Читать книгу Пуаро веде слідство - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 1

Зірка Заходу

Оглавление

Я стояв біля вікна в кімнаті Пуаро, ліниво поглядаючи на вулицю.

– Оце так! – раптом вихопилося в мене.

– Що там, mon ami?1 – спокійно запитав Пуаро, не підводячись із затишного крісла.

– Це ви спробуйте пояснити, що відбувається! Ось факти: вулицею йде молода леді, багато вбрана – модний капелюшок, розкішне хутро. Вона йде повільно й уважно розглядає будинки. І не бачить, що її переслідують троє чоловіків і немолода жінка. Ось до них приєднується хлопчина-посильний, він показує на леді й розмахує руками. Що за драма розігрується в нас на очах? Невже ця розкішна леді – шахрайка, а троє чоловіків позаду – детективи, які хочуть її схопити? А може, це вони – негідники, які збираються напасти на невинну жертву? Що скаже наш видатний детектив?

– Видатний детектив, mon ami, як завжди, обере найпростіше. Він встане і подивиться сам, – і мій друг теж підійшов до вікна.

За мить він задоволено захихотів.

– Ви, як завжди, дивитеся на факти крізь рожеві окуляри романтизму. Це міс Мері Марвелл. Кінозірка. За нею йде табунець шанувальників, вони впізнали її на вулиці. І, en passant2, любий мій Гастінґсе, міс Марвелл їх давно помітила!

Я засміявся.

– Тепер усе ясно! Але тут ви не розгадували загадку, Пуаро, а просто впізнали цю леді.

– En vérité!3 Але скільки разів ви бачили Мері Марвелл на екрані, mon cher?4

Я задумався.

– Певно, з десяток разів.

– А я – лиш один! Але саме я впізнав її, не ви.

– У реальності вона зовсім не така, як на екрані, – промимрив я.

– Sacré!5 – вигукнув Пуаро. – Невже ви сподівалися побачити міс Марвелл на вулицях Лондона в ковбойському капелюсі, босоніж або в образі ірландської дівиці з копицею рудих кучерів? Вас постійно відволікають якісь дрібні деталі! Пригадайте справу балерини Валері Сент-Клер.

Я роздратовано стенув плечима.

– Утім, не переймайтеся, mon ami, – зронив, заспокоївшись, мій друг-детектив. – Не всім же бути Еркюлями Пуаро! Що поробиш.

– Ви – найбільший ваш прихильник з усіх, кого я знаю! – вигукнув я напівзахоплено, напівсердито.

– Звісно. Бо якщо людина – унікум, вона про це знає! І не тільки вона – якщо я не помиляюся, міс Мері Марвелл поділяє мою думку.

– Що?

– Поза всяким сумнівом. Вона йде сюди.

– Як ви здогадалися?

– Дуже просто. Ця вулиця – вона ж не належить до фешенебельних, mon ami. Тут не живуть ні знамениті лікарі, ні знамениті дантисти, ні навіть знамениті модистки! Зате тут живе знаменитий детектив. Oui6, мій друже, я став модним, dernier cri!7 Люди кажуть одне одному: «Comment?8 Ви загубили свій золотий портсигар? Сходіть до того симпатичного бельгійця. Він такий чудовий! Усі до нього ходять! Courez!9» І вони прибігають! Табунами, mon ami! З найдурнішими проблемами! – унизу пролунав дзвінок. – Ну, що я вам казав? Ось і міс Марвелл.

Пуаро, як завжди, мав рацію. За хвилину американську кінозірку провели до нас, і ми підвелися їй назустріч.

Мері Марвелл, поза сумнівом, була одною з найпопулярніших кінозірок. Вона лиш недавно прибула в Англію разом із чоловіком Ґреґорі Рольфом, теж кіноактором. Вони одружилися близько року тому в Штатах, і тепер уперше приїхали сюди. Їм влаштували розкішний прийом. Усі відразу почали захоплюватися Мері Марвелл, її чудовим вбранням і багатими хутрами, її прикрасами, особливо одною – вишуканим діамантом, який почали називати, на честь його власниці, «Зіркою Заходу». Про цей знаменитий камінь багато писали правди й вигадок, і ходили чутки, що він застрахований на величезну суму – п’ятдесят тисяч фунтів.

Усі ці подробиці пригадалися мені, поки я разом із Пуаро вітав нашу прекрасну клієнтку.

Міс Марвелл була мініатюрна, струнка і дуже гарна, схожа на маленьку дівчинку з великими невинними синіми очима.

Пуаро підсунув їй стільця, і вона одразу заговорила.

– Боюся, ви будете не найкращої думки про мене, мосьє Пуаро, але шановний лорд Кроншоу розповів мені вчора ввечері, як віртуозно ви розгадали загадку смерті його небожа, і я подумала, що просто мушу звернутися до вас за порадою. Можливо, це не більше ніж дурний жарт – Ґреґорі так каже – але цей жарт до смерті мене налякав.

Вона зупинилася перевести подих. Пуаро підбадьорливо всміхнувся.

– Продовжуйте, мадам. Я досі не все розумію.

– Усе через ці листи. – Міс Марвелл розстібнула сумочку, дістала звідти три конверти й подала Пуаро.

Той почав уважно їх розглядати.

– Дешевий папір – ім’я й адресу акуратно надруковано на машинці. Подивимося, що всередині. – Він вийняв листи.

Я схилився над плечем Пуаро, теж силкуючись розгледіти напис. Це було одне-єдине речення, надруковане так само акуратно, як і адреса на конверті. Ось що воно повідомляло:


«Великий діамантліве око богамає повернутися туди, звідки його взяли».


Другий лист точно повторював перший, а от третій був більш розгорнутий:


«Вас попередили. Ви не послухалися. Тепер ми заберемо діамант. Коли місяць буде вповні, два діамантиліве і праве око богаповернуться на своє місце. Так написано».


