Читать книгу Влада і насолода - Андрей Маклаков - Страница 3

Влада і політика є нероздільними. Коли ми говоримо про владу, то зазвичай маємо на увазі державну машину – уряд, поліцію, армію, суд… А політика? Який асоціативний ряд пов’язано з нею? Корупція, закулісні змови, махінації, моральний розклад, розкішні автомобілі, особняки, яхти, бізнес-джети, «відкати», офшори, підкуп виборців, брехня, хитрощі та цинізм. Деякі оглядачі навіть вважають, що політика «померла». Цікаво, що влада при цьому нікуди не дівається, вона була і залишається могутнім магнітом, який притягує жадібних і безпринципних кар’єристів. У цьому немає нічого нового, так було аb antiquo – мало не від початку часів. Але чому, власне, сформувалося уявлення про політику як про щось загниваюче, що розпадається?

Навряд чи можливо з точністю встановити, коли саме це сталося, незважаючи на спокусу знайти відповідь і кардинально вплинути на загадку. Однак перелічімо головні симптоми. Перший із них – дроблення і нестабільність політичних утворень. Стрімке збільшення кількості політичних партій, їхню нечисленність і некерованість, зростання сепаратистських і радикальних настроїв ми вже давно звикли сприймати як даність. Здавалося б непорушні парламентські партії розсипаються на очах і безслідно зникають. Натомість виникають нові партійні структури, укрупнюються, подаючи примарні надії на «довгожительство», і так само раптово розпадаються. У країнах Середземномор’я з кожною зміною уряду до парламенту приходить і нова «партія влади», яка згодом без особливого шуму зникає. Згадувати покійні структури вважається моветоном – сама думка про це не дає можливості бодай частково сподіватися на надійність політичних проєктів, які безперервно виникають і згасають.

Іронія полягає в тому, що епіцентром розпаду у Європі стала Бельгія, де базуються керівні структури Євросоюзу. Ця країна вже багато років поспіль намагається розділитися на Фландрію та Валлонію. Аналогічний процес зачепив і Велику Британію, від якої прагне дистанціюватися Шотландія, при цьому не йдучи остаточно. Бунтівні регіони неначе «застрягли у дверях», торгуючись, маніпулюючи силами тяжіння й відштовхування, але при цьому уникаючи остаточних рішень, тобто відповідальності.

У країнах Латинської Америки політична стабільність після десятиліть путчів і переворотів, мала б просто підозрілий вигляд. Зазвичай західні аналітики вважають причиною нестабільності у країнах на південь від США незрілість і «перехідний характер» їхніх політичних систем, які, усе ж таки, нібито розвиваються в напрямку стабілізації та двопартійності. Про хронічний характер цієї нестабільності заговорили лише недавно (завдяки працям американських політологів Л. Вея і К. Левицького), коли остаточно з’ясувалося, що більшість країн континенту навіть не думають про перехід до «західної» моделі.

Це ж саме можна сказати про багато країн Африки та Азії. Після півстоліття транзитологічних сподівань і обіцянок там перехід до демократії так і не відбувся, натомість визріла безліч різновидів націоналізму і національних ідентичностей, які зі зброєю в руках відстоюють право на самовизначення. Курди, баски, бойовики нової ІРА, чеченці та палестинці – лише найбільш відомі приклади використання політичної нестабільності заради неї самої, що супроводжується створенням альтернативних державі владних структур. Жебрацькі околиці та багаті міста, прикордонні регіони, клани та корпорації прагнуть жити за власними законами, часто підкреслюючи свою автономність створенням символів, які лише сотню років тому могли належати тільки державі: гімнів, прапорів, системи нагород або особливої форми покарань.

