Читать книгу А потім прийшов Цезар… - Алекс Хавр - Страница 5

…Утім, таблиця множення – це ще не аргумент. Перевірмо географію. Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Рим…

Льюїс Керролл. «Аліса в країні див»

Кожна освічена людина знає, що Рим – столиця Італії, країни, що населена італійцями.

Проблема в тому, що в давніх римлян таке твердження спричинило б глибокий ступор. Ні, усі слова в наведеному вище твердженні були їм знайомі. Проте яке відношення до Італії може мати Рим?

Ми ж бо знаємо, що Апеннінський півострів – природний географічний регіон, який своєю «чоботоподібною» формою забезпечує єдність нації, що його населяє. Але давні римляни були людьми неписьменними, мап зроду не бачили, за безвізом до Європи не літали, тому про історичну географію гадки не мали – і тим були щасливі.

Натомість вони знали, що всі їхні сусіди мають інший вигляд: у них інші риси обличчя та колір шкіри, вони розмовляють чужими (різними) мовами й моляться іншим (різним) богам. Сьогодні це називається генетичні, лінгвістичні та культурні відмінності, проте давні латиняни, як ми вже знаємо, були людьми неосвіченими й усіх цих слів не знали.

А щоб зрозуміти, як це сталося, доведеться зробити розлогий відступ, що складається з нагадування, опису і роз’яснення.

НАГАДУВАННЯ

Спочатку кілька слів про метод, за допомогою якого ми маємо хоча б якесь уявлення про міграції людей у далекому минулому.

Як було показано британськими вченими, серед генів людини існують такі, які можна використовувати як маркер приналежності до певної популяції. Усі носії маркера одного типу називаються гаплогрупою[1]. Більше того, виявилося, що такі маркери, які передаються за чоловічою лінією (у Y-хромосомі), відносно непогано корелюють із територією розселення людських популяцій приблизно від часів останнього льодовикового періоду до історичного.

Далі починаються нюанси… Та не будемо випереджати події. Про деякі з них ви дуже скоро дізнаєтеся більше, ніж вам би хотілося.

Популяція – група особин одного виду, які дають потомство одне з одним частіше, ніж із представниками всіх особин поза групою. Зверніть увагу, що популяція людей не є ані народом, ані нацією, ані племенем.

Приналежність людей до певної гаплогрупи вказує лише на спільність походження за однією з ліній (чоловічою або жіночою). Історично всі гаплогрупи «прив’язані» до певного регіону, де вони виникли і звідки поширилися Землею. Родоначальники багатьох гаплогруп і їхні найближчі нащадки пов’язані також і з певним етнічним або мовним середовищем свого регіону. Однак зв’язок цей простежити не завжди вдається, особливо в гаплогруп, які виникли за часів палеоліту.

Поширення землеробської культури в Європі почалося приблизно за 6 тис. років до н. е. і було пов’язане з так званим «балканським неолітом», носіями Y-генів гаплогрупи I[2]. Культура стрічкової кераміки, що походить від «балканців», розповзлася долиною Дунаю, а потім посунула на північ, майже досягнувши Балтики. Одна з її далеких північно-східних модифікацій дісталася Дніпра в районі Києва й нині відома нам як трипільська культура. Усі ці спільноти або самі собою згасли, або були завойовані в IV–III тис. до н. е. у ході експансії на захід із причорноморсько-каспійських степів культури бойових сокир[3] – носіїв технології обробки бронзи та колеса, які приручили коня[4]. Усе це надовго зробило їх непереможними. (Див. Додаток, рис. 1)

Слід пам’ятати, що експансія ця в жодному разі не була тотальною війною до переможного завершення. Найбільше вона скидалася на довгу серію дрібних «ривків» – відбувалися ці «ривки», щойно в новому поколінні завойовників накопичувалася критична маса молоді, яка вважала за краще шукати собі долі на бойовищі, щоб отримати для себе і своїх нащадків власний наділ. Не було і єдиного фронту просування: групи завойовників могли проминути землі, що здалися їм «малоперспективними», відходити далеко від рідних місць, просуваючись в основному родючими рівнинами або пагорбами навколо річок. Через це й датування цього процесу охоплює тисячі років.

