Читать книгу Украдена батьківщина. Трилогія - Анатолій Резнік - Страница 4

Червневі дні

Барвисто землю уквітчали

І люди всі

Святковий настрій мали,

Які прийшли

На ці Дніпрові береги.

Лунала музика над гаєм,

Летіла пісня навкруги

Над рідним краєм,

Карпатським плаєм,

Поліссям запашним,

Кубанню, Доном і Дунаєм,

І над Поділлям золотим,

– Над всім цим краєм дорогим,

Бо він же був святим

Для українського народу.

Сьогодні той народ

Даючи свою згоду

Нового гетьмана обрав,

А Діра вже старого,

Від всіх державних справ,

Послав на відпочинок,

Щоб біля гетьмана стояв,

Як вірна допомога.

Народ всі голоси подав

За юного Аскольда,

Що вірним сином став

Для українського народу,

І виріс вже державним діячем.

В боях скривавленим мечем

Виборював він цілість України.

Уся громада святкувала

У теплі ці червневі дні,

Аскольду мужності бажала,

Що би були міцні

Його зв’язки з народом.

На свята ці

У Київ добиралися усі,

Кого в собі зростила,

В боях зміцнила Україна.

І дочки і сини

Приїхали сюди

З Кубані і Дніпра,

З земель, що омивали їх моря,

Із Дону і Дунаю,

З Хазарії і всіх степів,

З Карпат і з берегів

Серету, Бугу і Дністра,

Подільського Збруча.

Зібралося на берегах Дніпра

Багато люду,

А вище трохи них була

З помостом зроблена стіна,

Яка у вись несла

Жовто-блакитний прапор України.

Під прапором на цім помості

Зібрались гості

Всієї вірної старшини:

Половці, древляни,

Печеніги, уличі, хозари

Тут представлялись старшиною.

Вони ж несли сюди з собою

Священну волю

Єдиного народу,

Що Україну він складав,

Й місцевим прізвиськом своїм

Народ їх називав.

Тоді ніхто не знав,

Пройде ще часу хід,

А там і сотня літ

І кат цю землю украде,

А їх усіх назве

Чужими кочовими племенами,

Що ніби тюркський звичай мали

І щоб потомки не гадали,

Що їх діди

На землях цих завжди жили,

Яка їх народила,

А ніби їм життя дали

Якісь «брати» зі сходу,

І що потомки їх без роду,

А всіх родила Русь.

Коли ж життя вона зуміла дати,

То може і забрати,

Всі землі і ліси,

Залишиться лиш душу їм віддати,

Вони ж історію будуть писати,

Що України зовсім не було,

А то окраїна Росії так звалася.

Народ, який зібрався

На кручах сивого Дніпра

Гуляв, сміявся, веселився

– В цей день була

Історії його година.

І ось вже наступила та хвилина,

Коли під прапор України стали

Дір, що булаву тримав,

Аскольд, сміливий і суворий,

Він як граніт стояв

У мріях вільного народу,

Який на нього покладав

Державних звершень перемогу.

Дір до Аскольда нахилився,

По-батьківськи його поцілував,

Із рук своїх Аскольду передав

Величну булаву,

Що несла символ влади України,

І волю ту,

Яку беріг народ, країни,

Що вільно розвивалась

Своїм історії шляхом.

Аскольд підніс ту булаву

Собі над головою,

Здавалось, Україну всю луною

Покрив цей відгук звуків:

«Аскольду слава і народу,

Що дав він свою згоду

Нести тягар держави,

Вести туди,

Де вже горять вогні заграви

Нового дня,

І зникнуть тіні

Важкої ранньої пори!

Слава Україні!

Слава Україні!

Слава Україні!»

Народ, який зібрався тут,

Аскольда підхопив на руки,

Під вигуки і звуки

Поніс у гетьмана маєток.

Пісні і танці не стихали,

До ранньої зорі музики грали,

Дівчата з хлопцями гуляли і співали

По берегах Дніпра.

Коли вечірня вже була пора

Аскольд з Калиною на берег вийшли.

У нього на руках була дочка,

Малесенька Одарочка,

Що мала років шість від роду.