Другим симптомом є зміщення сил дроблення та сепаратизму – вони, якщо можна так висловитися «ідуть униз», у дополітичну сферу. Із цим пов’язане і зрушення в мотивації. Наявним є не зіткнення цивілізацій, не боротьба двох світових таборів або різнорідних геополітичних інтересів, і вже, звісно, не боротьба ідей. Розкладання, атомізація своєї або чужої держави, злам глобального статус-кво не входить до планів правителів, – навіть якщо вони мають таку можливість. Прикладом може служити розпад Радянського Союзу, який створив для США більше проблем, аніж вигод. Політичну боротьбу змінила до-або навколополітична боротьба, яку часто приймають за підкилимну метушню або інтриґи.

Але якщо світова політика зосереджується на отриманні торгових преференцій, доступі до технологій або ринків, чи може в ній зберегтися елемент Символічного[2], дещо «непрозоре»? Незмінним супутником сепаратистських рухів був і залишається тероризм, що видається глобальними медіа за породження абсолютного зла і безумства тих чи інших лідерів, що не піддається ніякій рефлексії. Насправді проблема тероризму є не настільки складною: останніми «ідейними терористами» були бойовики «червоних бригад», що діяли у Європі в 1970-х роках. Сучасний тероризм позбувся ідеологічного баласту: терор баскських сепаратистів, палестинців, «тигрів визволення Таміл-Іламу» або Аль-Каїди більше не несе ніякого сенсу, крім жаги прямої насолоди актами насильства та руйнування. Сценічна механіка сучасного тероризму, який перетворився на криваве відгалуження шоу-бізнесу, демонструє, що політика як сфера боротьби громадських альтернатив припинила існування. Іракські снайпери відстрілюють голови американським солдатам, виставляючи в YouTube ролики своїх «подвигів» не з любові до батьківщини або ненависті до окупантів – їм просто подобається вбивати. Желябов і Перовська були терористами, але врешті-решт отримали ореол жертв царського режиму, що вироджується.

Сучасний тероризм – це продукт самої системи, ба більше – він є інтегрованим у систему.

Хай би як скандально це прозвучало, але діяльність терористичних груп на території тієї чи іншої держави є важливим показником її успішності і служить підвищенню її престижу, приковуючи до терористичних актів увагу світових ЗМІ.

Зрозуміло, заднім числом завжди можна зробити заяву, прикритися гаслом, знайти політичну доцільність у цих, по суті, неполітичних діях, чим, власне, і зайнята машина мас-медіа та сотні провладних політологів. Коли ж реальних терористів бракує, їх слід створити. Так, зокрема, у результаті фінансування ЦРУ найбільш боєздатних груп ісламських бойовиків у Афганістані виникла горезвісна Аль-Каїда. І хоча дії ЦРУ були засуджені, цей віртуальний політичний продукт приніс своїм творцям не менші дивіденди, ніж найграндіозніший блокбастер.

У ХІХ столітті політика, навіть у найбільш цинічній версії «реалполітик», усе ж зберігала деякі зв’язки з державними інтересами, із Символічним. Парадокс полягає в тому, що політика сучасної держави, яка визначається групами «особливих інтересів», більше не є державною навіть у тих випадках, коли йдеться про вступ у війну і ведення бойових дій. Коли війна перетворюється на медійну акцію і під питанням опиняється саме уявлення про реальність держави та її монополію на застосування насильства, у сфері політичного виникає небезпечний розрив. Хай би там що казали про «заполітизованість» суспільного життя, політика і саме суспільне життя відходять у минуле, витісняються індустрією розваг, нашим колективним анестезіологом, «painkiller’ом» – «убивцею болю». Частка політики в мас-медіа неухильно знижується, так само, як знижується і довіра виборців до нових політичних проєктів – і правих, і лівих.

Будь-який політичний проєкт перетворюється на інформаційний продукт, і завдання політтехнологів та іміджмейкерів – перетворити свій посередній товар на повноцінне «нетто». Але як надати йому ореолу гламурності та вірусності? Як прищепити споживачеві відчуття «браку»?

