відчинила двері та впустила всередину. Родина Арґайлів любила замикатися на всі замки. Засуви від грабіжників на вікнах, ланцюжки, додаткові замки на вхідних дверях. Їх якось пограбували – кілька років до того – й відтоді вони були готові до появи грабіжників. – Він зробив паузу, і знову продовжив: – Біда в тім, сер, що на той час ми не розглядали інших варіантів. Справа проти Джеко Арґайла була цілісною. Звісно, тепер зрозуміло, що цим скористався вбивця.

– Скористався тим, що хлопець був там, посварився з нею та погрожував?

– Так. Тій особі достатньо було лише ввійти до кімнати, взяти кочергу рукою в рукавичці звідти, куди її пожбурив Джеко, підійти до столу, за яким щось писала місіс Арґайл, і вдарити її по голові.

Майор Фінні видав лише одне просте слово:

– Навіщо?

Комісар Г’юїш неквапливо кивнув.

– Так, сер, саме це нам необхідно довідатись. Це одна з проблем – відсутність мотиву.

– На той час не скидалося на те, – говорив старший констебль, – що був якийсь, так би мовити, очевидний мотив. Як і решта жінок із нерухомістю та значними статками, вона вдалася до різноманітних схем для легального уникнення податків на спадщину. Трастовий фонд уже діяв, дітей було забезпечено ще за її життя. Вони не отримали б більше після її смерті. Та й вона не була неприємною, набридливою, лихою чи скупою жінкою. Витрачала на них гроші все їхнє життя. Хороша освіта, капіталовкладення для початку їхніх власних справ і регулярні виплати кожному. Любов, доброта й турботливість.

– Саме так, сер, – погодився комісар Г’юїш. – Жодних очевидних причин для бажання її позбутися. Хоча… – Він замовк.

– Так, Г’юїше?

– Містер Арґайл, як я розумію, планує знову одружуватися. Він одружується із міс Ґвендою Вон, яка багато років працювала в нього секретаркою.

– Так, – вдумливо додав майор Фінні. – Гадаю, це могло б бути мотивом, про який нам тоді не було нічого відомо. Кажете, працювала в нього багато років. Припускаєте, між ними щось було на час убивства?

– Маю сумнів, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Про такі речі в селищі зазвичай швидко починають пліткувати. Тобто не думаю, що між ними щось таки відбувалося. Нічого, про що місіс Арґайл могла б довідатися і посваритися з чоловіком.

– Так, – погодився старший констебль. – Проте він міг би прагнути одружитись із Ґвендою Вон.

– Вона приваблива молода жінка, – схарактеризував комісар Г’юїш. – Не ефектна, я б так не сказав, але приємна на вигляд і приваблива в хорошому значенні цього слова.

– Напевно, віддана йому всі ці роки, – припустив майор Фінні. – Ці жінки – секретарки – завжди видаються закоханими у своїх босів.

– Гаразд, у нас є мотив для цих двох, – підсумував Г’юїш. – А ще служниця, шведка. Можливо, місіс Арґайл не так уже їй і подобалася. Можливо, були непорозуміння, справжні чи надумані; щось, чого вона не могла стерпіти. У неї не було ніякої фінансової вигоди від її смерті, позаяк місіс Арґайл уже забезпечила її щорічним прибутком. Вона здавалася доброю, мудрою жінкою, а не такою, яка гепатиме когось кочергою по голові! Та хто його знає, чи не так? Гляньте на справу Ліззі Борден.

– Так, – озвався старший констебль, – ніхто не знає. Виникали сумніви, що то хтось чужий?

– Жодних слідів, – мовив комісар. – Шухляда, звідки забрали гроші. Була спроба надати кімнаті такого вигляду, наче там побував грабіжник, проте дуже аматорська. Це ідеально відповідало типу поведінки молодого Джеко, який намагався б створити саме такий ефект.

– Що мене дивує, – зауважив старший констебль, – так це гроші.

– Так, – погодився Г’юїш. – Це важко зрозуміти. Одна із п’ятірок, що були в Джека Арґайла, – це саме та п’ятірка, яку місіс Арґайл видали в банку того ранку. «Місіс Боттлберрі» – напис із цим іменем стояв на зворотньому боці п’ятірки. Він сказав, що мати дала йому гроші, проте і містер Арґайл, і Ґвенда Вон наполягають на тому, що місіс Арґайл увійшла до бібліотеки за чверть до сьомої й розповіла їм про те, що Джеко вимагав гроші, а вона категорично відмовилася їх йому давати.

