Читать книгу Зламані іграшки - Андрей Кокотюха - Страница 7

Проводи літа – так офіційно назвали це зібрання в Купецькому саду[7].

Хай до кінця серпня ще десять днів і про наближення осені ще ніхто з гостей не думав. Кожен запрошений розумів: так купець першої гільдії, депутат міської Думи й просто шанований киянин Матвій Пивоваров зберігає пристойність. Він орендував на вечір музичний майданчик, щоб урочисто відсвяткувати заручини своєї середульшої доньки Марії.

Старшу, Фросину, пишно видав заміж торік, породичавшись таким чином із ювелірним домом Вернерів. На той час їх уже називали не інакше, як «королями перлів». Ставши принцесою в цьому королівстві, Фроси´на з чоловіком перебралася до Берліна, де Вернери саме заснували філію свого торгового дому.

Обранцем Марії, точніше – її батьків, став син не менш відомого кондитера Пелісьє. Діловий француз за три останніх роки встиг відкрити не лише в Києві, а й по всіх важливих містах губернії кондитерські свого імені. Після весілля, яке оголосили на Покрову, молодята намірилися перебратися до Парижа, де новоспечений пивоварівський зять керуватиме однією з родинних філій. У цьому випадку Пивоваров вигравав, адже його цукрова справа напряму пов’язана з «солодкими» мільйонами. Зрозуміло, що купець уже став монопольним постачальником торгового дому Пелісьє, а Вернери вже микитили, як пропонувати перли в кращих кондитерських нових родичів.

Київські пліткарки тепер уголос, не соромлячись обговорювали партію для Ольги, третьої, наймолодшої доньки Пивоварова. Дівчині скоро стукне вісімнадцять. Її сестри волею тата дівували недовго, обох висватав і видав заміж, навіть не дочекавшись двадцяти. Дівчата не надто комизилися, покірно приймали батьківські рішення й навряд чи шкодували, що не встигли нагулятися, натішитися юністю. Ходили чутки, що на прийняття запрошені кілька кандидатів у майбутні зяті, тож заручини водночас будуть і чимось на кшталт оглядин.

Усе це Анна дізналася від Коваленка, поки вони їхали з Татарки до Володимирського узвозу. Як належить чемному кавалерові, Гліб заїхав за супутницею на візнику. Вольська ж, як належить справжній дамі, котра поважає себе, на той момент ще не була готова до виходу. Тож він мусив чекати навіть не в залі – строга Христина посадила Коваленка в саду, в альтанці. Аби не нудьгував, принесла кави. Причому подала з таким виглядом, що Гліб запідозрив: дівчина замість цукру щедро сипнула в напій солі.

Чорна кішка пробігла між ними давненько, відколи Гліб почав активно цікавитися справами Івана Вольського, а потім крутився біля Анни. Навіть та обставина, що репортер неабияк допоміг Вольській шукати вбивцю, ще й ризикуючи власним життям, не розтопила льоду. Христя вперто недолюблювала настирного чахлика, хіба у світлі останніх подій тримала мовчазне перемир’я.

Якщо Коваленка цього разу зустріло лише її презирливе мовчання, то Анні довелося чимало наслухатися від Христини. Звісно, помічниця говорила зі своєю королівною з усією належною повагою. Ледь не до кожної наступної фрази долучала вибачення й заяву про те, що не має права пхати носа в особисті справи Ярівни. Але відразу ж знаходила чергову причину висловити невдоволення вибором кавалера.

Звичайно, Христину тішило, що її молода господиня нарешті ожила. Досить себе ховати, час виходити в люди. Тільки ж не з ким попало – а Гліба Коваленка помічниця інакше не сприймала. Вольська мудро вирішила не сперечатися, однаково це не має жодного сенсу. Натомість переключала Христину увагу на свій туалет: дівчина допомагала їй одягатися.

