Читать книгу Пуаро веде слідство - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 2

Я поїхав із міста на кілька днів у справах, а коли повернувся, то застав Пуаро за спаковуванням знаменитої маленької валізи.

– A la bonne heure42, Гастінґсе, я боявся, що ви повернетеся додому пізніше й не зможете поїхати зі мною.

– Значить, вам підкинули справу?

– Так. Втім, мушу визнати, що вона навряд чи виявиться цікавою. Страхова компанія «Північна спілка» попросила мене з’ясувати обставини смерті містера Мелтреверса, який кілька тижнів тому застрахував у них життя на п’ятдесят тисяч фунтів.

– На п’ятдесят тисяч? – мене ця історія дуже зацікавила.

– Звісно, в договорі був пункт про самогубство. Якби протягом року він убив себе, гроші родині не виплатили б. Містера Мелтреверса ретельно оглянув лікар, який працює у страховій компанії. І хоча клієнта вже не можна було назвати чоловіком у розповні літ, здоров’я він мав, здавалося, цілком добре. А проте в середу, тобто позавчора, його тіло знайшли в полі недалеко від дому – жив він у Мерсдон-Менорі, графство Ессекс. Причиною смерті містера Мелтреверса назвали внутрішній крововилив. І не було б у цьому нічого надзвичайного, якби не літали останнім часом чорні чутки про фінансове становище цього пана. «Північна спілка» отримала найпевніші відомості про те, що Мелтреверс стояв на порозі банкрутства. Отже, все не так просто в цій справі. Мелтреверс мав молоду вродливу дружину, і злі язики кажуть, що він зібрав усі гроші, які в нього ще лишалися, щоб заплатити внесок за страхування життя на користь дружини, а тоді вчинив самогубство. Такі випадки вже бували. Хай там як, мій друг Альфред Райт, директор «Північної спілки», попросив мене розслідувати цю справу, хоч я й не можу гарантувати, що розгадаю загадку. Якби причиною смерті назвали серцеву недостатність, я б міг сподіватися на більше, бо цим діагнозом місцеві лікарі зазвичай намагаються прикрити власну нездатність визначити, від чого насправді помер пацієнт. Але крововилив – причина цілком конкретна. І все ж ми мусимо поїхати туди й спробувати щось дізнатися. У вас, Гастінґсе, є п’ять хвилин, щоб спакувати речі, бо нам уже пора ловити таксі до вокзалу.

За годину ми зійшли з потяга на маленькій станції «Мерсдон-Лі». Нам сказали, що до маєтку Мерсдон-Менор звідси – не більше милі43. Пуаро вирішив, що нам варто пройтися, і ми вирушили головною вулицею містечка.

– Які в нас плани? – запитав я.

– Спершу треба поговорити з лікарем. Я довідався, що тут, у Мерсдон-Лі, він тільки один, доктор Ральф Бернард. Ось ми, до речі, підійшли до його будинку.

Будинок більше нагадував високий котедж. Він стояв у глибині двору, далі від дороги. На металевій пластині на воротах було вигравіювано ім’я лікаря. Ми пройшли стежкою до дверей і подзвонили.

Нам пощастило: була якраз приймальна година, але пацієнти під кабінетом ще не зібралися. Доктор Бернард, сутулий і гостроплечий чоловік у літах, виявився трохи неуважним, але привітним співрозмовником.

Пуаро відрекомендувався і розповів, чому ми прийшли, підкресливши, що страхова компанія має намір розслідувати всі деталі цієї справи.

– Ну звісно, звісно, – дивлячись повз нас, сказав доктор Бернард, – мабуть, такий багатий чоловік застрахував життя на досить пристойну суму?

– Ви думаєте, він був заможний, докторе?

Лікар, здавалося, здивувався.

– А хіба ні? У нього було два автомобілі, та й Мерсдон-Менор – великий маєток, утримання його влітало в копієчку. Хоча, здається, купив він його задешево.

