Читать книгу Фундаментальні концепції психоаналізу - Абрахам Брилл - Страница 9

На попередній лекції я привернув вашу увагу до того, що невротичний симптом, наприклад біль у руці жінки, про який вже йшлося, – це насправді пам’ятка минулого. До того ж те, як невротик за допомоги симптому дістає змогу зупинитися на минулому болісному епізоді, оскаржити й оплакати його, аж надто схоже на те, як хтось сьогодні проливає сльози над Лексинґтонською битвою чи Іспанською інквізицією. Я говорив про те, що пацієнту постійно доводиться витискати певні думки та емоції, бо вони нестерпні й прикрі, а йому необхідно забути невгодну ситуацію, на яку не вдалося адекватно відреагувати. Про такі ідеї та емоції кажуть, що їх придушили, виштовхнули в несвідоме. Ясна річ, що у випадку усереднено нормальної людини все відбувається інакше: почуваючись ображеною, скажімо, через зневагу, особа або намагатиметься помститися, або, не змігши цього через слабкість чи боягузтво, невдовзі, щоб звільнитися від усього цього, як то кажуть, «упорається» з цим. Утім, дехто з людей з огляду на те, що зроблений з тоншої субстанції чи, можливо, кращої глини, не в змозі забути образи та постійно на них зостановлюються. Зазвичай таких людей називають нервовими, або невротиками, та передусім розглядають у той чи інший спосіб як дефективних ментальних дегенератів. Те, що ця концепція цілком помилкова, можна легко побачити на тлі того, про що я вже зазначив, бо насправді вони дуже далекі від того, щоб бути ментальними дегенератами, навпаки, радше належать до класу індивідів найвищого типу.

Однак це не означає, що психічно неповноцінним не притаманні певні істеричні процеси. Вирішальним є те, що вони не виявляють виразного неврозу, принаймні як ми його розуміємо та описуємо. Коли молода освічена пані зіштовхується зі своїми сексуальними почуттями, вона завжди їм опирається; щиросердно намагається витиснути їх у несвідоме, особливо, якщо вона не знається на статевому питанні, бо вважає, що ці переживання, а також цей досвід сам по собі – це щось виразно потворне, неправильне та аморальне. З другого боку, неповноцінні, що через власну неповноцінність ніколи не матимуть змоги сприйняти заборони, які суспільство накладає на звичайного індивіда, здатні вчиняти всі види аморальних дій. Лише неповноцінна жінка може вдатися до проституції в справжньому сенсі цього слова. Можливо, нормальна жінка й може подумати про таке, але зробити це в змозі лише моральна ідіотка чи імбецилка. Нормальна жінка влаштована так, що питання про проституцію для неї взагалі не постає. Хоча вона й може мати роман з якимось чоловіком, але не вдасться до проституції у вузькому сенсі слова. Так само й нормальний чоловік не стане злочинцем. Він може відмовитися від сплати податків або за певних обставин збрехати під присягою, але навряд чи матиме на меті регулярно вчиняти злочини. Заборони, що їх на нас накладає суспільство такі сильні й вимогливі, що на думку постійно спадає старе висловлювання: «чесність – найкраща стратегія»: це найрозумніша, найпрактичніша й найпрагматичніша лінія поведінки. Вона дає нам змогу користуватися свободою тою мірою, яка інакше для нас недосяжна. Утім, цивілізація з її численними перепонами, обтяжуваннями та заборонами, безсумнівно, робить наше життя важким. Немає такої людини, яка не відчувала би тягаря, який покладає на її плечі цивілізація. Хоча ми й несемо свій хрест так терпляче, як уміємо, та хто з нас спересердя не висловлював невдоволення? Це та ціна, яку ми маємо заплатити за цивілізацію. Часом несправедливість, яка звалилася на піддатливого індивіда, така велика й непоборна, що, якщо його глибинне моральне почуття й вберігає хапливі руки від кримінальних дій, то натомість він стає невротиком. А іноді просувається й далі – стає психотиком, намагаючись таким чином очистити свою душу від усіх «ризикованих речей».