Ба більше, «курганники» не були єдиною спільнотою: вони складалися з багатьох народів, які воювали одне з одним не рідше, ніж із неолітичним населенням Європи. Слідом за першими хвилями (переважно носіїв генів гаплогрупи R١b) полинули хвилі їхніх колишніх східних сусідів (R١a), і в перипетіях боротьби між ними сьогодні розібратися геть неможливо. Суть однак у тому, що хтось із них був носієм праіндоєвропейської мови, яка невдовзі почала домінувати на всіх завойованих територіях.

Унетицька культура – культура доби ранньої бронзи (2300–1600 рр. до н. е.), яка була дуже поширена в Центральній Європі, переважно вздовж середньої та верхньої течії Дунаю з центром у сучасній Чехії. Почасти є продовженням пан’європейської мегалітичної культури дзвоноподібних келихів, що залишила нам, серед іншого, Стоунхендж, але генетично була пов’язана з прибульцями зі східних степів. Справила помітний вплив на наступні культури Європи. «Унетинці» жили в мазанках, орали землю, полювали на дичину, ткали одежу, ліпили посуд із глини. А заразом виготовляли перші інструменти з бронзи. Перебували на тому ступені розвитку суспільства, що його Джарред Даймонд називає «вождівством»: тобто статусний поділ усередині громади вже існував, але «спеціалізованих професій», що пов’язані з соціальним життям, не вигадали. Так би мовити, ти, вождю, звісно, крутий, ми до тебе прислухаємося, та годувати не будемо – нехай твої діти самі тебе забезпечують.

Неолітичне чоловіче населення Європи при цьому практично цілком знищувалося. Це було просто, оскільки «аборигенів» існувало порівняно небагато, а військові переваги завойовників були беззаперечними. І все ж тих, хто залишився живим, вистачило для того, щоб забезпечити сучасному європейському генофонду близько третини генів первісних мисливців-збирачів і «балканців». (Див. Додаток, рис. 2.)

ОПИС

Досі ми використовували поняття «Європа» в тому сенсі, як його розуміють дослідники неоліту й архаїки – тобто якщо йдеться про її лісову і степову частини. Для науковців це є таким само очевидним, що інколи вони забувають про існування пересічних громадян – читачів.

Тому слід доповнити картину неолітичної революції в Європі, виходячи з того, як ми розуміємо її нині. Річ у тім, що Середземноморське узбережжя – це традиційно не-Європа. Середземномор’я вважається окремим регіоном зі своїми закономірностями розвитку та історією. Ще б пак: адже Середземне море – тепла, відносно спокійна і багата на ресурси калюжа, що прикрита Піренеями, Альпами й Балканами від холодних вітрів, через це тисячі років тому і вимоги до умов життя, і потенційні небезпеки в цих краях дуже відрізнялися від проблем мешканців засніжених просторів лісової Півночі.

Тож немає нічого дивного в тому, що неолітичні технології до Італії принесли зовсім не «балканці», а представники іншої культури – імпресо (вона ж культура кардіальної кераміки), носії Y-генів тієї гаплогрупи, чиє ім’я досить легко запам’ятати: E١b١b١a١b١[5]. Вони були родичами майбутніх володарів морів, фінікійців, і їхніх сусідів єгиптян. Ця культура зародилася в IX тис. до н. е. в Леванті, опанувала (уперше в історії) мореплавство (щоправда, лише на човнах уздовж узбережжя – проте на ті часи це вже було нівроку!) і поступово розселилася мало не по всьому узбережжю Середземного моря. На жаль, більша частина їхніх стоянок опинилася під водою через підвищення рівня моря унаслідок танення льодовиків, тому даних про імпресо обмаль. Відомо лише те, що вони користувалися гончарним кругом, а стінки щойно виготовлених горщиків прикрашали відбитками мушель їстівного молюска серцевидки (кардіума) – звідси й назва.

