Читать книгу Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 10

Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.

«Nil admirari[22], – подумав відьмак. – Nil admirari».

* * *

– Не вірю очам, – сказала Литта Нейд.

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

– Не вірю очам, – повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний. – Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не пам’ятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», – повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

– Не кричи на мене. – Вона вийняла фрезію з його пальців. – Я виправлю дівчині руку, як тільки вона з’явиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

– Цікаво, – вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі, – чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання… підсвідоме?

«Nil admirari».

– Але ж це не має значення. – Вона підійшла до нього дуже близько. – Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?» – подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?» – подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?» – подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», – думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.

Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.

Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.

– Твій ентузіазм мені лестить. – Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі. – І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.

Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло – із сатину.

Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину.

* * *

– Литто…

– Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.

Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.

* * *

– Литто…

– Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.

* * *

Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта – і не тільки в нього – зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа – спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої пам’ятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.

Він звівся на лікті й пильно придивився, видивляючись на її тілі інші, настільки ж ностальгічні пам’ятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотів просто подивитися. Корал зітхнула. Утомившись, як видно, від абстрактних і малоконкретних мандрівок його долоні, схопила її, спрямувала в місце конкретне й тільки-но й належне з її точки зору. «І дуже добре, – подумав Ґеральт, притягуючи чародійку до себе й занурюючи їй обличчя у волосся. – Смугаста риба, теж мені». Наче не було істотніших справ, яким варто присвятити увагу. Про які варто б думати.

* * *

«Може, і моделі парусників, – думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. – Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується… Що по-справжньому враховується… Це те, як він мене обіймає».

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

* * *

У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

* * *

– Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

– Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.

– У чому справа?

– Я ж кажу. У натуралізмі.

– Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.

– Ти мене привабила. Наче самця.

– Що там іще?

– Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

– Ти серйозно?

– Не злися. Прошу, Корал.

– Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

– Неправда.

– …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…

– Я не кудкудакав.

– Кудкудакав.

– Ні.

– Так. Обійми мене.

* * *

– Корал?

– Що?

– Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?

– Моє справжнє було б непросто промовити.

– Це як?

– А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

– Розумію.

– Сумніваюся.

* * *

– Корал?

– Ага?

– А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

– Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

– А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…

– Мені припинити?

– Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

– Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

– Що давати?

– Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!

– Вродлива. Руда. І веснянкувата.

– Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.

– Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.

– Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?

– Солодка.

– Вибач?

– Солодка. Наче вафелька з медом.

– Ти певно з мене не насміхаєшся?

– Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?

– Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

– Присядь на край ліжка.

– Бо?

– Хочу взяти реванш.

– Вибач?

– За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?

– Безумовно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.

– Той галеон, що кидає якір, поглянь, – указала Корал. – На прапорі блакитний хрест, то «Гордість Цінтри», напевне, рейсом до Ковіру. А ота кога[23] – то «Альке» з Цідарісу, напевне, бере вантаж шкір. А отамочки – оно де – то «Тефіда», транспортний хольк[24], тутешній, двісті лаштів завантаження[25], каботажник, курсує поміж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новіградський шкунер[26] «Пандора Парві», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш…

– Я бачу й без підзорної труби. Я мутант.

– Ох, вірно. Я й забула. Оно там – це галера «Фуксія», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштів. А той зграбний трищогловий галеон – це «Вертіго», приплив із Лан Ексетера. А там, далі, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів між штевами[27]… А там, бач, бач, ставить вітрила й виходить у море поштовий кліпер «Луна», я знаю капітана, він столується в Равенги, коли сюди причалює. А там ще, дивися, під повними вітрилами, галеон із Повіссу…

Відьмак відгорнув волосся зі спини Литти. Поволі один за іншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю віддав долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних до яких дарма було б шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах та реєстрах адміралтейств.

Литта не протестувала. І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

– Ти поводишся, – сказала нарешті, – наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

– Для мене завжди вперше, – визнав він, затримавшись. – А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

* * *

– Я родом зі Скелліге, – сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. – Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, – продовжила, коли він промовчав, – щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

«Ні, не марю, – подумав він. – Я маю її щодня».

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а після нього – магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

Ніч коротка, наче миттєвість.

Ніч шалена й сяюча від блискавок.

* * *

Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

– Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

– У тебе сьогодні вихідний, – відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. – Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

– Пацієнток?

– Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

– Не йди ще. Я хотів би…

– Не знаю, що ти хотів би, – перебила вона. – Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.

– Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, її немає тут, вона нас не бачить.

– Вона бачить усе, що хоче побачити, їй для цього вистачить лише кількох заклять та артефакту. І не думай, що ти маєш на неї хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось інше, аніж… – рухом голови вона вказала на спальню. – Прошу тебе, не називай при ній мого імені. Навіть мимохідь. Бо вона це мені пригадає. Нехай навіть через рік, але пригадає.

– Якщо так вона тебе сприймає… Ти не можеш просто піти?

– Куди? – обурилася вона. – До ткацької мануфактури? Підмайстром до кравця? Чи відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті, – глянула вона на нього за мить, – я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.

– Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?

