Читать книгу Щоденник наркомана - Алістер Кроулі - Страница 4

Лу горнулася до мене, поки я тримався за кермо. Говорити не хотілося. Тремкий потік нашої пристрасті забрав нас із головою. Я забув, що ми в машині і що це машина Лама. Ми їхали як диявол у Нікуди. Тут мені в голову прийшла божевільна думка. Її підкинула моя «підсвідомість», невіддільне «я» мого єства. Далі знайомий об’єкт на дорозі нагадав мені, що я їду зовсім не в бік студії. Якась внутрішня сила, про яку я і не здогадувався, примусила мене подивитися у напрямку Кента. Я розтлумачував собі себе і вже знав, що буду робити. Ми прямували до Барлі Ґрандж, а потім, ех – божевільна повітряна прогулянка до Парижа під місячним сяйвом!

Ця ідея викристалізувалася в моїй голові зовсім без мого втручання. У певному сенсі це було схоже на розв’язання рівняння з наступними вихідними умовами: по-перше, дещо божевільне ототожнення Лу з усіма її романтичними ідеями місячного сяйва; далі моя фізична схильність як пілота, і по-третє, традиційний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любові.

Я дуже добре усвідомлював тоді, що моє моральне та психічне чуття полетіли на якийсь час за борт. Та моє ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»

Уперше в житті я був повністю собою, звільнений від усіх обмежень тіла, інтелекту та виховання, які зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.

Пригадую, я, здається, запитував себе, чи не збожеволів, і відповідав собі: «Звичайно ж збожеволів, адже здоровий глузд – це компроміс. Саме здоровий глузд не дає тобі рухатись уперед».

Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлі Ґрандж. Вона тривала заледве півсекунди. Вона тривала незліченні віки.

Усі можливі особисті сумніви були розвіяні незаперечними фактами. Ніколи у своєму житті я не кермував машиною краще, ніж тоді. Я вивів гідроплан з такою ж легкістю, як з портсигара дістають цигарку. Літак, немов орел, злетів у небо. Гудінню двигуна вишуканим відлунням підспівував м’який і спокійний голос Лу:

– О Ти! Тремтячі груди ночі, що мерехтять місячним розарієм! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми летіли у ранкову зорю. Я стрімко набрав висоту понад три тисячі. Я чув биття свого серця. Воно зливалося зі стукотом моторів.

Я наповнив легені чистісіньким, незабрудненим повітрям. Це був той же кокаїн – тільки з інтервалом в октаву; та ж піднесена, дивовижна сила – тільки виражена в інших термінах.

Дивовижно мелодійні слова Сівекінга проростали в моїй голові. Я захоплено повторював їх. Це – ритм британських двигунів.

«Повні легені! Глибокі ковтки! Глибокі, глибокі ковтки думок!»

Швидкість вивітрила усі мої тілесні відчуття. Кокаїн і вітер повністю їх заглушив. Я позбувся тіла; вічний дух; відокремлене вище створіння.

«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»

Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навіть поміж криком було чути її спів у відповідь.

– О Ти! Літня ніжносте уст, що горять червоним вогнем пристрасті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я вже не витримував ваги повітря, що тисло зверху. Піднімаймось вище, вище і вище! Я збільшив швидкість.

«Шалене безумство! Зухвала відвага! Шалена, шалена, зухвала відвага!»

– О Ти! Нестерпний зойку бурі, що несеться крізь листя лісів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

І я відчув, як нас забрав і поніс страшенний шквал. Земля зникла з-під нас, як камінь, що летить у сліпу порожнечу. Ми звільнилися, назавжди скинули пута народження!

«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»

Попереду, високо, у блідій сірості, стояв Юпітер – блискуча сапфірова твердиня.

– О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась поміж грудей Ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я горланив у відповідь.

«Шукачі зірок! Відкривачі зірок! Зірки-близнюки, мов срібло, блищать!»

Я направляв літак вище, ще вище. Між мною і світанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посміла! Це не її справа. Я мушу піднятися і розтоптати її.

– О Ти! Пурпурові груди бурі, пошрамовані зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Слабкі залишки туману обступили з усіх боків. Я збагнув усю радість, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаїну було недостатньо, щоб увібрати увесь цей безмежний екстаз. Її любов піднесла мене на вершину її тріумфальної пристрасті. І навіть туман став мені зрозумілим.

– О Ти! Незібрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Зненацька у цю хвилину заявило про себе моє практичне єство. Я помітив невиразну лінію берега. Я знав берегову лінію як свої п’ять пальців. Виявилося, що ми незначно відхилилися від найкоротшого шляху до Парижа, і довелося взяти трохи південніше.