Третій виразний симптом – змішування позицій правих і лівих політичних сил. Про подібність ідеологій Республіканської та Демократичної партій США сказано достатньо. Варто було б також звернути увагу на схожість і між малими партіями Північної Америки – чи то лібертаріанці, чи то прогресисти. До правих чи до лівих слід було б віднести численні партії «зелених» або утворення на кшталт «партії поміркованого розвитку в рамках законності», яку описано Гашеком (український БЮТ, «Форца Італіа» тощо), що успішно розмножуються на всіх континентах? Уся відмінність між ними зводиться до різниці абревіатур і облич на передвиборчих плакатах. І хай би як страждали лідери великих партій або рухів через розкольницьку діяльність соратників, які відхоплюють шматки організаційних структур, а потім створюють власні «феоди», їм нема чого заперечити проти мотивації, що лежить в основі такої поведінки: нарцисичної потреби, що задрапірована демократичною демагогією. У таких умовах будь-яка вимога лояльності, що не підкріплена фінансовими вливаннями, має абсурдний вигляд.

Не дивно, що в умовах, коли ідеологічний образ партій і так званих «громадських рухів» стає все більш розмитим, різко зростає значення лідерів. Обличчя вождя – обличчя партії. Лояльність вождеві стає єдиною «скріпою» організації. Але тільки-но особиста відданість партійному лідеру стає провідним фактором життя організації, організація перетворюється на нарцисичну – з усіма наслідками, що випливають.

Як не дивно, але розпад, як правило, супроводжується дедалі більшою ригідністю режимів, їхнім закостенінням і втратою здатності своєчасно реагувати на зовнішні зміни. Причина цього – у розділенні влади і відповідальності, що є такою само важливою ознакою нарцисичного виродження правлячих еліт, як і параноїдальне посилення заходів безпеки з охорони перших осіб. Коли весь державний апарат – починаючи від дрібних чиновників і закінчуючи главами держав – не несуть ніякої відповідальності за свою діяльність, перестають у повному розумінні слова бути відповідальними особами, – це ознака розпаду, хай якою могутньою здавалася б держава. Допоки причини дроблення партій та організацій, зростаючих тенденцій до автономії, сепаратизму, ідейної невизначеності й меркантилізму суб’єктів політики залишаються нерозпізнаними, збоку вони мають вигляд мало не «злої долі».

Тим часом американський військовий аналітик Філ Вільямс у монографії «Від нових Середніх віків до нових Темних віків: занепад держави і стратегія Сполучених Штатів»[3] окреслив цілу низку причин занепаду державності. У тому числі нездатність більшості держав задовольнити потреби своїх громадян, живучість альтернативних лояльностей, підйом «суверенно вільних» транснаціональних сил, розростання міст і виникнення альтернативно керованих просторів, «пористі» кордони.

При цьому американський дослідник підкреслював, що головна складність полягає не у виявленні причин занепаду, а в розумінні їхнього кумулятивного ефекту і взаємного посилення. Однак Вільямс не звернув уваги на той факт, що в занепаді перебуває не лише державність, а й політична культура. Мистецтво ведення переговорів змінюється силовим тиском. Дедалі ширше використовують методи примусу – як економічного, так і військового, а також прямий державний тероризм. Занепад культури діалогу – важлива ознака руйнування не лише відчуття спільності людей або державності, але й самої політики.

Політика втрачає об’єктність, свій колишній зміст. Політика – так само, як і війна – більше не є сферою боротьби ідей, це сфера панування однієї-єдиної «ідеї»: «браку».