– Перший лист я сприйняла за жарт, – пояснила міс Марвелл. – Другий мене спантеличив. Третій надійшов учора, і мені здалося, що ця справа, можливо, серйозніша, ніж я думала спочатку.

– Бачу, ці листи надійшли не поштою.

– Ні, їх власноруч приніс мені китаєць. Це мене і лякає.

– Чому?

– Тому що саме в китайця Ґреґорі купив цей камінь три роки тому, у Сан-Франциско.

– Я так розумію, мадам, що ви говорите про діамант…

– «Зірка Заходу», – підтвердила міс Марвелл. – Саме так. Ґреґорі пригадує, що з цим каменем була пов’язана якась історія, але китаєць, який продав прикрасу, нічого до пуття не розповів. Ґреґорі каже, що той продавець, здається, був страшенно наляканий і гарячково поспішав позбутися каменя. Він узяв за нього лиш одну десяту справжньої вартості. Цей діамант Ґреґорі подарував мені на весілля.

Пуаро задумливо кивнув.

– На позір видається, що вся ця історія – не більше ніж романтична побрехенька. Але хтозна? Прошу вас, Гастінґсе, подайте мені мого щоденничка.

Я виконав прохання Пуаро.

– Voyons!10 – сказав Пуаро, гортаючи сторінки. – Коли буде повня? А, цієї п’ятниці. Отже, в нас є три дні. Eh bien11, мадам, ви хочете, щоб я висловив свою думку про всю цю історію – ось вона, моя думка. Ваша belle histoire12 може виявитися простою містифікацією – а може й ні. Раджу вам віддати діамант мені на зберігання до п’ятниці, а потім уже будемо щось вирішувати.

Обличчя актриси на мить спохмурніло, і вона зніяковіло відповіла: – Боюся, це неможливо.

– Ви ж маєте його з собою, hein?13 – Пуаро дивився їй просто в очі.

Жінка секунду повагалася, а потім вийняла з вирізу сукні тонкий довгий ланцюжок і нахилилася, розкривши долоню. В руці у неї поблискував камінь, наче білий вогник, закутий у витончену платинову оправу.

Пуаро захоплено зітхнув.

– Épatant!14 – прошепотів він. – Дозвольте, мадам? – Детектив узяв прикрасу й уважно розглянув її, а потім із поклоном повернув власниці. – Пречудовий камінь, без жодного ґанджу. Ах, cent tonnerres!15 І ви носите його з собою, comme ça!16

– Ні-ні, насправді я дуже обережна, мосьє Пуаро. Зазвичай він лежить замкнений у моїй скриньці для коштовностей, яку я зберігаю в готельному сейфі. Ви, певно, чули, ми зупинилися в «Магніфісенті». Я лише сьогодні взяла камінь із собою, щоб показати вам.

– І ви залишите його тут, nest-ce pas?17 Ви ж послухаєте татуся Пуаро?

– Річ у тім, мосьє Пуаро, що у п’ятницю ми їдемо на кілька днів на гостину в маєток лорда й леді Ярдлі.

Коли я почув це прізвище, в моїй голові озвалися невиразні спогади. Ходили якісь плітки, пов’язані з Ярдлі – але які? Кілька років тому лорд із леді відвідали Сполучені Штати, і після цього поповзли чутки, що його світлість дуже близько познайомився там із кількома прекрасними дамами. Але було там щось іще, якісь розмови про зв’язок леді Ярдлі з кінозіркою з Каліфорнії… І раптом мене осяяло: це ж був, власне, Ґреґорі Рольф!

– Відкрию вам маленький секрет, мосьє Пуаро, – продовжувала міс Марвелл. – У нас до лорда Ярдлі є одна справа. Можливо, ми домовимося, щоб він дозволив нам зняти фільм у своєму родинному маєтку.

– У маєтку Ярдлі? – з цікавістю вигукнув я. – О, та це ж одне з найкрасивіших місць в Англії!

Міс Марвелл кивнула.

– Думаю, це справжній середньовічний замок. Але лорд за це просить чималі гроші, і я, звісно, ще не знаю, чи вдасться укласти угоду. Втім, ми з Ґреґом завжди любили поєднувати справи з розвагами.

– Але… Перепрошую, якщо я чогось не розумію, мадам… Ви ж можете поїхати в маєток Ярдлі й без діаманта?

Погляд міс Марвелл став пронизливим і суворим, від дитячої невинності не лишилося й сліду. Вона раптом почала здаватися значно старшою.

– Я хочу, щоб прикраса була на мені.

– Напевно, – вихопилося в мене, – в колекції Ярдлі є багато знаменитих коштовностей, і серед них – великий діамант?

– Саме так, – зронила міс Марвелл.

Я почув, як Пуаро пробурмотів: «Ага, cest comme ça!18» А тоді сказав голосно:

– Отже, ви вже знайомі з леді Ярдлі або її знає ваш чоловік? – як завжди, йому пощастило вивести нашу співрозмовницю на чисту воду (свою удачу в цих питаннях Пуаро гордо називає обізнаністю в психології людини).

– Ґреґорі познайомився з нею, коли леді відвідувала Штати три роки тому, – сказала міс Марвелл. Вона мить повагалася, а потім швидко запитала: – Хтось із вас читає «Світську хроніку»?

Ми з Пуаро, опустивши очі, зізналися, що маємо за собою такий гріх.

– Я питаю, тому що в останньому номері є стаття про знамениті коштовності, і там ідеться про дещо цікаве…

Я підвівся, підійшов до столу й повернувся з найсвіжішим номером газети. Міс Марвелл узяла її в мене, знайшла статтю і почала читати вголос:


«Серед інших знаменитих каменів згадаємо “Зірку Сходу”цей діамант належить родині Ярдлі. Предок нинішнього лорда Ярдлі привіз цю коштовність із Китаю, а разом із неюромантичну історію. Кажуть, що камінь був колись правим оком ідола, який стояв у храмі. Ліве око також прикрашав діамант точно такого розміру і форми. Існувало передбачення, що цей другий камінь теж мали вкрасти. “Одне око потрапить на Захід, а другена Схід, аж поки вони знову зустрінуться. І тоді їх буде врочисто повернуто богові”. За цікавим збігом, зараз в Англії перебуває камінь, який за описом дуже нагадує діамант із історії, і називається він “Зірка Заходу”. Коштовність належить знаменитій кіноакторці міс Мері Марвелл. Цікаво було б порівняти обидва камені».


