Читать книгу Убивство в будинку вікарія - Агата Кристи - Страница 6

Я зовсім забув, що ми сьогодні запросили Лоренса Реддінґа на обід. Коли Ґрізельда забігла до мого кабінету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тільки дві хвилини до обіду, а я не готовий, це повідомлення захопило мене цілком зненацька.

– Сподіваюся, усе буде гаразд! – гукнула Ґрізельда мені навздогін, коли я підіймався сходами. – Я обміркувала все те, що ти сказав, під час ланчу і розпорядилася підготувати на обід кілька справді смачних страв.

Я тут хотів би лише мимохідь зауважити, що сьогоднішня трапеза, яка відбулася досить пізно, підтвердила слова Ґрізельди про те, що в неї все виходить набагато гірше, коли вона старається, аніж тоді, коли ставиться до своїх обов’язків господині дому цілком байдуже. Меню було вельми амбітним у своєму задумі, і Мері, здавалося, відчувала якусь хворобливу втіху, зі злостивою винахідливістю подбавши про те, щоб недосмажені страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, які Ґрізельда замовила і які, здавалося, було неможливо ані недосмажити, ані пересмажити, бо їх подавали на стіл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домі не знайшлося жодного інструменту, який би міг їх відкрити, і це з’ясувалося тільки тоді, коли їх уже треба було їсти.

Я сумнівався, що Лоренс Реддінґ прийде до нас обідати – адже знайти якийсь привід, щоб не з’явитися, йому було б зовсім неважко.

Проте він прийшов із належною пунктуальністю, і ми четверо посідали за стіл. Лоренс Реддінґ – чоловік, безперечно, привабливий. Він має приблизно років тридцять віку. Волосся в нього темне, але очі блискучого, майже осяйного синього кольору. Він належить до тих молодих людей, які все роблять добре. Він успішно грає в різні ігри, влучно стріляє, з нього добрий актор-аматор, і він здатен розповісти надзвичайно цікаву історію. Він може організувати будь-яку вечірку. Гадаю, у нього в жилах ірландська кров. Він аж ніяк не справляє враження типового художника. А проте, я думаю, він розумний живописець у сучасному стилі. Щодо мене, то я знаю про живопис дуже мало.

Було б цілком природно, якби на сьогоднішній обід він прийшов дещо стриманим і замкненим у собі. Проте він поводився з цілковитою невимушеністю. Думаю, ані Ґрізельда, ані Денніс не помітили нічого дивного в його поведінці. Мабуть, і я нічого не помітив би, якби не знав наперед, що сталося в тому сарайчику, який ми називаємо художньою майстернею.

Ґрізельда й Денніс були напрочуд веселі – вони безперервно жартували на тему доктора Стоуна та міс Крем, тему Головної Плітки в нашому селі. Несподівано я з болем усвідомив, що Денніс за віком набагато ближчий до Ґрізельди, аніж я. Він називав мене дядьком Леном, а її – Ґрізельдою. Це відкриття наповнило мене відчуттям самотності.

Думаю, мені неабияк зіпсувало настрій те, що я відкрив про місіс Протеро. Не можу сказати, що я часто поринаю в такі думки, адже ні до чого доброго вони не приводять.

Ґрізельда й Денніс заходили іноді дуже далеко у своїх жартах, але в мене не вистачало духу зупинити їх. Мені завжди було прикро усвідомлювати, що сама присутність священика стримує людей від невимушених розмов.

Лоренс брав активну участь у їхній веселій бесіді. Проте я відчував, що його погляд постійно ковзав туди, де сидів я, і тому не здивувався, коли після закінчення обіду він увійшов за мною до мого кабінету.

Коли ми опинилися наодинці, його поведінка змінилася.

– Ви відкрили нашу таємницю, сер, – сказав він. – Що ви збираєтесь із нею робити?

Я міг говорити набагато відвертіше з Реддінґом, аніж говорив із місіс Протеро, і я скористався з цієї нагоди. Він сприйняв мої слова дуже добре.

– Звичайно, – сказав він, коли я закінчив, – ви зобов’язані говорити саме те, що мені сказали. Ви – священик. Я аж ніяк не хочу принизити вас цим твердженням. Правду кажучи, я розумію, що ви маєте цілковиту слушність. Але те, що відбувається між Анною і мною, – це не зовсім звичайна річ.

Я сказав йому, що люди промовляють такі слова від першопочатку часів, і дивна маленька усмішка скривила йому губи.

– Ви хочете сказати, кожен думає, що його історія унікальна? Може, і так. Але одному ви повинні повірити.