Коли вже з кручі було видно воду

Широкого й могутнього Дніпра,

Уся сім»я

Тут зупинилась біля дуба

І їх дочка потупцяла у трави,

Шукаючи собі забави

У квітах, що росли кругом.

Скигнуло серце і наповнилось теплом

В Калини, бо згадала

Ці квіти, що збирала,

Коли Аскольд у гай її прийшов.

Вона його з любов'ю обійняла,

В щоку його поцілувала,

Попестила в руці волосся

І так стояла,

В душі далеко заховала

Їх щастя спільного кохання.

У пору звершень всіх вінчання

Аскольд дивився в далечінь,

Немов би міряв глибочінь

Дніпрових вод широких,

А потім переводив погляд

До берегів морів глибоких.

В уяві бачив вже степи Кубані,

В Поліссі ті посіви ранні

Малесеньких полів,

Що звільнені руками від лісів.

А там широкі вже пішли степи

На півдні України,

Відсутні були тут ліси,

Але засіяних полів

Тут було не багато.

І дикість тих степів

Усіх волами не обробиш,

Хоч все здоров’я вгробиш.

Народ працює більше від волів,

Руками землю обробляє,

Руками вміло засіває,

Вручну врожай збирає,

Ціпами все молотить,

На поле йде,

Коли ще сонце і не сходить,

До дому ж повертається,

Коли воно заходить.

А для покращення роботи

Міське потрібне ремесло,

Хоч в місті теж такі турботи

– Усі важкі роботи

Проводились вручну.

Це була ранішня людська пора

У розвитку усіх народів,

Далекий був той до прогресу вік.

Тоді ішов

Вісімсот і сімдесятий рік.

Аскольду вже минуло

Тридцять три від роду

І ось він став

Вже на чолі свого народу.

Він розумів відсталість ту убогу

І щоб здобути перемогу

У розвитку попереду іти

– Пройдуть ще не одні віки.

І тут не підеш навпрошки,

Через віки,

До звершень їх

– Все родиться у часі!

Аскольда інше турбувало,

Хотілося, щоб стало

Відкрите прагнення держав,

Що гарантує спільність прав

Іти дорогою новою.

І бачив він перед собою,

Що в ці часи

Досягнення мети

Іде неправедним шляхом.

Одні народи,

Щоб швидше здобувати перемоги,

Підкорюють під владу інші

І створюють для них

Умови гірші,

В рахунок них,

Ідуть вже шляхом тих,

Не визрілих часів далеких.

Хоча, він знав – іде вже інший час.

Але найбільше турбувало те,

Що на просторах майже згас

Процес утворення держав,

Цей величезний шмат землі лежав

На схід північний,

Вище України.

Монгольські і татарські племена,

Туркмени, фіни і карели,

Болгари, в’ятичі

Із нашим братом були змішані усі

І формували там державу,

Так званої Русі,

Створивши синтез «нового» народу.

І мав він ту природу,

Що за рахунок іншого

Піднявши шаблю і ножа

З розбою, вбивства, грабежа

Собі він пузо й пику набивав.

Себе ця хижа суміш

Звала русаками,

Бо покоління це з роками

Подекуди було вже русим

На фоні азіатського лиця.

Держава ця

Вже Новгород столицею назвала,

В якому управляла

Олега князя знать.

Аскольд це розумів,

Що ненормальність ця

Є наслідком віків

І зараз цю природу не зміняєм,

Бо добре знаєм,

Що хижий звір

Спроможний жити

Вбиваючи чуже життя,

І щоб як слід усе змінити,

Пройдуть ще не одні віки.

Але, як, зараз, поряд з звіром цим

Державність будувати?

Які відносини і з ким їх мати?

Як провести народ

На шлях гуманних перемог,

Щоб це допомогло як нам,

Та іншим всім народам

Пробитися до кращого життя?!

Він перебравши в голові усі думки,

Які могли привести до його мети,

Прийшов до висновку такого:

На дику Русь, убогу,

Потрібно нам знайти якусь

Заманливу для них дорогу,

Щоб розвивати в ній самій

Любов до праці і науки,

Щоб Їхні руки

Ніколи не тягнулись до меча,

А засівали у полях жита.

