Читать книгу Вендета по-українськи - Анатолій Сергієнко - Страница 4

– Що нового в редакції? – запитав Ткач.

– Маленький переполох, – відказала Надя, накладаючи Юркові в тарілку гречаної каші. – Усі в шоці. Жіноцтво в траурі. Редактор зачинився в кабінеті з Мирославом Ярмолюком – некролог пишуть. Завтра з’явиться на першій шпальті.

– Мирослав тепер у вас працює?

– Так, місяць уже. Відповідальним секретарем. Повернувся на своє місце. Як-не-як, а журналіст за фахом, ще й вірші пише. Два роки був без роботи. Гадав, виживе творчою працею. Книжки видаватиме, гроші потечуть рікою… Від виснаження мало не врізав дуба. Ледве відходили. Ти хоч його останню збірку прочитав?

– Ту, що він мені подарував? Прочитав, добре пише. Мені його поезія подобається. Здається, всі ваші активісти тепер мають гарні посади і портфелі, як же так сталося, що Мирослава обійшли, адже він разом зі Штимом починав?

– Ні, пізніше примкнув, Штим був першим. Ярмолюк – людина гонорова, на поклін до батьків міста не пішов, приручити його важко, тому й залишився без корита. Зате – вільний художник, митець, ніщо не зв’язує руки. Хто б що не казав, а писати Мирослав уміє.

Юрко схвально кивнув головою. Так, справді, писати він уміє… Згадав про агітаційний листок – звернення до виборців, рік тому, коли Штим балотувався на мера міста. «Сім запитань до пана Штима». Кінцівку дотепер пам’ятає. «Це – лицемір і кар’єрист, який цинічно топтатиме все найсвятіше задля власного благополуччя. Це – безбожник і хабарник, який свідомо обрав професію вбивці-гінеколога. Не даймо обдурити себе! Пам’ятаймо: від нашої свідомості залежить доля Нації і України!» Агітка свою справу зробила – за три дні до виборів Штим зняв свою кандидатуру.

Невдовзі Наливайко викликав слідчого до свого кабінету.

– Юрію Івановичу, не в службу, а в дружбу, – сказав він, – чи не змогли б ви встановити автора цього брехливого опусу?..

Юрко уважно вивчив текст, проглянув публіцистичні виступи місцевих прозаїків та поетів, лідерів та активістів політичних партій, громадських організацій і дійшов висновку: автором міг бути Мирослав Ярмолюк. Принаймні лексика, характерні особливості письма були схожі на його стиль. Ділитися з Наливайком результатом дослідження Юрій не поспішав. Мирослав як творча особистість йому подобався. Підставляти поета і вічного опозиціонера не хотілося, та й Степан Степанович з часом перестав нагадувати, чи, може, й сам довідався, хто автор агітки…

– Ти, Юрку, їж, їж! Мабуть, сьогодні й поснідати не встиг? – мовила Надя.

– Вгадала. З ліжка вранці підняли, штани натягнув, водою лице скропив і – бігом до машини.

– Бери огірочки мариновані. Для тебе останній слоїк відкрила. Ось цього, пузатенького, ріж надвоє і наминай. Вибач, що крім каші, смаженої цибулі та огірків нічим сьогодні пригостити коханого чоловіка чи полюбовника, як моя сусідка каже. Де ж твій, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ти ж його, Надю, далеко від себе не відпускай, бо кращого не знайдеш.

– Бачиш, навіть сусідка так каже, – звів на неї очі Юрко. – А ти думаєш, вагаєшся…

– Я не вагаюся… Невже тобі не подобаються наші стосунки? Ярма на шию захотів?! Не одна я, а з сином. Та й дай мені оговтатись, прийти до тями після першого «щасливого» шлюбу.

Вона зробила наголос на слові «щасливого» і спохмурніла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зійшлися характерами. Про колишнього чоловіка воліла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тільки, що ініціатором розлучення була вона. Власне, в приміщенні міського суду він її побачив вдруге…

– Сьогодні ти мене пригощаєш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гості. Прийдеш?

– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тоді…

– До речі, звідки у твоєї сусідки така точна і вивірена інформація? – запитав Ткач.

– Про що?