– Я чув, що останнім часом покійник мав фінансові проблеми, – сказав Пуаро, дивлячись лікарю просто в очі.

Але той тільки сумно похитав головою.

– Невже? Справді. Тоді його дружині вельми пощастило, що він застрахував життя. Вона дуже мила юна особа, але ця катастрофа зовсім вибила її з колії. Бідна жінка перетворилася просто-таки на клубок нервів. Я намагався допомогти їй як міг, але, звісно, вона пережила надто сильний шок.

– Містер Мелтреверс давно звертався до вас, поки ще був живий?

– Сер, він ніколи до мене не звертався.

– Невже?

– Містер Мелтреверс був прихильником християнської науки44 – щось таке я чув.

– Але ви оглянули тіло?

– Звісно. Мене викликав один із садівників.

– І у вас не виникло сумніву щодо причин смерті?

– Жодного. У нього на губах була кров, але переважно крововилив був, мабуть, внутрішній.

– Він лежав там, де його знайшли?

– Так, до тіла не торкалися. Покійник лежав на краю невеликого поля. Він, напевно, вийшов стріляти у граків, бо біля нього лежала фермерська гвинтівка. Мабуть, крововилив почався несподівано. Найімовірніше, відкрилася виразка шлунку.

– І у вас не виникає навіть найменшої підозри, що його могли застрелити?

– Та що ви кажете, сер!

– Перепрошую, – смиренно мовив Пуаро, – але якщо мене не підводить пам’ять, недавно сталося вбивство, що його лікар спершу назвав смертю від серцевого нападу, аж поки констебль не вказав йому на дірку від кулі в голові у покійника!

– Ви не знайдете жодної дірки від кулі на тілі в містера Мелтреверса, – сухо відказав доктор Бернард, – а тепер, джентльмени, якщо це все, про що ви хотіли поговорити…

Ми зрозуміли натяк.

– Гарного вам дня, лікарю, і дуже дякуємо вам, що люб’язно погодилися відповісти на наші запитання. До речі, ви не вважали за необхідне зробити розтин?

– Звісно, що ні, – доктор Бернард почав уже сердитися, – причина смерті була очевидна, і я, як і всі мої колеги, намагаюся зайвий раз не завдавати болю родичам покійного пацієнта.

Розвернувшись, лікар захряснув двері просто перед нашими носами.

– Що думаєте про доктора Бернарда, Гастінґсе? – спитав мене Пуаро, коли ми вже йшли вулицею в напрямку до Менора.

– Гидкий старий пень.

– Я завжди погоджувався з вашими тонкими оцінками характерів, мій друже, – відказав на це Пуаро.

Я підозріливо покосував на нього, але детектив, здавалося, був цілком серйозний. Аж тут його очі хитро заблищали, і він додав: – Тільки коли йдеться про вродливих жінок!

Я кинув на нього холодний погляд.

Коли ми нарешті дісталися до маєтку, двері нам відчинила немолода покоївка. Пуаро дав їй візитку та листа від страхової компанії до місіс Мелтреверс. Покоївка відвела нас у східну вітальню з великими вікнами, а сама пішла повідомити про нас своїй пані. За десять хвилин двері відчинилися, і на порозі з’явилася тонка постать у траурному вбранні.

– Мосьє Пуаро? – нерішуче мовила вона.

– Мадам! – Пуаро зірвався на ноги й галантно вклонився, а тоді кинувся до жінки. – Страшенно шкода, що я мушу тривожити вас. Але що ми можемо вдіяти? Les affaires45, у них немає ні краплі співчуття.

Місіс Мелтреверс дозволила йому провести себе до стільця. Її очі були червоні від сліз, але вони не могли затьмарити її неймовірної краси. Жінці було двадцять сім чи вісім років, вона мала дуже світле волосся, блакитні очі й гарненькі пухкі вуста.

