Читать книгу Крізь безодню до світла - Алла Рогашко - Страница 4

І закрутилося… Віра – розумна, розважлива жінка! – таки втратила голову. Остаточно. Щоразу, з кожною зустріччю, Влад підтверджував свою інтелігентність і шляхетність. Два тижні, щовечора, вони зустрічалися за кавою. Тричі ходили до ресторану. Він дарував їй квіти! Просто так, без жодного приводу, попередньо уточнивши, які саме їй подобаються. Звісно, жасмин. Це єдине, що викликало в неї щире захоплення. Вдихаючи його міцний солодкий аромат, Віра опинялась на хвилі блаженства. Однак їй ніколи не дарували жасмину.

Власне, дарувати квіти було й нікому. Ті нещасні гвоздики, а часом, для різноманіття, тюльпани, що їй дарували восьмого березня колеги-чоловіки, викликали в неї радше відразу, ніж радість. Це був механічний, фальшивий жест, бо так заведено десятиліттями – дарувати жінкам квіти восьмого березня. Віра не вбачала в цьому ні краплі щирості.

Вона не питала у Влада, де він дістав жасмин. Лише взяла цей пахучий оберемок, занурила у нього лице й очманіла від щастя. Їй уже було байдуже до його статків. Аби тільки він був. Їм же так добре разом!

Вона навіть ходила на його концерт до Органного залу, подумати лишень! І хоча Віра байдуже ставилась до музики, тим паче класичної, але мусила визнати: Влад на сцені виглядав блискуче!

Віра сиділа в першому ряду й не могла відірвати погляду від цього чоловіка, такого досконалого, такого красивого. Як граційно він тримає спину, а як вправно і природно володіє скрипкою! Ніби з нею народився. Як плавно рухається його зап’ясток зі смичком, а як він торкається струн! Він таки буде їздити з концертами по світу! Точно буде. Такі мусять їздити по світу.

Де ж він узявся на її голову? Так-так, товста тітка з валізами пхнула його на неї. Якби не вона, Віра б досі не знала його. Це ж треба, щоб від якоїсь там тітки залежала її доля! Здуріти!

А сьогодні в них буде щось більше, ніж побачення. Влад запросив її до себе… Віра все чекала, коли ж це станеться. Вона боялася зізнатись навіть собі, але відчувала, що була готова піти до нього вже в друге їхнє побачення. Так магнетично він на неї діяв. Звісно, йому вона ніколи про це не розповість.

Його квартира їй дуже сподобалась. Нічого зайвого, але й не схожа на занедбане житло холостяка, нехай і не бідного. Утім, житло Віра роздивлялася вже потім. Бо не встигли за ними зачинитись вхідні двері, як стриманий, інтелігентний Влад перетворився на пристрасного, чуттєвого, ніжного жерця любові Ероса.

Вона не здогадувалась, що чоловік може дарувати стільки насолоди. Та звідки ж бідоласі було про це знати? З мелодрамок хіба. Але ж там лише гра. А тут усе по-справжньому. І не так, як було у неї колись давно. Коли, власне, останній раз у неї була близькість? Скільки ж то років тому вона зустрічалась із Катрусиним так званим «батьком»? Ой, і багато ж років, хай їм грець…

Та й хіба можна тепер, у світлі нинішніх подій, назвати близькістю те, що поміж ними було? Усе якось похапцем, механічно і без особливого задоволення. Якась тваринна злучка.

А тут… Влад. Цей віртуозний Влад! Так вправно, як водив смичком по струнах, так тепер володів він її тілом. «Скрипаль… ти мій скрипаль…» – шепотіла вона, задихаючись від насолоди. «Ти моя скрипочка…» – палко відповідав їй він.

Усе. Тепер їй точно каюк. Якщо раптом він її покине, їй не жити.

Тієї ночі вона лишилась у нього. Дзвонила Катрусі кілька разів, але та запевняла, що все гаразд. «Мам, ну я ж не маленька дівчинка, заспокойся і не дзвони безперестанку! Передавай привіт тітці Мар’яні! Па-па!»

Так. Вона вже не маленька дівчинка, це точно. Але сказати доньці про те, що вона ночує в чоловіка, Віра не змогла. У неї ніколи не було стосунків із чоловіками, хтозна, як дочка це сприйме. Нехай мине якийсь час…

Віра накинула його сорочку й пішла на кухню випити води. Заплющивши очі, вдихала його запах. Божевілля. Яке ж божевілля! От не думала, що можна втратити голову від чоловіка.

Вона підійшла до вікна, відчинила кватирку і… вкотре за ці шалені дні очманіла: під його вікном ріс кущ жасмину. Ні, це неможливо. Неможливо! Ну як таке може бути?! Якісь химерики. І як тут не втратити голови?

– Бачиш? Вони тут ростуть, уявляєш? – раптом почула біля вуха його голос. – Твої улюблені квіти під моїми вікнами! Я ж казав тобі, що нам варто притиснутись одне до одного, пам’ятаєш? Ти ще пручалась, неслухняна дівчинка!

– Пробач мені цей непослух, – усміхнулась Віра.

– Ґм. Пробачити, кажеш? – грайливо закотив очі Влад, пригортаючи до себе податливе тіло жінки, що якихось кілька хвилин тому звивалось у його руках. – Добре, пробачу, але ти мусиш спокутувати цю непокору.

