Читать книгу Закон рівноваги - Александр Фармагей - Страница 3

Вона йшла по весняному травневому, осяйному від яскравого і веселого сонця зеленому полю. Ця м'яка, немов котяча хода, ні, не граційна, а магічно гармонійна, захоплювала і полонила одночасно. Її русяве, середньої довжини волосся було зібране в два пацанських хвостики, що цій молодості надавало ніжний відтінок дівоцтва. Ніжне обличчя з дивовижною шкірою виражало легку задумливість і зосередженість на потаємних внутрішніх думках. На вигляд їй було років 18, не більше… Суворі математики, напевно, змогли б описати це небесне створення чіткими математичними формулами, синусами, косинусами, тангенсами й арктангенсами, поєднуючи красу стосемидесятисантиметрового тіла, що пропорційно поєднувало стрункі, не дуже довгі, але й такі, що не втрачали при цьому неймовірної краси, ноги та тонку талію. Вона була вдягнута у футболку з дещо подовженими рукавами, з-під яких кокетливо виглядали передпліччя рук і ніжні, з довгими пальцями долоні. Довершенням цієї бездоганної картини стало обличчя, як здавалося, без найменшого макіяжу, яке потім ще довго буде маритися йому ночами… Зелені, відьмині зелені очі, великі і обрамлені довгими віями, випромінювали навколо дивовижне зелене сяйво, що зводило з розуму…

Хоч математика і гімнастика розуму, та її, за словами М. Ломоносова [2], потрібно вчити хоча б тому, що вона приводить розум у порядок; математики ніколи не зможуть формалізувати той теплий удар, який він отримав у ділянку свого серця в найпершу мить, побачивши її, коли вона йшла цим полем. Куди братись Клімту або Далі [3]; матінка природа намалювала і створила таке, що не під силу жодному, навіть найвеличнішому художнику.

Він побачив її перший і, оскільки навколо було людно, зміг уважно розгледіти й смакувати видовищем, що так сильно вразило його, надаючи, принаймні, естетичну насолоду. Але коли тобі лише 29 років, а нашому герою саме стільки і було, думки про естетику абсолютно чарівної незнайомки суттєво перемішувались з іншими, викликаними сильними природними інстинктами.

У її лівій руці між середнім і вказівним пальцями, немов сигарета, була затиснута травинка, зірвана на полі; вона піднесла її до рота і взяла по-дитячому трохи припухлими губами. Рукав футболки трохи сповз, відкривши лікоть, що викликало в нього бажання дивитися, не відриваючись на цю незрівнянну у своїй красі і грації композицію.

Поле, на якому вони зустрілися, було аеродромом для парашутних стрибків Чернігівського авіаційно-спортивного клубу «Прогрес», як кажуть: DZ «Прогрес». Тут було все: і адреналін, і горілка, й любов, і гроші – все, що кожному хотілося. Абсолютно «різношерста» публіка, що приїжджає сюди, отримувала, чого хотіла тією чи іншою мірою. Але всі сходилися в одному, що це було відпочинком від того, іншого світу, світу мегаполісів, роботи, вічної гонки за чимось і за кимось.

А тут було поле, гарне в будь-яку пору року, тут були зірки, Місяць, чисте повітря і перед кожною випитою чаркою дикий крик: «На бойовому!!! І-і-і РАЗ!!!», який будив вночі в найближчому селі собак; і вони захопленим гавкотом сповіщали всю околицю, що все чують, контролюють і навіть розуміють.

Знайомство відбулося легко і приємно. Правда, йому здалося, що коли вона його побачила, то в її очах з'явився і водночас зник одночасно і переляк, і радість, і здивування. «Ольга» – представилася вона у відповідь на його погляд і питання: «Як же Вас звати, мила незнайомка?». «Ольга» – повторив він це ім'я і, згадуючи потім цю першу зустріч, на якомусь ментальному рівні відчув, як язик легенько торкається піднебіння, вимовляючи поєднання літер «л» і «ь» в м'якому звуці «[ль]» у чарівному слові «Ольга». Стримуючи емоції, він з посмішкою відповів: «Дмитро, Діма».

Як виявилося, Ользі був 21 рік, вона вже не перший раз приїхала сюди, щоб зробити парашутний стрибок і отримати насолоду від вигляду землі з висоти, набагато більшої, ніж політ птаха.

