Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 11

Анна думала швидко, питання сипалися в унісон думкам.

– Як давно?

– Учора не повернулася додому.

– Звідки не повернулася?

– Аби знав – шукав би там.

– Ви не знаєте, куди й з ким пішла ваша молодша донька-гімназистка?

– Ольга – молодша. Але не маленька. Бонна-гувернантка не водить її за руку Києвом.

– Дівчина нікого не ставить до відома, куди і з ким іде?

– Дотепер такого не траплялося. Оля могла вільно, не звітуючи, піти собі гуляти. Ніколи не давала підстав брати її під домашній арешт. Тим більше ми з жінкою налякані. Усе сталося раптово.

– Раптово, Матвію Юрійовичу, нічого не стається, – Вольська дозволила собі повчальний тон. – Тим більше, з юними гімназистками. Скільки років дівчині?

– Шістнадцять, – Пивоваров знову налив, випив, цього разу заїв чорною ікрою, для чогось додав: – І п’ять місяців.

– Своїх дітей, тим більше – такого віку, в мене нема й не може бути. Проте знаю з чужого досвіду, що саме їх треба особливо пильнувати. Не забувайте, я була одружена з одним із найкращих слідчих Києва. Чоловік не раз розповідав, у які халепи встряють підлітки. Особливо – юнки.

– Те, що ви вдова сищика, і змусило мене просити вас про допомогу.

– Кілька хвилин тому ви послалися на пораду пана Харитонова.

– Якби він порадив зовсім сторонню особу, ще й мужчину, я б не став слухати. Ви маєте хист до подібних справ. І ви – жінка, яка вміє берегти чужі таємниці. Це теж сказав Юлій Маркович.

– Схоже, він вирішив зіграти роль такої собі свахи. Чому зникненням Ольги не займеться сам? Ваш статус депутата міської Думи зобов’язує поліцію крутитися на пупі за першим помахом вашої руки. І це я не згадую, що купець першої гільдії, мільйонер Матвій Пивоваров без депутатства дуже важлива персона.

– Ви щойно самі назвали причину, чому ми з вами тут, в окремому кабінеті, обговорюємо вкрай важливу для мене справу. Поліцейський розшук – уже розголос. Я при всьому бажанні не зможу, не матиму права приховувати від офіційного слідства делікатні обставини, пов’язані зі зникненням молодшої доньки. Наголошую, Анно Ярославівно – мо-лод-шо-ї, дівчини шістнадцяти років від роду. Якби це торкалося старших дочок, навіть тепер, коли обидві заміжні, мене б розголос не лякав. І тут ідеться навіть не про мене, про мою дружину. Вона вже знає все, що знаю я. Погодилася з тим, аби я втаємничив пана Харитонова. Про нашу зустріч пані Пивоварова поки що не поінформована, але я неодмінно дам дружині детальний звіт. Проте Олина матінка швидше повірить у ваше мовчання, ніж у те, що огидні деталі цієї історії вдасться приховати від газет. Ви ж дружите з тим писакою, Коваленком?

– Товаришую.

– А, один чорт. – Пивоваров махом випив третю чарку, цього разу заїв порцією червоної, скинув з бороди налиплу ікринку. – Мусите знати, як він риє своїм носом, збирає й публікує сенсації. Повз таку не пройде. Ба більше! Котрийсь із підлеглих Юлія Марковича неодмінно захоче підзаробити, тому продасть спритному газетяреві новину. А власник газети заплатить, скільки скажуть. Бо ж на публікації заробить ще більше, кажу вам як купець.

– Ви досі не пояснили, хто й на чому може заробити. Розголосу чого ви боїтеся?

На питання Пивоваров чекав. Поліз у внутрішню кишеню піджака, вивудив звідти сірий прямокутний конверт. Подався вперед, акуратно поклав перед Анною. Потім повівся дивно: плюнув на долоню, розтер іншою, ретельно витер руки білою, хрусткою від крохмалю серветкою. А серветку з огидою пожбурив на канапу.

Демонстрація огиди.