Доносити зусиль для цього

Мають всі,

Щоб зацікавити владик Русі,

У тому, що потрібно їм тримати

Й всебічно розвивати

Великі виробничі й торговельні справи,

Які укріплюють усі держави.

Тому із ними будуть прийняті угоди,

Що всі зближатимуть народи

До спільних і корисних поривань.

В цю мить Калина думку обірвала,

Вона безмежно так його кохала,

За руку його взяла,

В душі йому поспівчувала

За ношу цю важку,

Із ласкою йому дивилася у вічі,

Поцілувавши його двічі.

Піднявшись із трави

Батьки Одарку підвели,

За рученятка повели

Доньку у гетьманський маєток.

І видавалось їм обом

Аскольду і Калині,

Що час так невблаганно линув,

Як сни їх милі,

Як чайки довгокрилі,

Що дні життя

Ховали в хвилі сині

На дно морської глибини

І кожний день прожитий

Не вертали.

Здавалося, вони зустрілися як в перше,

А йшов вже вісімдесят перший.

І не Калині а Дарині

Сімнадцятий минав вже рік,

І старости приходили вторік,

Але їм Дарка відказала,

Бо щиро покохала

Героя, сотника стрункого,

Як той дубок,

Міцного, молодого,

Що зріс на берегах Дніпра,

Де хвилями колишеться трава

Південних їх степів.

Його Аскольд привів

Із печенізьких тих полків,

Що в Києві стояли

Для виправки і зміцнення дружин,

Які військове ремесло передавали

Для тих, що мали

Святу повинність ту нести

На випадок війни.

Тарас, цей сотник молодий,

Прислав до Дарки старостів.

Аскольд давно хотів

Весілля їм зробити,

Щоб молоді могли вже жити,

Як Бог велить.

Про те кохання знали всі —

Вони його ніколи не таїли.

Коли вже молоді сиділи

В пошані всіх гостей

І їх усі вітали,

І перед ними стали

Їх дорогі батьки,

– В Калини пропливли

Перед очима всі хвилини,

Коли її з Аскольдом теж вітали

В далекому і рідному селі.

Її було тоді

Сімнадцять, як Одарці.

Здавалося, що це не Дарка і Тарас,

Немов би повернувся час

І це вона з Аскольдом,

Безмежно вічно молода,

Хоча і зараз не стара,

Але завжди, огорне туга,

Коли згадаєш молодості друга,

Що час у себе все ввібрав.

Після весілля жили молоді

В Аскольдовім маєтку майже рік,

Хоч й не гадали

У батьків сидіти вік.

А тут так несподівано для всіх

Древляни Тараса обрали

Своїм місцевим старшиною,

І він забрав з собою

Як квіточку, дружину свою

Не на годину,

– Поїхав на завжди

В Іскоростень, туди,

Де мав він бути старшиною.

Вона там швидко прижилася,

Як гілочка вербова прирослася.

Такі жінки там були милі,

Всі дуже добрі господині,

Коли в неділю в церкву йдуть,

Завжди зайдуть і заберуть

Одарку теж з собою.

Які там гарні вечорниці!

Туди ідуть дівчата й молодиці.

А часом всі разом виходять в ліс,

Не було, щоб Тарас їй не приніс

Барвистих квітів лісових за її вроду,

Що пахнуть долею землі

Свого народу.

Вона завжди дивилася на них,

Ніби на тих,

Хто землю українську обробляє

І хто кохану захищає

Під небом рідним, голубим.

І стало все тут дорогим,

Неначе це сам Київ був,

Її що породив,

Дитинство, юність випестив

У своїх батьківських долонях.

І хоч у батька в скронях

Вже появилась сивина,

Але вона

Завжди була його дочкою,

Так само пестив він її рукою,

Коли була вона мала.

Та відчувала вже тоді,

В його твердій руці,

Що це часи уже не ті,

Бо вже зникає ця турбота,

І зараз вся його робота,

Державних справ великих,

Ввібрала в себе все до тла.

