Читать книгу Щоденник наркомана - Алістер Кроулі - Страница 6

Я попросив зупинити таксі на площі Тертр. Ми хотіли пройтися уздовж пагорба і дозволити собі звідти поблукати очима по Парижу.

Ніч була чудова. Ніде, крім Парижа, ти не зможеш насолодитися цією ніжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повітря, це зовсім не те, що ти маєш в Англії.

Із Сени навівав дуже ніжний вітерець, якому наша уява любить приписувати пахощі півдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднілися Пантеон і Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи історії розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле і механічне ефективне майбутнє.

Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обійняла мене за шию рукою. Ми завмерли і не рухалися, що я аж міг відчувати тихе биття її пульсу.

– Ти дивися! Пендраґон!

Незважаючи на свою несподіваність, голос був низьким і приємним. Я обернувся.

Якби мене спитали, без сумніву, я б точно відповів, що мене страшенно обурює, коли мене турбують; і ось тебе раптово, неприємно турбують, але це мене зовсім не обурило. Чоловік, голос якого ми почули, спробував посміхнутися до мене. Я впізнав його одразу, хоча ми й не бачилися відтоді, як разом ходили до школи. Його звали Елґін Фекліз. Він учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.

Під час мого третього навчального року він став старостою, він навіть отримав стипендію в Оксфорді – неабияке досягнення. Потім без жодного попередження зник зі школи. Причину знали буквально кілька людей, але вдавали, що нічого не знають. Утім, він так і не пішов до Оксфорда.

Відтоді я чув про нього тільки одного разу. Це було у клубі. Його ім’я згадали у розмові про якісь неясні чутки про якусь нечесну фінансову аферу. Мені досить туманно запам’яталося, що ця історія має якийсь стосунок до випадку у школі. Він був не з тих хлопців, яких могли вигнати зі школи за якусь звичайну дрібницю. Тут неодмінно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, він був для мене свого роду героєм у школі. Усіма якостями, якими я захоплювався і яких мені бракувало, він володів повною мірою.

Ми були не дуже знайомі, але його тодішнє зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моїй пам’яті, в той час як багато інших важливих речей не залишили там і сліду.

Він майже не змінився, відколи я бачив його востаннє. Середнього зросту, з видовженим і досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразі. Він мав невеликі сірі очі й постійно ними кліпав. Великий і закручений ніс, як у Веллінгтона; губи тонкі й напружені; свіжа шкіра зі здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодної, анінайменшої зморшки.

У Фекліза збереглася звичка постійно нервово тупцювати на місці, яка так вирізняла його ще в школі серед хлопців. Можна сказати, ніби він постійно напоготові, в очікуванні, що от-от щось має статися, і все ж не скажеш, що він виглядав якось недобре. Він мав дуже впевнений вигляд.

Поки я все це згадував, він потис мені руку і вже почав щось там теревенити про давні часи.

– До речі, я чув, що ти тепер сер Пітер, – сказав він. – Вітаю. Я завжди вірив у тебе.

– Мені здається, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Фекліз.

– О, так. Я вас добре пам’ятаю. Міс Лейлгем, якщо я не помиляюся?

– Будь ласка, давайте забудемо про минуле, – Лу посміхнулася і взяла мене за руку.

Не знаю, чому, але мені було ніяково пояснювати, що ми з Лу одружені.

Фекліз протарабанив стандартний набір привітань і запитав:

– Дозвольте представити мадемуазель Аід Ламуро?

Дівчина, що стояла коло нього, посміхнулася і кивнула головою.

Аід Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмішкою і очима з зіницями, як вістря голок. Вона виглядала як суцільна невідповідність. Губи і ніс натякали, що тут не обійшлося без слідів семітської крові, але клиноподібний обрис обличчя говорив про предків зовсім протилежного роду. Вона мала запалі щоки, а «воронячі лапки» псували кутики її очей. Темно-пурпурові повіки натякали про пристрасне захоплення плотськими утіхами. При густому й пишному волоссі брів майже не було. Замість них вона намалювала олівцем тоненькі чорні дуги. Вона мала надто яскравий макіяж. Вбрана у вільну й досить зухвалу сукню синього кольору зі срібними блискітками, підперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Її руки були худі, як у смерті, а гачкуваті пальці з величезними перснями із сапфірами і діамантами виглядали дещо непристойно.