Жінка замовкла.

– Épatant! – пробурмотів Пуаро. – Поза всяким сумнівом, це щирісінька вигадка. – Він повернувся до Мері Марвелл. – І ви не боїтеся, мадам? Невже вас не мучать погані передчуття? Невже не хвилюєтеся, що коли зведете сіамських близнюків докупи, одразу нізвідки вигулькне китаєць і – hey presto!19 – забере їх назад у Китай?

Пуаро говорив із усмішкою, але я відчув, яка серйозність бриніла в його голосі.

– Я не вірю, що діамант леді Ярдлі може красою зрівнятися з моїм, – відказала міс Марвелл. – Зрештою, мені цікаво подивитися й переконатися на власні очі.

Не знаю, що на це мав сказати Пуаро, бо в ту мить двері розчахнулися, і в кімнату рішуче увійшов вродливий чоловік. Це був справжній романтичний герой, від чорних хвиль пишного волосся до кінчиків модних шкіряних черевиків.

– Я ж казав, що наздожену тебе, Мері, – видихнув Ґреґорі Рольф. – І от я тут. Ну, і що ж мосьє Пуаро каже про нашу проблемку? Що це якийсь розіграш? Він згоден зі мною?

Пуаро стримано всміхнувся до знаменитого актора. Кумедно, якими несхожими були ці двоє чоловіків.

– Розіграш чи не розіграш, містере Рольф, – сухо сказав детектив, – але я порадив мадам, вашій дружині, не брати із собою діамант у гості до Ярдлі у п’ятницю.

– Цілковито поділяю вашу думку, сер. Я вже казав це Мері. Та ба! Це ж жінка, і хіба вона потерпить, щоб інша мала на собі гарніші коштовності, ніж вона?

– Не мели дурниць, Ґреґорі! – різко кинула міс Марвелл, але щоки її спалахнули.

Пуаро стенув плечима.

– Мадам, я дав вам пораду. Більше нічого не можу зробити. Cest fini20.

Він вклонився і провів обох гостей до дверей.

– О la la, – сказав Пуаро сам до себе, вертаючись у крісло. – Histoire des femmes!21 Хороший чоловік, усе зробив правильно. Tout de même22, який невихований. Страшенно.

Я поділився з Пуаро тим, що згадав про Рольфа, і він закивав на мої слова.

– Я так і думав. Усе-таки в цій історії криється щось цікаве. З вашого дозволу, mon ami, я піду подихаю свіжим повітрям. Дочекайтеся мого повернення, благаю вас, я не гулятиму довго.

Я вже був закуняв у кріслі, аж тут у двері постукала пані, в якої ми винаймали квартиру.

– До мосьє Пуаро прийшла ще одна леді, сер. Я сказала їй, що пан вийшов, але вона каже, що зачекає, бо приїхала здалеку.

– О, запрошуйте її сюди, місіс Мерчісон. Можливо, я чимось зможу їй допомогти.

За хвилину відвідувачку провели до мене. Я впізнав її, і мені перехопило подих. Портрет леді Ярдлі не раз траплявся мені на очі у світській хроніці, тому я добре знав це обличчя.

– Прошу, сідайте, леді Ярдлі, – підсунув я стільця. – Мій друг Пуаро вийшов, але запевнив мене, що невдовзі повернеться.

Вона подякувала і сіла. Це була натура зовсім іншого типу, ніж Мері Марвелл. Висока, темноволоса жінка з пломенистими очима та гордовитим білим лицем – лише її вуста затаїли тугу.

Я раптом відчув, що хочу вразити нашу відвідувачку. Чом би й ні? У присутності Пуаро я завжди соромився і боявся показати себе не з найкращого боку. Але ж і я теж трохи знаю дедукцію! Піддавшись внутрішньому поштовху, я нахилився вперед.

– Леді Ярдлі, я знаю, чому ви тут. Вам надсилали листи з погрозами, в яких ішлося про діамант.

Схоже, я вгадав. Жінка втупилася в мене, лице її сполотніло, а вуста розтулилися.

– Ви про них знаєте? Звідки?

Я всміхнувся.

– Логіка, леді. Якщо міс Марвелл отримувала листи з попередженнями…

– Міс Марвелл? Вона тут уже побувала?

– Щойно пішла. Як я казав, якщо вона, власниця одного з діамантів-двійників, отримала кілька таємничих попереджень, то ви, власниця другого каменю, теж мали б їх отримати. Бачите, все дуже просто. Отже, я вгадав, вам теж надходили дивні повідомлення?

Леді Ярдлі повагалася мить, ніби не знаючи, довіряти мені чи ні, а тоді схилила голову, ледь усміхаючись.

– Саме так, – підтвердила вона.

– І їх теж приносив особисто якийсь китаєць?

– Ні, вони надходили поштою. Але скажіть, із міс Марвелл трапилося те саме, що й зі мною?

Я переказав леді все, що відбулося цього ранку. Вона слухала дуже уважно.

– Усе збігається. Мої листи – це копії повідомлень, надісланих їй. Так, мені їх надсилали поштою, але папір покропили якимись цікавими парфумами, які нагадували мені китайські ароматичні палички і Схід. Що ж усе це означає?

Я похитав головою.

– Це нам і треба з’ясувати. Ви маєте листи з собою? Можливо, поштові марки щось нам підкажуть.

– На жаль, я їх знищила. Розумієте, тоді я подумала, що це просто дурний жарт. Невже якась китайська банда справді хоче повернути діаманти на місце? Не дуже віриться.