– Ідеться про страхування мого чоловіка, я не помиляюся? Але невже так необхідно перевіряти все саме тепер – одразу після…

– Тримайтеся, мадам. Тримайтеся! Розумієте, ваш чоловік застрахував своє життя на досить велику суму, а в таких випадках страхові компанії завжди намагаються з’ясувати для себе деякі деталі. Вони уповноважили мене виступати від їхнього імені. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб вас якнайменше засмучувати. Не могли б ви переповісти мені сумні події середи?

– Я переодягалася до чаю, коли в кімнату до мене зайшла служниця: в будинок щойно забіг один із садівників і сказав, що знайшов…

Голос місіс Мелтреверс зірвався. Пуаро співчутливо взяв її за руку.

– Розумію. Не продовжуйте! Ви бачилися з чоловіком удень по обіді?

– Ні, після обіду я пішла в містечко, щоб купити марки, а він, мабуть, обходив поля.

– Стріляв у граків, так?

– Так, він зазвичай брав із собою гвинтівку. Я здалеку чула кілька пострілів.

– А де тепер ця гвинтівка?

– Думаю, у вітальні.

Жінка повела нас туди, знайшла зброю й передала її Пуаро, а той уважно розглянув гвинтівку.

– Бачу, було зроблено два постріли, – сказав він і віддав зброю місіс Мелтреверс. – А тепер, пані, чи можу я просити оглянути…

Він делікатно замовк.

– Служниця відведе вас, – тихо мовила жінка, відвертаючись.

Викликали покоївку, і вона провела Пуаро нагору. Я залишився наодинці з красивою нещасною жінкою. Розмовляти з нею чи краще мовчати? Я сказав щось про погоду, вона неуважно відповіла. За кілька хвилин повернувся Пуаро.

– Дякую, мадам, ви були дуже люб’язні. Не думаю, що нам іще раз доведеться турбувати вас із цього питання. До речі, ви знаєте щось про фінансове становище свого чоловіка?

Вона похитала головою.

– Анічогісінько. Я не дуже знаюся на такому.

– Зрозуміло. Тоді навряд чи ви зможете нам розказати, чому він раптом вирішив застрахувати життя. Адже раніше він такого не робив?

– Ну, ми тільки рік як одружилися… Але щодо рішення застрахувати життя, то він чомусь був абсолютно переконаний, що довго не проживе. Мав передчуття, що невдовзі помре. Мабуть, у нього вже раз ставався крововилив, і він знав: наступний стане фатальним. Я намагалася розвіяти чоловікові страхи, але марно. І от, виявилося, що він мав рацію!

Очі місіс Мелтреверс наповнилися сльозами, але вона знайшла в собі сили з гідністю попрощатися з нами. Коли ми йшли до воріт, Пуаро розвів руками.

– Eh bien, от і все! Вертаймося в Лондон, друже. Схоже, цей мішок виявився без кота. Хоча…

– Що «хоча»?

– Є-таки тут одна малесенька невідповідність. Ви помітили? Ні? У житті повно невідповідностей, і той чоловік точно не міг убити сам себе – немає такої отрути, від якої рот наповнився б кров’ю. Ні-ні, я мушу змиритися з фактом, що в цій справі все чисто і ясно… А це хто такий?

Під’їзним шляхом нам назустріч прямував високий молодик. Він проминув нас, не сказавши ні слова й навіть не кивнувши, але я встиг помітити, що його видовжене обличчя було зовсім не бліде, а навпаки, мало бронзовий відтінок, як у людини, що живе в тропічному кліматі. Садівник, який підмітав листя, на мить зупинився, і Пуаро підбіг до нього:

– Благаю, скажіть мені, хто той джентльмен? Ви його знаєте?

– Не пам’ятаю його імені, сер, хоча й чув. Він вечеряв тут минулого тижня. У вівторок.

– Швидше, mon ami, доженімо його!

Ми поспішили за чоловіком, який швидко віддалявся. На бічній терасі майнула фігура в чорному, наш переслідуваний повернув, а ми за ним, тож нашим очам відкрилася сцена зустрічі.

