Читать книгу Чужинець - Аліна Максакова - Страница 1

Люсінда Мартінс похмуро поправила витонченою тростиною дрова в каміні, не бажаючи зайвий раз викликати не дуже спритну Бетсі. Попіл зі згорілого поліна знявся білою хмаринкою і, несподівано, жваво відлетів вглиб каміна, ніби бажаючи нагально знайти щось в розжарених, обвуглених, чорних головешках…

– Послухай, Люсі, – пролунав хриплуватий жіночий голос із глибини вітальні, супроводжуваний жалісливим скрипом крісла-качалки. – Іноді мені здається, що ти дійсно дещо ексцентрична, як і стверджує та стара карга… Купер! Точно, саме Купер!

Вдова Мартінс весело розсміялася, поглянувши на жінку позаду себе – товстувату даму середніх років з розсипаним по плечах солом'яним волоссям. Почуті слова явно здивували її. Жінка була приваблива, хоч на обличчі її вже позначилося невблаганне зів’янення.

– Я й подумати не могла, що почую таке від своєї дорогої подруги, мила Майю, – беззлобно мовила Люсінда, витонченим жестом тонкої руки поправляючи каштановий локон, що вибився з хитромудрої зачіски.

– Сказати по правді, й у мене в голові не вкладається, як ти примудрилася проміняти Лондон на тутешню місцину з такою огидною погодою, – похмуро відказала Майя, задумливо гріючи долоні порцеляновою чашкою з паруючим ароматним чаєм. Наче на підтвердження своїх слів, вона кивнула в напрямку величезного вікна, що служило прикрасою всього будинку. Дійсно, там, за вікном, знову шаленіла страшна гроза, невтомно згинаючи донизу та ламаючи дерева …

Серце вдови шалено забилося в грудях в унісон з шаленим градом крапель, які забарабанили по залізній блясі даху. Може, ті краплі були б і прекрасні вдень, пронизані золотим сонячним блиском, проте зараз, під хижим крилом грози, вони стали загрозливо чорними.

– О, Майю … – стривожено мовила раптом місіс Мартінс, пересідаючи на простору софу і поправляючи при цьому розкішне, зшите за останньою модою темно-синє плаття. – Завтра сюди прибудуть п'ятеро нових емігрантів, діти та їх вихователька, я збираюся поселити їх в тому невеликому котеджі біля нашого ставка. Але як же ж вони доберуться сюди в таку бурю?

– П'ятеро?! – вигукнула Майя, ледь не розливши на підлогу гарячий чай. – Але в Блухерсте і так їх видимо-невидимо…

– О, ні, ні! – заперечила вдова, і її занадто напудрені щоки покрив легкий рум’янець. – Тими займається госпіталь! Але я повинна, я просто зобов'язана проявити співчуття до наших союзників! Ти читаєш «Morning Chronicles»[1], люба? Ну, звичайно ж, ні… Тож я тобі розповім. Ці хоробрі люди Бельгії, опинилися віч-на-віч з війною та небезпекою від неї. Ризикуючи життям, вони там переховують і рятують в своїх будинках наших солдатів. Крім цього, я достовірно знаю, наскільки вони чемні і милі в спілкуванні… Невже допомогти їхнім дітям буде чимось зайвим для нас чи обтяжливим? Я вважаю це своїм обов'язком.

Майя Роуз-Баффет в глибокій задумі мовчки відсьорбнула чаю.

– Отже, ти вирішила поселити у себе цілу сім'ю? – запитала вона після незручного мовчання. При цьому брови її запитально злетіли вгору.

– В принципі…. В принципі, можна сказати, що це так, – ретельно підбираючи слова, відповіла Люсінда Мартінс. – Це четверо нещасних сиріт, які втратили все: батьків, житло, майно. Одинадцятого числа вони вже перетнули Ла-Манш і тепер, мабуть, зупинилися в готелі в Бідборо.

– У Бідборо? – повторила Роуз-Баффет, потираючи мочку вуха, яка ніколи не знала будь-яких прикрас. – Туди декілька миль звідсіля… Вони, сподіваюся, приїдуть на автобусі?

– Автобуси із Бідборо в нашому напрямку не їдуть! – засмучено відповіла Люсі.

– О ні… ні, ні! Тільки не кажи, Люсі, що вони такий довгий шлях зможуть подолати пішки! Ще й у таку зливу… Вона ж не закінчиться і через два дні! – міс Майя аж захлинулася обуренням: чи то з приводу такої затяжної бурі, чи то від думки про небезпечні митарства сиріт. Трохи поміркувавши, вона продовжила:

– Мабуть, я привезу їх сюди сама. Все одно завтра нудитимусь від усіх приготувань до ярмарку. Ти зможеш їх попередити про те, що я заїду за ними?

Вдова ствердно кивнула головою.

– Ну, що ж, – жваво підсумувала Роуз-Баффет, одним махом осушивши ще теплий чай. – Мені буде цікаво подивитися на твоїх емігрантів… Можливо, вони повернуть мені втрачене бажання писати… Серед іноземців трапляються іноді характери настільки живі, від змалювання яких оригінальною стає книга.