Читать книгу Вибрана поезія - Адам Міцкевич - Страница 2

Геть із моїх очей!., корюсь одразу,

Із серця геть!., що ж, треба відійти.

Геть з пам’яті!., та ні… цього наказу

Не виконаємо – ні я, ні ти.

Я – ніби тінь: все ширші в неї крила,

Що далі відлітає од вогню, —

Що далі відступлю од тебе, мила,

То більшим сумом дух твій затемню.

На кожнім кроці, кожною порою,

Де ми ридали, де зазнали втіх,

Я буду біля тебе і з тобою,

Як слід болінь і радостей моїх.

Чи підійдеш до арфи в самотині

І співом сколихнеш вечірню тьму,

Згадаєш раптом, що о цій годині

Ту пісню вже співала ти йому.

Чи сядеш грати в шахи – мить зажури,

Король у сітях, здатися пора,

Згадаєш: ти втрачала так фігури,

Як гралася остання наша гра.

Чи на балу, де одяги кармінні,

І музика, і щебетання дів,

Побачиш вільне місце при каміні,

Згадаєш – там зі мною він сидів.

Чи будеш ти читати про кохання,

Навік розбите присудом творця,

Подумаєш, одклавши те читання:

«Таж то про наші писано серця…»

Якщо ж (по волі автора, звичайно)

Закохані зійдуться врешті знов,

Загасиш свічку і зітхнеш печально, —

Чом наша не скінчилась так любов?!

Втім блискавки сіяння таємниче

Ніч розітне, як вістря палаша,

Сич у вікно заб’ється й закигиче…

І скажеш ти, що то моя душа.

На кожнім кроці, кожною порою,

Де ми ридали, де зазнали втіх,

Я буду біля тебе і з тобою

Як слід болінь і радостей моїх.