Місіс Мелтреверс сильно зблідла і мало не впала.

– Ви! – видихнула вона. – Я думала, що ви зараз у морі, на шляху до Східної Африки…

– Від своїх адвокатів я отримав новини, які затримали мене, – пояснив молодик. – У Шотландії помер мій старий дядько, він залишив мені трохи грошей. Тому я вирішив відкласти поїздку. А потім у газетах я прочитав сумну новину і приїхав, бо подумав, що зможу чимось допомогти. Можливо, вам потрібен буде хтось, щоб залагодити справи.

Аж тут вони побачили нас. Пуаро вийшов уперед, перепросив і пояснив, що забув у вітальні ціпок. Місіс Мелтреверс неохоче, як мені здалося, відрекомендувала чоловіків один одному.

– Мосьє Пуаро, капітан Блек.

Зав’язалася коротка ввічлива бесіда, під час якої Пуаро вдалося з’ясувати, що капітан Блек зупинився в заїзді «Якір». Забутого ціпка не знайшли (не дивно!), Пуаро знову перепросив, і ми пішли геть.

До містечка ми дісталися дуже швидко, і Пуаро попрямував у «Якір».

– Побудемо тут, поки повернеться наш друг капітан, – пояснив він. – Ви помітили, що в розмові я наголосив, що ми вертаємося в Лондон на найпершому потязі? Мабуть, ви подумали, що так воно й буде, але нам доведеться змінити плани. Ви помітили, яке обличчя було в місіс Мелтреверс, коли вона побачила молодого Блека? Відступила назад, а він – eh bien – у нього в очах сяяло кохання, правда? І цей чоловік був у маєтку у вівторок увечері – за день до смерті містера Мелтреверса. Ми мусимо з’ясувати, що тут робить капітан Блек, Гастінґсе.

Минуло півгодини, і ми побачили, що до заїзду наближається наш новий знайомий. Пуаро вийшов, якнайчемніше привітався з ним і повів у кімнату, яку ми винайняли.

– Я розказав капітанові Блеку про завдання, яке привело нас сюди, – пояснив Пуаро. – Розумієте, monsieur le capitaine46, я хочу зрозуміти, про що думав містер Мелтреверс перед смертю, але мені шкода засмучувати місіс Мелтреверс неделікатними запитаннями. А ви були тут якраз перед тим, як сталася сумна подія, тож можете надати нам цінну інформацію.

– Не сумнівайтеся, я зроблю все, щоб допомогти вам, – запевнив молодий солдат, – але, на жаль, я не помітив нічого незвичайного. Містер Мелтреверс був старим другом моїх батьків, але сам я добре його не знав.

– Коли ви приїхали сюди?

– У вівторок удень. А до міста повернувся в середу вранці, бо мій корабель відчалював із Тілбері о дванадцятій. Але я отримав деякі звістки, і через це змінив плани, мабуть, ви чули, як я пояснював це місіс Мелтреверс.

– Я так розумію, ви мали повернутися у Східну Африку?

– Так. Я живу там відтоді, як закінчилася війна47. Це чудова країна.

– Охоче вам вірю. А про що всі ви розмовляли за вечерею у вівторок?

– Чесно кажучи, навіть не знаю. Якісь звичайні речі. Мелтреверс розпитував про моїх старих, потім ми говорили про відродження Німеччини, а потім містер Мелтреверс почав засипати мене питаннями про Східну Африку, і я розказав йому кілька бувальщин. От і все.

– Дякую.

Пуаро помовчав якусь мить, а тоді лагідно запропонував: – Проведімо, з вашого дозволу, невеликий експеримент. Ви розказали нам усе, що знає ваша свідомість, а я хотів би почути й ваше несвідоме.

– Психоаналіз, еге ж? – спитав Блек, явно стривожившись.

– Та ні, – заспокоїв його Пуаро. – Ми всього лиш будемо робити от що: я вам казатиму слово, а ви у відповідь – якесь інше, яке перше спаде вам на думку. Можна починати?