Під нами вирувало сіре море. Мені здалося (зовсім божевільна думка), що бурхливий танець хвиль – це сміх старезного діда. Раптом якесь інтуїтивне відчуття почало підказувати мені, що щось не гаразд, і за мить я побачив у чому проблема. У мене закінчилося пальне.

У голові відразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливості!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очі. Я уявив собі, що він і є морем, що глузливо регоче піді мною.

Я постійно посміювався зі старого, доброго командира ескадрильї. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цілковита правда. Я був не до порівняння кращим, ніж будь-коли досі. І все ж проґавив один з найочевидніших заходів безпеки.

Раптом я усвідомив, що справи можуть піти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякі технічні моменти проблеми страшенно мене лякали.

От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спіралями падали в море, я примудрився дістати пляшечку. Звичайно, я миттєво зрозумів, що на такому вітрі неможливо вдихнути порошок через ніс. Я витяг корок і встромив язик у горлечко пляшечки.

Ми все ще були на трьох чи більше тисячах футів над рівнем моря. У мене повно часу для прийняття рішення, подумав я, поки наркотик почав свою дію. Далі я діяв з грандіозним апломбом. Я торкнувся води у сотні ярдів від невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.

Зрозуміло, що нас підібрали за лічені хвилини. Літак причепили ззаду і відбуксирували на берег.

Моєю першою думкою було: заправитися і летіти далі, незважаючи на абсурдність нашого становища. Та хлопці на березі одночасно зі співчуттям щиро з нас сміялися. У вечірньому вбранні, мокрі, о четвертій ранку! Як у «Гедді Ґаблер» – «так не робиться».

Та кокаїн знову мені допоміг. Чого, в біса, я маю зважати на чиюсь думку?

– Де можна заправитись? – спитав я у капітана корабля.

Він зловісно посміхнувся:

– Пального тут буде недостатньо.

Я зиркнув на літак. Чоловік мав рацію. Ремонт на кілька тижнів щонайменше.

– Вам краще піти до готелю, сер, і вбрати теплі речі. Подивіться, як тремтить ваша дама.

Це була щира правда. Нічого не вдієш. Ми поволі пішли пляжем догори.

Звичайно ж про сон не було б мови. Ми були свіжі як огірки. Нам лише треба було поїсти чогось гарячого і побільше.

І нам це вдалося.

Здавалося, що ми увійшли у повністю нову фазу. Катастрофа змила з нас усю цю справу з оркестровою ораторією; але, з іншого боку, ми все ще були готові до напруженої практичної діяльності.

Ми з’їли по три сніданки на кожного. При цьому постійно говорили: говорили, здебільшого про всякі специфічні палкі дурниці. Хоча ми добре розуміли, що вся ця історія лише камуфляж. Усе, що нам було потрібно, – це як можна швидше одружитися, запастися кокаїном, поїхати й суперславно розважатися навіки-віків.

Ми послали в місто за необхідним вбранням і пішли шукати священика. Він виявився літнім чоловіком, який багато років прожив далеко від міста. Він не побачив у нас чогось особливо поганого, хіба що молодість та ентузіазм, і йому було дуже шкода, що потрібно три тижні почекати.

Добрий дядько роз’яснив нам вимоги закону.

– Та це дурниця, – одночасно випалили ми. – Поїдемо до Лондона першим же потягом.

Далі особливих пригод не сталося. Ми були повністю анестезовані. Ніщо нас не турбувало. Ми не були проти почекати на платформі чи трястися старим потягом до Лондона.

Усе було частиною плану. Усе було чистою насолодою. Ми постійно перебували у піднесеному стані, все відбувалося у приголомшливому темпі. Швидкість літака стала просто символом, фізичною проекцією нашої духовної величі.

Два наступних дні минули, немов якась дитяча пантоміма. Нас побрав маленький брудний чоловік у маленькій брудній конторі. Ми повернули Ламові його машину. Я не без здивування виявив, що залишив її під відкритим небом на краю озера.

Я залагодив мільйон справ у якійсь розумній метушні. Не минуло й дві доби, як ми спакували речі і вирушили до Парижа.

Я не пам’ятаю жодних подробиць. Усі ці події – наче різні метали, що переплавляються у сплаві, ім’я якому Захват. За весь час ми спали тільки одного разу, добре виспалися і прокинулися свіженькими, навіть без сліду втоми.

Ми завітали до Ґретель і дістали від неї кокаїнові припаси. Вона відмовилася брати гроші від її дорогого сера Пітера і була така рада бачити Лу – леді Пендраґон, і чи не були б ми такі люб’язні заїхати до неї після медового місяця?

Цей візит не виходить мені з голови. Здається, я туманно розумію, що якимсь чином ця жінка насправді була головною рушійною силою усієї інтриги.

Вона представила нас своєму чоловікові: огрядний, задишкуватий старший пан з великим животом і бородою, відомий умінням порядно й улесливо говорити правильні речі ні про що. Та я побачив у його погляді певну проникливість, що суперечила його масці показної невинності.

