Читать книгу Різдвяний сюрприз - Андрей Курков - Страница 26

До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині – хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.

Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.

Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки прощався з Польщею, такою зрозумілою та знайомою! Ось вийде він зараз до дороги, стане на узбіччі і, може, відразу, а може, через півгодини, підбере його якась машина і повезе далі. Відвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нічліг, туди, де люди менше зітхають про минуле та менше розповідають про себе, про свої біди та радощі.

А до вечора ще далеко було. До сутінків – години з чотири, а до теперішнього вечора, який позіхати змушує, й усі сім-вісім. Може, тому Кукутіс і не квапився, сховавшись від холодного вітру в дерев’яному зрубі автобусної зупинки.

Дорогою повз зруб-зупинку поїхали в бік Німеччини відразу десять фур із однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожної. Поїхали, піднявши за собою снігову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогін помчала. І настала тиша і нерухомість. Тривала вона кілька хвилин і змусила Кукутіса вийти зі свого сховку і на дорогу в бік Литви поглянути. А там – порожня дорога. Подивився тоді Кукутіс у бік Німеччини: і там порожньо! Здивувався і подумав про рівновагу. Про рівновагу руху машин і людей. Коли ця рівновага існує, то все в світі гаразд. Приїжджають сто машин із Німеччини до Польщі і сто машин із Польщі до Німеччини, приходить литовський Кукутіс у польське село, а якийсь польський Кукутіс опиняється випадково на литовському хуторі. Так має бути і так, мабуть, відбувається, тільки ніхто всього цього руху не бачить, бо ніхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Ніхто, крім того, хто може! Але чи існує той, хто може так дивитися, невтямки наразі Кукутісу. Може, й існує. А може, й ні. Він, Кукутіс, існує. Це Кукутіс точно знає. Він існує і постійно відчуває, що існують інші литовці, литовці, розкидані по хуторах Литви, та литовці, розкидані по світу, і кожен із них мріє збудувати свій хутір у чужій країні. Й ось вартує тільки з кимось із них якійсь біді трапитися, як починає в Кукутіса серце боліти. Починає поколювати. Й якщо в самому низу серце поколює, отже, це якийсь литовець у біду в Південній Африці потрапив. Тоді перечікує просто Кукутіс цей біль, розуміючи, що ніяк він до Південної Африки зараз не дістанеться. Він і в Європі ніколи не встигає на допомогу, але завжди поспішає. В Європі легше квапитись. Європа маленька і вона найчастіше у Кукутіса в серці болить. Хоча і займає тільки малу частину серцевої поверхні. Зате «європейський» біль свого серця відчуває Кукутіс докладніше, ніж будь-який інший. Відчуває так точно, що відразу визначити може: з Парижа він долинає чи з Тулузи! З Парижа литовський біль, звісно, долинає набагато частіше. Він уже й не пам’ятав точно, скільки разів йому цей шлях проробляти доводилося – то від Маріамполя до Парижа, то від Сартая до французької столиці. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закінчення Першої світової, на якій він свою праву ногу втратив, бачив Кукутіс заграву дивовижну на горизонті. Бачив її, визираючи зі шанців. І сказав йому тоді товариш, що це Париж горить. Був тоді Кукутіс трохи молодший і сперечатися любив. І сказав він приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навіть у сусідньому бельгійському містечку. Товариш на те негативно головою в касці хитнув, і сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутіса зберегла краще, ніж обличчя товариша. Замість обличчя від товариша в пам’яті тільки каска залишилася. І кілька секунд голосу, який сказав: «Під час війни Європа стає маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляє свої поля та ліси і знову перетворюється в майже неосяжний простір, порізаний нескінченними дорогами, якими для рівноваги однакова кількість машин і людей переміщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що проліз за піднятий комір сірого зимового пальта, поквапив Кукутіса. Знову вийшов він до дороги, придивився у бік Польщі і, побачивши кілька пар жовтих автомобільних очей-фар, що повільно до нього наближаються, всміхнувся. Хоч і було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши її, до Парижа не дістанешся!