Її поведінка була схожа на жваву розслабленість. Здавалося, що її завжди треба підштовхувати до дії, але тільки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюється у свої думки.

Люб’язність на її обличчі була очевидно удаваною; але і я, і Лу, коли тиснули руки, помітили витончену і загадкову симпатію, яка залишила за собою пляму невимовного зла.

Я був упевнений, що Фекліз прекрасно розумів цей, не виражений словами контакт, і, так чи інакше, це його страшенно тішить. Його манера поведінки стала особливо улесливою і шанобливою, і я відчув, що він бере ініціативу на себе:

– Чи можу я насмілитися запропонувати вам і леді Пендраґон повечеряти разом з нами у «Петіт Савояр»?

Аід взяла мене попідруч, а Лу пішла вперед з Феклізом.

– Ми й самі туди збиралися, – сказала вона йому, – а з друзями взагалі чудово. Я так бачу – ви доволі давній друг мого чоловіка.

Він почав розповідати про стару школу. Та ніби випадково відзвітував про обставини, що призвели до його виключення.

– Розумієте, мій старий був у місті, – почулися його слова, – і десь на Ломбард-стрит розгубив усі свої статки (тут він штучно хихотнув), а де, так і не знайшов, тож це був кінець моїй академічній кар’єрі. Він переконав старого Розенбаума, банкіра, що у мене є фінансові таланти, і влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, і відтоді мої справи йдуть чудово. Але Лондон не те місце, якщо ти маєш справжні амбіції. Там немає де розвернутися. Для цього – або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елґін Фекліз.

Не знаю чому, але я не повірив жодному слову цієї історії; не повірив. Героїн працював чудово. Я не мав анінайменшого бажання говорити з Аід. Вона аналогічним чином не звертала на мене уваги і не промовила ні слова.

Лу була у тому ж стані. Певно, вона слухала, що говорить Фекліз, але ніяк не реагувала і зберігала повну відчуженість. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дійшли до «Петіт Савояр», зайшли і зайняли свої місця.

Здається, патрон дуже добре знав наших друзів. Він зустрічав їх з особливою французькою метушливістю. Ми сіли біля вікна.

Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступній скелі. Ми замовили вечерю. Фекліз зробив це із завзяттям і обізнаністю, всі решта з цілковитою байдужістю. Я подивився на Лу. Я ніколи не бачив цю жінку раніше. Вона була мені зовсім байдужа. Раптом я сильно захотів напитися води. Я не міг зробити зусилля і налити собі склянку. Мені було важко покликати офіціанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аід наповнила мій келих. Посмішка промайнула її обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навіть рукостискання було скоріше механічним рефлексом, ніж свідомою дією. Було щось зловісне і тривожне у її міміці. Виглядало так, ніби вона відчуває післясмак якоїсь бридкої гіркоти.

Я подивився на Лу. Я помітив, що вона змінилася на обличчі і виглядала смертельно нездоровою. Мені було абсолютно байдуже. Цікавий цикл думок із цього приводу пробіг у моїй голові. Я пам’ятав, що пристрасно кохав її; водночас її ніби й не було. Моя байдужість була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Мені спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруїла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офіціант приніс чашу з мідіями. Ми сонно їх жували. Це було частиною щоденної роботи. Ми їх смакували, бо вони мали смак; але нічого не мало значення, навіть смак. Мені здалося дуже дивним, що Аід не їсть, а тільки вдає, що їсть, та я приписав це заклопотаності.

Мені стало набагато краще. Фекліз легко і невимушено говорив про різні неважливі речі. Ніхто не звертав на це уваги. Він, зі свого боку, не помічав якоїсь нестачі ввічливості.

Без сумніву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, і перекинув кілька бокалів.

Лу з якимсь питанням в очах постійно дивилася на мене, ніби вона потребує якоїсь поради і не знає, як попросити. Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподівано підвелася. Фекліз з удаваною тривогою на обличчі поспішив за нею. Я побачив, як офіціант підхопив її за руку. Це було справді дуже кумедно. З дівчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».

І тоді я з приголомшливою раптовістю зрозумів, що справа не у слабкій статі. Саме вчасно вийшов з-за столу і я.