До моменту завершення останнього льодовикового періоду рівень океанів катастрофічно знизився, і багато які з сучасних морів на ті часи мали вигляд невеликих калюж. Не уникло такої долі й Чорне море: тоді воно було лише досить великим прісноводним озером, до якого широкими потоками линула тала вода з суходолу, котрий щойно звільнився від льодовикового щита. Північна берегова лінія Чорного моря розташовувалася приблизно на прямій, що проведено від Севастополя до румунської Констанци, а Азовського моря взагалі не існувало. Однак рівень Світового океану і пов’язаного з ним Середземного моря піднімався набагато швидше, і одного чудового дня перетинка, що відділяла Мармурове море від Чорного, не витримала – солона вода полинула на Північ. Усій прісноводній живності в Чорному морі одразу ж настав гаплик – вона вимерла, залишивши по собі пам’ять у вигляді шару сірководню в глибині. За декілька років рівень моря піднявся на кілька десятків метрів, а його площа збільшилася на третину. Окрім затоплення великих територій на рівнинному Північному Причорномор’ї, це означало значне збільшення вологості повітря. Більше вологи – більше трави. Більше трави – більше придатних для землеробства і скотарства земель. (Див. мал. на с. 14).

До 6000 р. до н. е. імпресо, перебувшись кілька сотень років на Криті, помалу дісталися і Південної Італії й витіснили місцевих жителів із Сицилії, Сардинії, Корсики та практично всіх прибережних районів Апеннінського півострова. 600 років по тому вони не без зусиль заселили Лігурію (це там, де розташована сучасна Генуя), узбережжя Франції та Іспанії. На цьому їхнє завзяття вичерпалося, і далі вони лише взаємодіяли з хвилями нових поселенців, які накочувалися з глибин лісової Європи.

Перша така хвиля, як і очікувалося, була пов’язана з егейським і балканським неолітом (що їх асоціюють, відповідно, з гаплогрупами G٢ і I٢a, яка в нас значиться як «трипільці»). Його представники перебралися через Адріатичне море й заселили внутрішні райони Середньої та Південної Італії. З нинішніх народів найближчими до них є македонці, нащадки фракійців, серби (!)[6] і нащадки даків – румуни. З нащадками імпресо (сама культура вже виродилася) прибульці не конфліктували: як і в більшості регіонів Середземномор’я, прибережні й «суходільні» народи належали до різних матеріальних культур. Зрештою, вони поділили світ по-братерськи: одні ловлять рибку, інші пасуть кіз.

Про наступні хвилі – після роз’яснення.

РОЗ’ЯСНЕННЯ

Я тут так вільно розкидаюся направо-наліво сотнями й тисячами років, що може виникнути ілюзія, нібито не існувало жодної різниці між, скажімо, V і II тис. до н. е. Спішу запевнити: це геть не так. Темп змін у людських культурах дуже повільно, але прискорювався – і залізну добу від бронзової відокремлювало в рази менше часу, ніж неоліт (пізню кам’яну добу) від доби міді. Розмірність існування так само визначалася поколіннями (20–25 років), та ідеї почали розповсюджуватися набагато швидше, ніж їхні носії встигали відірвати власне сідало від рідної лави. Сусіди «курганників» і «стрічковиків», колишні мисливці й рибалки, брутально лаючись і згадуючи свою нещодавню славну минувшину, відкладали луки з острогами й бралися до мотик – тобто переймали технології землеробства і скотарства. Тепер вони добували більше їжі, а відтак починали плодитися швидше, з усіма перевагами та проблемами, що від цього походять.

Технології війни також поширювалися набагато швидше, ніж хвилі «курганників» з їхніми смертоносними колісницями. У першу чергу, це стосувалося бронзової зброї та колісного транспорту: спочатку їх вимінювали або випрошували в подарунок, а потім навчилися виготовляти самостійно. Так, це були «мавпи з автоматами», та користуватися ними вони навчилися швидко.

Крім того, збільшення густоти населення сповільнило експансію «курганників» на захід. Раніше військо завойовників, зустрівши місцеве плем’я, яке було здатне виставити декілька сотень сяк-так озброєних чоловіків, легко розбивало їх у першій же сутичці і влаштовувало геноцид, щоб заволодіти їхньою землею та жінками. Певна річ, завойовники приносили із собою нові культуру та мову, котрі займали місце попередніх. Це називається моделлю витіснення.