Й вона тоді сама

Дивилася на тата мило,

На його дуже тіло, силу

І помогти йому хотіла,

Але не знала як,

Та і не вміла.

Аскольд стояв біля вікна,

Вдивлявся пильно в небо,

Хоч була літня то пора,

Але вже днів зо-два

Дощі холодні омивали землю.

Повзли по кручах дніпрових

Важкі свинцеві хмари,

Немов би в них

Були ті чари,

Що сум наповнюють в душі.

І він згадав,

Які були ці дні торік,

Невже цей вісімсот вісімдесят

І другий рік

Буде таким сумним.

В той час за ним

Тихенько відчинились двері,

Коли він щось наводив на папері,

Він обернувся і з піднесенням

Уважно слухав зв'язкового

З таким донесенням:

«Від князя того,

Що на чолі Русі,

До вас прийшли гінці,

Які на кручах там чекають

І намір мають

Якусь угоду передати,

Що князь Олег прислав!»

Аскольд сказав,

Що він гінців приймає,

Сьогодні ж мову з ними поведе

Про те,

Чого від нього Русь бажає,

Які державні прагнення несе.

Приймав гінців

Аскольд на берегах Дніпра

І свита вся

За ним пішла,

Що би була

Державності гостей повага.

Один із руських тих гінців

Аскольду доповів:

«Великий князь Русі

Прислав свої щасливі мрії,

Що гетьман України

Його прийме як і годиться

У Києві-столиці

Могутнього народу.

Коли Олег отримає ту згоду,

Тоді великий князь

І гетьман України

Будуть розмову мати,

Як торгувати і розвивати

Державні їх стосунки!»

Аскольд прийняв таку угоду,

Оскільки мав нагоду

Він плани ці здійснити,

Щоб дику Русь

На справедливий шлях пустити,

Щоб не могла вона робити

Наскоків, грабувань

І поневолювати знов чужі народи,

А була в праці, та з всіма у згоді,

І здобувала більше знань.

Тоді не буде тих умов

Для вбивства, змов,

Що завжди все вело

До створення нових імперій.

Коли поїхали гінці

Аскольд продумав плани ці,

І був готовий вже прийняти

Правителя Русі,

Щоб згоду передати,

Що Україна може торгувати

І хлібом й ремеслом.

Вона добром і миром

Прийматиме усіх людей.

І ось настав той день,

Коли Аскольд приймати мав Олега

З далекої Русі,

А Русаки усі

Юрбилися на берегах дніпрових.

Аскольд послав до них

Свою досвідчену старшину

І дав пораду він єдину,

Оскільки пізня вже пора,

– Назавтра їх призначити розмову,

Бо князь Олег пройшов дорогу довгу,

То ж хай до ранку відпочине у шатрі.

Коли ж на небі згаснуть зорі,

Наступить ранішня пора,

Наступного вже дня,

Тоді почнуть вони розмову.

Але російський князь благав

Зустрітися негайно із Аскольдом,

Бо часу він не мав,

І мусить вже вертатися до дому,

Тому державну перемову

Сьогодні в вечері почнуть

На кручах тих Дніпра,

Де розмістилася юрба

Олегового війська.

Аскольд відразу згоду дав

І всій прислузі наказав

Дружин військових з ним не брати,

Бо він повинен показати

Довір'я своє гостю,

А потай хтів завоювати

Прихильність диких русаків,

І справою їм показати

Все те, що необхідно знати

Для добрих спільних справ.

Йому здавалося, настав

Той час, коли він міг здійснити

Ці наміри державні,

Що у собі завжди носив.

І він прислугу попросив,

Щоб йшли із ним

Лише відомі дипломати

І особиста свита.

Військовим наказав,

Що зустріч ця закрита

І щоб ніхто не знав,

Що він сьогодні мав

Розмову з русаками,

– Це викличе підозру

Й поставить під загрозу

Його державний намір.

З Калиною порадитись не міг,

– Вона поїхала до Дарки,

Бо захворів і зліг

Онук Тарас вже кілька днів.

Аскольд ішов по пагорбах Дніпра,

Де кожна ямка дорога,

Де бігав босими ногами у дитинстві,

Сюдою мати все його вела,

Коли була ще зовсім молода.