– Навіщо б мені брехати?

– Вибач?

– Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?

* * *

– Сьогодні ти також ночуєш у неї?

– Також, – підтвердив Ґеральт.

– Це вже буде тиждень, ти в курсі?

– Чотири дні.

Любисток провів пальцями по струнах лютні в ефектному глісандо. Роззирнувся по корчмі. Ковтнув із кухля, витер ніс від піни.

– Знаю, це не моя справа, – сказав незвичайно як для нього чітко й твердо. – Знаю, що я не повинен втручатися. Знаю, що ти не любиш, коли хтось втручається. Але певні справи, друже Ґеральте, замовчувати не можна. Корал, якщо бажаєш знати мою думку, належить до тих жінок, які постійно й на видному місці мали б носити попереджувальні ярлики. Із написом «Дивитися, але не торкатися». Щось таке у звіринцях розміщують на тераріумах, де тримають гримучих змій.

– Я знаю.

– Вона грається з тобою й тобою бавиться.

– Я знаю.

– А ти попросту реагуєш на Йеннефер, яку не можеш забути.

– Я знаю.

– То чому?..

– Не знаю.

* * *

Вечорами вони виходили. Інколи до парку, інколи на пагорб, що стояв над портом, інколи просто прогулювалися по Пряних Рядах.

Провідали разом австерію «Natura Rerum». Кілька разів. Феб Равенга радів із того безмірно, кельнери за його наказом аж увивалися навколо них. Ґеральт нарешті пізнав смак тюрбо в чорнилах каракатиці. А потім – гусячого стегенця в білому вині й телячого костреця в овочах. Тільки з початку – і ненадовго – заважав йому нав’язливий та постійний інтерес інших гостей із зали. Потім, як і Литта Нейд, він не звертав на них уваги. Вино з тутешніх підвалів дуже в тому допомагало.

Пізніше вони поверталися до вілли. Корал скидала сукню вже в передпокої, абсолютно гола прямувала до спальні.

Він ішов слідом. Дивлячись. Любив на неї дивитися.

* * *

– Корал?

– Що?

– Відповідно до чуток, ти завжди можеш побачити те, що побачити захочеш. Що вистачить тобі для того кількох заклять та артефакту.

– Чуткам, – вона підвелася на лікті, зазирнула йому в очі, – здається, треба буде знову скрутити якийсь суглоб. Це мусить відучити чутки молоти язиком.

– Я дуже тебе прошу…

– Я жартувала, – відрізала вона. У голосі її не було навіть сліду веселощів.

– А що такого, – заговорила, коли він промовчав, – ти хотів би побачити? Або провістити? Як довго ти проживеш? Коли чи як ти помреш? Який кінь виграє Великі третогорські перегони? Кого колегіум електорів вибере ієрархом Новіграда? Із ким тепер Йеннефер?

– Литто.

– Про що тобі йдеться, можна дізнатися?

Він розповів їй про крадіжку мечів.

* * *

Блиснуло. А за мить із гуркотінням прокотився грім.

Фонтан тихесенько поплюскував, басейн пахнув мокрим камінням. Мармурова дівчинка скам’яніла в танцювальній позі, мокра та лискуча.

– Скульптура та фонтан, – поспішила з поясненням Корал, – не для заспокоєння моєї любові до претензійного кічу й не ознака поступки снобістській моді. Вони служать конкретним цілям. Скульптура зображує мене. У мініатюрі. У віці дванадцяти років.

– Хто б тоді припустив, що ти так добряче розвинешся.

– Це тісно пов’язаний зі мною магічний артефакт. А фонтан – вірніше, вода – служить мені для дивінації[28]. Думаю, ти знаєш, що воно таке й у чому дивінація полягає?

– Загалом.

– Крадіжка твоєї зброї сталася якихось днів десять тому. Для вичитування й аналізу подій минулих, навіть дуже давніх, найкращою й найпевнішою є онейромантія[29], але для цього необхідний дуже рідкісний талант снобачення, якого я не маю. Сортілегія або клеромантія[30], нам, швидше за все, не допоможе, так само як піромантія чи аеромантія[31], які, скоріше, придалися б для відгадування доль людей за умови, що маєш щось, що тим людям належало… волосся, нігті, частини одягу й таке інше. До предметів, у нашому випадку – мечів, це застосувати не вдасться. А тому, – Литта відвела з лоба руде пасмо, – залишається нам дивінація. Як ти напевне знаєш, вона дозволяє бачити й передбачати майбутні події. Допоможуть нам стихії, бо сезон настав по-справжньому грозовий. Ми поєднаємо дивінацію з керауноскопією[32]. Наблизься. Візьми мене за руку й не відпускай. Нахилися й вдивляйся у воду, але за жодних умов не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно про них думай!

Він чув, як вона скандує закляття. Вода в басейні реагувала, із кожним словом формули пінячись та хвилюючись усе сильніше. З дна почали спливати великі бульбашки.

Вода вигладилася та скаламутнішала. А потім повністю проясніла.