Я користуюся термінами «невротик» і «психотик», тож мені хотілося, аби ви вловили їхню відмінність. Невроз – це нервова хвороба чи нервове порушення, наприклад, таке, яке ми спостерігали у випадку молодої жінки, що мала болі в руці. Такі випадки не мають нічого спільного з божевіллям. Невротик або психоневротик, – психічно цілком здорова людина. Ба більше, за рівнем інтелектуального розвитку, невротик зазвичай переважає пересічну людину. Психоз – це психічний розлад, тому психотичні пацієнти страждають на якусь із форм божевілля. Звичайно, вони геть не обов’язково повинні мати щось спільне з психічно неповноцінним і, якщо ми вже цього торкнулися, я хотів би, щоб ви також відрізняли функційне безумство від органічного. Останнє виникає через якесь фізичне порушення, що його спричиняють певні токсини, ураження мозку чи патологічні утворення. У випадках функційного порушення мозок на вигляд нормальний, інакше кажучи, якщо порівняти мозок параноїка з мозком видатної людини, ви не помітите істотних відмінностей, бо перший не матиме жодних патологічних особливостей.

Усі психічні хвороби можна узагальнити за двома категоріями, що їх відкрив Крепелін. З огляду на те, що я впродовж цього лекційного курсу час від часу на них посилатимуся, було б добре сказати кілька слів і про них. Згодом я сподіваюся розглянути їх докладніше. Тож Крепелін, працюючи в лікарні з молодими пацієнтами, яким часом діагностували манію, часом меланхолію або інші хвороби, помітив те, що всі вони мали виразні прояви певної форми божевілля, якій він згодом дав назву dementia praecox. Це хронічна, прогресивна форма безуму, яку неможливо вилікувати, якщо вона одного разу розвинулася; лише в рідкісних випадках вдається поліпшити стан тих, хто на неї страждає настільки, щоб вони хоча б мали змогу повернутися додому, але й тоді такі пацієнти не в змозі повністю пристосуватися до довкілля, тому зазвичай, і це найбільш прикро, вони потребують постійного догляду та уваги. Ймовірно, відсотків сімдесят п’ять таких пацієнтів перебувають у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У своєму безумі вони можуть мати як симптоми манії, так і меланхолії або ж і те і те, втім, принциповою особливістю тут є емоційні порушення. Тобто спершу ми помічаємо їхню безтурботність та байдужість до власної зовнішності, їхнього життєвого середовища, а також людей довкола. Наприклад, помічаємо, як один із найталановитіших студентів коледжу втрачає інтерес до навчання й не піклується про те, складе він свої іспити чи ні. Апатичний і байдужий до всього він сидить і витріщається в простір. Спочатку його батьки та лікарі вважають, що він просто лінується, але цей стан триває роками. Згодом йому трапиться лікар, що діагностує неврастенію абощо. Утім, так чи так колись він зрештою утне щось вкрай абсурдне, й тоді його батьки отямляться, нарешті зрозумівши всю серйозність ситуації. Або ж він грубо порушить громадський спокій, його заарештують та помістять до лікарні для божевільних. Нині це один із найпоширеніших видів психічних хвороб. Можу сміливо сказати, що більшість людей у лікарнях для божевільних належать саме до представників цієї групи й прогнози дуже невтішні. Я вже казав, що такі пацієнти ніколи не одужують. Іноді їхній стан поліпшується достатньо, щоб нефахівець уважав його за норму, але більшість із них ніколи не полишає свого притулку. У них назавжди залишається певний ментальний шрам.

Інша відкрита Крепеліним категорія – це так звана маніакально депресивна група психічних хвороб. Пацієнти, які занедужали, час від часу виявляють симптоми манії, тобто стан помітного збудження та екзальтації, а іноді меланхолії, тобто вкрай пригнічений стан уповільнення думок та дій. Крепелін помітив, що всі подібні випадки манії та меланхолії впродовж життя хворих виявляють окреслені межі перебігу їхньої переміни. Зазвичай після манії такі пацієнти страждають від нападів меланхолії. Після того починається інтервальний період, що триває від кількох місяців до декількох років, а потому знов новий цикл. Якщо поглянути на історію пацієнта, який мав такі напади, одразу помітно, що вони тривали певний визначений період, після чого він відновлювався. Утім, про таких пацієнтів заведено казати, що вони навіжені, особливо, коли вони в маніакальному стані. Буває й таке, що упродовж життя такі пацієнти мають чотири, шість чи десять нападів меланхолії, але невдовзі повністю долають свій пригнічений стан, цілком відновлюються, не виявляючи жодних слідів психічного порушення.