– Ну давайте, – неохоче сказав Блек.

– Гастінґсе, записуйте, будь ласка, відповіді, – сказав Пуаро, а тоді вийняв із кишені старого годинника, що формою нагадував цибулину, і поклав його на столі перед собою. – Починаймо. День.

На мить запала мовчанка, а тоді Блек відповів:

– Ніч.

Кожне наступне слово Пуаро казав швидше.

– Дата.

– Підпис.

– Бернард.

– Шоу.

– Вівторок.

– Вечеря.

– Подорож.

– Корабель.

– Країна.

– Уганда.

– Історія.

– Леви.

– Гвинтівка.

– Ферма.

– Постріл.

– Самогубство.

– Слон.

– Бивні.

– Гроші.

– Адвокати.

– Дякую, капітане Блек. Ви зможете виділити мені кілька хвилин за півгодинки?

– Звісно, – молодий солдат гостро глянув на детектива й недовірливо вигнув брову, а тоді встав.

– А тепер, Гастінґсе, – сказав Пуаро, коли двері за нашим знайомцем зачинилися, – тепер ви все зрозуміли?

– Що ви маєте на увазі?

– Невже цей список слів ні про що вам не каже?

Я уважно перечитав його ще раз, але за хвилю похитав головою.

– Дозвольте мені вам допомогти. На початку Блек упевнено відповідав на стандартні запитання за відведений час, не зупинявся, тож ми можемо зробити висновок, що ніякої вини він за собою в ці моменти не відчував. «День – ніч» і «дата – підпис» – звичайні асоціації. Тоді я взяв у роботу слово «Бернард», щоб побачити, чи згадає він про лікаря Бернарда, але, схоже, він його взагалі не зустрічав. Після нашої нещодавньої розмови капітан видав «вечерю» на мій «вівторок», але «корабель» і «Уганда» у відповідь на мої «подорож» і «країна» показали, що для Блека важливіша поїздка в Африку, ніж та, що привела його сюди. «Історія» нагадала йому бувальщину про левів, що її він розповідав за столом. Далі я сказав «гвинтівка», і він у відповідь абсолютно неочікувано видав слово «ферма». Коли ж я сказав «постріл», він одразу відповів «самогубство». Ясно, яка в нього асоціація. Знайомий йому чоловік здійснив самогубство пострілом із гвинтівки десь на фермі. Не забувайте, що він досі пам’ятає історії, які розказував за вечерею, тож я не здивуюся, якщо він за моєю підказкою пригадає випадок із самогубством, про який ішлося у вівторок увечері.

Блек цілком виправдав наші сподівання.

– Так, тепер я пригадую, що розказував таку історію. Один хлопець застрелився на фермі. Він вистрелив собі в піднебіння з гвинтівки, і куля зав’язла в мозку. Лікарі ніяк не могли зрозуміти, що з ним таке – бо в нього тільки трохи крові було на губах. Але як…

– Як це стосується містера Мелтреверса? Бачу, ви не знали, що біля нього знайшли гвинтівку.

– Ви хочете сказати, що моя історія спонукала його… Ні, але ж це жахливо!

– Не впадайте у розпач, це мало статися, так чи інакше. Що ж, я маю зателефонувати в Лондон.

Пуаро довго розмовляв по телефону і повернувся задумливий. Після обіду він кудись пішов, не взявши мене з собою. Ще не вибило сьому, коли він заявив, що не може більше чекати й мусить повідомити новини молодій вдові. Я сповнився співчуття до бідної жінки. Лишитися без пенні і знати, що коханий чоловік убив себе, щоб забезпечити її грошима – це важкий тягар для будь-якої жінки. А втім, я потай сподівався, що юний Блек зможе розважити вдову, коли скорботу трохи притлумить час. Він, очевидно, захоплювався нею до нестями.