– Про полюбовника.

– Стіни тонкі, ліжко скрипить, а ти бугай здоровий, – відказала Надя, всміхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказівним пальцем. Настрій у неї поліпшився, він це відчув.

– Ображаєш, люба, ображаєш… Який з мене бугай? Інвалід після одного прикрого інциденту. Півроку в шпиталі відлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе і обійняти як слід не можу, бачила б мене, який я був у війську!

– Ну, ну, не прибіднюйся. Тебе я добре знаю, нічого тобі не бракує.

– Мене студентам медінституту показували, – вів далі Юрко, – і казали: «Цього співробітника спецпідрозділу МВС вернули з того світу». Вижив, бо про тебе думав. Ти мені з першого погляду сподобалася, коли на майдані Незалежності вперше тебе побачив.

– Романтична історія, нічого не скажеш, – посміхнулася Надя, – ми тоді їздили пікетувати Верховну Раду, а потім був мітинг… Падав сніг, я змерзла, і ти хотів мені погріти руки…

– А ти навіть розмовляти зі мною не хотіла. Сприйняла, як ворога, як ідейного супротивника.

– Міліції сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазні, похмурі, пики квадратні, а ти був у цивільному, тільки з рацією, і розмовляв українською мовою. Мені редактор завдання дав – написати про мітинг. Боязко було, нас твої хлопці в кільце взяли.

– Ніхто вас у кільце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберігали, пильнували, щоб провокації якоїсь не сталося. Ми мітингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш підрозділ кинули. Ніхто не сподівався, що приїде аж сімнадцять автобусів з однією симпатичною журналісткою, в якої змерзли руки і яка ніяк не хотіла назвати свого імені. Добре, що в жінок випитав, з якого міста прибула делегація, а то довелося б тебе шукати по всій Україні.

– Бреши, Юрку, бреши. Цікаво тебе слухати. Такого не буває. Можна подумати, що й справді так закохався. Аж сюди приїхав заради мене.

– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень поміняє столицю на маленьке провінційне місто, навіть, якщо в ньому є свій драматичний театр? Щоб зважитися на такий крок, потрібно мати вагому причину. Це, Надю, доля. Я тебе знайшов, ми разом – це головне.

– Щось ти, Юрку, сьогодні балакучий дуже. Раніше з тебе слова було не витягнеш, а тепер… До нас на роботу в прокуратуру так просто не беруть, тим паче, чужих.

– Звичайно, Степан Степанович спочатку впирався, як віл, але якщо зверху натиснути… Ротацією кадрів називається, щоб люди рухалися, не закисали на одному місці.

Юрко пригадав свій стан після лікування в госпіталі, як важко йому було змиритися, що інвалід, до служби в органах не придатний, адже вердикт лікарів був суворий, однозначний. Згадав, як стояв перед начальником управління на милицях, розгублений і зніяковілий, а той проглядав штатний розклад, тер чоло, думаючи, де б прилаштувати свого підлеглого з вищою юридичною освітою. Юрко назвав місто. Генерал поморщився, а потім зрадів. Швидко зняв слухавку і зателефонував до Генеральної прокуратури. Але навіщо Наді про це знати?

– В Києві в тебе хто? – запитала вона.

– Тато, мама, молодший брат. Сім’я у нас дружна. Брат, до речі, виграв у лотерею грин-карту, їде до Америки, вже йому візу відкрили. Батьки, правда, не дуже у захваті, шкода сина відпускати за океан, але я брата підтримав – нехай їде, світу трохи побачить. Батьки у мене класні! Тебе приймуть, будь певна! Тим паче, така гарна господиня. Кароока, чорноброва, метка, за словом у кишеню не полізе. Справжня українська жінка!

– Фу, як банально, газетний штамп.

– Тоді – сучасна жінка, яка палить нишком цигарки, ходить без ліфчика, мріє, щоб син навчався на факультеті міжнародних відносин, а майбутній чоловік заробляв багато грошей.

– Це вже ближче до істини. Що ще?

– Ще… Яка любить критикувати владу, пише гострі статті про сьогодення, які нещадно ріже редактор, і мріє вивести на чисту воду місцеву мафію.