Тепер те саме військо стикалося з опором тисяч ворогів. Нехай їхня зброя та бойові навички були на порядок гіршими (хоча вже не настільки, як раніше), та сама ідея вбивати таку масу переможених починала здаватися абсурдною (окрім виняткових випадків – на кшталт помсти). Завойовники чинили інакше: ставали верхівкою місцевої ієрархії й починали правити. Однак життя, як завжди, давалося взнаки: за кілька поколінь діти переможців і переможених займали сусідні місця в єдиному строю під час баталій і за столами під час бенкетів. Звісно ж, усі пам’ятали, «хто чий нащадок», але варварський дух поклоніння перед особистою відвагою виявлявся набагато сильнішим.

З культурою та мовою при цьому відбувалися непередбачувано складні речі. Переможці могли нав’язати те й інше переможеним – і тоді на генетичний субстрат одних накладалася культурна матриця інших. Звичаї та мови могли змішуватися в найхимерніший спосіб і в дивних пропорціях – тоді утворювалася синкретична культура. А траплялося й навпаки: завойовники забували і рідну мову, і богів предків, і за декілька століть лише в старих піснях зберігалися згадки про те, що «ми ж бо прийшли сюди з далеких-далеких країв, аж від краю світу».

Це називається моделлю заміщення еліт.

А тепер повернімося до заселення Апеннінського півострова.

До кінця III тис. до н. е. хвилі представників культури бойових сокир досягли середньої течії Дунаю. Місцеві племена, нащадки культури стрічкової кераміки (гілки «балканського неоліту»), на той час уже перебували на досить високому рівні розвитку: самостійно виготовляли бронзові вироби, опанували багато інших технологічних навичок. Однак сила, як відомо, солому ломить, і між підкоренням та міграцією вони обрали друге. Навряд чи їх так уже приваблював перехід через Альпи, але, з іншого боку, гори могли стати надійним захистом від завойовників – і частина носіїв культури бронзи переселилася до Північної Італії, нині вони відомі як культура Полада. (Див. Додаток, рис. 3.)

Для звірки годинників: тоді ж до Греції з півночі прийшли ахейці, в Єгипті правили фараони Середнього царства, у Месопотамії занепала перша у світовій історії імперія – Аккадська держава, аморейські племена прикінчили надбюрократизовану державу III династії Ура, і одне з цих племен – касити – зробило Вавилон великим.

Бронзовий щит, що створено представниками унетицької культури, імовірними предками представників культури Полада, які переселилися до Італії

Середземноморські міграції тим часом теж не припинялися. На початку II тис. до н. е. виникли цивілізації на Сардинії та Сицилії, що асоціюються з вищезгаданою лінією E١b١b١a١b١. До них додалися й нові «гравці» – родичі анатолійської та мінойської (критської) ліній, носії Y-генів гаплогрупи J٢ (нащадки перших землеробів Месопотамії), котрі заселили схід Сицилії і Калабрію – частину Італії, що лежить по той бік протоки.

На північ і схід від Альп заворушення не припинялися. Племена, які належали до гаплогрупи R١b, зазнали значного впливу «східних курганників» (R١a) і були «посунуті» на захід. У цей період почала розпадатися мовна[7] спільнота, яка започаткувала три групи мов – кельтську, германську та італійську.

Близько 1500 р. до н. е. деякі з цих племен перейшли через Альпи і, змішавшись із місцевими нащадками культури Полада, стали основою синкретичної культури Террамаре в Північній Італії. Культура Террамаре була дуже розвиненою для свого часу, кількість її носіїв у період розквіту оцінюється в 120 тисяч людей, вона займала практично всю територію Північної та Центральної Італії. (Див. Додаток, рис. 4.)

Реконструкція жител культури Террамаре

У той самий період в Анатолії набирає моці один із майбутніх регіональних гегемонів – держава хеттів. Хетти захопили й розграбували Вавилон, поклавши край Старовавилонському царству. Нове царство Єгипту скинуло ярмо колісничників-гіксосів, які прийшли з Азії, і розпочало власну експансію; зокрема, 1457 р. до н. е. у Сирії відбулася знаменита битва при Мегіддо – бій між військом Давнього Єгипту, яке очолював фараон Тутмос III, і коаліцією вождів Північної Сирії й Палестини, – що увійшла до анналів під брендом Армагеддон.

