Читать книгу Вендета по-українськи - Анатолій Сергієнко - Страница 3

Барбірош стояв біля зупинки маршрутки, й похмурі думки чимраз дужче тиснули на голову. «Вляпався по самі вуха! Що робити із «зеленими»? – міркував Микола. – А раптом вони фальшиві, бо який дурень таку велику суму грошей у поштову скриньку кластиме? Десять тисяч баксів! Здуріти можна, кому скажу – не повірить! Фантастика, сон, казка! І всі стодоларові! Так і кортіло конверт з кишені витягнути і ще раз руками помацати. Але ж не на вулиці. Людей он скільки зібралося, і всі, наче очі на нього наставили. Ще й маршрутки довго немає. На роботу спізнююся. Що майстрові скажу? Причина поважна: труп знайшов та свідчення в міліції давав. Місто й так кілька днів гудітиме, не щодня депутатів убивають. У неприємну історію втрапив, дуже неприємну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обміняти на гривні та й жити приспівуючи? Років п’ять-шість. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру відремонтувати, меблі імпортні придбати? Французькі, німецькі, італійські. Мар’яну з ніг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваї чи острови Канарські. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звідти долари надсилати? Потрохи, щоб сусідам очі не колоти»…

Барбірош аж упрів від таких думок, руки трусилися, на обличчі виступили крапельки поту. Закортіло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усі випалив – так хвилювався, коли з слідчим балакав! Дістав гаманця, перелічив гроші. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обід позичаєш, то цигарки стріляєш. Ніколи вона не дасть більше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамів, щоб з хлопцями після роботи, навіть не заїкайся. А спробуй усю до копійки зарплату не дати. Крик, ґвалт, істерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забігайлівках швендяєш!» Баба є баба, що з неї візьмеш? Хлопа не розуміє. Соромно інколи перед компанією, коли з роботи йдеш. Ніяк не може утямити, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фільтром хоч раз на місяць купити. А ще Галі шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосімейному гуртожитку завше гармидер і народу цікавого багато. Панянку із себе корчить, лише шампанське вживає, боїться, труситься, але коли у ліжко вкладеться та прутня в лоні відчує, зовсім іншою стає. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змія вигинається, доки вдоволення не дістане… А потім може й сльозу пустити. Дивні вони істоти, ці жінки, важко їх збагнути… Зі Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око має, все помічає. Вчора ввечері знову біля під’їзду вигикувала. Два кобелі й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим візком бавилося. Чемно віталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нині яка кобіта! Не віриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очі чорні, личко рум’яне, спідничка вузенька. І коли встигла підрости? П’ятнадцять літ, а вже рекетири на іномарках додому підвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкірі та думки грішні у голову шугають… Гарна як квітка, як ружа. Засікла з Галею. «А я, пане Миколо, виділа, як ви коханку приводили, коли пані Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делікатно поговорити, бо не дай Боже, інформація до Мар’яни дійде! Це тоді, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорі обіймалася. Настрашила Галю, бажання відбила. У той вечір так нічого й не вийшло, хоч і шампанське було, і цукерки»…

Нарешті під’їхала маршрутка, що курсувала до мотозаводу. Барбірош ледь запхався всередину.

– До драмтеатру! – оголосив водій. – Тільки до центру! Авто несправне. Чекайте наступної машини.

Микола чекати не захотів і вирішив доїхати до центру, а там пересісти на іншу.

Маршрутка тягнулася довго, часто зупинялася, щось клацало в коробці передач, мабуть, і справді авто було несправне. Пасажири жваво обговорювали подію.

– А чули, людоньки, що трапилося? Депутата Богдана Штима сеї ночі зарізали! Геть-чисто скололи і ограбили. Все забрали: годинника, гроші, пальто зняли, і мешти, і костюм новий, американський.

– Страшно увечері на вулицю вийти! Грабують, убивають!

– Мафія прибрала, ці коти ненажерливі, що народ до нитки обдерли! Забагато горнув до себе і з ними не ділився!

– То москалів робота! Хочуть усе до рук загребти! Економічний зашморг накинути, а Штим поперек дороги став.