Коли кілька років тому в Мангетенській державній лікарні міста Нью-Йорк почали досліджувати першу з цих хвороб, dementia praecox, з’ясувалося, що понад сімдесят відсотків усіх випадків рясніють сексуальними мареннями. Якби це дослідження просунулося трохи далі, а під сексуальним розуміли те, що сексуальністю вважав Фройд, тобто індивідуальне любовне життя, в мене немає жодних сумнівів, що тоді це були б усі сто відсотків. Інакше кажучи, відповідно до загальної концепції сексуальності, жінку, яка пестить зв’язку ганчірок так, наче це її дитина, не розглядають як таку, що має якесь сексуальне порушення. Натомість ми маємо подивитися на цей випадок інакше, бо він таки стосується сексуальності, адже зрештою тут йдеться про любовне життя. Якби люди завжди розглядали сексуальне в цьому сенссвітлі, вони б одразу побачили, що воно має місце в усіх психічних порушеннях. Отже, Фройдів вислів про те, що невроз неможливий за нормального сексуального життя, зберігає свою істинність навіть у разі психозів. Нещодавно я мав привілей звернутися до широкого зібрання нефахівців, слід сказати, що після того, як я пояснив їм, у якому широкому сенсі Фройд та його учні використовують термін «сексуальне», їхній колишній ресентимент зник. Дехто з них стверджував: якщо під сексуальним ми розуміємо все, що стосується та випливає з любовного життя індивіда, тоді взагалі не виникає жодних питань, і вони цілком на нашому боці.

Ми можемо спиратися як на фундаментальну засаду на уявлення про те, що якщо любовне життя особи адекватно влаштоване, то вона зазвичай нормально пристосовується й до свого щоденного життя. З другого боку, непристосований страждає на невроз чи психоз, а також має сексуальні проблеми. Уявіть хоча б на мить, що людина, просякнута свідомою чи несвідомою хіттю не є неповноцінною. Усім нам із народження притаманно розмаїття різних потягів, справді ненормальною є лише та особа, яка не здатна їх опановувати. Вона так само нещасна, як люди, народжені глухонімими. Нормальна пересічна людина має любовне життя й так чи так його виявляє. Давати вихід своїй любові для особи так само природно, як дихати чистим повітрям та їсти, аби підтримувати своє існування. Якщо вона цього не робитиме, то, врешті-решт, буде від цього страждати. Нині цивілізація надто ускладнила шляхи нормального виходу наших життєвих переживань: з просуванням цивілізації боротьба за існування полегшилася, але стосовно того, що має до діла із задоволення любовних емоцій, ми опинилися в дещо критичній та бентежній ситуації. З розвитком цивілізації, давати вихід любовним почуттям стає дедалі важче. Наші сексуальні потяги старанно охороняють. Цензура суспільства найбільш сувора саме до будь-яких проявів сексуальності: сексуальні потяги постійно піддають нищівній критиці. У нашій англосаксонській спільноті через значне розмежування статей, що постійно дається взнаки, вони позбавленні навіть естетичного чи соціального виходу. Через це жінки страждають від помітної потреби в любові, передусім унаслідок подружніх клопотів та особливостей системи «двох дітей» та через те, що переважна більшість жінок упродовж століть не мала можливості себе адекватно виражати. У нашій цивілізації їхнє життя стає дедалі важчим. Якщо ви зустрінете пригнічену, незадоволену собою жінку, що весь час плаче й не здатна пояснити, що в неї за недуга, можете сміливо робити висновок, що вона прагне любові. Дайте її любові необхідного виходу, наприклад, у щасливому шлюбі та материнстві, й вона більше не буде проливати сльози. Саме на тій підставі, що її істерії притаманні ці напади плачу, ніхто навіть не намагається спробувати з’ясувати приховану причину її стану. Або ж наведемо інший приклад: матір може раптово втратити свою єдину дитину, яку вона любила всім серцем, і якщо вона чутлива жінка й не отримує любові від свого чоловіка, то в неї неодмінно розвиватиметься невроз, бо тепер, коли дитина пішла з її життя, вона втратила єдиний шлях для виходу її любові. Це аж ніяк не стосується неповноцінності. Тут говорити про якусь ущербність слід не більше, ніж у випадку пневмонії, туберкульозу чи, скажімо, зламаної ноги.