Ми перебирали факти ще раз і ще, але ніяк не могли розгадати таємницю. Врешті леді Ярдлі встала.

– Думаю, мені немає потреби чекати на мосьє Пуаро. Ви ж можете переказати йому нашу розмову? Дуже вам дякую, містере…

Вона завмерла з простягнутою рукою.

– Капітан Гастінґс.

– Звісно! Як я могла забути! Ви ж приятель Кавендішів, правда? Це Мері Кавендіш порадила мені звернутися до мосьє Пуаро.

Коли повернувся з прогулянки мій друг, я з гордістю оповів йому про те, що сталося за час його відсутності. Він суворо допитав мене про деталі нашої зустрічі, і з тону його голосу я відчув, що Пуаро не радий, що гуляв під час цієї важливої розмови. Я навіть здивувався, що мій дорогий друг заздрить мені. Він так звик постійно применшувати мої здібності, що навіть розчарувався, коли не зміг знайти жодної зачіпки для критики. Я ж у глибині душі був собою задоволений, хоча й потай боявся роздратувати Пуаро, адже щиро любив свого дивовижного друга, попри його екстравагантність.

– Bien!23 – сказав Пуаро за кілька хвилин із таємничим виразом обличчя. – Наша історія набирає обертів. Прошу вас, передайте мені довідник англійських аристократів із он тієї полиці. – Він погортав сторінки. – Ось воно! «Ярдлі… віконт у десятому коліні, учасник війни в Південній Африці…» tout ça na pas dimportance24 «одружився 1907 року з її світлістю Мод Стоппертон, четвертою донькою барона Коттеріля третього…» гм, гм, гм… «має двох доньок, 1908 і 1910 року народження… Член клубів… має нерухомість…». Voilà25, ця інформація нам не дуже допомогла. Але завтра вранці ми побачимо цього мілорда!

– Що?

– Так. Я надіслав йому телеграму.

– Я думав, ви вже вмили руки!

– Я не виступаю в інтересах міс Марвелл, оскільки вона не бажає слухати моїх порад. Тепер я діятиму тільки для власного задоволення – задоволення Еркюля Пуаро! Мені дуже кортить упхнути носа в цю справу.

– І ви спокійнісінько змушуєте лорда Ярдлі мчати в місто тільки для того, щоб отримати задоволення? Сумніваюся, що йому це сподобається.

– Au contraire26, якщо я допоможу йому зберегти родинну коштовність, він буде мені дуже вдячний.

– О, значить, ви все-таки думаєте, що камінь можуть вкрасти? – з інтересом запитав я.

– Я знаю це майже напевно, – спокійно відказав Пуаро. – Усе на те вказує.

– Але як…

Пуаро зупинив мої запитання легким помахом руки.

– Прошу вас, не тепер. Не забиваймо собі голови. Погляньте-но краще на довідник, куди ви його поставили! Невже не бачите, що найвищі книжки стоять на найвищій полиці, трохи нижчі – на наступній, і так далі. У нас є порядок, method27, а це, як я вже не раз вам казав, Гастінґсе…

– Саме так, – квапливо підтвердив я і поставив фоліант туди, де він мав стояти.

***

Лорд Ярдлі виявився жвавим галасливим чоловіком спортивної статури з червонуватим обличчям, і добродушна привітність робила його вельми привабливим, навіть попри явну відсутність високого інтелекту.

– Незвичайна це справа, мосьє Пуаро. Якось я не складу всієї картини в голові. Моя дружина що, отримувала якісь дивні листи, такі самі, як міс Марвелл? І до чого все це?

Пуаро передав йому примірник «Світської хроніки».

– Найперше, мілорде, дозвольте вас запитати, чи всі викладені тут факти відповідають реальності?

Його світлість узяв газету й пробіг очима статтю. Чоловікове обличчя потемніло від гніву.

– Брехня! – врешті вибухнув він. – Не було ніякої романтичної історії, пов’язаної з каменем. Його взагалі, здається, з Індії привезли. Ніколи не чув ні про яких китайських божків.

– Та все ж камінь називають «Зіркою Сходу».

– І що? – проревів лорд.

Пуаро ледь помітно посміхнувся, але прямо не відповів.

– Прошу вас, мілорде, довіртеся мені. Якщо ви беззастережно віддасте справу в мої руки, я майже певен, що зможу відвернути катастрофу.

– Думаєте, щось-таки за цими всіма фіглями-міглями стоїть?

– Чи не могли б ви зробити те, що я вас попрошу?

– Звичайно, але…

– Bien! Тоді дозвольте поставити вам кілька запитань. То ви кажете, що вже уклали з містером Рольфом цю угоду, пов’язану з маєтком Ярдлі?

– О, то він вам про це вже розказував? Ні, ми ще ні про що конкретно не домовилися. – Лорд повагався, і його обличчя почервоніло ще більше. – Буду говорити чесно. Я справжнісінький осел, мосьє Пуаро, і я по вуха в боргах. Але я хочу з них вибратися. Я люблю своїх дітлахів і дуже хочу, щоб усе знову стало як раніше, і щоб ми й далі жили там само. Ґреґорі Рольф пропонує мені круглу суму – її вистачить, щоб знову стати на ноги. Але мені не хочеться погоджуватися: ненавиджу весь цей набрід, зле стає від самої думки, що вони будуть крутитися навколо маєтку зі своїми ігрищами. Втім, погодитися таки доведеться – а інакше… – Лорд раптово замовк.

Пуаро поглянув йому просто в очі.

– Отже, у вас є запасний варіант? Дозвольте я вгадаю? Продати «Зірку Сходу»?

Лорд Ярдлі кивнув.

– Так. Ця коштовність передається в моїй родині з покоління в покоління, але яка різниця. Правда, покупця знайти не так уже й легко. Гоффберґ із Гаттон-Ґардена взявся допомогти мені знайти покупця, але він має поспішити, інакше нічого не вийде.

– Ще одне запитання, permettez28. Леді Ярдлі, до якого варіанту схиляється вона?