Він запевнив мене, що досі «між ними не було нічого поганого». Анна, сказав він, – це одна з найщиріших і найвірніших жінок із тих, які існують на світі. Але що станеться далі, йому невідомо.

– Якби це відбувалося в романі, – похмуро сказав він, – то старий помер би – і то був би чудовий вихід для всіх.

Я сказав йому кілька докірливих слів.

– О, я зовсім не мав на увазі, що хочу штрикнути його ножем у спину, хоч був би глибоко вдячний кожному, хто так би зробив. Немає у світі такої людини, яка сказала б добре слово про нього. Я, можна сказати, здивований, що перша місіс Протеро не порішила його. Я зустрічався з нею кілька років тому, і вона здалася мені жінкою, яка на це здатна. Одна з тих небезпечних жінок, які вміють приховати свої емоції в собі. Він біситься й лютує, повсюди влаштовує скандали, він підлий, як диявол, а таку паскудну вдачу, як у нього, годі знайти. Ви не можете собі уявити, щó довелося витерпіти від нього Анні. Якби я мав у кишені бодай кілька пенні, то давно вивіз би її звідси.

І тоді я заговорив із ним дуже відверто. Я попросив його покинути Сент-Мері-Мід. Залишаючись тут, він тільки погіршить нещасливу долю Анни Протеро, яка справді гірко страждає. Люди почнуть базікати, їхні балачки дійдуть до вух полковника Протеро – і її становище стане зовсім нестерпним.

Лоренс запротестував:

– Ніхто нічого про це не знає, крім вас, отче.

– Мій любий хлопче, ви недооцінюєте детективний інстинкт сільського життя. У Сент-Мері-Мід кожному відомо все про ваші найінтимніші справи. В Англії не знайдеш детектива, кращого за стару панну непевного віку, яка має необмежене дозвілля.

Але він заперечив, що в їхньому випадку все гаразд. Усі думають, він залицяється до Летиції.

– А вам не спадало на думку, – запитав я, – що й Летиція може думати так само?

Це припущення неабияк його здивувало. Летиції до нього байдужісінько – заперечив він. Він переконаний у цьому.

– Вона дивна дівчина, – сказав він. – Схоже, вона завжди витає в якихось мріях, але під ними, я думаю, міркує досить практично. Гадаю, уся її замріяність – лише поза. Летиція чудово знає, що вона робить і що їй треба робити. І їй притаманна риса якоїсь дивної мстивості. Дивне в ній те, що вона ненавидить Анну. Вона терпіти її не може. А проте Анна завжди була янголом у стосунку до неї.

Річ не в тому, що я повірив його словам. В уявленні закоханих молодиків їхня кохана завжди поводиться мов янгол у всіх ситуаціях життя. Проте, за всіма моїми спостереженнями, Анна справді ставилася до своєї падчерки лагідно й справедливо. Я сам був неабияк здивований гіркотою, яку відчув у тоні Летиції в той день.

Ми мусили урвати свою розмову на цьому, бо Ґрізельда й Денніс вдерлися до мого кабінету й сказали, що я не повинен налаштовувати Лоренса поводитися, як старий зануда.

– О Господи! – вигукнула Ґрізельда, падаючи в крісло. – Як мені хочеться, щоб тут сталася якась несподіванка. Убивство або принаймні пограбування.

– Я не думаю, що тут є що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись підлаштуватися під її настрій. – Хіба що ми вкрадемо вставні щелепи міс Гартнел.

– Вони клацають жахливо, – сказала Ґрізельда. – Але ви помиляєтеся, що тут нема чого пограбувати. У Старій Садибі є чудове старе срібло. Чудові сільнички, і чаша Карла Другого, і багато чого подібного. Вартістю в кілька тисяч фунтів, я думаю.

– Старий, либонь, підстрелить вас зі свого армійського револьвера, – сказав Денніс. – І зробить це з превеликою втіхою.

– А в мене є пістолет «маузер», – сказав Лоренс.

– Справді? Як цікаво! А навіщо він вам?

– Сувенір із війни, – коротко відповів Лоренс.

– Старий Протеро показував сьогодні своє срібло Стоуну, – повідомив Денніс. – Старий Стоун прикидався, ніби це йому надзвичайно цікаво.

– Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Ґрізельда.

– О, вони вже помирилися, – сказав Денніс. – А проте я не можу собі уявити, що люди сподіваються викопати з того кургану.