І він стояв вже сам,

Де мати мила тут його водою,

Святою, дніпровою.

І ці смерічки пам'ятав,

Коли вони були малими,

І тут торік з Калиною стояв,

Здались вони йому чомусь сумними,

– У їх верхівках вже згасав

Вечірній сонця промінь.

Низенький гостя курінь

Виднівся на узліссі,

А перед ним на виднім місці

Той, Новгородський князь стояв,

Який себе вже називав

Великим князем їхньої Русі.

Позаду гетьмана юрбилися усі,

Хто з ним прибув сюди

Для здійснення мети

Державних справ великих.

З усіх боків стояли хмари диких,

Озброєних мечами і щитами русаків.

Подав Аскольд Олегу руку,

Усіх із свити привітав.

Перекладач йому сказав,

Що князь Олег Аскольда просить,

Щоб він у курінь завітав

Де їх обох чекав

Великий час державної розмови,

І просить князь в Аскольда згоди,

Щоб свита в першій їх розмові

Під куренем була.

В Олега все обличчя залила

Усмішка дикаря,

Що живиться чужою кров'ю.

Аскольд на це повів бровою,

А потім в бік кивнув, що згоден,

Бо ж народи

Чекають мирної угоди,

Яка щасливий шлях простелить.

З бажанням говорити в курінь він ступив,

Перекладач його старий став разом з ним

І сам себе він здивував

Своїм небаченим сліпим довір'ям,

Що тут ніхто його розмови не чекав,

– Не було вже ніяких справ.

Він до Олега повернувся,

Щоб той йому все пояснив,

Але Олег чомусь нагнувся

І різко запустив

Меча Аскольду в груди.

Аскольд упав,

А потім встав

Він на хиткі коліна,

І хоч текла гаряча кров, як піна,

– Руками обхопив меча,

Хотів забрати із грудей

Смертельне це залізо.

З його очей

Світилася прощальна вже зоря,

А по руках текла

Червона кров.

У мить страшну подумав знов

Про Україну,

Про свій народ і про Калину,

Але не скаже вже нікому,

Щоб по такому

Ніхто шляху не йшов.

Добро не знищить ката,

Його природа клята

До себе вимагає

Жорстокої руки,

Яка мечем його скарає!

Як пізно він це знає,

Що правильний є шлях єдиний:

Державна міць

І єдність України!

І чорна тьма закрила очі,

Навіки він упав у вічні ночі!

В ногах Олега-русака

Лежало тіло мертвого Аскольда,

Ще кілька раз проткнув він в нього тесака.

В цей час,

Як по команді враз

На його свиту вже напали

І вщент її перерубали.

Два воїни, як хижаки, тягли

Скривавлене і мертве тіло

По кручі до води,

Що омивали береги

Славутича старого.

Прийняли води дніпрові

Аскольда молодече тіло.

В його ім'ї горіло

Надія тих великих сподівань,

Небачене стремління знань

Для усього його народу

В поривах перемоги.

Але дніпрові води

Покрили цю зорю,

Що Україні шлях світила,

Ніхто не знав,

Що це вже на віки могила

Для волі українського народу.

Кривава спрага дикунів

Від довгого походу

На гетьмана маєток налетіла

І в попелищі тліла

Остання вже іскра,

І ні одна жива душа

Там вже спастися не зуміла.

Тоді ж Олег головорізам наказав

Старого Діра привести,

Бо добре знав,

– За ним ще може весь народ піти,

І щоб уникнути біди

Старого гетьмана потрібно було вбити.

Щасливий свідок кожного кохання

В цю ніч зійшов зарання

І променем у росах вигравав,

А потім впав

В дніпрові води сині.

Ці роси Дір збивав

Старими босими ногами,

З боків та з заду підпирав

Стальними тесаками

Загін, що Діра гнав

По кручах сивого Дніпра.

До стовбура

Зеленого старого дуба

Спиною Діра притулили,

Злодійським колом обступили,

Вперед Олега пропустили

І той сюди влетів орлом.