Марність боротьби з розпадом

Деякі західні дослідники вже звернули увагу на те, що змінюється не тільки характер державності, а й те, що можна назвати «духом часу». Серед ознак цього процесу (знову посилаюся на Філа Вільямса) – поява інститутів з юрисдикцією, що перетинається і конкурує з державами; перетворення кордонів держав із ліній на карті на живі простори, що мають характер і динаміку, які часто є несумісними із завданнями центрального уряду; нерівність і маргіналізація деяких груп населення; оскарження прав власності, статусу, законності, особливо у злиденних районах мегаполісів; виникнення географічних і соціальних регіонів, які живуть за «законами джунглів»; усе більш виразне розходження між динамічною й технологічно розвинутою Північчю та відсталим Півднем. Як зазначає Вільямс, «небезпека полягає в тому, що нові Середні віки можуть виявитися переходом до нових Темних віків. Світ уже зіткнувся не лише з дефіцитом безпеки, але й із дефіцитом керованості. Обидва ці процеси найближчими десятиліттями будуть швидше посилюватися, ніж затухати. Ба більше, вони будуть взаємно посилюватися найбільш непередбачуваним, руйнівним і небезпечним чином». Інший дослідник – Філіп Черні,– розглянувши ці симптоми, які він назвав «ознаками неосередньовіччя», дійшов висновку, що «вони створюють довгостроковий “стійкий безлад”».

Для ентузіастів капіталізму на пострадянському просторі все здається не настільки драматичним. Жорстка вертикаль влади, що створена в Росії Володимиром Путіним, певною мірою замінила втрачений вимір Символічного, утримавши Росію від наближення розпаду. Те ж саме можна сказати і про Білорусь, де політичний режим було фактично заморожено. Однак в Україні події пішли іншим шляхом, що і призвело до тривалої політичної нестабільності. Її найвищий законодавчий орган, створюючи все нові заборонні акти, систематично порушує ті, що вже існують. Як зауважив один український політолог, «усі слова втратили референції».

То в чому ж причини розпаду? Напевно, не в глобалізації, що давно перетворилася на «смітник непізнаного». Її вплив західним політологам не вдалося оцінити по-справжньому навіть після краху транзитивістського дискурсу про перехід до демократії. Усе, що сьогодні відбувається в політології,– це спроби раціоналізувати поведінку електоральної стихії, приймаючи поведінку політичних гравців за дещо самоочевидне.

Навіть такий безкомпромісний критик системи як Ліндон Ларуш вбачає коріння розпаду в змові еліт, у їхніх моральних якостях. Але ні Ларуш, ні Вільямс не звертають уваги на загальну мотивацію їхніх агентів, що лежить в основі всіх згаданих явищ: нарцисичну потребу, «брак». Будь-який Символічний вимір тут виключено. І хай би до якої із передбачуваних причин ми звернулися – чи то це вплив транснаціональних структур або локальної лояльності, утрата керованості, корупція, зниження ефективності державного управління, – насправді всі вони виявляються настільки взаємопов’язаними, що будь-які спроби їхнього розгляду окремо приречені на провал.

Розпад не підлягає контролю. Рекомендації з боротьби з корупцією, використання міжнародних рейтингів корумпованості, прозорості, індексу людського розвитку тих чи інших країн, так само, як і проведення самітів, боротьба за права людини, проти застосування тортур, торгівлі людьми або дитячої порнографії, приносять результати, що вражають своєю скромністю. Так само полягає справа і з дуже поширеним нині «закручуванням гайок» за допомогою впровадження біометричного контролю, систем стеження й обмежень під час перетину кордонів. Усе це свідчить скоріше про безсилля урядів, аніж про їхню силу. Не маючи можливості контролювати процес у цілому, вони намагаються взяти під контроль деталі. Приблизно так бездарний менеджер, який не вміє грамотно налагодити роботу, карає підлеглих за непунктуальність або дрібні помилки у звітності.

На тлі провальних спроб відновлення керованості стає очевидною неможливість дієвих реформ: кожна з них стикається з неможливістю політичного висловлювання. Будь-яке політичне висловлювання трактується противниками як щось особисте. Боротьби ідей фактично немає – її замінила боротьба персон, яку медіа висвітлюють, як сутичку боксерів на рингу. Чи можна засуджувати за це коментаторів, якщо широкий загал практично втратив інтерес до політики й лише зрідка вихлюпує в тих чи інших формах свою лють?