Для повернення у вир світського життя Анна вибрала сукню лагідно-пурпурового кольору, пошиту незадовго до чоловікової загибелі. Як вимагала мода, лінію талії кравець завищив, а саму талію зробив вужчою й коротшою. Нижній край не торкався землі, відкриваючи верхній край оксамитових черевичків. Саму сукню майстер оздобив стриманим візерунком, який нагадував стрімких білих ластівок. Коли Анна йшла, у русі складалося враження, що довкола неї літають пташки. Вольська вважала кравецьке рішення доволі сміливим, тому надівала сукню тільки двічі. Тепер же з’явилася нагода звернути на себе увагу – а цього Вольській потай дуже хотілося.

Нарешті лишившись задоволеною своїм зображенням, Анна наділа капелюшок у тон сукні. Побачивши її у дворі, Коваленко занадто швидко підхопився, заледве не хлюпнувши на свій фрак кавовою гущею. Дотепер Анна не уявляла репортера при такому параді, і визнала: хоча урочистий одяг так само висить на ньому мішком, солідності все ж таки додає. Вона чемно прийняла простягнуту руку, і вже коли Гліб вів її до брички, Христина зсунула брови, показала Глібові спершу кулак, потім – погрозила пальцем. Навзаєм той торкнувся двома пальцями краю чорного циліндра й відсалютував.

Прибули майже на годину пізніше від зазначеного в адресі часу.

Це не турбувало, бо не мало жодного значення. Запізнитися на подібні прийняття було неможливо, навіть якщо така мета поставлена. Господарі не обмежували гостей у часі зустрічі, тож між клумбами й скульптурами біля музичного майданчика прогулювалася заледве половина запрошених. У глибині «мушлі», що обрамляла сцену, вже грали музиканти. Прибулих зустрічали лакеї, перевдягнені гусарами часів Олександра Першого, ненав’язливо дивилися на розгорнуті адреси, кланялися, ласкаво припрошували. Далі при вході такі ж самі гусари пропонували на підносах келихи з шампанським.

– Забула спитати, який стосунок ви, пане Коваленко, маєте до пана Пивоварова, – мовила Анна, роблячи маленький ковток.

– Такий самий, як і ви, – Гліб кивнув на ходу комусь зі знайомих, теж пригубив зі свого келиха. – Тут більшість бачила господаря вечірки хіба на газетних фотознімках. Матвій Никонович із тих, хто любить правильний розголос.

– І що ж, у його розумінні, правильний розголос?

– Зараз – сьома вечора. Сонце поки не сіло. Тож можете побачити серед гостей відомих театральних акторів. Ще – оперних співаків, примадонн, зірок оперети. Про думських депутатів мовчу, так само, як зрозуміла присутність генерал-губернатора. Його ще нема, але в потрібний момент ми з вами пана Драгомирова з дружиною неодмінно побачимо. Він та подібні персони – як, знаєте, обов’язкові страви на званому обіді.

– Ох і порівняння у вас! – гмикнула Анна. – Генерал Драгомиров – і основні страви.

– Тим не менше, так воно і є. Ну, а київська богема – десерт, причому вишуканий. Публіка звертає увагу на неї. Саме такі персони формують суспільну думку про господаря дійства та його смаки.

– Ви себе до них зараховуєте?

– Як бачите, це зробили без мене, – Гліб знову послав комусь привітання. – Я ж не випросив запрошення. Воно, зволили ж бачити, іменне. Пан Пивоваров може не знати мене особисто. Зате його секретарі вирішили: відомий автор сенсаційних репортажів має бути серед особливо важливих осіб.

– Носа не задирайте високо, – порадила Анна.

– Ви ж самі просили пояснення, тепер дорікаєте, – зітхнув Коваленко, ураз стрепенувся: – До речі, ось іще одна дуже важлива особа. І навіть якщо зустріч вам неприємна, уже пізно її уникати.

Поки Гліб говорив, Анна й сама встигла побачити – назустріч їм парковою алеєю неквапом рухався статський радник Юлій Харитонов. Головний слідчий київської розшукової поліції навіть на прийняття вбрався в казенний мундир. Хай не щоденний, діловий, у якому ходив на службу, а парадний, увінчаний медалями за вірну службу.