Якщо я обійду мовчанням події наступної години – це не тому, що їх було замало. По завершенні цих пригод ми знову сіли за стіл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: він збирав нас докупи. Але ми були зовсім знесилені, ніби після важкої і тривалої хвороби.

– Нема чого переживати, – сказав Фекліз, дивно посміхаючись. – Легка нерозважливість.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидів цього типа як ніколи. Він мене вже переслідує. Щоб він скис!

Лу переказала Феклізові усю цю історію, і він зізнався, що знайомий з подібними справами.

– Розумієте, дорогий сер Пітер, – сказав він, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамішувати напоїв, то можна наробити купу біди. Це як все решта у житті; потрібно знати свою міру. Дуже небезпечно пересуватися з місця на місце, якщо ви працюєте з Г або М, а їсти – то взагалі майже гарантована катастрофа.

Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; і це вже вдруге, коли дилетант робить мені серйозне зауваження.

Утім, Лу досить бадьоро кивнула. Бренді повернув рум’янець на її щоки.

– Так, – сказала вона, – я чула про це раніше, але, знаєте, одне діло чути, а інше – пройти через це самому.

– Досвід – єдиний вчитель, – погодився Фекліз. – Усі ці речі абсолютно нормальні, але важливо одразу не поспішати, дати собі шанс навчитися і зрозуміти, як то робиться.

Увесь цей час Аід сиділа як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарівність була у цій її повній відсутності чарівності.

Даруйте, будь ласка, мені цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазі, що вона володіла усіма рисами, які зазвичай приваблюють. У неї були залишки разючої, нехай і незвичайно дивної, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвід. Вона володіла спокійною енергією, що мала б зробити її чарівною; все ж вона була повністю позбавлена того, що ми називаємо магнетизмом. Це не науковий термін – тим гірше для науки. Він описує природнє явище й одне з найважливіших явищ на практиці. Усе, до чого людина має інтерес, від мюзик-холу до імперій, діє на магнетизмові й зовсім мало на чомусь іншому. А наука ігнорує його, оскільки його не можна поміряти механічними інструментами!

Уся життєва сила жінки була спрямована на якусь таємну внутрішню святиню її власної душі.

Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цікавила її у цьому широкому Всесвіті, був героїн. Її голос звучав монотонно.

Пізніше Лу поділилася зі мною, що він нагадував їй гул похоронного співу тибетських монахів, який долинає здалеку крізь невблаганний снігопад.

– Це єдина річ, що існує, – сказала вона тоном надзвичайної екстатичної незворушності. У ньому вгадувалася безконечна демонічна радість, яку ти отримуєш від свого власного смутку. Ніби вона отримує хворобливе задоволення від того, що є безнадійним, від того, що є жахливим; її насправді переповнювала якась мученицька величність.

– Не треба чекати моментальних результатів, – продовжувала вона. – Вам потрібно народитися у ньому, одружитися з ним і померти від нього, перш ніж ви зрозумієте його. Усі люди різні. Але має минути принаймні кілька місяців, поки ви позбудетеся цих дурних життєвих надокучливостей. Поки у вас є тваринні пристрасті, ви – тварина. Їсти, любити, усі ці звірячі бажання, навіть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собі є огидним, якщо ти усвідомлюєш, що ти дихаєш. Яким нестерпним було б життя людини, навіть посередньої, якби вона завжди гостро усвідомлювала процес травлення.

Вона злегка здригнулася.

– Ви читали містиків, сер Пітер? – втрутився Фекліз.

– Боюся, не читав, друже, – відповів я. – Насправді я взагалі не дуже читаю, поки не виникає потреба.

– Я захоплювався ними кілька років, – відповів він, а потім зупинився і почервонів.

Ця думка, мабуть, викликала якісь дуже неприємні спогади. Фекліз спробував приховати своє збентеження за балакучістю і почав старанно роз’яснювати догмати святої Терези, Міґеля де Молінос та кількох інших, що прославилися у цьому напрямку.

– Розумієте, головне, – нарешті підсумував він, – це теорія, що усе людське всередині нас є основною перешкодою на шляху до святості. Секрет святих у тому, що вони відкидають усе заради однієї речі, яку називають божественною непорочністю. Це не просто ті речі, які ми зазвичай називаємо гріхами чи пороками, – вони є лише елементарними формами зла, переповненого вульгарністю. Справжня складність починається тільки після того, як ви позбулися подібних речей назавжди. На шляху до святості кожний прояв тіла чи розуму є сам по собі гріхом, навіть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аід говорила саме про таку ідею.