Цей крок, який кожен парашутист колись робить вперше, відокремлює його від усього світу і ділить життя на «до» та «після». За статистикою, з тих, хто набереться мужності вийти з літака з мішком ганчірок за спиною, лише 10 % приїжджає, щоб продовжити це заняття, і лише 3 % залишається тут назавжди.

Є зустрічі, коли люди розуміють один одного з напівслова, напівпогляду… Вечір раннього травня був досить прохолодним, особливо після заходу сонця. Та коли закінчилися стрибки, всі сіли з'їсти шашлик і обсмажені сосиски, запити це все алкогольними напоями різного ступеня міцності, він побачив, що вона тремтить від вечірньої прохолоди у своїй футболці. Діставши з машини запасний светр, він запропонував їй. Ольга з радістю одяглася в невідповідне її габаритам велике вбрання, що, втім, абсолютно не зіпсувало її привабливості. Сидячи поруч, він обійняв її і, не зустрівши супротиву, спокійно та ніжно притиснув до себе. І отримав повторний за вечір теплий удар у серце, відчувши, як гнучке, явно треноване тіло прилинуло та зручно притулившись до нього. У Дмитра з'явилося відчуття якогось одного цілого з Ольгою і того, що так добре йому давно не було, дуже давно.

Просто сидіти і говорити, невинно гомоніти про все, обговорювати побачене в небі, що вийшло, а що ні, будувати плани на подальші стрибки і слухати історії тих, у кого за спиною тисячі стрибків… що може бути краще. Він не був, як сам вважав, досвідченим. Його 125+ [4] стрибків у порівнянні з сотнями і тисячами інших здавалися досвідом початківця. У неї тепер їх було 3+, що давало змогу переходити на інші типи куполів і рухатися далі, розвиваючись, як спортсмен-парашутист.

– Ольго, ти займалася гімнастикою або танцями?

– І тим, і іншим. Як здогадався?

– За манерою ходи, поставою, та й спортивною фігурою.

Легке здивування видали брови, що на долю секунди піднялись вгору.

– Це було в дитинстві. Зараз переважно «для себе». З однієї сторони, не так багато вільного часу, з іншої – на олімпійські ігри я не збираюсь.

– А куди ж це настільки прекрасна юна леді витрачає так багато часу, що його не вистачає?

– Ну-у, я студентка, факультет іноземних мов. Англійська та іспанська, які хочу довести до досконалості. Заробляю перекладами, бо на життя потрібні кошти. Ще люблю природу, подорожі, а тепер і парашутні стрибки, на які теж потрібні чималі гроші.

– Англійська та іспанська, який збіг, мої улюблені, дві світових мови, на яких фактично говорить весь світ. Навіть іспанською більше, ніж англійською, хоч так і не прийнято вважати. А мене навчиш?

– Це як будеш себе поводити! – грайливо відповіла вона і подарувала йому свою посмішку.

Він помітив, що компанія розбилася на мікрогрупи, в кожній з яких обговорювалися проблеми певного інтелектуального рівня. Але, що потішило, це заздрісні погляди присутніх тут чоловіків та юнаків, які кидались у їхній бік.

Дорогий читачу, як кажуть психологи, рівень вербальної культури людини безпосередньо корелює з рівнем її інтелекту. І як писав один великий український учений О. М. Морозов: «У здорових людей існує жорстка єдність між мовленням і письмом. Будь-який розрив у цьому ланцюжку призводить до патології». Кажучи по-простому, коли людина добре висловлюється і може без труднощів передати в усній і письмовій формі ті думки, які рояться в її голові, значить вона розумна. Хто ясно мислить, той ясно говорить. Так ось, її мовлення лилося, наче тихий спокійний струмок, не кваплячись, але з почуттям, з розумінням. З нею було про що поговорити. Про поезію – будь-ласка, про прозу, музику, історію – будь ласка; навіть деякі аспекти математики, згадані ним під час бесіди, знайшли її розуміння. Дивлячись на профіль її обличчя, рухи губ під час розмови, він спіймав себе на думці про природну красу цієї людини, і його внутрішній голос закричав: «Як набридли ці тупі розфарбовані барбі, зі своїми розмовами про шмотки, тачки, курорти. Вони постійно сміються над тупими, плоскими жартами, які самі ж і генерують. Per risum multum debes cognoscere stultum [5]. А ця дівчинка – просто промінь світла в темному царстві». Він акуратно нахилив свою голову до її волосся і поцілував ці шовкові нитки з їх п'янким запахом.