– Хочеш сказати, що в нас немає мафії? Заперечуватимеш, що ми живемо в бюрократично-кримінальній країні, де корумпованість чиновників досягла небачених раніше масштабів, а народ доведений до злиднів?

– Що ти, Надю, хіба можна тобі заперечувати, – відказав Юрко, встромляючи виделку в розрізаний навпіл огірок. – Мафія існує в усіх країнах і ще нікому не вдалося її знищити. Я маю на увазі – знищити повністю. Це – тіньова, нелегальна, тобто кримінальна економіка, якщо бути точнішим. Це – гроші, а їх наші громадяни люблять. Найстрашніше те, що тіньова економіка розбещує суспільство, деформує свідомість і культивує правовий нігілізм. Тобто, прищеплює людині психологію не цивілізованого, а кримінального світу. Небезпека в тому, що усе це йде зверху, від владних структур, від тієї меншості, що впливає на добробут і злидні більшості. Всі громадянські цінності, вчить історія людства, завжди були створені організованою і непохитною меншістю, що вміє панувати над своїми і чужими пристрастями, писав В’ячеслав Липинський. Якщо меншість замість того, щоб будувати багату й вільну державу, буде набивати свої кишені, то в більшості врешті-решт терпець урветься.

– У мене таке враження, що він ніколи не урветься, – зітхнула Надя. – 3 оптимістки я перетворююся на безнадійну песимістку. Хто би міг подумати, що ми падатимо, падатимо і кінця-краю не видно… Ти їж, Юрку, їж, а то охолоне. Не дивись на мене, я вже пообідала.

– Цікаво, де?

– В редакції. Ми навіть каву пили. Роботи багато. Редактор з Мирославом зачинилися, працюють… Тобі кави зварити чи чай питимеш?

– Чай, – сказав Ткач і подумав, що з Мирославом Ярмолюком потрібно буде зустрітися, може, щось цікаве про Штима розкаже. Зараз головне – ретельно збирати і аналізувати інформацію. – Надю, а ти Штима добре знала?

– Хто його не знав? Він жінкам подобався. Гарний, видний мужчина, ще й багатий. Чудовий оратор. Герой національного відродження. Ти б його, Юрку, послухав років десять тому. Як він виступав на мітингах! Краще від нашого Ярмолюка. Мирослав теж уміє сказати, аби лишень була аудиторія і дали в руки мікрофон, він і півдня говоритиме. Але Штим завжди був першим, завжди лідером і до його рівня Мирослав ніколи не дотягував, хіба що напише і прочитає, і то його заносило вбік, а Штим знав, коли, що, де, як треба сказати. І не тільки сказати, а й діяти. Рішуче, напористо, послідовно і безстрашно. Він нікого не боявся, добре відчував кон’юнктуру і раніше всіх уловлював настрій людей. Тому і став популярним, народ йому вірив, йшов за ним, навіть тоді, коли Штим несподівано став багатим бізнесменом, авторитет його не похитнувся. Дав людям роботу, впорядкував місто, заасфальтував вулиці, побудував новий готель…

– Жінкам подобався, а тобі? – запитав Юрко.

– Мені?.. – Надя примовкла, почервоніла, потім сказала: – Якщо відверто, то не дуже. Хоч і не личить про небіжчика негарно говорити, але такий тип чоловіків мені не подобається. Аж занадто правильний, нудний, позбавлений фантазії. Та й очі в нього масні, як у кота. Як гляне – наче гола перед ним стоїш. Одна моя знайома казала, що і в ліжку він не такий спритний, як у політиці й бізнесі. Ще й грубий, коли щось не так, як він захоче. Жінки липнуть, бо багатий.

– Багатий, кажеш. А звідки у нього гроші? Я маю на увазі початковий капітал, адже починав з голого місця, майже з нуля?