– Старий Стоун вельми мене дивує, – сказав Лоренс. – Він буває якийсь дуже неуважний. Іноді виникає враження, що він нічого не тямить у своїй професії.

– Це кохання, – сказав Денніс. – Чарівна Крем, тобі пряма дорога в гарем. Твої зуби білі й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моєю нареченою. І в «Синьому кабані», в одній зі спалень…

– Годі, Деннісе, – сказав я.

– Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Мені пора йти. Дуже вам дякую, місіс Клемент, за чудовий вечір.

Ґрізельда й Денніс пішли його проводжати. Денніс повернувся до кабінету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мій небіж був сердитий і роздратований. Він блукав по кімнаті, спохмурнілий, і кóпав меблі.

Наші меблі такі обшарпані, що навряд чи їх можна більше пошкодити, проте я наважився висловити несміливий протест.

– Даруйте, – вибачився Денніс.

Він помовчав хвилину, а тоді раптом вибухнув:

– Якою безглуздою є ця плітка!

Я був трохи здивований.

– Ти про що? – запитав я.

– Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнівався він.

Мій подив усе зростав.

– Це так гидко, так неприємно, – знову озвався Денніс. – Блукати повсюди й розповідати плітки. Навіть не розповідати, а лише натякати. Ні, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповів! Це надто гидко.

Я подивився на нього з цікавістю, але наполягати далі не став. Хоч мені справді було дуже цікаво. Денніс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

У цю хвилину увійшла Ґрізельда.

– Щойно зателефонувала міс Везербі, – сказала вона. – Місіс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досі не повернулася. Ніхто не знає, куди вона пішла.

– А чому хтось має про це знати?

– Бо вона пішла не до доктора Гейдока. Міс Везербі це знає, бо телефонувала міс Гартнел, яка живе по сусідству з ним, і вона не могла б її не побачити.

– Для мене справжня таємниця, – сказав я, – як люди примудряються їсти в цьому селі. Певно, вони їдять, стоячи біля вікон і тримаючи тарілку в руках, аби нічого не проґавити.

– І це ще далеко не все, – сказала Ґрізельда голосом, що тремтів від утіхи. – Вони вже розвідали ситуацію в «Синьому кабані». Доктор Стоун і міс Крем живуть у сусідніх кімнатах, але, – і вона врочисто помахала вказівним пальцем, – спільних дверей між ними нема!

– Уявляю розчарування, яке їх спіткало, – сказав я.

Ґрізельда весело засміялася.

Четвер почався погано. Дві дами з моєї парафії надумали посваритися через церковне декорування. Мене покликали, щоб я розмирив двох жінок середнього віку, які буквально тремтіли від люті. Це було б досить цікаве явище, якби воно не завдавало обом стільки болю.

Потім мені довелося висварити двох хлопчиків із хору за те, що ті не переставали смоктати цукерки під час служби Божої, і мене опанувало прикре відчуття, що я не віддавав своїй справі стільки серця, скільки мав би віддавати.

Потім наш органіст, який є надзвичайно вразливим, на щось образився, і я мусив його заспокоювати.

Крім того, четверо моїх бідніших парафіян відкрито повстали проти міс Гартнел, яка кипіла гнівом, коли прийшла повідомити мені про це.

Уже йдучи додому, я зустрів полковника Протеро. Він був у пречудовому гуморі, бо щойно засудив трьох браконьєрів у своїй ролі мирового судді.

– Рішучість! – вигукнув він своїм гучним голосом. Він трохи глухий, тому в розмові підвищує голос, як це властиво більшості глухих людей. – Ось що нам треба сьогодні – рішучість! Зараз я вам наведу приклад. Той мерзотник Арчер учора вийшов із в’язниці й заприсягся помститися мені, як я довідався. Нахабний сучий син. «Люди, яким погрожують, довго живуть», – так говорить давнє прислів’я. Я покажу йому, що означає помста, коли наступного разу він набереться нахабства полювати на моїх фазанів. Слабкість! Ми всі сьогодні виявляємо слабкість! Ми неспроможні покарати негідника так, як він того заслуговує. Вас завжди закликають пам’ятати про те, що він має дружину й дітей. Клята нісенітниця. Дурниці. Чому чоловік має уникнути відповідальності за свої вчинки, якщо він скиглить, згадуючи про свою жінку й дітей? Для мене все одно, хто ти такий, – доктор, адвокат, священик, браконьєр, безнадійний пияк, – але якщо тебе спіймали на порушенні закону, то нехай закон тебе покарає. Ви зі мною згодні, я в цьому переконаний.