З глибини дивляться темні, фіалкові очі. Вороново-чорні локони каскадом спадають на плечі, лисніють, відбивають світло, наче павичеве пір’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русі…

– Про мечі, – нагадала Корал стиха й уїдливо. – Про мечі ти мав думати.

Вода завирувала, чорноволоса та фіалковоока жінка розпливлася у вирі. Ґеральт стиха зітхнув.

– Про мечі, – прошипіла Литта. – Не про неї!

Проскандувала закляття при світлі нової блискавки. Скульптура у фонтані молочно засвітилася, а вода знову заспокоїлася й посвітлішала. І тоді він побачив.

Свій меч. Долоня, яка його торкається. Персні на пальцях.

…з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я…

Другий меч. Срібний. Ті само руки.

…сталевий сердечник, окутий сріблом… По всій довжині клинка рунічні знаки…

– Я бачу їх, – прошепотів він голосно, стискаючи долоню Литти. – Я бачу мої мечі… Дійсно…

– Мовчи. – Вона відповіла ще сильнішою хваткою. – Мовчи та сконцентруйся.

Мечі зникли. Замість них він побачив чорний ліс. Кам’яний простір. Скелі. Одна зі скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вітрами в дивну форму…

Вода коротко піниться.

Шпакуватий чоловік зі шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптані й золотому парчевому камзолі спирається обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, – заявляє він голосно. – Абсолютна рідкість, небувала знахідка, два відьмачі мечі…»

Великий чорний кіт крутиться на місці, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалі медальйона емаль, блакитний дельфін nageant.

Річка тече серед дерев, під балдахіном гілля та коріння, що звисають над водою. На одному з коренів стоїть нерухомо жінка в довгій та приталеній сукні.

Вода коротко спінилася й майже відразу згладилася.

Він бачив море трав, безкінечну рівнину, що простягалася до горизонту. Бачив її згори, наче був птахом… Або з верхів’я гори. Гори, по схилі якої підіймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони відвертали голови, він бачив нерухомі обличчя, сліпі мертві очі. «Вони мертві, – зрозумів він раптом. – Це процесія трупів…»

Пальці Литти знову стиснули його долоню. Із силою обценьків.

Блиснуло. Раптовий порив вітру шарпнув їхнє волосся. Вода в басейні збурилася, закипіла, зібралася піною, стала хвилею величезною, наче стіна. І звалилася просто на них. Вони обоє відскочили від фонтана, Корал спіткнулася, він її підтримав. Ударив грім.

Чародійка крикнула закляття, махнула рукою. У всьому будинку загорілися вогні.

Вода в басейні, що мить тому вирувала виром, була гладенькою, спокійною, ледь збуреною цівочкою, що стікала з фонтана. А на них, хоча мить тому залила їх справжня припливна хвиля, не було ані крапельки.

Ґеральт важко зітхнув. Устав.

– У самому кінці… – пробурмотів, допомагаючи встати чародійці. – Той останній образ… Гори й шеренга… люди… Я не розпізнав… Поняття не маю, що б воно було…

– І я, – відповіла вона не своїм голосом. – Але це було не твоє видіння. Та картина призначалася мені. Теж не маю й уявлення, що вона мала б означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.

Грім стих. Гроза відходила. Углиб суходолу.

* * *

– Шарлатанство це, уся та її дивінація, – повторив Любисток, підкручуючи кілочки лютні. – Шахрайські видіння для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Ти думав про мечі, то й побачив ті мечі. І що ще ти начебто бачив? Процесію трупів? Страхітливу хвилю? Скелю дивної форми? Чи то якої?

– Щось схоже на величезний ключ, – промовив відьмак. – Або геральдичний хрест, подвійний із половиною…

Трубадур замислився. А тоді намочив палець у пиві. І щось накреслив на столі.

– Схожий на такий?

– Ха. Навіть дуже.

– А хай мене! – Любисток шарпнув струни, привернувши увагу всієї корчми. – А хай мене гусак копне! Ха-ха, друже Ґеральте! Скільки ж ти разів уже витягав мене з халеп? Скільки разів допомагав? Скільки добра мені зробив? І не перерахувати! Ну, тепер черга за мною. З моєю, може, допомогою отримаєш назад свою славетну зброю.

– Га?

Любисток встав.

– Пані Литта Нейд, твоя найновіша любка, за якою я визнаю оцим честь зватися видатною ворожбиткою та недосяжною ясновидицею, у своїй дивінації методом безперечним, прозорим та не породжуючим сумнівів вказала місце, яке я знаю. Ходімо до Феррана. Зараз же. Він мусить організувати нам аудієнцію через свої таємні зв’язки. І видати тобі перепустку для того, щоб вийти з міста службовою брамою, уникаючи конфронтації з тими гетерами з кордегардії. Ми вибираємося на невеличку прогулянку. Невеличку та, по суті, недалеку.

– Куди?

– Я упізнав скелю з твого видіння. Науково таке зветься «карстовий останець». А навколишні мешканці звуть його Грифоном. Характерна деталь, майже дороговказ, що веде до оселі особи, яка й справді щось може знати про твої мечі. Місце, у яке ми збираємося, зветься Равелін. Говорить воно щось тобі?