Читать книгу Украдена батьківщина. Трилогія - Анатолій Резнік - Страница 5

Укривши гілля іней

Додолу низько посхиляв

І ліс, як зачарований стояв

В такім убранні.

Пташки співали ранні,

Що з вирію прибули,

Хоча й морози були,

Але вони вже чули через сни,

Прийдешні запахи весни.

Кінчався лютий в сніговім потоку

Дев'ятисот і сорок другого вже року.

Але ще сніг скрипів

Під важкістю саней.

Остап не відривав очей

Від матінки-природи чарівниці,

Він злегка підганяв коней,

Але його зіниці

Чомусь засмучені журбою.

Він віз з собою

Кохання щире юнака

Дорогою, яка вела

З Іскоростеня в Овруч,

Бо там жила

Його Гануся мила.

Вона занадто юною була,

І та причина заставляла критись,

– Не дозволяла одружитись,

Та баба Дарка все зробила,

Щоб їх кохання зберегти.

Ще має рік пройти,

Тоді вже можна слати старости,

А зараз, їй лише шістнадцять,

Йому ж за двадцять

І через рік буде ще п'ять.

Він бабу Дарку дуже поважав

І знав,

Що рішення її є справедливе

В її руках.

Він пригадав,

Коли ще був малим хлоп'ям,

Калину, матір баби Дарки

Як у той день ховали.

Тоді стояли

Осінні непогожі дні,

Такі сумні,

Як дні останні у житті

Старої вже Калини,

Останній крок зробивши до могили

З єдиним словом на устах:

«Аскольд мій милий!»

Коли труну спустили,

Вже теж стара, похила,

Одарка баба підійшла,

На край, кінчалась де могила,

У себе в пазусі знайшла

Торбину із землею,

Яку вона ще молодою принесла

З могили батька свого,

Аскольда, вічно молодого.

Припавши на коліна,

Стареча голова трусилась біла,

Одарка під Калиною схилилась,

Тихенько Богу помолилась

І землю цю святу поцілувала,

Калині біля голови поклала,

Щоб ця спокійно спала.

Коли ж вона на ноги встала,

Його, малого ще, Остапа, підвела

І так сказала:

«Мій сину, пам'ятай!

Ніхто так не любив наш край,

Знедолену цю матір Україну,

Як мої батьки.

Коли будеш великий ти,

Бажаю тобі того,

Щоб ти достойний був

Народу й роду свого!

Щоб ти зумів так покохати,

Як моя мати

Сміливого Аскольда!»

Остап ще пам'ятав крім того,

Що після поховання цього

Стареньку повели під руки,