– О, вона виступає проти того, щоб я продавав коштовність. Жінки, ви ж розумієте, всі вони в захваті від цих кіношних штук.

– Розумію, – сказав Пуаро. Він трохи помовчав, роздумуючи, а потім зірвався на ноги. – Ви ж одразу поверенетеся в маєток? Bien! Не кажіть нікому ні слова – нікому, зрозуміло? І очікуйте нас із візитом сьогодні ввечері. Ми приїдемо близько п’ятої.

– Добре, але я не…

– Ça na pas dimportance, – м’яко сказав Пуаро. – Ви ж хочете, щоб я вберіг ваш дорогоцінний діамант від крадіжки, nest-ce pas?

– Так, але…

– Тоді робіть, як я вам сказав.

Сумний і збитий з пантелику аристократ пішов геть із нашої кімнати.

***

У маєток Ярдлі ми прибули о пів на шосту. Величавий дворецький провів нас у старовинну залу, стіни якої були обшиті панелями, а в каміні палало жарке полум’я. Нашим очам відкрилася зворушлива картина: темноволоса леді Ярдлі схилилася над світлими голівками двох своїх дітей, а лорд Ярдлі стояв коло них, і його обличчя було осяяне теплою усмішкою.

– Мосьє Пуаро і капітан Гастінґс! – оголосив дворецький.

Леді Ярдлі здригнулася й підвела очі, а її чоловік невпевнено рушив назустріч нам, шукаючи поглядом вказівок від Пуаро. Мій маленький друг почувався як риба в воді.

– О, прошу мені вибачити! Я досі намагаюся розплутати справу міс Марвелл. Вона ж має приїхати до вас у п’ятницю, я не помиляюся? Тож я прибув сюди, щоб переконатися, що тут безпечно. Також я хотів запитати в леді Ярдлі, чи не пригадала вона часом, які ж усе-таки були марки на тих конвертах із листами, що їх вона отримувала?

Леді Ярдлі сумно похитала головою.

– Боюся, що ні. Розумію, що мала б звернути на це увагу, але я навіть не думала, що все виявиться так серйозно.

– Ви залишитеся в нас ночувати? – запитав лорд Ярдлі.

– О, мілорде, не хочу вас обтяжувати. Ми залишили речі в заїзді.

– Ні-ні, все гаразд! – Лорд Ярдлі зрозумів натяк. – Я пошлю по них людину. Ви нас не обтяжите, запевняю.

Пуаро дозволив себе вмовити. Він сів біля леді Ярдлі й почав знайомитися з дітьми. За хвилину вони вже бавилися всі разом, і навіть мене їм вдалося залучити до гри.

– Vous êtes bonne mère29, – сказав із галантним поклоном Пуаро, коли з’явилася гувернантка і забрала дітей.

Леді Ярдлі поправила скуйовджене волосся.

– Обожнюю своїх малих, – сказала вона тепло.

– А вони вас, і недарма! – Пуаро знову вклонився.

Звук гонга сповістив, що настав час переодягатися до вечері, і ми підвелися, щоб розійтися по кімнатах. Аж тут зайшов дворецький, тримаючи на таці телеграму для лорда Ярдлі. Той перепросив і розірвав конверт. Прочитавши текст, лорд захвилювався.

Зітхнувши, він передав папірець дружині, а потім виразно глянув на мого друга.

– Заждіть хвилю, мосьє Пуаро. Думаю, вам варто знати, яке повідомлення я отримав. Пише Гоффберґ. Він повідомляє, що знайшов покупця для діаманта: це американець, який завтра відпливає у Сполучені Штати. Сьогодні ввечері він пришле до нас фахівця, який огляне камінь. Їй-богу, якщо все буде добре… – лорд не договорив.

Леді сумно відвернулася. Вона досі тримала телеграму.

– Я б дуже не хотіла, щоб ти продавав його, Джордже, – сказала вона тихо. – Коштовність так довго була у власності нашої родини. – Леді помовчала, ніби сподіваючись на відповідь, але так і не дочекавшись її, спохмурніла й стенула плечима:

– Я йду одягатися. Заодно вберу наш «товар». – ледь скривившись, вона повернулася до Пуаро. – Це одна з найбридкіших прикрас у світі! Не знаю, який ювелір її створив. Джордж завжди обіцяв, що переробить її для мене, але так цього й не зробив, – із цими словами жінка вийшла з кімнати.

За півгодини ми зібралися у великій вітальні, чекаючи на леді. Вечеря вже мала розпочатися, а її досі не було.

Раптом почувся шурхіт, двері розчинилися, і перед нами постала леді Ярдлі, убрана в білу блискучу сукню. Її фігура аж сяяла, а на тонкій шиї ясніла смужка вогню. Леді стояла, одною рукою ледь торкаючись прикраси.

– Прийміть цю жертву, – весело сказала вона. Де й подівся її похмурий настрій. – Зачекайте, зараз увімкнемо горішнє світло, і ви побачите найпотворніше намисто в Англії!

Вимикач був якраз за дверима. Леді потягнулася до нього, і раптом сталося щось жахливе: усе світло згасло, двері грюкнули, і за ними почувся довгий пронизливий жіночий крик.

– Боже! – видихнув лорд Ярдлі, – це ж голос Мод! Що сталося?

У темряві ми кинулися до дверей, зачіплюючись один за одного. Щоб знайти вихід, нам знадобилося кілька хвилин. І що ж відкрилося нашим очам! Леді Ярдлі лежала на мармуровій підлозі непритомна, а на її шиї, там, де було намисто, видніла кривава смуга.

У першу мить нам здалося, що леді не жива, але коли ми схилилися над нею, її повіки розтулилися.

– Китаєць, – ледве прошепотіла жінка, – китаєць, бічні двері…

Лорд Ярдлі зірвався на ноги, лаючись. Я скочив услід за ним, серце мало не вистрибувало в мене з грудей. Знову китаєць! Бічні двері виявилися маленькими дверцятами в кутку, лишень за якийсь десяток ярдів30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. «Зірка Сходу» зникла!

– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!

– Але як той китаєць потрапив у дім?

– Через ці двері.

– Та ж вони завжди замкнені!

Я похитав головою.

– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.

Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.

– Мабуть, поспішаючи, він прищемив край одягу дверима, – пояснив я. – Біжімо за ним! Він не міг утекти далеко.

Та всі наші зусилля виявилися марними. Злодій легко розчинився в темряві. Ми мусили повернутися, і лорд Ярдлі послав слугу в поліційний відділок повідомити про злочин.

Пуаро весь цей час був із леді Ярдлі, він подбав про неї не гірше, ніж це зробила б жінка. Леді почувалася вже значно краще і змогла розповісти нам, що сталося.

– Я саме збиралася ввімкнути горішнє світло, коли ззаду на мене напав чоловік. Він рвонув намисто на моїй шиї так сильно, що я впала навзнак. Тоді я встигла помітити, як він тікає через бічні двері. Волосся в нього було заплетене в косичку, а вбраний він був у вишитий халат, тож я здогадалася, що то китаєць. – Леді замовкла і здригнулася.

Увійшов дворецький і тихо сказав лордові Ярдлі:

– Прибув джентльмен від Гоффберґа, мілорде. Він каже, що ви на нього чекали.

– Сили небесні! – вигукнув із досадою лорд. – Треба з ним поговорити, мабуть. Але не тут, Маллінґсе, а в бібліотеці.

Я відвів Пуаро вбік.

– Дорогий друже, вам не здається, що нам краще повернутися в Лондон?

– Ви так вважаєте, Гастінґсе? Чому?

– Ну, – я делікатно кашлянув, – усе пішло трохи не так, як планувалося, правда? Ви сказали лордові Ярдлі довіритися вам, і тоді все буде гаразд – а натомість діамант вислизнув прямісінько у вас з-під носа!

– Це правда, – понуро погодився Пуаро. – Не можу сказати, що це моя найблискучіша перемога.

Я мало не розсміявся, почувши, як мій друг сприймає події, але продовжував правити своєї.

– Отже, тепер, коли ми спричинили – перепрошую за вислів – такий розгардіяш, невже ви не думаєте, що краще негайно звідси поїхати?

– А як же вечеря, чудова, без сумніву, вечеря від видатного кухаря лорда Ярдлі?

– Ах, яка там вечеря! – нетерпеливився я.

Пуаро з жахом звів руки до неба.

– Mon Dieu!31 У цій країні ви ставитеся до гастрономічних справ зі злочинним недбальством.

– Є ще одна причина, чому ми маємо негайно повертатися в Лондон, – продовжував я.

– І що ж це причина, мій друже?

– Другий діамант, – прошепотів я, – той, що належить міс Марвелл.

– Eh bien, а що з ним?

– Як ви не розумієте? – дивна нетямущість Пуаро почала мене нервувати. Де подівся його гострий розум? – Вони вже вкрали один діамант, тепер їм потрібен другий.

– Tiens!32 – вигукнув Пуаро, відступивши на крок і дивлячись на мене із захватом. – Друже, ваш мозок працює як ніколи блискуче! Уявіть собі, а я про такий варіант розвитку подій навіть не подумав! Але в нас достатньо часу. Повня буде аж у п’ятницю.

Я невпевнено похитав головою. Згадка про повний місяць не дуже мене переконала. Тож ми з Пуаро швиденько зібралися й поїхали, залишивши записку з перепросинами для лорда Ярдлі.

Я пропонував одразу поїхати в готель «Магніфісент» і розповісти міс Марвелл, що сталося, але Пуаро не погодився. Він наполягав, що справа може зачекати до ранку, і мені довелося з важким серцем поступитися.

А зранку Пуаро зовсім не виявляв бажання кудись іти. Я запідозрив, що після поразки на початку він не хоче далі працювати з цією справою. І коли взявся його переконувати все ж піти до міс Марвелл, мляво відповів (але не без резону!), що оскільки подробиці вчорашніх подій уже з’явилися у вранішніх газетах, то Рольфи зможуть прочитати все те саме, що почули б від нас. Мені довелося здатися.

Минуло трохи часу, і мої передчуття справдилися. Близько другої задзвонив телефон. Пуаро взяв слухавку. Кілька секунд він слухав, а потім коротко відповів: «Bien, jy serai»33. А тоді сказав мені, трохи збентежено, а трохи захоплено:

– І що ви думаєте, mon ami? Діамант міс Марвелл… Його теж украли.

– Що? – скрикнув я, зриваючись на рівні. – І що ви тепер скажете про вашу «повню»? – Пуаро опустив голову. – Коли це сталося?

– Сьогодні вранці, я так розумію.

Я сумно похитав головою.

– Якби ж ви тільки мене послухали. Бачите, я таки мав рацію.

– Здається, так, mon ami, – м’яко сказав Пуаро. – Кажуть, що коли здається, то треба хреститися, але ж таки здається, що так…

Поки ми їхали на таксі до «Магніфісента», я раптом усвідомив усю підступність вигаданої злочинцями схеми.

– А хитро вони придумали з тою «повнею»! Хотіли відволікти нас і змусити думати про п’ятницю, а тим часом зробити свою чорну справу. Шкода, що ви їх не розкусили.

– Ma foi!34 – легковажно сказав Пуаро. Він знову був, як завжди, спокійнісінький. – Ніхто не здатен передбачити все наперед.

Мені стало його шкода. Так ненавидіти поразки!

– Не журіться! – спробував я підбадьорити друга. – Наступного разу вам пощастить більше.

Щойно ми прибули в «Магніфісент», нас одразу провели в кабінет управителя. Там уже був Ґреґорі Рольф і двоє детективів зі Скотленд-Ярду. Навпроти за столом сидів дуже блідий управитель.

Коли ми зайшли, Рольф кивнув.