За відсутності політичних ідей усе, що залишається від політичного, – це пусте зсередини слово: реформи. Але реформи, що спрямовані на боротьбу з розпадом, призводять тільки до його посилення. Що інтенсивніше вони проводяться, то більш вузькою стає система, немов сипучий пісок або неньютонівська рідина. Розпад, як усепоглинальний монстр, охоче поглинає будь-яку енергію, що спрямована проти нього, і від цього тільки посилюється.

Проблема ускладнюється ще й тим, що спостерігачам не вдається вийти за межі системи, спертися на щось зовнішнє щодо неї (якщо, звісно, у них і справді є таке прагнення). На це вже звертали увагу філософи-постмарксисти Майкл Гардт і Антоніо Неґрі у своїй роботі «Імперія». Практично в будь-якій країні можна спостерігати ті ж самі ознаки розпаду, що й повсюди. Якщо скористатися фізичною термінологією, тут відчутним є прояв нелокальної взаємодії: для проявів розпаду не існує ані фізичних, ані мовних, ані політичних кордонів. Він відбувається одночасно й повсюди, відрізняються тільки його прояви, інтенсивність, але не суть.

Тема політичної корупції й аморальності політиків (секс-скандали, нехтування інтересами виборців, демонстративна розкіш тощо) міцно затвердилася на сторінках «жовтої преси» разом із капризами стихій, нещасними випадками, кримінальною хронікою та новинами гламурної тусовки. І все ж, незважаючи на гадану загальність, тут присутнім є виразний внутрішній поділ. «Господи, до чого вони докотилися!» – ці слова звучать щонайменше від часів Французької революції – першої з революцій, чиєю рушійною силою була відраза до правлячого класу, що вироджується. Саме по собі розкладання політики передбачає чіткий поділ на ми і вони. Ми – це ті, хто розкладанням не зачеплені. Вони – ті, хто ним насолоджується. Так фіксується дистанція між тими, хто керує, і тими, ким керують, а також існування певної норми відносин, яка грубо порушується.

У цьому явищі існує цікавий оптичний феномен: те, що одній стороні бачиться великим і очевидним, для іншої здається дрібним і незначним. Так полягає справа з корупцією. У надрах правлячого класу її вважають такою собі «прозою життя», що не заслуговує на широке обговорення, тоді як поза його межами має вигляд зловісного симптому розпаду, який охопив геть усе. Так само йде справа, з одного боку, із непотизмом (торгівлею посадами), незаконною приватизацією, рейдерством, а з іншого – падінням культури праці, пасивністю виборців, епідеміями соціальних хвороб.

М. Гардт і А. Неґрі підкреслюють: «Форми, у яких проявляється розкладання, є настільки різноманітними, що будь-яка спроба їх перелічування нагадує спробу вичерпати море чайною ложкою». Воно завжди виступає для нас як щось зовнішнє – ані правлячий клас, ані маси не у змозі прийняти самих себе як фактор і умову розкладання політики.

Лише за півстоліття після того, як Раймон Арон, французький філософ, політолог і публіцист, розмірковував про долю демократії, занепад держави і розкладання політики стали настільки загальними, що фактично припинили бути об’єктами рефлексії, незважаючи на те, що глобалізація, повзуча економічна криза і, нарешті, сучасне рабство – «це темне підчерев’я глобалізації», як висловилася Гіларі Клінтон, – є інтимно взаємопов’язаними. Але що ж, урешті-решт, вивело їх на сцену? Не дивуйтеся: жага процвітання, прагнення до прогресу і демократії, підвищення конкурентоспроможності. Тобто – його величність «брак».

Після десятиліть суперечок про цінності демократії, у яких у результаті здобули перемогу демократи, несподівано з’ясувалося, що демократія аж ніяк не є універсальною цінністю, позачасовою ідеєю, і по-справжньому гарна лише в момент свого становлення, коли вона змінює деспотію. За одне-два покоління демократія «занедужує», і тоді нарцисична деґрадація правлячих еліт перетворює колишні переваги демократичних режимів на їхню протилежність: правителі й ті, ким керують, розходяться все далі, але при цьому стають усе більш схожими одне на одного у своїх мотиваціях.