– Тиждень тому ще по телевізору виступав, критикував владу, його й забили, бо про дачі й вілли для начальства згадав.

– Що ви, пані, таке мовите?! Він сказав жартома: якщо до влади прийдуть комуністи, то дачі й вілли повідбирають, але дешевої ковбаси все одно вже не буде.

– Яка там ковбаса, коли пенсія така мізерна! Я хлібину куплю і по скибочці ділю: сніданок, обід, вечеря…

Маршрутка зупинилася. Барбірош вийшов. Знову потягнувся до кишені за цигаркою, дістав порожню пачку «Прими», зім’яв і кинув до урни. Кортіло палити. Озирнувся довкола, прицілюючись, у кого б стрільнути цигарку, і раптом згадав про долари. «Чи не поміняти одну купюру та й купити пачку імпортних? В обмінному пункті або у котрогось із хлопців, що біля входу продтоварного ринку стовбичать? – подумав він. – Заодно перевірю, справжні бакси чи фальшиві. Врешті-решт, не обов’язково всі долари віддавати. Міліція не збідніє, якщо замість десяти тисяч – дев’ять поверну. Нехай подякують, що й ті віддаю. Можу і взагалі не дати. Не бачив, скажу, ніяких доларів! Доведіть, що знайшов? Свідків маєте? Хтось бачив, коли зі скриньки конверта діставав?.. Отож-бо й воно! А долари заробив, на гендель до Польщі їздив. Завелика сума? А я кілька разів їздив! Поляк прорахувався, замість тисячі – десять помилково впхав. За чотири обручки та перстень із діамантом. Звідки взяв? А я ще тоді купував, коли обручки по сімдесят рублів були, а перстень по вісімсот, здається. Всього й не пам’ятаю. Стільки подій за цей час сталося. Де заробив гроші? У Сибіру, їздив з бригадою свинарник будувати. Чому дружина про це нічого не знає? А вона багато чого не знає, і про Галю теж. Прошу, пана, ви Галю до протоколу не вносьте. Сім’я для мене, як і для кожного українця, – святий обов’язок. Син у нас маленький, у другому класі вчиться. Не круглий відмінник, але трійок не має. Для нього тягнувся, тому й мовчав, що долари маю. В інститут чи коледж якийсь треба буде запхати. Ви ж самі знаєте, як тепер до вузів приймають. Так, мудрий змалечку, тямковитий, передбачливий. Не можуть же всі українці бути телепнями. Ні, активної участі в національному відродженні не брав, але на мітинги ходив і Штима бачив. Не раз бачив і чув, як виступав. Відважний чоловік, перше враження було, що нічого не боїться – так ліз на рожен проти влади тодішньої! Переживав за нього дуже, в перших лавах стояв, коли омонівці з кийками до трибуни підступали. І тепер шкода, хоч люди всякого на нього понаговорювали. Такий-сякий він, і до жінок ласий, і хабарі бере, і донька в Англії вчиться, і рахунок валютний у Швейцарії має. У нас поговорити люблять, а ще більше – прибрехати. Скажіть мені, шановні, хто тепер із начальників хабарі не бере, або котрий директор заводу не має рахунку за кордоном? Про коханок вже й мовчу. У справжнього мужчини мусить бути коханка. Хоча б для самоствердження. Бо без грошей і коханки ти – нуль, манекен, порожнє місце. Історію потрібно читати. Хто з наших славних гетьманів чи керівників держави та й не мав коханки? Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Леонід Кравчук… Леонід Кучма, не знаю, правда, чи мав, але подейкують, що одна депутатка дуже Рудому Паньку симпатизувала. Народ, знаєте, любить язиком почесати. Про теперішнього президента мовчу, ще не час. Нехай у відставку піде, бо можуть до відповідальності притягнути. Бовкнеш, не подумавши, а тебе до суду за образу честі й гідності. Один з одним судяться, аж гай шумить! На те ми й українці. Такої веселої і цікавої нації у світі ще треба пошукати. Ви, пане Барбірош, нам баки не забивайте! Зізнавайтеся, звідки у вас десять тисяч доларів узялося? Я й кажу: поляк помилився, не вірите? Запитайте у нього! Такий чорненький, кучерявий, а ніс з горбочком. Вибачте, але ні прізвища, ні імені його не запам’ятав. У Кракові на базарі діло було, і вже коли стемніло. Поспішав той пан дуже. На літак у Тель-Авів. Немає такого рейсу з Кракова? Ну, може, в Париж, Лондон, Варшаву, не знаю точно куди подався. Кажете, що ті чорненькі, кучеряві, в котрих ніс з горбочком, такими неуважними бути не можуть, а я забрехався? Тоді так, відверто, як на сповіді скажу. Вуйко з Америки приїхав і тихцем десять тисяч доларів у кишеню запхав, щоб відкрив свій бізнес. Віддаси, сказав, коли розбагатієш, коли твердо на ноги станеш… Ні, не повірять. Щоб іще придумати?»…