– Схоже, ми наблизилися до розгадки цієї таємниці, – сказав він, – але… Повірити не можу! У того хлопця мала бути сталева витримка!

За кілька хвилин нас ознайомили з фактами. Містер Рольф вийшов із готелю об 11 : 15. Об 11 : 30 якийсь джентльмен, надзвичайно на Рольфа схожий, зайшов у готель і попросив видати йому скриньку з коштовністю із сейфу. Поставив підпис на документі, ніби ненароком зазначивши: «Підпис вийшов трохи не такий як завжди, але це тому, що я вдарився рукою, коли виходив із таксі». Управитель на це тільки всміхнувся і зазначив, що великої різниці він не бачить. Тоді Рольф засміявся і сказав: «Дивіться не сприйміть мене за злодія й не запроторте у в’язницю. Останніми днями я отримав кілька листів із погрозами від китайця, але найгірше, що сам я теж схожий на китайця – погляньте лишень на мої очі».

– Я подивився на його очі, – продовжив свою розповідь управитель, – і одразу зрозумів, до чого він хилить. Кутики очей того чоловіка піднімалися і скошувалися, як у людей зі Сходу. Спершу я цього не помітив.

– Хай йому лихо! – заревів Ґреґорі Рольф і нахилився вперед. – А зараз які в мене очі?

Управитель поглянув на нього й здригнувся: – Звичайні, сер. Я не бачу нічого китайського. – і справді, у відвертих карих очах, які дивилися на нас, не було анічогісінько східного.

Детектив зі Скотленд-Ярду гмикнув: – А той чоловік був сміливий. Підозрював, що очі можуть його викрити, і вирішив діяти на випередження, звернувши увагу на свою особливість. Він, мабуть, чатував біля готелю і спостерігав за вами, сер, а коли ви відійшли достатньо далеко, пробрався всередину.

– А що ж сталося з прикрасою? – запитав я.

– Її знайшли у коридорі в готелі. З намиста зник тільки один камінь – «Зірка Заходу».

Ми з Пуаро перезирнулися. Історія звучала неймовірно дивно.

Аж тут мій друг скочив зі стільця і сказав із жалем:

– Боюся, користі з мене було мало. А можна побачитися з мадам?

– Вона, мабуть, іще не відійшла від шоку, – відказав Рольф.

– Тоді я хотів би поговорити з вами тет-а-тет, мосьє.

– Звісно.

За кілька хвилин Пуаро повернувся.

– А тепер, друже, гайда на пошту! – сказав він, радісно потираючи руки. – Треба надіслати телеграму.

– Кому?

– Лордові Ярдлі. – Він узяв мене під руку, не даючи більше нічого спитати. – Ходімо хутчіше, mon ami. Прекрасно розумію ваші почуття стосовно цієї жахливої справи. Я показав себе далеко не з найкращого боку! А от ви, якби взялися розплутувати всі таємниці, проявили б себе якнайкраще! Bien! От ми все й визнали. А тепер забудьмо про все та й ходім обідати.

Ми вернулися в квартиру Пуаро аж о четвертій. Із крісла під вікном нам назустріч підвелася якась фігура. Лорд Ярдлі. Він був змучений, а погляд його несамовито блукав по кімнаті.

– Я отримав вашу телеграму й негайно примчав сюди. І послухайте, я був у Гоффберґа, він мені каже, що ніхто не посилав до нас ніякого фахівця, і телеграми вони не надсилали. Ви що, думаєте…

Пуаро підняв руку.

– Прошу мені пробачити! Це я послав телеграму і найняв того чоловіка.

– Ви? Але навіщо? Чому? – промимрив лорд.

– Я просто хотів змусити коліщата закрутитися, – спокійнісінько відказав Пуаро.

– Змусити коліщата закрутитися? Ви про що? – ревнув лорд Ярдлі.

– І в мене все вийшло, – радісно сповістив Пуаро. – А тепер, мілорде, маю за честь повернути вам оце! – драматичним жестом мій друг дістав щось блискуче і простягнув руку: на долоні в нього лежав великий діамант.

– «Зірка Сходу», – прохрипів лорд Ярдлі. – Але я не розумію…

– Справді? – перепитав Пуаро. – Втім, це не важливо. Повірте, було дуже потрібно, щоб діамант вкрали. Я пообіцяв вам, що збережу його для вас, і дотримав слова. Дозвольте мені зберегти цю маленьку таємницю. Прошу, передайте від мене уклін леді Ярдлі й скажіть їй, що для мене велика честь – долучитися до повернення її прикраси. Яка beau temps35, правда? Гарного вам дня, мілорде.

Чемною усмішкою й ласкавими словами мій друг спровадив ошелешеного лорда Ярдлі за двері. А потім повернувся, потираючи руки.

– Пуаро, – сказав я, – зізнайтеся, я божевільний?

– Та ні, mon ami, але ваш розум, як завжди, огортає туман.

– Де ви взяли діамант?

– У містера Рольфа.

– Рольфа?

– Mais oui!36 Листи з погрозами, китаєць, стаття в «Світській хроніці» – усе це породження одного геніального розуму, розуму містера Рольфа! Ці два діаманти, дивовижно схожі один на одного, – опля! – їх не існує. Є тільки один діамант, мій друже! Спершу він належав до колекції лорда Ярдлі, але три роки його власником був містер Рольф. Саме цей камінь украв сьогодні він сам, підвівши очі коричневим олівцем. О, я мушу подивитися якийсь фільм за його участі, він неперевершений актор, celui-là!37

– Але навіщо йому було красти діамант у самого себе? – спитав я спантеличено.

– На те він мав кілька причин. По-перше, леді Ярдлі стала норовливою.

– Леді Ярдлі?

