Читать книгу Закон рівноваги - Александр Фармагей - Страница 4

Він жив у невеликій однокімнатній квартирці в престижному районі Києва, недалеко від великого ботанічного саду. Батьки колись купили цю квартиру для нього. Коли Дмитро досягнув 25-річного віку, а тато й мама остаточно переконалися, що син виріс і вміє не тільки прати за собою шкарпетки і варити вермішель, але й регулярно прибирати, робити грибний жульєн, а також запікати м'ясо в духовці, «для остаточного дорослішання», як сказав батько, він переїхав туди.

Спочатку ця квартира стала притулком для молодих компаній, які «пили вино в оточенні жіночого саду», вбивали нейрони і розривали нейронні зв'язки неймовірною кількістю алкогольних напоїв і плотських утіх. Але через рік Дмитру це все набридло, бо заважало завжди рухатись вперед. Йти вперед у всіх сенсах цього слова.

Ще раніше, років через п'ять після закінчення школи, він помітив істотну диференціацію своїх однолітків на тих, хто безпробудно п'є, пропалює життя, вбиває себе неправильним способом життя, і тих, хто незмінно йде вперед. Його допитливий розум змушував самого себе не забувати, що людина – це істота, основна мета якої розвиватись, розвиватись завжди, від першого ще невпевненого і не усвідомленого кроку, і до останнього подиху. Розвиватись фізично та інтелектуально. Як говориться, non progredi est regredi – не йти вперед означає йти назад. Він виріс у родині, де культивувалося поняття розумної людини, тому не міг дозволити собі «бухати» місяцями, витрачати час на безперервні нічні гулянки з «достатньою кількістю помірно розпущених жінок», хоч ніщо людське йому не було чужим.

Після школи він не зміг поступити в університет. Оскільки рівень корупції середини і кінця 90-х років ХХ сторіччя не звертав увагу на те, що розумний та освічений чоловік, який мріяв стати хірургом з 12 років і робив для цього все необхідне, просто так сам може вступити до престижного медичного університету.

Мафія жива до тих пір, поки державна верхівка і верхівка мафії мають спільні інтереси, взаємодіють… Правда, з тих часів мало що змінилося до теперішнього часу, просто цей зв’язок став більш витонченим і цинічним, на жаль…

Як тоді писав професор О. М. Морозов: «…на пострадянському просторі серед поколінь, що виросло при телевізорі, тільки 5 % мають треноване абстрактне мислення, володіють навичками синтезу, аналізу та вироблення самостійних суджень. Ще 7 % потенційно здатні до цього в принципі. Інша маса в повсякденному житті зосереджена на вирішенні шлункових і сексуальних потреб. Розумова деградація значної маси населення стала проявлятися в загальному зниженні рівня культури й поверненні населення до примітивних форм поведінки». Як говорили стародавні латиняни, настав період, quae fuerunt vitia, mores sunt [6].

Обираючи професію, Дмитро зосередився на тому, що робота, яка подобається, перестає бути працею. І тільки в тому виді діяльності можна досягти успіху, який приносить задоволення. Тому вибір припав на медичний, де його приваблювало бажання допомагати людям, стати справжнім фахівцем в професії лікаря – одній із найбільш шанованих у «нормальних» країнах, нарівні з вчителюванням і захистом Батьківщини.

Системні знання людського тіла, біохімічних, біоелектричних і інших процесів, що відбуваються в організмі, привернули його увагу ще в старших класах середньої школи, забезпечило перемогу в низці олімпіад районного та міського рівня з хімії та біології. Крім того, йому були не чужими історія та англійська, які, як казав батько, повинна знати бути у будь-яка освічена людина.

Однак, як вже було сказано, відразу в університет вступити не вдалося, і тому розрядник із рукопашного бою, легкої атлетики, кульової стрільби, плавання та туризму, який мав парашутні стрибки, був призваний до лав Збройних Сил, де дуже захопливо провів півтора року рядовим, а потім і сержантом у спецназі ГУР ГШ МОУ [7].

Армія робить із чоловіка або шлак, або сталь. Те військове братерство, з яким йому вдалося зіткнутися, справило незабутнє враження. І, незважаючи на тотальну розруху в країні і, природно, в армії, деякі підрозділи, тримаючись в основному на ентузіазмі своїх командирів, були більш ніж боєздатні. Ось туди-то йому і пощастило потрапити. Служба навчила його багато чому, але насамперед – не боятися говорити правду, особливо самому собі. Крім того, один шановний генерал, з яким неодноразово зіштовхувала служба, навчив розуміти, що спецназ – це закритий клуб для еліти не тільки з пружними біцепсами, але і з розумними мізками. Mens sana in corpore sano – у здоровому тілі здоровий дух.

Тільки в спецназі сержант, який години дві тому врятував життя генерала, а той своїми мудрими і своєчасними рішеннями витягнув із біди цілу групу, може сидіти з ним за одним столом, розмовляти про світські справи на рівних. Тому що завтра вони знову будуть прикривати один одному спину на одній горі. Розуміння цього має дорогу ціну, і такий сержант ніколи не буде запанібрата з генералом; повага один до одного, вихована спецназом, залишається назавжди.

За час служби Дмитро загартував і волю, і тіло, ставши повноцінним і справжнім представником чоловічої половини людства. Так склалася служба, що йому абсолютно несподівано для себе вдалося познайомитися з деякими людьми – друзями цього генерала, які були «сильними світу цього», але яких при цьому дуже рідко можна побачити по телевізору. Цих людей разом з іншими бійцями він якось витягнув із неприємної ситуації в одному з південних регіонів країни. І після його звільнення в запас на їх «прохання» він дуже легко вступив до медичного університету. Через багато років він завжди говорив, що навчання затягнулося на ці півтора роки, але придбаний досвід був більше ніж безцінним.

Він був найстаршим у групі, де більшість становили дівчата, які щойно закінчили школу. З одного боку, вони дивилися на Діму з виразом нестримного бажання, з іншого – насміхалися над ним, оскільки проведений в армії час вивітрив із його голови деякі знання. Слова «гістологія», «біоорганічна хімія», «цитологія» і все, що можна сказати латиною, на якийсь проміжок часу стало для нього просто брудною лайкою. Його батько, посивілий вчений-психолог, не раз нарікав синові на те, що «навчання – світ, а не навчання – лиш тільки світ і на роботу». Були і двійки, і перескладання, але боєць спецназу, який звик досягати того, що хоче, до третього курсу вийшов тільки на «добре» і «відмінно», увійшов у науковий гурток, залишив далеко позаду насмішки, образи і смуток.

Коли дійшло до обрання спеціалізації, вибір припав між хірургією і психіатрією. У хірургії подобалося все, в психіатрії принцип: «здорових немає, є недообстежені», і психотерапія, особливо сугестія. Про сугестивні технології він знав від батька, який практикував їх як метод психотерапії та для психокорекції у підготовці спортсменів вищої кваліфікації і, як дізнався пізніше Дмитро, співробітників спецпідрозділів. Певну роль у цьому виборі зіграла книга Івана Єфремова «Лезо бритви», написана ще в 60-ті роки ХХ століття, де головним героєм був лікар-психіатр Іван Гірін. Але все-таки вибір припав на хірургію. Батько, який одночасно був і найкращим другом, сказав, що сугестивні навички потрібні будь-якому лікареві. Станеш хірургом, ніхто не забороняє практикувати й надалі, знімаючи біль, страх, переконуючи в безпеці операцій і багато в чому іншому.