Позаочі його називали Цвіркуном. Схожість із цією комахою ще більше підкреслювала дружина. Зінаїда була молодшою від Харитонова років на десять. Маківкою вона ледве сягала його плеча, тож Юлій Маркович змушений був раз у раз нахилятися до неї, коли пара йшла попід руку. На відміну від чоловіка-поліцейського, його половина уважно стежила за всіма модними віяннями. Анна, якій за Іванове життя доводилося приймати Харитонових удома кілька разів, мусила визнати – Зінаїда Михайлівна таки має смак.

– Радий бачити вас, голубонько, у гарному настрої! – колишній чоловіків начальник поспішив привітатися першим, зиркнув на Гліба, додав: – Ще й у такому гарному товаристві. Моє шанування, пане Коваленко.

– А яка я рада! – втрутилася Зінаїда, торкнувшись губами Анниної щоки. – Не повірите, душечко, уже кілька разів з Юлієм Марковичем про вас говорили. Досить вам, мовляв, зачиняти себе в чотирьох стінах. Життя ж триває, ми з вами ще дуже молоді! Треба виходити у світ, слухати музику, пити шампанське!

На підтвердження своїх слів Харитонова дзенькнула своїм келихом об келих у чоловіковій руці. Вольська чемно гойднула своїм, хоч усередині в неї все кипіло. Їй не дуже приємно було вислуховувати про своє нібито добровільне ув’язнення. Ще трохи – і їй почнуть пророчити монастир. Анна ще могла терпіти подібне від Христі, бо з неї в таких справах багато не спитаєш. Але спосіб мислення світських або наближених до світу дам чим далі, тим більше її дратував.

– О, кого я бачу! – враз вигукнув Харитонов, дивлячись кудись через Коваленкове плече. – Ще й не сам, дивись, Зінаїдо Михайлівно!

– Якщо чесно, Юлію Марковичу, тільки його тут бракувало, – буркнула дружина, вичавила посмішку, мовила до Анни: – Дозволю собі пожартувати, душечко. Не завжди зустрінеш особу, котра має ще більш казенний вигляд за мого чоловіка! А такого буку, як Юлій Маркович, ще пошукати треба! – вона грайливо штовхнула чоловіка в бік.

Вольська й Коваленко дружно озирнулися назад.

До них простувало одне сімейство. Попереду чинно ступав опецькуватий добродій у чорному фраку, з короткими бакенбардами й підкрученими напомадженими вусами. Високий циліндр прикривав рідке волосся. Анна спохмурніла й захотіла йти звідси – присутність титулярного радника Лева Градова на одному з нею просторі псувала вечір. Вони зустрілися невдовзі після вбивства Вольського, їх представив Цвіркун у своєму кабінеті.

Градова призначили на Іванове місце, відрядили спеціальним приписом навіть не з Петербурга – з Москви. Конфлікт у них виник майже відразу. Градов звинуватив покійного Вольського в мазепинстві, попередив – він, а отже, і Анна, мають репутацію неблагонадійних, не лояльних до політики государя-імператора. Тож краще їй надалі не нагадувати про себе, сумувати за чоловіком тихенько, займатися своїми жіночими справами.

Але вже наступної миті Анна забула про Градова й обопільну ворожнечу.

Поряд з ним, по праву руку, стояла й світськи посміхалася пухкенька дама в білій сукні, з горжеткою на плечах та в капелюшку з вуалеткою.

Ліворуч налякано завмерла дівчина в рожевій сукні. Волосся ззаду було заплетене чорними мереживними стрічками.

Її заскочила зустріч з Анною.

– Нарешті, Леве Максимовичу, ви представите нам свою родину, – Харитонов коротко вклонився дамі з вуаллю. – Так розумію, маю честь бачити вашу дружину.

– Емілія Дмитрівна, – відрекомендував Градов. – А це – донька, Катя. Катерина Львівна.

– Дуже приємно, – пані Харитонова була втіленням світськості. – Як у нас кажуть, вас вітає Київ. Чула, ви тут уже місяць? Освоїлися після Москви?

– Трошки менше, – ввічливо уточнила Градова. – Тільки почали облаштовуватися. Тут у вас не так гамірно.