Вона спокійно кивнула.

– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керує такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релігійних ідеях. Тепер я розумію. Так, це життя святого, якщо вже потрібно говорити мовою моралі, без чого, мені здається, ви, англійці, не можете обійтися. Я відчуваю, що будь-який контакт, навіть із собою, забруднює мене. Я була королевою грішників у свій час, в англійському розумінні цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрім слабкого відчуття нудоти, коли вона потрапляє в поле мого зору. Я майже не їм – тільки звірі, що постійно носяться як оскаженілі, потребують тричі на день поїсти. Я майже не розмовляю – слова такі марні, і жодне з них не є правдивим. Ще не винайшли такої мови, з моєї точки зору. Життя людини чи життя героїну? Я спробувала обидва: і не жалкую, що обрала те, що обрала.

Я сказав щось про те, що героїн вкорочує життя. Бліда посмішка промайнула її запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собі. Ми аж замовкли.

Вона подивилася на свої руки. Вперше я з неабияким здивуванням помітив, що вони були надзвичайно брудні. Вона прокоментувала свою посмішку.

– Звичайно, якщо ви міряєте час роками, то, скоріше за все, ви маєте рацію. Але який стосунок обрахунки астрономів мають до життя душі? До того, як я почала вживати героїн, роки змінювали один одного й нічого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малює каракулі у бухгалтерській книзі. Тепер, коли я увійшла в героїнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й мені байдуже – містить у собі більше справжнього життя, ніж будь-який п’ятирічний період у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й ні? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, і ви знаєте про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; і мені байдужа ця думка, як мені байдужа будь-яка інша з ваших мавпячих думок.

Вона знову замовкла, відкинулася назад і заплющила очі.

Я не претендую на звання якогось філософа, але було цілком очевидно, з точки зору найпростішого здорового глузду, що її позиція була твердою і неприступною, якби хтось хотів її похитнути. Як каже Ґ. Честертон: «З вибором душі не посперечаєшся».

Часто сперечаються, що людина насправді загубила здатність бути щасливою – характерну рису її менших братів, коли набула самоусвідомлення. Саме про це говорить легенда «Гріхопадіння». Ми стали схожими на богів, пізнали добро і зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смерті».

Фекліз вловив мою думку. Він зацитував, повільно наголошуючи слова:

Думка величного вікторіанця, здається, остудила його. Він скинув із себе депресію, закурюючи цигарку і добряче прикладаючись до склянки з бренді.

– Аід, – сказав він з удаваною легкістю, – живе у блуді гріховному з особою на ім’я Барух де Еспіноза. Здається, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».

– Сп’янілий від Бога чоловік, – ледь чутно прошепотіла Лу, кинувши сонний погляд на Аід з-під важких і посинілих від набряклих вен повік.

– Так, – продовжував Фекліз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинає під його слова, а коли розплющує очі, її погляд одразу падає на сторінку.

Він говорив і стукав по столі. Його швидка інтуїція зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоїла нас. Він покликав офіціанта, потираючи великий і вказівний пальці. Той зрозумів жест як прохання принести рахунок і пішов по нього.

– Дозвольте мені відвезти вас і сера Пітера назад до готелю, – сказав Фекліз до Лу. – Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре відпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку підняти себе з ліжка, але, заради Бога, не женіть коней. Малюсінька доза, а потім потрошки коксу, коли відчуєте, що час вставати. До обіду ви будете почуватися як пара немовлят.

Він розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Як на замовлення, навпроти дверей щойно під’їхало таксі і висадило якусь компанію. Тож ми доїхали додому без жодних проблем.

Лу і я почувалися абсолютно виснаженими. Вона лежала у мене на грудях і тримала мене за руку. Я відчув, що моя сила повертається, коли виникла потреба підтримати її слабкість. Із цієї темної вітряної порожнечі заново виростала наша любов. Я відчув, що цілком позбувся усіх пристрастей; і у цій люстрації ми були похрещені знову, похрещені в ім’я Любові.