Розмовляти з жінкою нам було дуже тяжко. Вона рішуче відмовилася вірити у факти, які представив Пуаро, а коли нам врешті вдалося її переконати, гірко розридалася. Розтин підтвердив нашу теорію. Пуаро було дуже шкода молодої жінки, але, зрештою, його найняла страхова компанія. Що він міг зробити? Збираючись вирушати назад, він ласкаво сказав місіс Мелтреверс:

– Мадам, кому, як не вам, знати, що смерть – це не кінець!

– Ви про що? – здивовано спитала леді.

– Невже ви ніколи не брали участь у спіритичних сеансах? Певен, ви були б хорошим медіумом.

– Так, мені вже це казали. Але ж ви не вірите у спіритизм, правда?

– Мадам, мені в житті довелося бачити дуже дивні речі. Ви чули, в містечку кажуть, що в цьому будинку живуть привиди?

Жінка кивнула. І тут зайшла покоївка, щоб повідомити, що вечеря готова.

– Залиштеся поїсти, – запропонувала місіс Мелтреверс.

Ми з вдячністю прийняли запрошення, і я подумав, що наша присутність хоч трохи розважить вдову в її невеселих думках.

Ми щойно закінчили їсти суп, коли за дверима пролунав крик і брязкіт розбитого посуду. Усі за столом позривалися на ноги. Нетвердим кроком зайшла покоївка, тримаючись за серце.

– Це був чоловік, він стояв у коридорі.

Пуаро кинувся з їдальні, але швидко повернувся.

– Там нікого немає.

– Невже немає, сер? – слабким голосом промовила покоївка. – Він до смерті мене налякав!

– Що саме тебе так налякало в тій постаті?

Покоївка озирнулася й зашепотіла: – Мені здалося… здалося, що то господар. Дуже схожий був.

Я помітив, як місіс Мелтреверс нажахано здригнулася, і пригадав старе повір’я, що самогубці не можуть знайти спокою після смерті. Мабуть, леді теж про це подумала, бо за мить із криком вчепилася в руку Пуаро.

– Ви чули? Хтось тричі стукнув у вікно! Так він завжди стукав, коли підходив до будинку з цього боку.

– Це гілка, – скрикнув я, – гілка плюща, який поплівся над вікном.

Але всіх нас охопив жах. Покоївка ледве трималася на ногах, тому накривала на стіл дуже повільно. Коли ж ми нарешті закінчили вечеряти, місіс Мелтреверс ублагала Пуаро побути в маєтку ще трохи. Їй, без сумніву, було страшно лишатися на самоті. Ми посідали у східній вітальні. Надворі завивав вітер, зловісно стукаючи в шибки. Двері в кімнату зарипіли й почали повільно відчинятися, потім захряснулися. За хвилину двері почали рипіти знову. Місіс Мелтреверс скрикнула і вчепилася в мою руку.

– Ці двері, вони якісь зачаровані! – сердито сказав Пуаро. Він встав і повернув ключа в замку. – Їх треба замкнути!

– Ні, не робіть цього, – видихнула місіс Мелтреверс. – Якщо вони відчиняться втретє…

І тут сталося щось неймовірне. Замкнуті двері повільно розчинилися. Мені не видно було, що відбувається в коридорі за дверима, але Пуаро й місіс Мелтреверс дивилися прямо туди. Із грудей жінки вихопився пронизливий крик, вона повернулася до Пуаро.

– Ви його бачили? Там, у коридорі?

Він спантеличено подивився на неї, а потім кивнув.

– Я бачила його! Мого чоловіка! Ви теж його помітили?

– Мадам, я нічого не бачив. Ви надто хвилюєтеся…

– Я дуже спокійна! О Боже…

Раптово все світло в домі погасло. У темряві пролунали три зловісні удари. Я почув, як застогнала місіс Мелтреверс.

А тоді… Побачив!

Чоловік, якого ми оглядали в ліжку нагорі, стояв просто перед нами, і обличчя його світилося слабким потойбічним світлом. На губах запеклася кров. Раптом права рука покійника піднялася, ніби кудись вказуючи, і з неї полинуло перламутрове сяйво. Промінь проминув мене і Пуаро й упав на місіс Мелтреверс. Я побачив її біле обличчя, спотворене жахом, а потім щось іще!

