Читать книгу Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 9

Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.

Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.

Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.

Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.

Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.

– Думаю, треба б тобі, – пробурмотів він нарешті, – знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

– У цьому місті, – Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, – зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.

– Можуть і ходять. – Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. – Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство – це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

– Їм я ці сардинки, – Ґеральт викинув обгризений хребет, – і констатую, що втрата мечів – це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

– До речі, – Любисток облизав пальці, – ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…

Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.

– Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.

– Не стану приховувати, – відповів Ґеральт, – що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.

– На жаль, доказів цього немає. – Інстигатор стенув плечима. – Три ув’язнені – це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…

– Ясно, – кивнув відьмак. – Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?

Любисток засміявся, але відразу замовк.

– Свідки вчорашніх подій, – сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, – зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

– Напевне від зворушення.

– Бито їх було, – інстигатор не змінив виразу обличчя, – навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.

– А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.

– Може, сардинку? – перервав важку мовчанку Любисток.

– Інформую, – сказав нарешті інстигатор, – що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…

– У товаристві Ґеральта, – войовниче урвав трубадур, – я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.

– Якщо це й справді босота, – сказав Ґеральт. – А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?

– До уваги беруться всі можливості, – відрізав Ферран де Леттенхоф. – Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.

– Ми втішені.

– На все добре. Бажаю удачі.

Над дахами міста дерлися чайки.

* * *

Відвідуваннями зброярні, як виявилося, з таким самим успіхом можна було знехтувати. Ґеральтові досить було кинути оком на викладені там мечі. Коли ж довідався їхню ціну, стенув плечима й без слів вийшов із магазину.

– Я думав, – Любисток доєднався до нього на вулиці, – що ми порозумілися. Ти мав купити будь-що, аби тільки не скидатися беззбройним!

– Я не тринькатиму гроші на абищо. Навіть якщо це твої гроші. Це був мотлох, Любистку. Примітивні мечі масового виробництва. І парадні придворні мечики, що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.

– Знайдемо інший магазин! Або майстерню!

– Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.

– Ти, як зазвичай, перебільшуєш!

– У твоїх устах це комплімент.

– Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?

– Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.

– Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, – тверезо зауважив бард. – Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…

Він понизив голос та роззирнувся.

– Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

– Напевне, – перервав Ґеральт, граючи жовнами. – Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…

Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.

– Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.

Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу[19]. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.

– Квашена капуста! – заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. – Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка – то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.

– Тобто як?

– З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?

– Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І в котурнах на пробці, у яких вона рухалася цілком граційно, якщо брати до уваги слизьке овочеве сміття, що лежало на нерівному бруку.

Він підійшов, упіймавши її біля помідорів, які вона вкладала в кошик, підвішений на згині ліктя.

– Привіт.

Трохи збліднула, коли його помітила, незважаючи на й так бліду шкіру. І якби не прилавок, то відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотіла заховати кошик за спиною. Ні. Не кошик. Руку. Ховала передпліччя та долоню, щільно загорнуту в шовкову хустку. Він уловив сигнал, а імпульс, пояснити якого він не міг, наказав йому діяти. Він схопив дівчину за руку.

– Облиш, – прошепотіла вона, намагаючись вирватися.

– Покажи. Я наполягаю.

– Не тут…

Вона дозволила відвести себе подалі від торговельних рядів, у місце, де вони могли побути самі. Розгорнула хустку. А він не зумів стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко.

Ліва долоня дівчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав наліво, тильна частина долоні – спрямована вниз. А сама долоня – угору. Лінія життя, довга й безперервна, – оцінив він машинально. Лінія серця виразна, але поцяткована й переривчаста.

– Хто це тобі зробив? Вона?

– Ти.

– Що?

– Ти! – Вона вишарпнула долоню. – Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

– Я не міг…

– Передбачити? – Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. – Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

– Я на тебе не серджуся, – сказала повільно. – Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

– Зачекай. Цього не можна так залишити.

– Прошу, – голос Мозаїки трохи змінився, – не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

– Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

– Лагідно?

– Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

– Чи воно…

– Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.

– Я йду до неї. Зараз же.

– Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

– Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

– Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[20], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

– Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм[21]! Викликаю тебе на бій, відьма…

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

– Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

– Прошу, – повторила Мозаїка. – Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

– Я іду до твоєї майстрині, – заявив жорстко.

– Погано, – покрутила вона головою. – Будуть наслідки.

– Для тебе?

– Ні. Не для мене.