Читать книгу Карти на стіл - Агата Крісті - Страница 3

– Мій любий мсьє Пуаро!

Голос, що пролунав, був м’яким і спокійним. У ньому не було нічого імпульсивного чи награного. Такий голос використовують свідомо, неначе якийсь особливий інструмент.

Еркюль Пуаро різко крутнувся.

Він уклонився і ґречно потиснув простягнуту руку.

У його очах було щось незвичне. Хтось міг би припустити, що ця випадкова зустріч пробудила в бельгійцеві емоції, які тому не часто доводилося переживати.

– Любий містере Шайтана, – озвався він.

На якусь мить між чоловіками запала мовчанка. Вони скидалися на двох дуелянтів en garde[1].

Зусібіч їх оточувала вишукано вбрана млява лондонська публіка. Голоси довкола звучали розмірено й приглушено.

– Кохана… та це просто перфектно!

– Вони божественні, правда ж, любий?

То була виставка табакерок у Вессекс-Гаузі. Вартість входу – одна гінея, виручені кошти передавалися на допомогу лондонським лікарням.

– Мій дорогий друже, – промовив містер Шайтана, – я такий радий зустрічі! Щось давненько нікого не засуджували до повішання чи страти на гільйотині. Невже зараз у кримінальному світі не сезон? Чи все-таки сьогодні нас очікує якесь пограбування? Ото було б пікантно.

– На жаль, мсьє, – відказав детектив. – Я тут сьогодні лише як приватна особа.

Увагу містера Шайтани на мить привернула Cимпатична Молода Особа, на чиє обличчя з одного боку спадала хвиля тугих кучерів, схожих на шерсть пуделя, а з іншого боку голови примістився убір у вигляді трьох рогів достатку, зроблених із чорних соломинок.

Містер Шайтана звернувся до неї:

– Моя люба… чому ж ви не прийшли до мене на вечірку? Це справді була неймовірна вечірка! Доволі багатьом гостям навіть удалося поговорити зі мною! А одна жіночка навіть сказала: «Як ваші справи?», «Бувайте» і «Дякую вам велике». Але в цьому нічого дивного, вона ж бо, бідолашка, сама з Ґарден-Сіті[2]!

Поки Симпатична Молода Особа підшуковувала правильні слова для відповіді, Пуаро випала нагода ретельно роздивитися розкішну лінію волосся, що прикрашала верхню губу містера Шайтани.

То були гарні вуса – справді добротні вуса – мабуть, єдині вуса в цілісінькому Лондоні, що могли конкурувати з вусами самого мсьє Еркюля Пуаро.

– Утім, вони не такі вже й пишні, – пробурмотів він сам до себе. – Ні-ні, ці вуса, безумовно, поступаються моїм з усіх боків. Tout de même[3], вони однаково привертають увагу.

Власне кажучи, містер Шайтана привертав увагу цілою своєю персоною – усе в цьому чоловікові сприяло приверненню уваги. Він свідомо взяв образ такого собі Мефістофеля. Високий і худий, із видовженим меланхолійним обличчям, масивними, чорними як вугілля бровами, які одразу впадають в око, вусами, змащеними воском і підкрученими по краях, і невеличкою чорною борідкою. Його вбрання було справжнім витвором мистецтва – абсолютно вишукане, але й із нотками екстравагантності.

Кожен істинний англієць так і хотів зацідити Шайтані, щойно забачивши його! Не відрізняючись оригінальністю, вони всі як один казали: «Он же ж той триклятий даго[4] Шайтана!»

Дружини, дочки, сестри, тітки, матері й навіть бабусі цих джентльменів відповідали їм, змінюючи стиль своїх висловлювань відповідно до свого віку: «Так-так, любий. Звісно, він просто жахливий. Але ж який багатий! І які неймовірні прийоми влаштовує! А ще він завжди має напоготові якісь кумедні та зловтішні оповідки про всіх і кожного».

Ніхто не міг напевне сказати, був містер Шайтана аргентинцем, португальцем, греком, а чи представником іще якоїсь іншої національності, що її однаково недолюблювали вузьколобі британці.

Однак про три факти можна було говорити з абсолютною впевненістю.

Цей чоловік розкішно й безтурботно проживав у прекрасній квартирі на Парк-лейн[5].

Він улаштовував неймовірні вечірки – величезні гульбища, маленькі забави, моторошні ігрища, поважні прийоми та ще якісь абсолютно «потойбічні» химерії.

І він був людиною, якої майже всі трохи побоювалися.

Щодо останнього пункту, то важко чітко пояснити, чим це було зумовлено. Можливо, він справляв враження людини, що знає про всіх більше, ніж треба. А ще його почуття гумору інколи здавалося дещо незвичним.

Люди завжди наче підсвідомо відчували, що з містером Шайтаною краще поводитися обережно.

Сьогодні йому захотілося спіймати на свій гачок цього кумедного чоловічка Еркюля Пуаро.

– Невже навіть поліціянтам потрібен відпочинок? – запитав містер Шайтана. – Взялися вивчати мистецтво на схилі літ, мсьє Пуаро?

Бельгієць доброзичливо всміхнувся.

– Я так бачу, – почав він, – що ви й самі дали три табакерки на виставку.

Співрозмовник лише відмахнувся рукою.

– Та то мені випало позбирати всілякі дрібнички тут і там. Треба вам якось навідатися до мого помешкання. У мене вдома є кілька цікавинок. Я не обмежуюсь якимось конкретним періодом чи типом речей.

– У вас уподобання справжнього католика, – зауважив, усміхаючись, Пуаро.

– Можна сказати й так.

Раптом очі Шайтани зблиснули вогнем, кутики його вуст здійнялися вгору, а брови вигнулись якоюсь незрозумілою дугою.