Отже, розпад політики – ознака враження її суб’єктів нарцисичною потребою та її матеріальним еквівалентом – «браком». Розкладання режиму – наслідок його нарцисичного виродження. Але чому такими живучими є режими «невдалих держав», які не збираються зникати з політичної карти світу?

«По суті, здатність бачити розкладання – це, якщо скористатися висловом Декарта, “la faculte la mieux partage du monde”, найпоширеніша здатність у світі», – вважають М. Гардт і А. Неґрі. Важливішим є інше – набуття здатності бачити творчі, породжуючі сили, що врівноважують хаос у «біополітичному тілі». «Своєрідність сьогоднішнього розкладу полягає в тому, що замість розриву спільності сингулярних тіл і перешкоджання її діяльності має місце розрив продуктивної біополітичної спільності й перешкоджання її життю».

Ніякий режим не є життєздатним, якщо він не отримує рівноваги із силами творення в «біополітичному тілі», що об’єднує і «ми», і «вони». Існування сил творення відкриває нам очі на паразитизм і патологічність сил, які є рухомими «браком» і утворюють – подібно до ехінокока в печінці людини, яка заражена паразитом, – порожнечу, що постійно розширюється й у якій він тільки й може існувати.

Розпад «великого Ми»

Коли попередні прихистки Символічного – держава, політика, мистецтво – занепадають, зазнаючи нарцисичного переродження, релігія перетворюється на «ґето піднесеного». Десимволізованій, «спустошеній» реальності можна протиставити тільки духовність. Це дуже складне поняття. Духовність передбачає не тільки спілкування з вищими інстанціями, але і шлях страждань. Православна традиція, уся її історія, сакралізація мучеництва і практика тривалих постів і утримань стверджує одне: не можна досягти благодаті, не пройшовши крізь випробування, самообмеження і страждання. Християнство є невіддільним від ідеї мучеництва.

Тим часом, іще Ріхард фон Крафт-Ебінг – австрійський і німецький психіатр ХІХ століття, невропатолог, кримінолог і засновник сексології – виявив міцний зв’язок релігійного та сексуального екстазу. Відродження ролі релігії в посткомуністичних державах як прихистку Символічного мало зворотний бік – поширення проституції та порнографії, які отримали потужний імпульс завдяки розвитку інформаційних технологій. Тим самим релігія, яка втратила наприкінці ХХ століття значну частину свого сексуально-енергетичного змісту, а також позбулася можливості контролювати сферу бажань, утратила і значну частину колишньої привабливості. Ані політика, ані релігія більше не мають колишньої могутності.

Але що або хто її має? Очевидно, тільки синтез усіх трьох вимірів – тоталітаризм. «Тоталітаризм» – поняття, що запроваджене філософом Ганною Арендт, – хоча і набув широкої популярності в середині минулого століття й пережив своєрідну «реінкарнацію» в 1990-х роках, сьогодні бачиться досить спірним, якщо не безнадійно застарілим. Якщо капітал пропонує нам утамування «браку», а «сади насолод», що культивують порнографією, утамовують нарцисичну потребу, то тоталітаризм у певному розумінні є альтернативним тому й іншому: він пропонує інший порядок бажань, інший, більш високий рівень співвідношення сил творення і «браку».

Ганна Арендт зафіксувала лише зовнішні інституційні прояви тоталітаризму, але звела його до чистого насильства, певного «абсолютного зла». Вона не помітила, що в державі, у якій відсутня конс’юмеристська ідеологія, існує потужний магнетизм, який і до цього дня притягує людей. Багато хто й сьогодні був би не проти повернутися в той час: їм не вистачає тієї гостроти бажань, тієї визначеності, «ясності ідеалів». Ба більше, сьогодні вже говорять про «ліберальний тоталітаризм», хоча єдине, на що вказує це поняття, – це тотальність «браку».