Вона на мить завмерла, потім повернула обличчя до нього, і їхні очі виявилися на відстані п’ятнадцяти сантиметрів. У цьому погляді не було ні схвалення, ні злоби, ні іронічної посмішки; там був, як йому здалося в ту мить, глибокий смуток, і цей погляд говорив, як чіткий сигнал: «Ні!». Вона повільно похитала головою з боку в бік, а потім посміхнулася.

– У мене з'явилося відчуття, що я тебе дуже давно знаю, – промовив він з деяким збентеженням, яке казна-звідки взялося.

– Більше тисячі років?! – і її очі запалали зеленим вогнем.

Він не зовсім зрозумів цей жарт…

– Підемо, я покажу тобі зірки, – сказав він.

– Я їх люблю, сьогодні немає Місяця і хмар, і їх так добре видно. Як казав Платон: «Астрономія змушує душу дивитися вгору і веде нас з цього світу в інший».

– Дивись, ківш Великої Ведмедиці знають всі…

– Так.

– Але не всі знають, що крайня зірка ручки ковша – це своєрідний ніс ведмедиці, який вона тягне вперед, немов принюхуючись.

І він зробив кілька жартівливих рухів у її бік, одночасно втягуючи повітря, насолоджуючись тим, ледь вловимим запахом, який мало небесне створіння на ім'я Ольга.

– І є до чого принюхуватися, – продовжував він, – перед нею з люлькою в роті сидить пастух на ім’я Волопас, якого древні вдягнули в зірки, і якийсь романтик того часу зміг з'єднати воєдино ці зірки в одне сузір'я. Ти, якщо придивишся, побачиш трубку Волопаса у вигляді перевернутого вершиною вниз трикутника.

– Я бачу його, – весело сказала Ольга і заплескала в долоні.

Її така реакція викликала посмішку на його обличчі, і він продовжив:

– Біля його ніг – сузір'я Гончих Псів, яких Волопас ніби нацьковує на Велику Ведмедицю. Ззаду за Волопасом, трохи вище, стоїть Геркулес із занесеною над головою нашого пастуха, який палить і нічого не підозрює, великою дубиною.

Він зобразив рух руками, як виглядає дубина Геркулеса, що опускається на голову Волопаса. Ольга після 10 – секундного розглядування небесного склепіння чітко показала на це сузір'я.

– А тепер дивись, бачиш кілька зірок, які нагадують злегка повернуту латинську букву «W»?

– Так, бачу.

– Це красуня Кассіопея, вона неначе сидить на стільці перед дзеркалом і чепуриться.

– Послухай, Дімо, звідки стільки знань, це захопливо цікаво, але ж ти не астроном.

– Читання детермінує вербальну аддиктивність.

Вона засміялася.

– Це тобі хміль у голову вдарив, що ти заговорив вченими словами? – з ніжною іронією промовила Ольга.

– Ну-у-у, не зовсім. Переводячи на нормальну мову, це означає, що якщо книжок читати не будеш – скоро грамоту забудеш, – і вони засміялися разом.

– Насправді ця фраза означає, що читання збільшує словниковий запас і, звичайно ж, рівень знань. Адже більшість людей сучасності зовсім перестала читати, але намагається претендувати на звання розумних істот. У мене таке враження, що мені в порівнянні з тобою ще доведеться в черзі постояти. Ти така молода, а у твоїй голові явно досвід тисячоліть.

– Що ти сказав?! – Вона якось напружилася.

– Кажу, що ти явно багато читаєш, бо володієш знаннями і вмієш ними користуватись.

– Ну, якось так, – відповіла вона, трохи із сумом.

Наш герой помітив цю зміну, але не зрозумів її причин.

– Стривай, насправді на небі мільярди зірок і сузір'їв. Ми навіть не можемо усвідомити величини навколишнього Світу і його розмір, але повернемося до Великої Ведмедиці.

Ручка її ковша складається з трьох зірок. Стародавні араби називали середню з них «Mizar» – «Пояс» або «пов'язка». У деяких інших джерелах її називали «Кінь». Якщо ти подивишся уважно, то трохи вище і лівіше можна побачити маленьку зірочку, іменовану «Вершник». Араби в давнину називали її «Алькор». В ті часи говорили, що той, хто бачить «Вершника», може стати влучним стрільцем з лука. Насправді «Mizar» розташована від нас на відстані 78 світлових років. Якщо ми сьогодні злетимо із Землі на космічному кораблі, що летить зі швидкістю світла, тобто триста тисяч кілометрів за секунду, то наші постарілі діти через 78 років долетять до цієї зірки.