– Провінційно, хочете сказати, – Вольська помітила, що зараз у Цвіркунової дружини всміхалися лише губи.

– Іноді столичність буває надмірною, – пані Градова зберігала спокій. – Тим більше, утрачена столичність[8]. – Вона швидко змінила тему. – До речі, панове, ми саме готуємося вперше приймати вдома.

– Так-так, Юлію Марковичу, ви вже вважайте себе запрошеними. З родиною, безперечно, – уставив титулярний радник.

– Ліза, – вирвалося в Анни.

Аж тепер уся компанія звернула на неї увагу.

– Дуже приємно, – Емілія Дмитрівна кивнула. – Ви, Ліза…

– Мене звати Анна Вольська. – Вона вирішила брати ситуацію в свої руки, відчувши, як напружився Коваленко. – Даруйте, може, це не зовсім доречно тут і тепер. Але ж ми на святі. Товариство, шампанське, усяке зривається з язика. Я захопилася недавно однією дивною теорією. – Слова випереджали думки, та стримувати себе вже не мала сил. – Чули, що зовнішність пасує до імен? І навпаки – імена є продовженням зовнішності?

– Анна Ярославівна вміє дивувати, – Харитонов помітно збентежився й відчайдушно намагався вийти з дивної розмови. – Колись, голубонько, розкажете нам докладніше. А поки що…

– Мадемуазель більше схожа на Лізу, – сказала Анна, дивлячись при цьому не на Градова, а на його доньку. – Наперед вибачте, якщо я була нетактовною. Проте згідно з теорією, яка мене захопила, ззовні ця мила дівчина відповідає саме такому імені. Є певні прикмети, характерні риси…

– Дуже цікаво, – перервав Градов, це прозвучало грубо, чоловік ледве тамував лють. – Я розповідав тобі, моя люба. – Він глянув на дружину. – Це пані Вольська, удова одного з київських слідчих. Того, чию посаду я зволив обійняти. Погодься, Еміліє Дмитрівно: дружини поліцейських часом морочать собі голови різними теоріями.

– Отут і я погоджусь! – підхопила пані Харитонова, теж зрозумівши критичність ситуації. – Слід заборонити поліцейським службовцям обговорювати справи вдома. Бо справді, такого собі накрутиш! Ми ж з вами знаємо це, любонько, – вона глянула на Анну.

– Вам справді пасувало б ім’я Ліза, – погляд Вольської прикипів до дівчини. – Не ображайтеся.

З-за лісу нарядних гостей, яких тим часом стало помітно більше, виринула захекана кучерява юнка в пишній білій сукні з мереживом.

– Катю, ну, ми ж на тебе чекаємо! – вигукнула на видиху, сіпнула доньку Градова за рукав, аж тоді кинула старшим: – Прошу пардону! Уже скоро починається, а ще нема всіх подружок нареченої!

– Сьогодні заручини, – нагадала Анна. – Якщо не помиляюся, подружки нареченої – весільний звичай.

– А в нас так! – реготнула кучерява. – Нині заручається моя сестричка! Катька – моя нова подружка! Я – подружка зарученої! Тому ми – подружки нареченої!

– Отака логіка, – поважно кивнув Цвіркун.

– То ви – Ольга Пивоварова, – здогадалася Вольська.

– І як там ваша теорія? – уїдливо запитав Градов. – Бачу, дівчині її ім’я підходить, коли ви вже отак, з першого погляду, все вгадали.

– Леве Максимовичу, що тут відбувається? – пані Градова зиркнула спершу на чоловіка, потім – на Анну, нарешті – на свою доньку.

Катерина не встигла нічого відповісти – над садом, у сутінковому небі, бабахнув і розсипався різними барвами феєрверк.

Ольга потягнула подружку за собою.

Дівчата змішалися з натовпом, зникли з очей. Нагодою скористався й Коваленко. Торкнувся пальцями краю циліндра, прощаючись з товариством. Легко вивільнив лікоть, перехопив Аннину руку.

І вивів – від гріха далі.