Барбірош стояв, а маршрутки не було й не було. Врешті йому набридло тулитися до розцяцькованого комерційного кіоску і він вирішив навідатися до «кантора», поцікавитись, який курс долара щодо гривні. Але перед обмінним пунктом Миколу перехопив хлопчина років сімнадцяти в облізлих джинсах і блакитній шапочці з бомбончиком.

– Єврики, долари? Продаєте, купуєте?

– Продаю, – стишено відказав Барбірош, – долар по чому?

Хлопець назвав ціну. Микола скривився, хоча ціна його влаштовувала, принаймні була трохи вища, ніж в обмінному пункті. Не буде ж він радіти, треба й поторгуватися. Нехай бачить, що не вперше валюту продає.

– У вас скільки? Якщо більше п’ятдесяти, можу трохи й накинути.

Микола запхав руку до кишені, намацав конверта й витягнув стодоларову банкноту. Скрутив у рурку. Очі в хлопця загорілися. Він назвав іншу, вищу ціну. Барбірош зробив вигляд, що думає. Нарешті махнув рукою – згоден.

Не поспішаючи, старанно перелічив отримані гроші, мовчки сховав до кишені.

– Може, ще маєте? – з надією запитав хлопець.

– Останні віддав, – діловито мовив. – Пізніше, можливо, навідаюсь. Ти тут будеш?

– Так, приходьте. Більше, ніж я, вам ніхто не дасть.

А тепер, подумав Микола, треба спокійно походити базаром, перевірити, чи немає «хвоста», а потім у якусь кав’ярню вскочити та коньяку грамів двісті вмастити, щоб нервове напруження зняти. Він так і зробив.

У кафе вибір напоїв був широкий, але й ціни кусалися. Зрештою Барбірош замовив каву, два тістечка і сто п’ятдесят грамів української горілки з перцем. Настрій поліпшився. На душі стало легше. Дійсність уже не видавалася такою похмурою і непривітною. Купив пачку «Мальборо». Запалив. Вирішив на роботу не йти зовсім, а обміркувати як слід ситуацію. Добре було б узяти пляшку шампанського і коробку цукерок та гайнути до Галі в гуртожиток. Але він не знав, у яку зміну Галя сьогодні працює. Та й підозру в неї може викликати, коли з’явиться вдень і з шампанським. Краще не ризикувати. Що робити з валютою? Може, в банк здати, нехай полежить до кращих часів, іще й проценти набіжать? Проте, паспорта з собою не взяв. Без документа не приймуть, це не Швейцарія чи Ліхтенштейн, ще й запитати можуть, звідки така сума «зелених»? Сховати? Але де? Дома, в хаті – ризиковано. Мар’яна може на них надибати. Вона нюх має на гроші, знайде, де б не сховав. Дивно, що дотепер тих п’ятдесят доларів, запханих за шафу, не виявила. Розказати все їй? Та вона такий галас учинить і відбере все до копійки! Ніякої користі для себе особисто мати не буду. Як був злидарем, так ним і залишуся. Скільки б грошей не приніс, який би скарб не знайшов – до рук прибере і по копійці тицятиме: на сигарети, на обід. Навіщо, скаже, тобі більше? Невже не зрозуміло, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце?..