Там був ще один чоловік, щось типу напівспеченого священика-нонконформіста, такий собі Джейбез Платт, який досить рано усвідомив, що його місія в житті – тинятися і робити добро. Дехто каже, що він досяг неабияких успіхів у справі добра – для себе. У політиці він дотримувався кількох дуже простих правил: бачиш, як щось роблять, – зупини їх; що б хто не робив – усе неправильно; світ – дуже зле місце.

Він дуже активно просував ухвалення закону, який би врятував людей від наркотичного лиха.

Ми посміхалися та співчутливо погоджувалися, час від часу хитро зиркаючи на господиню. Старий дурень, якби він тільки знав, скільки в нас кокаїну, поки ми сидимо й аплодуємо його помпезним і тупим банальностям!

Сідаючи до потяга, ми від душі насміялися над цією веселою пригодою. У перспективі вона не видаватиметься нам уже аж такою комічною; та важко сказати кожного разу, що зачепить твоє почуття гумору. Мабуть, нас розсмішило б усе що завгодно. Ми були на висхідній кривій. Екзальтацію любові супроводжувала кокаїнова екзальтація, а романтика й пригоди утворювали святкову оправу для цих розкішних діамантів.

«Щодня, з якого боку не подивися, мені все краще й краще».

Відома сьогодні формула мсьє Куе – це точне інтелектуальне вираження діаграми кокаїново-медового місяця. Звичайне буденне життя – це аероплан, до того як він злетить. Спочатку серія слабких поштовхів; усе, що ти можеш сказати, що ти більш-менш даєш собі раду. Потім літак починає відриватися від землі. Більше перешкод для польоту немає.

Та все ще залишаються психологічні перешкоди: огорожа, ряд будинків, в’язовий гай чи ще щось. Ти трохи занепокоєний від усвідомлення, що їх треба пройти. Але щойно ти піднімаєшся у безмежну блакить, приходить відчуття душевного піднесення та безмежної свободи.

Наші предки розумілися на цьому відчутті в часи, коли законодавча діяльність ще не зруйнувала свободу в Англії чи, радше, коли законодавчу діяльність ще не передали в руки нікчемних бюрократів.

Приблизно шість місяців тому я купував за кордоном трохи тютюну, туго скручений чорний «перік», найчистіший і найкращий у світі. З часом я втомився його нарізати і відправив його для цього до тютюнової крамниці.

О, дорогенький, ні! Без дозволу митниці це категорично заборонено!

Напевне мені треба було здатися поліції.

Авжеж, коли ти починаєш захоплюватися кокаїном на повну, ти втрачаєш усвідомлення вибоїстого характеру цього старого, кумедного, сплющеного біля полюсів сфероїда. Ти стаєш набагато компетентнішим у ладнанні життєвих справ, тобто у певному сенсі компетентнішим.

Мсьє Куе має цілковиту рацію, так само як і послідовники «Християнської науки» і всі решта, коли кажуть, що половина усіх наших проблем береться від того, що ми віримо в існування цих проблем, тож коли ми забудемо про їхнє існування, вони, як не дивно, перестануть існувати!

Хіба не про це говорить старе прислів’я: «очі не бачать – серце не болить»?

Коли в тебе кокаїново-медовий місяць, ти й правда до певної міри стаєш вищим за інших. Ти берешся за вирішення проблеми з абсолютною впевненістю. Це комбінація, яку французи називають еlan (бадьорість) і insouciance (нерозсудливість).

Завдяки цьому духові утворилася Британська імперія. Наші хлопці дійшли до Індії та всіляких інших земель, та переплюнули всіх тільки тому, що просто не мали уявлення про труднощі на своєму шляху, щоб їх помічати. Їх навчили, що якщо в жилах тече благородна кров, тоді ніколи й ніщо не зможе піти не так. А школа та університет привчили відчувати, що ти – вінець Божого творіння, що неможливо зазнати невдачі чи поразки, що ти не зможеш навіть їх зауважити.

Ми втрачаємо імперію, бо «яскраві барви нашої відваги від роздумів утрачають колір свій». А інтелектуали призвели до того, що нам «і хочеться, і колеться», як кішці в отім прислів’ї. Дух Гамлета замінив дух Макбета. Макбет жорстоко поплатився лише тому, що був сильно засмучений через Макдуфову версію того, що казали відьми.

Коріолан зазнав поразки лише тоді, коли перестав думати. Як каже поет: «Любити знання – ненавидіти життя».

Кокаїн позбавляє усіх сумнівів. Але своїм свободолюбивим духом наші пращури завдячують справжній свободі, яку вони завоювали; а кокаїн просто додає «хоробрості» пияка. Втім, усе добре, поки його достатньо.