Дійство дало Анні тоненьку, мов серпневе павутиння, ниточку підказки щодо вмісту конверта. Розкривши його й витягши три цупких фотографічних знімки, тут же переконалася – інтуїція не підвела. Зберігаючи на лиці кам’яний, незворушний вираз, Вольська роздивилася кожну. Так лікар розглядає виразки на тілі пацієнта: видовище неприємне, але ж лікувати треба.

– Звідки це у вас? – запитала, не відволікаючись.

– Знайшов сьогодні вранці в спальні Ольги. Щось підказало – треба обшукати кімнату. Те, що ви тримаєте в руках, лежало в нижній шухляді комода, під білизною. Три дні тому там нічого не було.

– Ви порпалися в доньчиній білизні три дні тому? – Анна поклала фотокартки на стіл зображенням донизу. – Ви часто так робите?

– Припиніть! – пурхнув Пивоваров, ром уже почав робити свою справу. – Служниця розкладає випране й прасоване, то її обов’язок. Востаннє це було якраз три дні тому. Якби оця гидота вже була там, служниця б побачила. І негайно доповіла б пані Пивоваровій, своїй хазяйці. Звісно, дружина розпитала служницю сьогодні, чи не знаходила вона в комоді панночки нічого дивного. Не уточнювала, що саме. Додайте ще таку знахідку, картина вам складеться.

З іншої кишені купець витяг і поклав на стіл маленьку срібну табакерку. Вольська вже бачила такі, тож здогадалася про вміст. Проте все одно взяла, відшукала застібку, натиснула вказівним пальцем. Ніколи не куштувала, не уявляла смаку, боялася. Та довго не гадала.

– Звідки в неї кокаїн? Хоча… що це я… Де Ольга його ховала? Поруч із своїми порнографічними знімками?

– Між ліжком і стінкою. Маленька щілина. Надіюся, розумієте, чому змушений робити непристойну історію цілком таємною. Моя донька позувала комусь голою. Бавилася кокаїном, чи благородним, як його чомусь іменують. Тепер зникла безвісти. Пан Харитонов припускає: зникнення прямо пов’язане з її таємним життям. У що я, Анно Ярославівно, досі повірити не годен. Дати справі офіційний хід означає пустити в діло ці знахідки. Донька депутата міської Думи, почесного громадянина Києва, постачальника двору Його імператорської величності позує комусь для непристойних фото. Хіба не сенсація для осіб, подібних до вашого пана Коваленка?

– Він не мій.

– Ви були з ним на заручинах. Парою.

– Я лише супроводжувала його. За компанію. Коваленко переконав переступити через жалобу, почати оживати й жити. Слухаючи вас, шкодую, що дала згоду.

– Чому?

– Напевне, чимало ваших гостей, котрі знають пана Коваленка, зробили ті самі висновки, що й ви. Я сумую за Іваном. Не шукаю розради й забуття в обіймах іншого. Тим більше, такого шибайголови, як всюдисущий газетяр. І я згодна. – Анна швидко повернула розмову в потрібне русло. – Той самий Коваленко вчепиться в подібний факт. Розголос піде, ваша дружина отримає сильний укол у самісіньке серце. Та й усій родині будуть непереливки. Цікаво лиш одне…

Тихо прочинилися двері. До Зеленого кабінету знову пірнув офіціант. Аж тепер Вольська спохопилася: за розмовою забула про каву, напій устиг охолонути. Хоч знімки лежали картинками донизу, Анна все одно накрила їх серветкою. Дочекавшись, поки офіціант поставить перед нею тарілки й залишить кімнату, Анна взяла срібні прибори.

– Не обідала, – сказала, мовби чимось завинила.

– Бог з вами, смачного! – Пивоваров укотре наповнив свою чарку.

– Прошу тим часом розказати, чим можу тут придатися я, приватна особа. Власне, ось що мене цікавить. Хоча долею вашої доньки, Матвію Никоновичу, вже перейнялася.

Цього разу купець не квапився випивати. Він подивився на стіни крізь скло чарки. Покрутив її, стиснувши ніжку. Переклав з руки в руку. Вольська тим часом віддала належне стравам, таки відчувши поклик голоду. Нарешті Пивоваров випив, неквапом, ніби справді смакуючи. Спорожнивши чарку, подивився довкола вже крізь порожню. Заговорив, затиснувши її в правиці.