Ольга знову засміялася: «У нас будуть діти?!». І вони засміялися разом.

Взявшись за руки, вони йшли полем, і Дмитро продовжував.

– Дві крайні зірки праворуч, «стінка» самого ковша – це «Dubhe» і «Merak». Їх називають покажчиками. Якщо через них провести пряму лінію і відміряти п'ять однакових відрізків, що дорівнюють відстані між ними, то трохи праворуч від цієї уявної лінії буде Полярна зірка. До неї приблизно 447 світлових років. Насправді, це не одна, а система з трьох зірок. Одна з них істотно більше за наше Сонце і дві інші зірки, які обертаються навколо неї. Але ж здалеку нам здається, що вона одна. Полярна зірка вказує на північ, навколо неї, як нам на Землі здається, обертаються всі сузір'я північної півкулі. Багато хто помиляється, – вона далеко не найяскравіша на небосхилі. Більше того, вона тільки зараз вказує на північ. Оскільки небосхил рухається, через якийсь час Полярна зірка перестане вказувати точно на північ. Наприклад, через 13 тисяч років ті, хто будуть жити на Землі, шукатимуть північ зіркою Вега, яка є альфа-зіркою сузір'я Ліри. А в період древнього Єгипетського царства 5 тисяч років назад на півночі сяяла зірка Тубан із сузір'я Дракона.

Згідно з легендою багато тисяч років назад Зевс перетворив прекрасну німфу Калісто у Ведмедицю, що б врятувати її від Гери – покровительки шлюбу, владної і жорстокої богині, яка до пристрасті і любові ставилася, як на мій єретичний погляд, із деяким нерозумінням, недомислом чи що.

І красуня Калісто, вічно молода, вже багато тисяч років радує наш погляд…

Ольга стиснула його руку. Завмерла і запитала: «Ти хто?»

«Я homo sapiens, sapiens, який мислить, а відповідно і існує». Він посміхнувся. Ольга відповіла посмішкою, чомусь сумною.

– Ти завтра їдеш звідси, Дімо?

– Уже сьогодні, ми задивилися на диво природи, і вже пів на другу ночі.

– Спасибі тобі… Мене забереш на Київ, а то я маршруткою?

– Звичайно, безумовно, із задоволенням.

Після невеликої паузи він запитав, де вона спить, і отримав відповідь з кокетливою посмішкою, що вона спить з іншими дівчатами в кімнаті, окремо від хлопців, і їм туди вхід заборонений.

Він не перечив. Досвід говорив про те, що ці стосунки можуть бути значно більшими, ніж секс на одну ніч. І псувати те, що складалося до половини другого цієї чудової ночі, було неправильним. За іронією долі вони спали через стіну, в різних кімнатах на різних ліжках. Але Дмитру здавалося, що їхні очі ще довго тримали погляд, і він відчував цей зелений блиск, який ніби посилав у підсвідомість теплу радість від розуміння того, що зароджується щось нове, неймовірно красиве, і воно має докорінно змінити життя кожного з них.

Вранці сонне царство тривало досить довго; йому снилися зорі, стародавній світ, Зевс, Гера і запах кави. Прокинувшись від останнього, він розплющив очі і побачив Ольгу, яка сиділа на старій, ледь дихаючій табуретці біля його ліжка з двома чашками кави в руках. Нахилившись до нього, вона поцілувала його в губи і сказала, що добрий ранок настав, і він має бути в товаристві хорошої людини і смачної ароматної кави.

Життя складається з моментів… Моменти позитивні й негативні, емоційно забарвлені, з них складаються спогади, вони заганяють у депресію і дарують життя, допомагають прийняти рішення. Миті і моменти потрібно помічати, озиратися на них і робити висновки, щоб не робити помилок знову і знову, щоб зробити щось ще краще наступного разу, ніж те, що вже зроблено…

Марина Кривич

Цю каву і цей поцілунок він запам'ятає на все життя, назавжди. Це пробудження від сну занурило його в ще більш глибокий сон, тому що так добре може бути тільки уві сні або в казці.