Колись я певний час консультував молоду жінку, яка стверджувала, що вона надзвичайно нервова, переконувала, що страждає від безсоння, втрати апетиту, а також говорила, що її займають дивні думки. Коли я запитав, що вона має на увазі під дивними думками, вона відповіла, що просто не терпить свою матір, бо та постійно «трапляється на її шляху». Наприклад, щоразу, коли вона намагається щось зробити, нехай навіть дріб’язкове, мати їй заважає. На перший погляд, це не стосується любові чи сексуального, принаймні як ми зазвичай розуміємо ці терміни, тому той, хто не звик до нашого погляду, не помітить у цьому випадку жодних сексуальних порушень. Однак насправді в цієї молодої жінки усе-таки мало місце порушення в любовному житті, спричинене дуже життєздатним та глибоким зв’язком, що є між дитиною та батьками. Тож ви бачите, як сильно відрізняється наша концепція сексуальності від тих, що зазвичай наводять.

Деякі жінки часом говорять мені, при тому почуттєво забарвлюючи своє висловлювання: «Тож лікарю, Вам не слід запитувати мене про любов або секс, бо ж я в своєму житті ніколи не переживала нічого подібного, ба більше, мене навіть ніколи не займали такі дрібниці».

Утім, варто завжди пам’ятати, що любов немов vis vitalis – це найперший двигіт та подув життя. Усе в житті достоту можна звести до двох фундаментальних інстинктів: голоду та любові. Як казав Шилер, це верховні правителі світу:

Із суто біологічного погляду з розвитком цивілізації потяги голоду чи самозбереження поступово втратили свою важливість. Проте вони зникли не повністю. Ми й досі маємо працювати, щоб задовольнити наші життєві потреби, але ця боротьба більше не така гірка та небезпечна, як у примітивні часи, коли людина, щоб прогодуватися, була змушена ризикувати власним життям. Сьогодні вже ніхто не вмирає з голоду. Ба більше, цього б не дозволили, навіть якби хтось захотів. Як же завзято працює влада, щоб припинити голодування! Я й сам якось годував душевнохворого через ніс, поки він не згодився приймати їжу в звичайний спосіб. Утім, як ми вже казали, з розвитком цивілізації задовольняти сексуальну хіть стає дедалі важчою проблемою. Ми з’ясували, що природа на просторах усього тваринного царства інвестувала в сексуальність, цей внесок починає приносити дивіденди вже в період пубертату. Однак за умов цивілізації людська істота не може жити, як тварина, тож замість виконання визначених природою біологічних функцій, суспільство змушує відкласти їх на пізніший період існування. Це, звичайно, вимагає неабиякого контролю й зусиль із боку індивіда. Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що не було такого молодого чоловіка чи жінки, з якими я вступав у близький контакт, які не намагалися б у жахливій боротьбі витиснути свої сексуальні почуття.

Я хочу, щоб ви зауважили, що наша концепція сексуальності застосовна й до дітей. Це може звучати для вас трохи приголомшливо, тому дозвольте мені відразу продовжити, проілюструвавши, що я маю на увазі, на одному чи двох прикладах: дитина приблизно трьох із половиною років повністю відмовляється робити те, що її просять. Досі вона була маленьким ангелом, аж раптом відбувається повна трансформація. Дитина постійно плаче, опирається всім спробам змусити її що-небудь зробити й стає цілковито некерованою. Батьки посилають за лікарем, але виявляється, що ліки неефективні. Ось історія цього випадку: хлопчик був найменшим із п’яти дітей у домі, батьки розійшлися, щойно з’ясувалося, що матір має роман з іншим чоловіком, тож їй цілком природно довелося залишити будинок. Відповідальність за дітей поклали на дуже шляхетну гувернантку. Варто сказати, що справжня мати була дуже емоційною жінкою, надто прив’язаною до своїх дітей. Гувернантка ж була типовою англійською пані, холодною та суворою. Старшим дітям, на той час їм уже минув п’ятий рік, цілком вдавалося із нею ладнати. Коли їх щось обурювало, то вони відкрито заявляли про свій протест і на цьому все скінчалося. Однак одного разу цей малюк, як я вже говорив, почав плакати та дивно поводитися. Мене дуже здивували симптоми. Він поводився, як доросла особа, що страждає на dementia praecox. Звичайно, я одразу визначився з характером лікування. Любовне життя дитини було порушене. Вона звикла отримувати любов від матері, але раптом цьому почало заважати нове середовище. У її житті з’явилася ця холоднокровна жінка, що звикла дивитися на все об’єктивно й відсторонено. Дитина ж прагнула материнської ласки. Мені не знадобилося багато часу, щоб зробити так, аби мати могла бачити дитину щодругого дня. Незабаром малюк оговтався, і з того часу добре почувається. Тож цим підтверджується, що тут мало місце порушення сексуального або любовного життя дитини.