– Ви не так давно самовільно знайшли, хто вбив вашого чоловіка. Пан Харитонов повідав, коли я прийшов до нього зі своєю бідою. І біда, Анно Ярославівно, навіть більша, ніж безвісти зникла найменша, як буває в подібних випадках – наймиліша донька. Мазунка, ось як таких називають. Але – ні!

Сильніше стиснувши кулак, Пивоваров, ніби так треба, наче горіх лущив, відламав чарчину ніжку. Вольська здригнулася, на мить завмерла з ножем та виделкою, припинила жувати. Оговтавшись, таки дожувала, ковтнула, запила зовсім уже вистиглою кавою. Відсунула чашку, потім – тарілку з недоїденою спаржею й ледь початим смаженим курчам. Бажання їсти й пити остаточно випарувалося. Купець ніяк не реагував на її збентеженість. Кришталеві уламки висипалися на стіл. Краї червоніли, гостра скалка подряпала долоню. Пивоваров витер руку об край скатертини, повів далі, говорячи вже стінам:

– Більша біда – те, що сталося з Оленькою до того. Її не змусили заголятися, її ставили в ці неймовірні позиції не силоміць. Їй не наказували нюхати клятий порошок під страхом смерті чи ґвалту. Пані Вольська, я достатньо пожив на цьому світі й вивчив чимало людських звичок та пристрастей. Мою… нашу мазунку, наше кучеряве янголятко розбестили, і дівчинка не опиралася. Їй це подобалося, а мене справи зробили сліпим. Я надто був зайнятий влаштуванням шлюбів старших дочок, вигідних шлюбів, пані Вольська. Своїм дівчаткам ми давали більше волі, ніж хтось інший. Чому? Бо вірили: вони чемні, порядні, поважають батьків, не переступлять жодної межі.

– Зрозуміло. – Анна нарешті знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати п’яну сповідь розгубленого батька, котрий звик, що гроші дають силу, владу й безпеку. – Але досі не почула, чим я можу допомогти і чому саме я.

– Бо ви – жінка. До всього – удова поліцейського. Нарешті, самотужки знайшли винуватців його наглої смерті. Й зберегли цю обставину в суворій таємниці. Що свідчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужі секрети, як свої. Зможете знайти Ольгу самостійно. І впораєтеся із цим краще, ніж орава поліцейських. Зараз я переказую слова Юлія Марковича.

– Отакої, значить, пан Харитонов про мене думки, – гмикнула Вольська. – Високої, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що я – жінка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давніх зустрічей Юлій Маркович укотре наголосив: слідча робота – не жіноча справа. Нехай нове століття лиш почалося й воно вже відзначається стрімкими змінами. Міняється все, окрім поліцейської служби. Ніде на теренах імперії наша сестра не допущена до питомо чоловічих занять. Зараз і я переказую вам слова Юлія Марковича. Він при цьому ще додав – ніде, голубонько моя.

– Усе це, – Пивоваров тицьнув пальцем на фотографії, – огидно й неприпустимо показувати стороннім чоловікам. Принаймні я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знімки оголеної шістнадцятирічної доньки. Ще й такі жахливі.

– Пан Харитонов же бачив…

– Дзуськи. З нього досить моїх пояснень, що вони непристойні. Жінка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославівно. Утаємничену в поліцейські справи. Та, якій можна довіряти делікатні питання. Власне, що кажу… Така жінка, як ви, – єдина у своєму роді.

– Дякую. Прийму за комплімент.

– Краще – за пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдіть мою мазунку, пані Вольська. Ваше ім’я ніде не звучатиме. Юлій Маркович не сприятиме вам офіційно й особисто. Але й не заважатиме. Звітуватимете мені й тільки мені. А я вже сам рухатиму пошук далі. Усе, що вдасться виявити, через мене почує пан Харитонов. Поліція вживе потрібних заходів тихцем. Про винагороду… Гроші… Навіть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаєте суму. Просто берете, скільки даю. Треба – дістанете ще.

З іншої кишені Пивоваров витягнув ще один сірий пухкий конверт.

– Моя згода вас не цікавить? – запитала Анна.

– Хіба ви відмовляєте мені? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цілу чарку, бо дістануть від мене, що заслужили!

Знову закалатав дзвінок.