Із ран кровило все кругом

Пекло жагучим болем,

Але не це для Діра було горем,

Що тут загине,

– А він душею лине

До долі України,

До вільного народу,

Чи зможе той здобути перемогу

У завтрашньому дні?!

Зібравши сили всі

Олегу Дір сказав, як грім пробив:

«Ніколи ні один народ не жив

У розвитку свого надбання

На крові іншого народу.

На крові виростиш лише ворожу

Ненависть вічних поколінь.

Кривава твоя тінь

Повисне в серці України,

Своїм мечем несеш руїни,

А потім злодієм полізеш в душу,

Але душі ніколи не уб'єш

Великого і гордого народу!»

Та плюнув Дір Олегу в морду

Поміж лукавих тих очей,

Що дикістю світили нелюдською.

І князь з нестримною злобою

Заніс меча над головою

І Діру груди простромив.

Вже мертве тіло повалив

Ногою, тут перед собою

І в нього ще раз меч встромив.

Сімдесяти двох річний Дір

Скривавлений лежав під дубом,

Який єдиний поміж всіх дерев із сумом

Над ним прощався тихо віттям

І щось шептав майбутнім вже століттям.

Під цим же дубом віковим

Скривавленого Діра кинули у яму,

Ні знака, а ні каменя не ставили над ним,

А рівно землю всю зрівняли,

Ногами щільно затоптали,

Травою в маскували,

Щоб люди не впізнали,

Що тут лежить

Історія самої України.

На другий день, після руїни,

Коли ще сонце не вставало,

Зірки у небі заснувало,

І хмари чорні поповзли

Свинцем важким туди,

Де Київ в зелені стояв.

Здавалося, що день тускнів, згасав

В період сходу сонця,

Дерева плакали сумні

У цій сирій на-пів пітьмі

Краплинами дощу до долу,

Слізьми вмивали землю кволу

Від чорної журби.

А вмивши все, текли

Маленькими струмками вже туди,

Де старші їх струмки збирались

В великі ті потоки,

Які зривалися із круч в затоки

Великого Дніпра.

Струмочки й потічки живили

Сльозами, горем змитої землі

Дніпра могутні хвилі,

Тому вони і символом були

Святої України.

Щоб показати всім злодійську перемогу,

Олег на берег вивів русаків

І з пагорба могутнього Дніпра

Рукою показав туди,

Текла куди

Дніпра нестримна хвиля,

А потім меч свій в землю застромив

І хижо він крізь зуби процідив:

«Тут буде центр Русі!

А їхні землі всі

Мені дадуть велику данину.

Країну ту

Мечем ми мусим підкорити,

Князь Новгородський тут повинен жити

У Києві-столиці!»

Не встиг Олег закінчити ці небилиці,

Як в очі цвігнула стріла,

Запущена з всіх сил з чужого лука,

З куща, де там була

Надійна засідка на нього.

Черкнувши йому скроню

Стріла урізалася в крону

Малого деревця.

Не застромивши в ката свого гострого кінця,

Вона, мов плачучи, завила.

В цю ж мить обличчя стало білим,

Нема і сліду тим промовам смілим,

Зціпив за горло жах.

Пройнявши ката страх,

Здавався він вже котеням мізерним.

А русаки уже вели

Стрункого й молодого юнака,

Чия рука

Зробила замах на Олега.

Дивився гордо він на тих катів,

Бо так хотів

Ту погань гидку розтоптати,

Яка вповзла до його хати

Хижацьким вбивцею чужим.

Коли стояв Олег вже перед ним,

Його юнак прошив немов мечем,

Пекучим поглядом очей

Ненависті страшної.

Олег від хвилювання щось сказав під ніс,

Перекладач сміливцю вже доніс,

Що князь великий хоче

Довідатись про ту мету,

Яка звела на ту

Дорогу вбивства князя.

Хіба ж не знав,

Що перед ним стояв

Великий князь нової вже Русі,

Що Київським прозвався.

Юнак тоді сказав:

«Ти вбив

Вождя мого народу,

Який дав згоду

Нести важку державну долю,

І захищати його волю

Від всіх ворожих зазіхань.

Ти батьківщину мою вкрав,

І мій народ вже встав

На смертну боротьбу з тобою.