А близько 1300 р. до н. е. сталося дещо таке, що поклало край усій Середземноморській цивілізації – нині воно відоме як «катастрофа бронзової доби». Причини її досі невідомі. Чи то нащадки «курганників» за попередні кілька тисяч років аж надто розплодилися на завойованих землях; чи то чергові кліматичні зміни призвели до того, що технології, які існували на той час, більше неспроможні були прогодувати навіть стабільне за кількістю населення лісостепової зони; чи то навпаки – відбувся прорив у технологіях (від навичок мореплавства до новацій у соціальній організації), і колишні «дикуни» тепер могли на рівних конкурувати з більш розвиненими цивілізаціями Близького Сходу. Можливо, спрацювали одразу всі ці фактори, унаслідок чого численні варварські племена, хвиля за хвилею, полинули на південь.

Іноді це були нечисленні загони молодих гопників, іноді – цілі роди із сім’ями та майном. Багато які з них були нащадками «курганників»[8], інші були представниками балканських і середземноморських культур, котрі витіснила з рідних місць загроза з півночі.

Частина цих хвиль рухалася суходолом, інші йшли на примітивних кораблях уздовж морського узбережжя. На цих невеликих суденцях з прямими вітрилами вони перетнули Егейське море і в подальшому розділилися: одні повернули на захід – до Південної Італії й африканського узбережжя, інші попрямували вздовж південного берега Анатолії, повз Левант – до Єгипту. Там вони й потрапили до історичних анналів під іменем «народів моря».

Вторгнення це тривало протягом цілого століття, і точні деталі його досі не відомі.

Войовничі «народи моря» знесли на своєму шляху хеттів – та так, що навіть ім’я їхнє стерлося з історичної пам’яті до початку XX ст. Ахейці (один із цих народів) принагідно зруйнували Трою, а потім дісталися й до Єгипту. Ще за декілька поколінь дорійці зруйнували мікенську цивілізацію, що була створена ахейцями. Пелесет, ще один із «народів моря», неодноразово грабували дельту Нілу й билися і проти, і за фараонів як найманці, а згодом отримали в наділ землі поблизу Гази[9]. Шардана – чи то родом із Лідії (зі столицею в Сардах), чи то транзитом через ті землі – удосталь повоювали з фараонами і дісталися Сардинії, де увічнили в назві острова своє ім’я. Було серед «народів моря» ще одне плем’я, про яке ми докладно розповімо далі.

Ахейці – відомі також як акайваша в Єгипті й, можливо, аххіява в хеттів. На територію Греції прийшли чи то з пониззя Дунаю, чи то з причорноморських степів ще на рубежі III і II тис. до н. е., засновники могутніх Мікен і Аргосу.

Дорійці – прийшли з півночі в XIII–XII ст. до н. е. і зруйнували Мікени. Захопили Аргос і заснували славнозвісну Спарту – великий дорійський поліс.

Пелесет – багаторазово згадувані в Біблії філістимляни.

Середземноморський регіон було буквально розгромлено. Занепали система морської та сухопутної торгівлі, ремесла й мистецтво. Культура повернулася до примітивізму. Єгипет хоча й вистояв, проте вже ніколи не піднявся до вершин колишньої могутності – аж надто він залежав від добробуту сусідів, з якими підтримував життєво важливі торговельні зв’язки. На землі Леванту, які належали єгиптянам від часів Тутмоса III, окрім «народів моря» полинули кочівники з пустельних земель у глибинах Азії. Серед них були і юдеї, яких очолював Ісус Навін, – вони завоювали Ханаан (західну частину Родючого Півмісяця) і на деякий час перетворилися на одного з локальних гегемонів у цьому новому й украй нестабільному світі. Крім того, на Близький Схід прийшли предки фригійців, вірмен, персів, лідійців, скіфів і багатьох інших народів.