Незважаючи на те, що природа зробила все можливе, щоб позбутися надлишку отрути, яку ми вжили, залишковий ефект давався взнаки. Ми приїхали до готелю дуже втомлені, втім, як щось саме собою зрозуміле, ми наполягли, щоб Фекліз і Аід піднялися до нас на останній келишок. Але ми вже насилу стримували злипання очей – і щойно вони нас покинули, ми з усіх ніг кинулись до нашого ліжка під ковдру.

Навряд чи потрібно розповідати моїм одруженим друзям, що у попередні ночі процес вкладання був детально відпрацьованим ритуалом. Але цього разу то була лише спроба побити рекорд швидкості. Не пізніше, ніж за п’ять хвилин як Фекліз і Аід пішли, світло згасло.

Я уявляв, що маю заснути миттєво. Насправді минув якийсь час, поки я зрозумів, що так не сталося. Я був у стані анестезії, який важко відрізнити від сну. Насправді якщо почати шукати визначення і намагатися пояснити різницю, чим далі заходиш, тим більш нечіткою стає розбіжність.

Утім, очі у мене, без сумніву, були розплющені; і я лежав на спині, хоч я ніколи не сплю інакше, як на правому боці або, як це не дивно, у сидячому положенні. І поки я так лежав, думки ставали дедалі осмисленішими.

Знаєте, як непомітно щезають думки, коли ти засинаєш. Що ж, тут вони з’являлися замість того, щоб щезати.

Я виявив, що сила волі у фізичному плані практично зникла. Так ніби бажання говорити чи рухатися стало неможливим. Я занурився в океан надзвичайного спокою. Розум був дуже активним, але активним лише в певних межах. Я, здається, не міг направляти потік своїх думок.

За звичайних обставин цей факт украй би мене роздратував. Але зараз він лише викликав цікавість.

Я спробував, у вигляді експерименту, зафіксувати свої думки на чомусь конкретному. Технічно я міг це зробити, але водночас усвідомлював, що не варто докладати зусиль. Також я зауважив, що усі думки були однаково приємними.

Цікавість підштовхувала мене зосередитися на ідеях, які зазвичай є джерелом роздратування і занепокоєння. Це було зовсім не складно, але гіркоти більше не було.

Я перебирав у пам’яті випадки з минулого, які, завдяки цьому особливому розумовому процесу, що захищає тебе від роздратування, вже майже забув.

Я виявив, що втрата пам’яті була уявною, а не реальною. Я відновив кожнісіньку деталь до найдрібніших подробиць. Але найбільш прикрі й образливі моменти більше не мали для мене жодного значення. Я згадував їх з такою ж насолодою, з якою читаєш меланхолійну казочку. Я б сказав навіть більше, що неприємним інцидентам я надавав перевагу над усіма решта.

Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слід у свідомості. Наші душі вигадали розум, так би мовити, з метою реєстрації свідомих переживань, і тому чим глибше переживання, тим краще розум здійснює наміри наших душ.

– Forsitan haec olim meminisse juvabit4, – говорить Еней у Вергілія, перелічуючи свої тяжкі випробування. (Дивно! Між іншим, відтоді як закінчив школу, я лише кілька разів згадував латинські вирази. Наркотики, як старість, геть здирають твої недавні спогади і залишають лише давно забуті ідеї.)

Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби утопіс-тів перетворити життя на приємну рутину завжди пробуджують у людській душі підсвідомий протест.

Саме зростання добробуту у вікторіанську епоху спричинило Велику Війну. Це була реакція школяра, у якого забрали пригоди.

Цей дивний стан розуму мав одну незмінну властивість: потік думок протікав крізь мій мозок, як широка непереборна ріка. Я відчував, що ніщо не зможе його зупинити чи навіть хоч якось змінити його напрямок. Моя свідомість мала щось від нерухомої зірки, яка здійснює свій шлях у просторі на правах своєї неминучої приреченості. І той потік ніс мене від одного набору думок до іншого, повільно і без напруження; це було схоже на затихаючу симфонію, яка містила в собі усі можливі спогади, що непомітно змінювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучності.

Я цілком усвідомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними інтервалами між ударами. Тож я знав, що не сплю вже цілу ніч. Крізь відчинені французькі вікна на балконі заявляв про себе світанок.

Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.