Хоч я помру,

Й тебе я зараз не доб'ю,

– Той час настане!

Мій менший брат повстане,

Сестра у руки дасть меча,

Благословенна матір'ю мета

Скарати виродка такого,

Як злодія і дикуна,

Що обезглавив Україну.

Народу мого не убити,

Він вічно буде жити,

Примножувати і ростити

Через віки своєї нації красу

І нечисть всю оцю

Мечем навіки розіб»є

І в край свій принесе

Свою народну волю.

Я смертю розділяю його долю

В нелегкому шляху!»

Як блискавка в секунду цю

Стрілець накинувсь на Олега,

Олегу горло обхопив,

На землю повалив

І тут при всіх душив.

Його не можна було відірвати,

Щоб скарати.

Звільнившись,

Олег сказав усім стояти,

Віддихавшись, сам розрубав

Мечем сміливцю серце.

Юнак хоч мертвим вже лежав,

Та він всім показав,

Що смерті непокора

У помсту перейде,

Коли його народ прийде

У шані мукам помолитись,

І прикладом його не буде вже хилитись

У рабстві лютих ворогів.

Олег розкішно сів

На вже принесений прислугою стілець,

В його ногах лежав нескорений стрілець.

На другий день

Гаряче літнє сонце всім світило,

Всміхалися так мило

Високі ясени,

Спустивши віття на тини,

В дзеркальних водах стовбури

Гойдалися на хвилях.

В косому промені сюди

Прийшли дівчата до води

Купатись голими,

Коли вечірнє сонце йшло вже на спочинок.

Голівки їх ховалися у хвилях

Їх батька ніжного Дніпра,

Дівчат тих кожної коса

Іскрилася в промінні.

Тут була поряд осока

І в ній помітні якісь тіні.

Дівчата ближче підпливли

І всі налякані були:

Гойдали тихо хвилі

Вже мертві очі милі

На смертному чолі

Їх гетьмана Аскольда,

І їх сумні

Дівочі голоси

Без стиду і вагань

Вже кликали сюди

Тих парубків,

Що там неподалік від берега стояли

І довго вже на них чекали,

І лиш отямившись,

Дівчата згодом натягли

Сорочки,

На своє тремтяче і вологе тіло.

Коли згасав

Останніх променів заграв

І ніч кругом настала,

Зібралася громада

На березі Дніпра.

У квітах потопаючи стояла

Тут труна

Всієї України,

Не усвідомленої ще тоді руїни

І не одна гірка сльоза

Омила мертвого Аскольда.

Він як живий лежав

І хрест тримав

Рукою мертвою на грудях,

Над ним народ в журбі стояв,

Якому він віддав

Життя своє до крихти.

Труну піднесли парубки

І так несли

На верхні кручі.

У слід їм кидали пахучі

Дівчата квіти з рук

І їх душевних мук

Мочила вже сльоза,

Яка гарячою була,

Зігріта їх дівочим серцем.

Біля могили

Труну з Аскольдом опустили,

Всі разом Бога по молили

За упокій душі,

А потім всі

Прощалися з Аскольдом

В хвилини ці сумні.

І кожний брав землі

В обі долоні,

Тулив до скроні,

А потім ніжно цілував

І кидав у могилу,

Немов шматочок серця відривав.

Аскольда так засипали руками.

Щоб не згубилася роками

Ця домовина України,

Хреста поставили святого.

І з часу того

Пройшли вже не одні віки,

Але і нині там сумує

Нещасна доля України

І до сьогодні кат панує

Тримаючи народ в покорі і ярмі.

Маскуючи своє лице,

Він стер з лиця землі

Вже місце те,

Могила де була Аскольда!

Але тебе це, кате, не спасе!

Хотів би ти приспати все,

Що кликало народ до волі.

Насилля дикої сваволі

Ти видавав за рай.

Злодюго і тиране, знай,

Ніколи ні один народ

Тиранство не прийме за рай!

Народе України, встань!

Кругом поглянь,

Як душу твою обікрали,

Могили твої розтоптали,

Історію твою забрали!

Мечем ти славу воскреси

І волю в край свій принеси!