Тутмос III – Джехутимесу («Бог Тот народжений»), фараон XVIII династії (Нове царство), правив 54 роки в XV ст. до н. е. (датування в різних джерелах відрізняються майже на півстоліття – залежно від того, чи є автор прибічником «довгої» або «короткої» хронології Давнього Сходу). Люто ненавидів свою мачуху Хатшепсут, яка відтіснила його від трону, і після її смерті повбивав усіх її прибічників і знищив усі пам’ятники й написи, що мали до неї відношення. Згодом, щоб довести, який він крутий мачо, завоював Палестину, Сирію, Мітанни, Кіпр і Нубію. Армагеддон – це його рук справа, між іншим.

Катастрофа, звісно, не оминула й Апеннінський півострів. Близько 1200 р. до н. е. відбулися дві важливі події (що з них є причиною, а що наслідком, досі не ясно, відтак порядок перерахування довільний): представники культури Террамаре покинули землі на півночі півострова й переселилися на свої ж південні рубежі, при цьому їхня кількість і рівень самої культури різко знизилися. Практично водночас на ці землі вторглися прибульці з-за Альп – носії гаплогрупи R١b, які розмовляли італійськими мовами, – власне, це й були італіки у вузькому сенсі слова.

Зміна складу населення відбувалася далеко не мирним шляхом – колишні поселення було зруйновано, матеріальна культура цілковито змінилася. За століття життя по різні боки гірського пасма ці народи встигли далеко розійтися й у плані мови, й у плані духовного життя – вони мали різних богів і різні уявлення про те, що має бути й чого не має. З іншого боку, не факт, що саме прибульці послужили причиною занепаду культури Террамаре: скорочення кількості корінного населення почалося значно раніше, ніж завоювання, і було спричинене занадто інтенсивним освоєнням природних ресурсів, що, зрештою, і призвело до локальної екологічної катастрофи (не перший, до речі, випадок в історії людства).

Так чи інакше, нащадки культури Террамаре, нечисленні й помітно занедбані, заселили вузьку смужку суходолу на заході Апеннінського півострова (приблизно на середині «халяви»). Чи то південніше їм було некомфортно (спекотно, засоби господарювання не відповідали клімату), чи то опір місцевих племен виявився занадто енергійним, у чому їм важко дорікнути. Щоправда, частина з них приєдналася до гульні, яка тривала в Східному Середземномор’ї, і через це потрапила до єгипетських списків підступних варварів під назвою «шекелеш». З часом вони все ж таки осіли на сході Сицилії, а їхня італійська назва – сикули – дала сучасну назву острову.

Два племені, що залишилися, – латини і фаліски – розташувалися в басейні відносно великої, як на тутешні мірки, ріки Тибр в області, яка мала назву Лацій, або Латинія («земля латинів»). Їхні тридцять міст… ну, не сказати міст – містечок, які складалися з кількох десятків будинків, утворили Латинську лігу, а їхнім релігійним центром став… Гадаєте, Рим? Боже збав – Альба-Лонга[10].

Італіки другої хвилі не були однорідним племенем, і їхнє просування явно було не одномоментним. Ці скотарі й носії технологій обробки заліза сформували декілька культур із доволі виразними відмінностями. На північ від Лація розташовувалася культура Вілланова, на північному сході півострова, у нижній течії ріки По, оселилися венети[11], південніше, уздовж Адріатичного узбережжя, – умбри, ще південніше – оски[12]. Ще південніше так само жили нащадки давніх переселенців – «балканців» (I٢a), «середземноморців» (E١b١b١a١b١) і «мінойців» (J٢).

До речі, тоді ж (близько 1200–1150 рр. до н. е.), чи то в пошуках нових торговельних шляхів на захід, чи то намагаючись сховатися від нашестя «народів моря», фінікійці заснували низку торговельних факторій на північноафриканському узбережжі. Одна з них невдовзі перетворилася на місто Утіка («Старе місто»), а за декілька століть сусідня з ним факторія перетворилася на не менш значний центр, чия назва перекладалася як «Нове місто», – Qart-hodašt (Карт-хадаш), Carthāgō, тобто Карфаген.