– Я навіть міг би показати вам деякі експонати, які зацікавили б вас із професійної точки зору, мсьє Пуаро!

– Отже, ви володієте приватним «Чорним музеєм».

– Тю! – Містер Шайтана зневажливо клацнув пальцями. – Чашка, з якої пив Брайтонський убивця, лом, яким користувався знаменитий грабіжник, – то якісь дитячі забавки! Я ніколи не став би возитися з такими речами. Я колекціоную лише найкраще.

– І що ж, на вашу думку, є найкращим з-поміж злочинної атрибутики з мистецької точки зору? – запитав Пуаро.

Містер Шайтана нахилився вперед і поклав два пальці на плече співрозмовника. Слова вирвалися різким шипінням із його вуст:

– Найкраще, мсьє Пуаро, – це самі люди, що вчиняють ці злочини.

Брови чоловічка легенько здійнялися вгору.

– Ага, бачу, я вас налякав, – промовив містер Шайтана. – Ах, мій любий, любий друже, ми з вами дивимося на ці речі наче з двох протилежних полюсів! Для вас злочин – це питання рутини: вбивство, розслідування, взятий слід і врешті-решт (ви ж бо, безумовно, свою справу знаєте) вирок. Мене ж такі банальності нітрохи не цікавлять! Мені байдужі будь-які неякісні екземпляри. А спійманий убивця – вже за визначенням невдаха. Він другосортний. Ні-ні, я дивлюся на справу з мистецької точки зору. Я колекціоную виключно найкраще!

– І те ваше найкраще – це…? – допитувався Пуаро.

– Мій сердечний друже… Це ті, чиї злочини не розкрили! Ті, кому вдалося уникнути покарання! Злочинці, які спокійно живуть собі серед нас, не викликаючи навіть тіні підозри щодо себе. Погодьтеся, що моє захоплення доволі цікаве.

– Власне кажучи, я використав би дещо інше слово для цього…

– Маю ідею! – вигукнув містер Шайтана, не звертаючи уваги на бельгійця. – Як щодо невеличкої вечері? Вечері, під час якої ви зможете познайомитися з моїми експонатами! Це справді пречудовий задум. Як це він мені раніше не спав на думку? О так, так… я це вже бачу, дуже добре бачу… Дайте мені трохи часу… тижня буде замало. Скажімо, ще за тиждень. Ви не будете зайняті? Який би нам обрати день?

– Мені підійде будь-який, – відповів Пуаро, вклонившись при цих словах.

– Гаразд… Тоді як щодо п’ятниці? Це у нас буде п’ятниця 18-го числа. Я собі зараз же внесу це в записник. Знали б ви, в якому я захваті від цієї ідеї.

– Не можу сказати те саме зі свого боку, – неспішно промовив Пуаро. – Не подумайте, що я невдячний за ваше люб’язне запрошення. Ні, це зовсім не так…

Шайтана перебив його:

– Проте це все шокує вашу тонку буржуазну натуру? Мій дорогий друже, ви повинні позбавитися обмежень, нав’язаних поліційною ментальністю.

Детектив повільно протягнув:

– Не буду заперечувати, що моє ставлення до вбивств цілковито буржуазне.

– Але, друже мій, чому ж так? Коли це якась дурнувата, абияк виконана різанина рівня м’ясника, то тут я мушу з вами погодитися. Проте вбивство може бути і справжнім мистецтвом! Убивця може бути митцем.

– Так-так, беззаперечно.

– То що ви скажете в такому разі? – запитав містер Шайтана.

– Що навіть у такому разі він однаково залишається вбивцею!

– Але ж, мій любий мсьє Пуаро, коли хтось робить свою роботу надзвичайно добре, то це виправдовує його! Ви хочете діяти вкрай нудним і нецікавим способом: повиловлювати всіх убивць, натягнути на кожного кайданки, а потім із самого ранечку перевішати їх усіх одним махом. Я ж вважаю, що по-справжньому успішний убивця має отримувати пенсію від держави й нескінченні запрошення на вечері від людей!

Бельгієць знизав плечима.

– Я не такий уже й байдужий до мистецтва злочину, як ви собі гадаєте. Я можу захоплюватися ідеальним убивством так само, як я можу захоплюватися тигром – цим розкішним золотаво-смугастим звіром. Але я волію захоплюватися ним із-поза меж його клітки. Я не стану заходити всередину. Хіба що цього вимагатиме мій обов’язок. А все тому, містере Шайтана, що тигр може накинутися…

Містер Шайтана розсміявся.

– Зрозуміло. Ну а вбивця?

– А вбивця може вбити, – відповів Пуаро серйозним тоном.

– Мій найдорожчий друже, ви страшенний панікер! То ви не прийдете ознайомитися з моєю колекцією… тигрів?

– Навпаки, я захоплений цією ідеєю.

– Як це сміливо з вашого боку!

– Ви мене не зовсім правильно розумієте, містере Шайтана. Мої слова – це певною мірою попередження. Ви хотіли, щоб я визнав вашу ідею щодо колекціонування вбивць цікавою. Я ж відповів, що радше використав би інше слово для цього. Я назвав би її небезпечною. Гадаю, містере Шайтана, ваше гобі можна назвати доволі небезпечним!

Його співрозмовник зайшовся мефістофелівським сміхом. Тоді він сказав:

– То я можу чекати на вас 18-го числа?

Пуаро легенько вклонився.

– Ви можете чекати на мене 18-го числа. Mille remerciements[6].

– Влаштуємо невеличкий прийом, – замислено протягнув Шайтана. – Не забудьте. Чекаю о восьмій вечора.

А тоді він пішов геть. Детектив постояв хвилину-дві, проводячи чоловіка поглядом.

Він повільно й замислено похитав головою.