– Пригадуєте, в Каліфорнії лорд залишив її на самоті й розважався окремо. Аж тут нагодився містер Рольф, красивий і романтичний на позір чоловік. Але au fond38 він виявився доволі практичним, ce monsieur!39 Він закрутив голову леді Ярдлі, а потім почав її шантажувати. Позавчора ввечері мені вдалося змусити леді Ярдлі зізнатися в усьому. Вона визнала власну нерозсудливість, і я вірю її каяттю. Але в Рольфа залишилися листи від неї, які можна зрозуміти так, як вигідно йому. Боячись, що дійде до розлучення і в неї заберуть дітей, леді погодилася на всі Рольфові умови. Але власних грошей у неї не було, тому довелося віддати діамант, замінивши його в намисті підробкою. Мене одразу насторожив збіг у даті появи «Зірки Заходу». Усе минуло гладко. А потім лорд Ярдлі вирішив узятися за розум. І тут з’явилася перспектива продати діамант. Підміну одразу виявили б. Тож леді в розпачі написала Рольфу, щойно той прибув в Англію. Актор заспокоїв її й узявся готувати аферу – подвійну крадіжку. Так він мав заспокоїти леді, щоб та нічого не вибовкала чоловікові (цього наш шахрай не хотів аж ніяк), та ще й отримати 50 000 фунтів страхових грошей (ха, а ви про них геть забули!), і водночас залишити діамант собі. І тут свої п’ять шилінгів у цю справу вставив я. Ярдлі дізнаються про експерта, який має оцінити вартість діаманта. Леді негайно організовує крадіжку коштовності – я й не сумнівався, що вона це зробить! Сценарій розігрується дуже успішно. Але Еркюль Пуаро – він бачить тільки факти. Що трапилося насправді? Леді вимкнула світло, грюкнула дверима, кинула намисто в коридор і закричала. Іще нагорі вона встигла вийняти діамант щипцями…

– Але ж ми бачили намисто на її шиї! – заперечив я.

– Перепрошую, мій друже. Її рука закривала частину намиста, де саме зяяла дірка від діаманта. А заздалегідь причепити шматочок шовку на двері – з таким навіть дитина легко впорається! Ну і, звісно, щойно Рольф прочитав про крадіжку, він організував власну невеличку комедію. І зіграв її чудово!

– Що ви йому сказали? – мене розбирала цікавість.

– Я сказав, що леді Ярдлі розповіла чоловікові всю правду, і що вона доручила мені повернути намисто, і якщо він негайно не передасть мені діамант, то доведеться вжити всіх необхідних заходів. Ну, і ще кілька вигадок, які в той момент спали мені на думку. Він любісінько мене послухався!

Я на хвилю задумався.

– Але вийшло трохи несправедливо щодо Мері Марвелл. Вона втратила діамант без власної вини.

– Ха! – доволі грубо вигукнув Пуаро. – Вона отримала чудову рекламу. А це все, що потрібно цій красуні! От леді – вона інша. Bonne mère, très femme!40

– Так, – сказав я невпевнено, бо не зовсім поділяв його смаки щодо жінок. – Думаю, це Рольф надсилав їй копії листів із погрозами.

– Pas du tout41, – вигукнув Пуаро, – вона прийшла за порадою Мері Кавендіш, щоб я допоміг їй залагодити її проблему. А потім дізналася, що Мері Марвелл, яку вважала своїм ворогом, вже в нас побувала, і змінила плани відповідно до ситуації, про яку ви, мій друже, самі їй повідомили. Поставивши леді кілька запитань, я зрозумів, що це ви розказали їй про листи, а не вона вам! А леді Ярдлі залишалося лише скористатися тим шансом, що ви їй запропонували.

– Не вірю! – вихопилося в мене, бо слова Пуаро добряче мене зачепили.

– Si, si, mon ami, шкода, що ви не вивчаєте психологію. Леді сказала, що знищила листи? О-ля-ля, жінка ніколи не знищить листа, якщо в цьому не буде крайньої потреби. Навіть якщо знищити його було б справді варто.

– Усе це дуже добре, – сказав я, відчуваючи, як серджуся все більше, – але ви виставили мене справжнісіньким дурнем! Від початку й до кінця! Звісно, легко пояснювати події логічно, коли все вже позаду. Однак усьому є межа!

– Але ви так пишалися собою, мій друже, що я не став руйнувати ваших ілюзій.

– Це неправильно. Цього разу ви зайшли задалеко.

– Mon Dieu! Та перестаньте ви гніватися на пустому місці, mon ami!

– З мене годі! – я вийшов геть, грюкнувши дверима. Пуаро зробив із мене посміховисько, і я вирішив, що його треба провчити. Хай мине трохи часу, перш ніж я йому пробачу! Він навмисно підлаштував усе так, щоб я виставив себе повним дурнем!

1

Друже (фр.). – Тут і далі прим. пер.

2

До речі (фр.).

3

Це правда (фр.).

4

Мій любий (фр.).

5

О Боже (фр.).

6

Так (фр.).

7

Сучасним (фр.).

8

Як? (фр.).

9

Біжіть (фр.).

10

Погляньмо (фр.).

11

Що ж (фр.).

12

Красива історія (фр.).

13

Чи не так (фр.).

14

Приголомшливо (фр.).

15

Тут: Боже! (фр.)

16

Так (фр.).

17

Правда (фр.).

18

Саме так (фр.).

19

Хутенько (іт.).

20

Це все (фр.).

21

Жіночі історії (фр.).

22

Та все ж (фр.).

23

Добре (фр.).

24

Це не важливо (фр.).

25

Тут: ну от (фр.).

26

Навпаки (фр.).

27

Метод (фр.).

28

Дозвольте (фр.).

29

Ви чудова мати (фр.).

30

Близько 10 метрів.

31

Боже мій! (фр.)

32

Дивіться! (фр.)

33

Так, я приїду (фр.).

34

Що ж (фр.).

35

Гарна погода (фр.).

36

Звичайно! (фр.)

37

Тут: цей пан (фр.).

38

Загалом (фр.).

39

Цей джентльмен (фр.).

40

Гарна мати і справжня жінка (фр.).

41

Зовсім ні (фр.).

Пуаро веде слідство

Подняться наверх