– Пуаро, це жахливо! – закричав я. – Подивіться на її руку, праву руку! Вона вся червона!

Погляд жінки впав на червону пляму на руці, і вона повільно осіла на підлогу.

– Кров! – пролунав її істеричний крик. – Так, це кров! Я вбила його. Я! Він показав мені як, і я натисла на гачок. Врятуйте мене від нього, врятуйте! Він повернувся!

Її голос зірвався.

– Світло! – різко сказав Пуаро.

Ніби за помахом чарівної палички, увімкнулося світло.

– От і все, – сказав Пуаро. – Ви чули, Гастінґсе? А ви, Еверетте? До речі, познайомтеся, це містер Еверетт, чудовий представник акторського цеху. Я зателефонував йому сьогодні вдень. Гарний грим, правда? Дуже схожий на мерця, і кишеньковий ліхтарик чудово довершив образ. На вашому місці, Гастінґсе, я не торкався б її руки. Ви можете забруднитися червоною фарбою. Коли погасло світло, я стис і підфарбував її долоню, як бачите. А тепер нам треба не запізнитися на потяг. Надворі на нас чекає інспектор Джепп. Погода препогана, але він мужньо простояв увесь цей час під будинком, стукаючи у вікна у відповідні моменти.

– Бачите, – пояснив Пуаро, коли ми йшли до вокзалу під вітром і дощем, – була в усій цій історії маленька невідповідність. Лікар вважав покійного містера Мелтреверса прихильником християнської науки, і хто як не місіс Мелтреверс змогла його в цьому переконати. А от нам вона сказала, що її чоловік дуже боявся за власне здоров’я. Ще одне. Чому вона так злякалася, коли побачила, що повернувся містер Блек? І останнє. Хоча заведено вважати, що вдова має сильно журитися за своїм померлим чоловіком, аж надто червоні очі змусили мене задуматися. Ви помітили ці очі, Гастінґсе? Ні? Я завжди вам кажу, ви нічогісінько не бачите!

– Словом, було два варіанти розвитку подій. Історія містера Блека допомогла містерові Мелтреверсу придумати спосіб самогубства – або інша слухачка, його дружина, придумала чудовий спосіб здійснити вбивство. Я схилявся до останнього варіанту. Щоб застрелити себе з гвинтівки, містер Мелтреверс мав натиснути на гачок пальцем ноги, я правильно розумію? Але якби його знайшли без одного черевика, нам би хтось про це сказав, бо дивну деталь неодмінно зауважили б. Отже, я пристав до версії про вбивство, а не самогубство, але моїй теорії бракувало доказів. Довелося, як бачите, сьогодні зіграти невеличку комедію.

Я зізнався: – Але навіть тепер, Пуаро, я не можу в деталях відтворити для себе, як відбувався злочин.

– Почнімо спочатку. Є жорстока жінка, яка вміє плести схеми. Вона знає про фінансові débâcle48 свого чоловіка, до того ж страшенно втомилася від старого, з яким одружилася тільки через гроші. Ця жінка змушує його застрахувати життя на велику суму, а тоді починає шукати нагоди втілити в життя свій план. І тут їй у пригоді стає випадкова історія, почута від молодого солдата. Наступного дня, коли monsieur le capitaine, як вона думає, вже пливе собі десь у далекому морі, вона прогулюється з чоловіком полями. «Яку цікаву історію почули ми вчора! – каже вона. – Невже людина може застрелити сама себе в такий спосіб?» І бідний старий дурень показує їй. Вкладає дуло гвинтівки собі в рот. Вона нахиляється і кладе палець на гачок, сміючись. «А тепер, мій любий, – каже зухвало, – як думаєте, я натисну гачок?» А тоді… Тоді, Гастінґсе, вона його натискає!