Раптом сипонуло снігом, звіявся вітер і запахло зимою. Микола підняв комір куртки і пожалкував, що не прихопив з дому рукавиць – руки замерзли. Весна спізнювалася. І хоча був уже початок квітня, природа не поспішала пробуджуватися і прощатися із зимою. Однак лапасті сніжинки швидко танули, утворюючи на асфальті брудні калюжі. І якби не холодний проникливий вітер, що зненацька налетів на місто, жбурляючи в лице крижану січку, можна було б якось терпіти. Барбірош глянув ліворуч, праворуч із наміром швиденько перейти вулицю і сховатися від негоди під дашком біля входу в колишній центральний універмаг, а тепер просто супермаркет, подумки прикидаючи, чи встигне перебігти, поки довга колона автомашин стоїть у два ряди, чекаючи зеленого світла світлофору. Побачив жовтого пузатого «Ікаруса», котрий ось-ось рушить від зупинки, збагнув, що перебігти встигне, якщо негайно кинеться вперед. Не зволікаючи швиденько подолав половину шляху, почув сигнал водія автобуса, мовляв, якого дідька лізеш під колеса, і раптом, наче хтось схопив Миколу за плечі, грізно крикнувши: «Стій!». Барбірош зупинився здивовано, ще не розуміючи, що сталося, проте шкірою відчуваючи небезпеку, напружився і відхилив назад голову. Повз нього на великій швидкості пронеслася іномарка – білий «опель». Холодком смерті війнуло в обличчя. Крок уперед – і був би капець! Авто збиває, відкидає під колеса автобуса. Микола стояв оціпеніло, не рухаючись. Думка, що був на волосині від смерті, поволі гризла мозок. Ноги не тримали, закортіло сісти на бруківку. Він якось подолав кілька метрів до тротуару. Сперся розгублено рукою об бетонну опору вуличного освітлення. Замах чи випадковість? Господь уберіг від вірної смерті… Ще трохи, ще півкроку… І наче лице того хлопчини, що купував долари, промайнуло перед очима. Невже він був на задньому сидінні іномарки? Ні, мабуть, здалося. Якийсь чоловік із течкою під пахвою торгав за плечі, щось казав, розпачливо хитаючи головою. Барбірош не чув. А сніг сипав і сипав. Густий, лапастий.

Микола поволі приходив до тями. Одірвав руки від бетонної опори і, похитуючись, рушив у напрямку драматичного театру. Потягнувся до внутрішньої кишені. Ні, конверт на місці. Лице хлопця, котрому збув стодоларову купюру, стояло перед очима. Невже й справді він сидів у авті? Малоймовірно, щоб хлопець так швидко організував замах. Нещасний випадок, у метушні хтось, шукаючи документи потерпілого, забирає конверт із грішми… Але чи не простіше перестріти й пограбувати? Мабуть, усе ж таки обличчя хлопця привиділося, а кілька хвилин тому він мало не став жертвою дорожньої пригоди. Врешті-решт версію легко перевірити, варто лишень піти на базар і знайти міняйла.

На базарі хлопчину Барбірош не виявив і цей факт його не на жарт стривожив. Крім того здавалося, що за ним хтось ходить. Микола вирішив бути обережнішим і рушив до вокзалу. Відчуття, що хтось іде назирці, з кожним кроком поглиблювалося. Барбірош пришвидшив крок, кинувся бігти і, коли досяг центрального входу, озирнувся. Проте переслідувача виявити не зміг. У грудях шалено калатало серце, піт градом котився з лиця. Закортіло негайно кинутися до лінійного відділу міліції і все розповісти. Про конверта з доларами, білий «опель», хлопчину-міняйла. Одначе, вирішив не поспішати. Підійшов до розкладу руху потягів і, щоб заспокоїтися, почав його уважно вивчати. Раптом відчув на своєму плечі чиюсь важку руку. Микола оніміло закляк на місці.