Читать книгу Різдвяний сюрприз - Андрей Курков - Страница 35

Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

– Мій пес здох, – видихнув Йонас розгублено.

Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.

– Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

– Так, – Йонас кивнув. – Ну, їдьте! А я його закопаю.

Рената та Вітас перезирнулися.

– Та ми можемо й іншим разом поїхати, – невпевнено сказав Вітас.

– Авжеж, – підхопила Рената. – У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вітаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

– Далася тобі ця ветлікарня! – зронив він неголосно.

– А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! – зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

– Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, – сказав він без злості. – Можете їхати, я впораюся!

– Ні, – рішучіше сказав Вітас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.

Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.

– Бачиш, мій останній собака мене покинув, – сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.

Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.

– Годі! Не людина ж! – зупинив його через кілька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!

Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.

– Допоможи! – попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.

Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

– Тепер не замерзне, – промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.

Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.

– Треба буде додати землі, коли потеплішає, – сказав Вітас.

Дід кивнув.

– Пішли, пом’янемо! – скомандував він.

Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням – у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.

– Ну все, закопали! – доповів Ренаті Вітас. – Я піду у нього посиджу трохи!

Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.

Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори – двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.

На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.

Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.

Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.

Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся в будинок.

– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кімнати.

– Може, й так, – відповіла Рената. – Але нудно буває тільки тоді, коли нема чого робити!

Ці слова прозвучали, як докір. Адже Рената саме розкладала на постеленій поверх столу цераті випрані сорочки Вітаса.

– Це я так, – пішов він назад. – Просто пройшовся. Дід твій саме відпочити приліг.

Зайшов Вітас на кухню, відрізав кусень чорного хліба і змайстрував бутерброд із шинкою.

Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотіла було увіткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неї стирчала стара виделка, від якої дивний грубий дріт тягнувся до «чорної скриньки», що стояла під стіною в сумці.

– Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосі Ренати прозвучали нотки роздратування.

– Взагалі-то вона твоя, – відповів із кухні Вітас і тут же вигулькнув звідти. – Ну, або наша! – виправився він.

Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввімкнула праску.

– Чим ти думав, коли її сюди віз? – спитала спересердя.

– Не гнівайся, – попросив Вітас. – А то вона все записує! Це все ж магнітофон!

Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.

Вітас вийшов із кухні.

– Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.

– У мене так не вийде, – м’яко відповів Вітас.

Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.

– Він не відчиняє, – повідомив Вітас, повернувшись із коридора.

Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись відповіді, зайшла. Старого в оселі не було. Вона взулась і накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори і побачила діда, котрий сидів на винесеному з дому стільці біля могили Барсаса. Дід сидів нерухомо, комір кожуха був піднятий і закривав його сиву голову майже до тімені.

– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.

Підбігла до нього, присіла навпочіпки, зазирнула в обличчя.

– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.

– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!

– Та я тільки п’ять хвилин, як вийшов, – зізнався дід. – Захотілося відчути, як воно – бути собакою взимку і на холоді…

– Я вечерю спорядила, прийдеш?

Дід похитав головою.

– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.

Повечеряли вони вдвох, а потім Рената попросила Вітаса скласти дідові компанію у дворі.

– Візьми бальзам і чарки, побалакай із ним, а потім заведи у будинок! – попросила вона.

– Ну, ти з мене якогось соціального працівника робиш! – без злості виголосив Вітас, піднявшись з-за столу.

Одягнувся, вийшов із стільцем надвір. Сів поруч із Йонасом, налив дві чарки «Жальгіріса». Одну дідові простягнув.

– Для зігріву! – сказав.

Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув і повернув. Недовго думаючи, Вітас наповнив її ще раз, а свою також одним ковтком осушив.

– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.

Дід кивнув. Узяв чарку, але до рота не доніс. Затримав у руці.

– Так, – сказав старий. – Від початку й до кінця.

– І як? Як тут жилося? – Вітас намагався розговорити діда.

– Жилося, – відповів той. – Спочатку добре, потім гірше, а потім, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.

– А її батьки? – обережно спитав Вітас. – Вона про них згадувати не любить…

– А що вона може про них сказати, якщо їх і не пам’ятає майже! Тільки по світлинах… Вони поїхали за кордон, коли їй років із шість було. Сказали, що на три місяці. Грошей заробити. Батько її там і похований, за кордоном. А мати, – дід Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму і простягнув порожню Вітасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.

Вітас випив свій бальзам і знову наповнив чарки.

– І що, ви її не шукали? – здивувався хлопець.

Старий Йонас заперечливо похитав головою.

Помивши посуд, Рената занепокоїлася. Одяглася. Знову вийшла надвір.

– Ви тут ночувати зібралися? – спитала сердито у двох підпилих чоловіків.

– Забирай його додому, – запропонував Йонас.

– Ні, ви обидва підете, – твердо сказала вона.

Так твердо, що і дід, і Вітас заворушилися, піднялися зі стільців, аж захрумтіла сніжна кірка під їхніми ногами. Позаду, слідом за ними, несла на поріг будинку два стільці Рената: один старий і легкий, з кухні – Йонаса, а другий важчий і новіший – зі своєї кімнати.

– Я пляшку й чарки там забув! – зупинився раптом Вітас.

– Ніхто за ніч не вип’є, – викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в її голосі вже явно.

І Вітас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.