– Він же лікар-гінеколог. До нього завжди черга була, сам знаєш для чого. Тато – голова селянської спілки, стрийко – в облздороввідділі високу посаду обіймав, та й дружина – Марія Василівна – не з бідних. Родину має за кордоном. Пологовим будинком завідував років з десять. А в нас усі щось дають, несуть, презенти він любив – це факт. Пам’ятаю, коли я лежала, прибіг захеканий, здається, з якогось мітингу. Одразу до мене, такий уважний, турботливий, хабара хотів, але спізнився, бідолаха, – у мене пологи скінчилися. Зі мною в палаті дівча лежало, Оксанкою її звали, сімнадцятилітня, дитину, правда, нагуляла, майбутній батько жодного разу не показався, та й ніхто до неї не приходив. Уявляєш, ніхто не приходить, а тут таке нещастя – мертву дитину народила. Як вона, бідненька, плакала, кричала! Боже ж ти мій! Всі до неї позбігалися і Штим теж. Утішають, клопочуться, за руки тримають, щоб не дай, Боже, чого не сталося – вікно відчинене, а ми на четвертому поверсі лежали. Дівчина в істериці, кричить, волосся на собі рве, а Штим стоїть, як стовп, і ні пари з вуст. А вона до нього на «ти», та так його з болотом змішала, що аж мені незручно стало. Певне, і з неї хотів хабара здерти, а може, й наперед йому конверта у кишеню запхала, сподіваючись, що пологи в неї приймуть по першому розряду. Занадто спокійною була, впевненою. Я, до речі, кілька днів тому Оксанку на вокзалі зустріла. Такою гарною стала, а як одягається! Вийшла заміж, живе в Росії, десь на Крайній Півночі. Приїхала у відпустку, батьків провідати. Я їй свою візитку дала. Може, зайде колись, поговоримо. Ти пий чай, бери більше цукру, хочеш, я тобі пляцка вріжу? Смачний, мама спекла.

– Дякую, Надю, не треба. Засидівся я в тебе, вже майже перша, – сказав Юрко і подумав, що треба когось послати в пологовий будинок. А ще – добре офіс Штима перевірити, мабуть, звідти ниточка потягнеться.

– В тебе ненормований робочий день, а редактор дав мені завдання, посидь трохи, поговоримо. Казав, щоб я дещо в тебе вивідала, так би мовити, одержала інформацію з перших рук. Мотиви, версії, хоч що-небудь, Юрку?

– Вибач, Надю, таємниця слідства, не маю права розголошувати. Степан Степанович у нас контактує з пресою. Може, дасть тобі інтерв’ю. Хочеш, я домовлюся?

– Юрчику, час біжить. Вже приїхали двійко поважних панів з обласних газет. І то які? Заступник головного редактора і заввідділом! Почали збирати матеріал. А завтра вранці має прибути Саковський. Чув про такого? Відомий репортер з Києва! А рідна місцева газета плентатиметься, як завжди, у хвості. Ти зовсім не патріот свого міста.

– А що ти хочеш знати?

– Ну, як його зарізали… Хто міг таке вчинити і чи вийшли на слід убивці? Ти ж веселий, виходить, справи не такі й кепські.

Юрко важко зітхнув.

– Нічого б не сталося, якби ти мені трохи розказав, – додала Надя.

– Про що, як його вбивали? Тобі справді це цікаво?

– Я – журналістка. Така в мене робота. А мій, так званий наречений – слідчий прокуратури. То чому я повинна за інформацією бігати до Степана Степановича?

– Аргументи в тебе, Надю, залізні. Приперла полюбовника до стіни. В нас поки що нічого конкретного немає. Працюємо.

– Слідство зайшло в глухий кут?

– Не зовсім… Перевіряємо кілька версій. За день-два такі справи не розслідуються. Шосту заповідь «Декалогу» члена ОУН знаєш?

– Ні, – відказала Надя, – знаю першу: «3будуємо Українську Державу або загинемо у боротьбі за неї».

– Шоста каже: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба». Моя тобі, Надю, порада. Краще в справу Штима не вникати. Нехай ті пани, що приїхали, пишуть. Подивимося, який матеріал зберуть, що надрукують у газетах.

– А ви будете сидіти склавши руки і чекати. Потім закриєте справу як безнадійну.

– Ти перебільшуєш, Надю, можливості своїх колег. Відверто кажучи, від них слідству користі мало. Завжди б’ють не в той бік. Щодо правоохоронних органів…

– Місто і так усе знає. Гроші – ось основна причина. Штима прибрала мафія. Закінчується перерозподіл кримінальної власності. Так що і без ваших пікентронів відомо.

