Читать книгу А потім прийшов Цезар… - Алекс Хавр - Страница 6

І з’явились варяги. Там такенні хлоп’ята…

За версту перегаром і мат-перемат…

Євгеній Лукін

Середземноморська цивілізація з неймовірними труднощами заліковувала рани, що були отримані в ході «катастрофи бронзової доби». Єгипет дедалі більше замикався у власних кордонах, не бажаючи ані втручатися в справи сусідів, ані підпускати їх до себе. Юдейсько-ізраїльське царство часів Саула, Давида й Соломона розпалося, і Левант знову став ареною нескінченних війн між володарями на годину. У Месопотамії твердошиїх ассирійців замінило Нововавилонське царство з його знаними з Біблії Навуходоносором і Валтасаром, а тих – Перська держава.

Та зараз ідеться не про них.

На просторах Середземномор’я у фінікійців, котрі після загибелі мінойського Криту й послаблення Єгипту стали монополістами у сфері морської торгівлі, з’явилися серйозні конкуренти – елліни, більш відомі нам як давні греки. Насправді то були чотири дуже різні народи: дорійці, ахейці, еолійці та іонійці (причому останні – синкретична культура, що сформувалася з охвістя всіляких недобитків із берегів Егейського моря). Об’єднували їх лише географічна спільність і поклоніння єдиному релігійному центру – оракулу Аполлона в Дельфах. Щоправда, трохи згодом як самоідентифікатор додалася участь в Олімпійських іграх (спочатку – ритуальних, присвячених Зевсу Олімпійському). Навіть мови в греків були різними, аж поки із суміші дорійських та іонійських говірок не склалося койне, такий собі загальногрецький суржик. Та до цих часів було ще дуже й дуже далеко.

А поки що елліни чотирьох різних мастей і звичок вантажилися на свої ненадійні суденця і пливли від узбережжя до узбережжя в пошуках кращого місця для життя. Так у IX ст. до н. е., задовго до Лікурга, Солона і вже тим більше Перікла з Арістотелем, почалася Велика грецька колонізація. Кожна щойно заснована колонія вважала себе родичкою материнського міста, її боги вважалися «образами» хатніх богів, а в разі війни колонії без вагань виступали на боці метрополії. Водночас різні племена еллінів обирали для себе різні регіони Середземномор’я. Іонійці густо обсіли Егейське узбережжя Анатолії, а дорійці (перш за все, Коринф і Мегари) віддавали перевагу західним землям. (Див. Додаток, рис. 6.)

Коринф’яни заснували на східному краю Сицилії колонію Сіракузи, вигнавши сикулів у глиб острова. Родосці, також дорійці за походженням, просунулися вздовж західного узбережжя Апеннінського півострова й заснували місто Партенопа; проте за кілька століть Партенопа перестала їм подобатися, і, назвавши її «Старим містом», колоністи перебралися до сусідньої бухти, заснувавши там «Нове місто» – Неаполь[13]. Халкідяни створили колонії Регій (на самому краю італійського «чобітка», на березі протоки, що відділяє півострів від Сицилії) та Куми[14] – північніше майбутнього Неаполя.

Халкіда – місто на острові Евбея біля найвужчого місця протоки, що відділяє острів від Аттики. Один із найбільших центрів грецької колонізації.

Спартанці, які дбали про «скрепи» й чистоту рядів, – найбільш знані з дорійців – виселили своїх парфеніїв[15] до колонії Тарент біля самої основи італійського «каблука». Місто невдовзі стало одним із найвелелюдніших у регіоні.

Навіть злиденні ахейці заснували власну колонію Сибарис на протилежному від Тарента боці Тарентської затоки. Про це місто античні автори писали, що воно нібито настільки багате, що його жителі можуть віддаватися солодкому неробству і просто радіти життю (звідси поняття «сибарит»), та це явно якийсь давньогрецький тролінг, оскільки розкопки жодних слідів багатства в Сибарисі не виявляють.

І ще кілька десятків міст – великих і малих. Увесь цей регіон називався скромно – Велика Греція (ніби на протиставлення «малій батьківщині» колоністів, яка лежала по той бік Іонічного моря).

Про еллінів писали, що вони, подібно до жаб, сидять біля самої води й бояться навіть на крок ступити в глиб суходолу. У певному розумінні, так воно й було – греки жили торгівлею, а заради випасання кіз на пагорбах Калабрії й Апулії не варто було залишати малу батьківщину. Тому з царями місцевої «глушини» греки мирно співіснували, жваво торгували й навіть трохи одружувалися з доньками аборигенів, хоч і вважали їх варварами. (Утім, греки були ще тими ксенофобами, тому варварами в них уважалися всі не-греки). Порівняно швидко весь цей регіон добряче еллінізувався, і різні варіанти грецької мови стали в ньому більш уживаними, ніж одвічні місцеві говірки. Та й прямих нащадків греків (з усіма їхніми генетичними модифікаціями) теж з’явилося чимало.

І нарешті – останній штрих до картини доримської Італії.

Близько 800 р. до н. е. у піщаний берег поблизу гирла ріки Арно врізалися носами декілька крутобоких кораблів під червоними вітрилами, і з них зійшли на землю…

Гаразд, швидше за все, не такими вже й крутобокими були ці судна. І червоні вітрила також вигадали охочі до байок елліни. І місця висадки ми досі точно не знаємо, як не знаємо до пуття майже нічого про один із найзагадковіших народів Давнього світу – етрусків.

Питання про походження етрусків протягом двох останніх століть залишається одним із найміцніших горішків для науковців.

Що нам більш-менш імовірно відомо?

Те, що самі себе вони називали расенна – із наголосом на перший склад. Греки називали їх тірренцями (звідси Тірренське море). Римляни називали етрусками або тусками (звідси й сучасна Тоскана).

Те, що етруски чи то прибули не знати звідки, чи то в якийсь таємничий спосіб «самозародилися» у надрах місцевої культури Вілланова.