– Яким чином? – підхопивши його гру, закотила очі жінка.

– От зараз чогось перекусимо, підемо до спальні, і будеш спокутувати. Ти згідна?

– Ґм. Узагалі-то я неслухняна дівчинка, але гаразд. Цього разу я згідна.

– Ми будемо виправляти твою поведінку, дівчинко. Ой, будемо, – він поцілував її у шию і відпустив. – Так. Що тут у нас у холодильнику?

* * *

Любовний екстаз тривав майже всю весну, був безперервним, солодким і несамовитим. Віра літала на крилах цього несподівано відкритого нею почуття і нетямилась від щастя.

Спершу вона навіть не звернула уваги на те, що у Влада все частіше почали з’являтися різні справи, їхні зустрічі були вже не щоденними, а через день, а то й через два. То раптом на вихідні в нього з’являлись якісь відрядження.

Вона сліпо вірила йому. Це ж її Влад, її жрець кохання Ерос, котрий творив такі дива і викликав таку довіру, що їй і на думку не спадало не вірити йому чи хоч на крихту засумніватись у його щирих словах.

Він, як і раніше, був бездоганним, інтелігентним і уважним до неї. Як і на початку, вони ходили на каву, він дарував їй квіти, надсилав романтичні смс-ки. Вона лишалась його скрипочкою, квіточкою і покірною слухняною дівчинкою.

Усе, як і на початку, було добре.

Це Мар’яна звернула би увагу на його незвично посилену увагу до мобілки під час їхніх зустрічей, на збентеження, що проскакувало в його погляді лиш на якусь, ледь помітну, крихітну мить, на дивну метушливість, що не була йому притаманною раніше. Христина теж взяла би до уваги та скорегувала ці ситуації, швидко з’ясувавши стосунки.

Але не Віра. Не Віра, котра все своє життя була розумною і розважливою, гостро реагувала на будь-які зміни у ставленні до себе, а тепер раптом осліпла. Осліпла від любові.

Звідки ж було бідоласі знати, що від любові сліпнуть? Хіба з мелодрамок. Але там усе награно. А в неї ж усе по-справжньому. З нею просто не могло трапитись того, що траплялося з довірливими кіношними героїнями!

Хтозна, скільки тривала б Вірина сліпота, якби не химерна випадковість. Якось вона отримала Владову смс-ку, яка була адресована не їй. Не Вірі.

«Кицюню, я згоряю від нетерпіння! Сьогодні я Твій, як і домовлялись. Цьомкаю Тебе! До зустрічі».

Віра перечитала повідомлення кілька разів, перш ніж до неї дійшло: сьогодні вони НЕ зустрічаються, бо у Влада виникли невідкладні справи у філармонії. Та й не називав він її «кицюнею». Що це?

Розгублено дивлячись на слова, що розпливались із мимовільними слізьми, Віра вимкнула телефон. І хоча їй терпець уривався, так хотілося почути його голос і якесь притомне пояснення цієї нісенітниці, вона вчинила навпаки. Витерла долонями сльози і раптом заспокоїлась.

Подіяла роками напрацьована здатність консервувати проблему десь на задвірках підсвідомості. Замість того, щоб швидко все вирішити, вона просто абстрагувалась від цього і зосередилась на роботі.

Однак Влад не змусив довго пильнувати міцність законсервованої проблеми. Він примчав з букетом запашних ромашок, пляшкою червоного вина і зустрів її на виході з офісу.

– Кицю, привіт! – кинувся він до неї й ніжно пригорнув до себе. – Я скучив. Ходімо до мене? Я весь у нетерпінні, – млосно додав.

– Ти… ти хіба не зайнятий сьогодні? Ти ж мав готуватися до концерту? – розгублено пробурмотіла жінка.

– Ні, маленька, я ж написав тобі повідомлення, – безапеляційно сказав він. – Ти хіба його не отримала? Я тобі дзвонив, ти що, вимкнула телефон?

Віра отетеріло дивилась на Влада і намагалась бодай щось збагнути: він каже правду чи намагається приховати безглузду, прикру помилку?

– Що з тобою таке, кицю? – стривожено заглядав він у її обличчя.

– Ти ніколи не називав мене «кицею».

– То й що? Ти знаєш, що для міцності стосунків корисно вигадувати різні пестливі форми звертання? Чим більше – тим краще, це дуже зближує…

– Що, справді? Я про це не думала.

– Звичайно! Ну, маленька, розслабся…

Вірі відлягло. Або ж десь залягло на споді підсвідомості до пори до часу. Як вона могла сумніватися у своєму Скрипалеві? У своєму жерцеві кохання Еросі?

Вихопила ромашки, занурилась у них лицем. Вдихнула приємний терпкуватий запах і знов очманіла від щастя. І – знов осліпла…

– Ходімо, мій котичку! – грайливо всміхнулась. – Хочу твого вина. У мене був страшенно важкий день, треба негайно зняти напругу.

– Зараз знімемо, я тобі це гарантую!

Влад обійняв її за талію, і вони швидко рушили в напрямку зупинки. Однак до зупинки не дійшли: на узбіччі Влад помітив таксі. Не роздумуючи, потягнув за собою Віру.

Уже за кілька хвилин вони, зачинивши за собою двері його квартири, пристрасно здирали із себе одяг, розкидаючи його по підлозі. «Як у тій мелодрамці…» – тільки й майнуло у Віриній голові.