– Пінкертонів, – виправив Юрко. – Пошукове агентство Аллана Пінкертона, в якому, крім Піка, працювало всього дев’ять службовців, а знешкодили вони добрий десяток банд гангстерів. Легендарні особистості, справжні професіонали, непідкупні, безстрашні, з умінням перевтілюватися, досконало володіли зброєю, а ти, Надю, зі смішком про них… До речі, їхньою емблемою було широко розтулене око з написом: «Ми ніколи не спимо». Ми теж не спимо.

– Авжеж, не спите… Щось не видно результатів. Дрібну рибку ловите, акули для вас недосяжні. От скажи, кого Наливайко притягнув до відповідальності з «жирних котів», директорського лобі, а це колишні комуністи, лише перефарбовані, з крупних підприємців, фінансистів, бізнесменів? Жодного! А вілли за містом ростуть як гриби після дощу. Твій шеф теж виплив догори на тій самій хвилі національного відродження, що і Штим. Був сіреньким адвокатом, а став грізним прокурором. Грізним для загалу, своїм – для тих, хто платить і замовляє музику.

– Думку громадськості врахуємо, – весело сказав Юрко, – з віллами розберемося. Але прокуратура, Надю, працює за сигналами про порушення закону. Нема сигналу – нема й справи, точніше – перевірки. А закони тепер такі, що можна побудувати не лише вілли.

– Якби Наливайко захотів, але він куплений, – розпалювалася все дужче Надя. – Може, і тебе купили, а ти й не знаєш? Гадаєш, квартиру дали за гарні очі та успіхи на службі? Чи телефон встановили, думаєш, задурно?

– Як же слідчому без телефону? – заперечив Юрко. – Я ж повинен бути готовим негайно виїхати на місце події! І вдень, і вночі, незважаючи навіть на святковий день чи вихідний. А щодо квартири…

– Почекай трохи, – вела далі Надя, – тобі нагадають. Поки-що до тебе придивляються, обмацують, підходів шукають. Можливо, трохи й бояться, бо з Києва направлений, чужий для них фрукт. Ще невідомо, який на смак і по чому? Невже твої пінкертони були зовсім непідкупні?

– Спочатку так, коли працювали вдесятьох. А потім, коли агентство виросло, прийшло багато нових людей, можна було декого й купити.

– Бачиш! – переможно вигукнула Надя. – Все і всіх можна купити! Питання лише в ціні!

– Мера міста, прокурора, начальника міліції, – підлив трохи олії у вогонь дискусії Ткач. – Я вже не кажу про слідчого прокуратури. Подарунки, презенти, опіка, турбота, телефон, квартира. І як я дотепер цього не втямив? Сором, ганьба!

– Ти, Юрку, не іронізуй, – насупивши брови, хитнула головоюи Надя. – Мене дивує інше. Чому тобі так легко з ними працюється? Адже не сліпий, усе бачиш. Може, й тобі дають тихцем, складаєш у панчоху, а я й не знаю?

– Навіщо в панчоху?! – примружив очі Юрко. – Валютний рахунок у швейцарському банку. Мільйон доларів разом зі Степаном Степановичем тримаємо. Один рахунок на двох. Поїдемо влітку проценти знімати.

Надя кліпнула довгими підфарбованими віями. Очі в неї загорілися, вуста від здивування розтулилися і вона на мить завмерла. Однак швидко продовжила гру.

– А мене візьмеш? – кокетливо мовила.

– Як скаже шеф, – серйозно відказав Юрко. – Ні, тебе брати не варто – закладеш обидвох. Ще й статтю в газеті опублікуєш під заголовком: «Хто замовляє музику?!». Як ти смачно мене нагодувала! Дякую. Щоб я без тебе робив?! Дай я разочок за це тебе поцілую.

Він притягнув Надю до себе.

– Без доларів навіть не підходь… Щоб мільйон мати і мовчати… – мляво опиралася вона, намагаючись звільнитися з обіймів. – Угомонися… Я спізнююся… Траур…

– Гаразд, – відступив Юрко, – підемо разом. Я проведу тебе до робочого місця.