– Ви забуваєте про те, що моє покликання спонукає мене шанувати одну якість над усіма – якість милосердя, – відповів йому я.

– Щодо мене, то я чоловік справедливий. Ніхто цього заперечувати не стане.

Я промовчав, і він різко мене запитав:

– Чому ви не відповідаєте? Про що ви думаєте, чоловіче?

Я завагався, але потім вирішив заговорити.

– Я думаю про те, – сказав я, – що коли настане мій смертний час, мені буде шкода, якщо я не зможу нічим похвалитися, крім того, що був справедливим. Адже це може означати, що й до мене поставляться лише справедливо.

– Ет! Чого нам бракує, то це бойового духу в християнстві. Я завжди виконував свій обов’язок, так мені здається. Та годі про це. Я прийду до вас сьогодні ввечері, як і пообіцяв. Але ми зустрінемося не о шостій, як домовлялися, а на чверть години пізніше. О шостій п’ятнадцять, якщо ви нічого не маєте проти. Я маю зустрітися з одним чоловіком у селі.

– О шостій п’ятнадцять мене цілком влаштовує.

Він змахнув своїм ціпком і пішов геть. Обернувшись, я мало не зіткнувся зі своїм помічником Госом. Він здався мені зовсім хворим сьогодні. Я хотів лагідно висварити його, бо він припустився деяких похибок у своїй службі, але, побачивши його бліде напружене обличчя, зрозумів: він почуває себе дуже зле.

Я сказав йому про це, але він став заперечувати, хоч і не вельми енергійно. Зрештою він зізнався, що йому й справді недобре, і прийняв мою пораду піти додому й лягти в ліжко.

Я поквапно з’їв ланч і пішов зробити кілька візитів. Ґрізельда поїхала до Лондона дешевим поїздом, який ходив у четвер.

Повернувся додому десь за чверть години до четвертої, маючи намір накидати бодай обриси недільної проповіді, але Мері сказала мені, що містер Реддінґ чекає мене в кабінеті.

Я побачив, що він ходить туди-сюди зі стурбованим обличчям. Він здавався блідим і змученим.

Коли я увійшов, він рвучко обернувся до мене.

– Знаєте, сер, я багато думав про те, що ви мені сказали вчора. Я не спав усю ніч, міркуючи над вашою порадою. Ви маєте рацію. Я повинен із цим порвати й тікати звідси.

– Мій любий хлопче, – сказав я.

– Ви мали слушність, коли сказали про те, що діється з Анною. Я лише побільшую її нещастя, залишаючись тут. Вона надто порядна жінка, щоб дозволити мені щось іще. Я бачу, що повинен розлучитися з нею. Я й так надто ускладнив її життя, а воно й без того було тяжке. Допоможи мені, небо.

– Бачу, ви прийшли до єдиного можливого рішення, – сказав я. – Я знаю, вам тяжко ухвалити його, але, повірте мені, воно найкраще з того, що ви маєте.

Я бачив: він вважає, що так легко говорити людині, яка не дуже добре собі уявляє, про що їй розповідають.

– Ви подбаєте про Анну? Вона потребує друга.

– Можете бути певні, я зроблю все, що зможу.

– Дякую вам, сер. – Він міцно потис мені руку. – Ви хороша людина, отче. Я зустрінуся з нею сьогодні ввечері, щоб попрощатися, і я, мабуть, спакуюся й поїду звідси завтра. Немає сенсу продовжувати агонію. Дякую вам за дозвіл скористатися вашим сарайчиком як художньою майстернею. Я шкодую, що не встиг закінчити портрет місіс Клемент.

– Не турбуйтеся про це, мій любий хлопче. До побачення, і нехай Господь вас благословить.

Коли він пішов, я спробував сісти за свою проповідь, але з малим успіхом. Я не міг перестати думати про Лоренса та Анну Протеро.

Я випив філіжанку чаю, холодного й чорного, який мені зовсім не смакував, а о пів на шосту задзвонив телефон. Мені повідомили, що містер Ебот із Нижньої Ферми помирає, і просили, щоб я негайно приїхав.

Я відразу ж зателефонував до Старої Садиби, бо до Нижньої Ферми майже дві милі відстані і я ніяк не міг повернутися на чверть сьомої. Я так і не навчився їздити на велосипеді.

Проте мені сказали, що полковник Протеро щойно виїхав із дому на автомобілі, тож я пішов, попросивши Мері повідомити полковникові, що мене викликали до вмирущого, але я спробую повернутися додому о пів на сьому або трохи пізніше.