– Звісно, це можливо, – зазначив старший констебль, – але, зважаючи на те, що нам тепер відомо, Арґайл і та дівчина Вон могли обманювати.

– Так, є така ймовірність… або, вірогідно… – комісар замовк.

– Так, Г’юїше? – Фінні вимагав продовження.

– Припустімо, хтось, наразі назвемо його чи її «Ікс», підслухав сварку та погрози Джеко. Припустімо, хтось вирішив скористатись нагодою. Взяв гроші, наздогнав хлопця, запевнив, що мати, зрештою, дає їх йому, таким чином створюючи гарненьку підставу. Обережно, щоб не витерти відбитків пальців, скористався кочергою, якою хлопець погрожував матері.

– Дідько його вхопи! – злісно вилаявся старший констебль. – Це взагалі не схоже на те, що мені відомо про цю сім’ю. Хто ще був у будинку того вечора, окрім Арґайла та Ґвенди Вон, Естер Арґайл і тієї жінки, Ліндстром?

– Найстарша заміжня донька, Мері Дюррант, із чоловіком тимчасово проживали там.

– Він каліка, чи не так? Його можна не брати до уваги. Як щодо Мері Дюррант?

– Вона дуже спокійна дівчина, сер. Важко уявити, щоб вона виявила сильні емоції або… або ж убила когось.

– Прислуга? – допитувався старший констебль.

– Уся денна, сер, і всі вони пішли додому до шостої.

– Дайте гляну на години.

Комісар передав йому папери.

– Гм… так, зрозуміло. За чверть до сьомої місіс Арґайл розмовляла зі своїм чоловіком про погрози Джеко. Ґвенда Вон була присутня при частині цієї розмови. Ґвенда пішла додому відразу після сьомої. Естер Арґайл бачила матір живою за дві чи три хвилини до сьомої. Після цього місіс Арґайл ніхто не бачив до о пів на восьму, коли міс Ліндстром знайшла її тіло. Між сьомою та о пів на восьму можливостей скористатися нагодою було багато. Її могла вбити Естер, а також Ґвенда Вон після того, як вийшла з бібліотеки, й перед тим, як пішла додому. Міс Ліндстром могла вбити її, коли «знайшла тіло». Лео Арґайл був наодинці в бібліотеці з десяти по сьомій і до того часу, коли міс Ліндстром здійняла тривогу, тож міг піти до вітальні своєї дружини й убити її протягом тих двадцяти хвилин. Мері Дюррант, яка перебувала нагорі, могла спуститись і вбити матір. І… – вдумливо протягнув Фінні, – місіс Арґайл сама могла впустити когось крізь вхідні двері так само, як вона впустила Джека Арґайла (як ми гадали). Лео Арґайл говорив, що йому здалося, ніби продзеленчав дзвінок і відчинилися та зачинилися вхідні двері, проте він не був дуже точний щодо часу. Ми припустили, що то сталося тоді, коли Джеко повернувся й убив її.

– Йому не треба було дзвонити у дзвінок, – заперечив Г’юїш. – У нього був власний ключ. У всіх них був.

– Є ще один брат, так?

– Так, Майкл. Працює продавцем автомобілів у Драймуті.

– Мабуть, краще довідатися, – розмірковував старший констебль, – що він робив того вечора.

– Через два роки? – перепитав комісар Г’юїш. – Не схоже, що хтось згадав би.

– А тоді його запитували?

– На виїзді з клієнтом тестував автомобіль, як я пригадую. Тоді не було причин його підозрювати, проте він мав ключ, тож міг би прийти та вбити її.

Старший констебль зітхнув.

– Я не знаю, із чого починатимете, Г’юїше. І не знаю, чи ми колись щось дізнаємось.

– Я б і сам хотів дізнатися, хто ж її убив, – сказав Г’юїш. – Судячи з того, що мені про неї відомо, то була хороша жінка. Багато зробила для людей. Для знедолених, для різних благодійних організацій. Таку людину не повинні були б убити. Так. Хочу дізнатися. Навіть якщо не вдасться знайти достатньо доказів, щоб задовольнити генерального прокурора, я однаково хочу дізнатися.

– Що ж, хай щастить, Г’юїше, – побажав старший констебль. – Добре, що в нас зараз і так нічого не відбувається. Та не втрачайте ентузіазму, якщо не вдасться нічого знайти. Слід дуже прохолов. Так. Дуже прохолов.