«Економічне диво», яке було здійснено сталінським СРСР, стало на Заході об’єктом захоплення в середовищі інтелектуалів. Слід пам’ятати ще й про те, що за роки правління Сталіна радянська еліта (за винятком небагатьох письменників і акторів) жила досить скромно. «Брак», так само, як і нарцисична потреба, був «націоналізованим». Відповідно, відбулося вивільнення величезних сил творення, масового ентузіазму людей, які чекали близького поліпшення свого становища. Не треба забувати й про те, що до революції 1917 року зростання населення в Російській імперії протягом декількох століть випереджало зростання виробництва хліба, через що становище селянства постійно погіршувалось і перед революцією стало в повному розумінні нестерпним. Репресії щодо сил «браку» за роки правління Сталіна велися найбільш ефективним способом – за найширшої підтримки знизу, – а головним пріоритетом державної політики була модернізація, а не споживання, що й дало можливість здійснити індустріалізацію.

Славой Жижек запровадив інше визначення тоталітаризму, указавши на його радикальну відмінність від авторитарного правління. Формула авторитаризму, на його думку, має такий вигляд: «слухайся – і мені начхати, що ти про це думаєш». Тоталітаризм же вимагає іншого: «слухайся – і отримуй задоволення». Ось чому так швидко згасає запал колишніх в’язнів тоталітарних режимів, щойно вони стикаються з реальністю «суспільства споживання». Усі вони були «борцями за свободу», державниками, а зовсім не борцями за необмежене споживання. У цьому плані показовим є приклад Олександра Солженіцина. Здійснивши акт символічної відплати, цілком викривши, як йому здавалося, механізм функціонування ленінсько-сталінського режиму, він при цьому залишився державником, прихильником «великого Ми».

Важливим моментом у цій схемі реалізації бажання є те, що любов до піднесеного об’єкта є можливою лише за наявності протилежної можливості – ницого об’єкта, цапа-відбувайла, за допомогою якого каналізуються імпульси насильства. Якщо є світло, повинен існувати й морок. Звісно, ця схема суперечить сучасному ліберальному запереченню будь-якої негативності. Інакше кажучи, Символічне затверджується лише тоді, коли наявним є його антипод, коли можливою є редукція людини («ворога ідеї» або «ворога народу», неважливо) до недолюда, чужинця, на якого звалюються всі гріхи.

Концепція «великого Ми» стара, як світ. Французький філософ і культуролог Рене Жирар у серії робіт («Речі, що приховані від створення світу», «Цап-відбувайло», «Насильство і священне») блискуче продемонстрував роль насильства в народженні та становленні людських суспільств. Його успішно використовували в давньогрецьких полісах, де щороку з міста виганяли спеціально відібраних бідолах (pharmakos), у середньовічних містах (у ролі pharmakos тут зазвичай були євреї), його відгомони донедавна зберігалися навіть у сучасному Парижі у вигляді звичаю «убивства чорного кота». В американській армії одним з улюблених слів у сержантів є enemy – «ворог», яке служить головним емоційним ключем у формуванні психіки новобранців. Ворог – це той, хто не заслуговує ані найменшого співчуття, хто підлягає безумовному знищенню.

Так чи інакше, але все це успішно працює на збереження єдності спільноти, збалансовуючи її емоційне життя. Недарма у в’язницях по всьому світі існує каста «опущених» – її формують самі ув’язнені, щоб на цьому тлі зберігати бодай жалюгідні рештки людської гідності.

Але в’язниця – це замкнутий, інкапсульований простір, де все на виду, емоції «зашкалюють», і схеми міжособистісних відносин є очевидними. Інша річ – простір геополітики. Суспільство споживання – принаймні, у тій його екстенсивній версії, що існувала в 1950–1960-ті роки, – явно суперечило цій схемі, що було сприйнято як гуманізація і «полівіння». Однак ані соціум, ані капітал самі по собі аж ніяк не прагнули стати гуманнішими. То була боротьба капіталу, що шукає нові ринки, і того, що залишилося від колишніх націй, – так званої «традиційної ідентичності», у якій очікувано переміг капітал. Із відходом у минуле даної схеми реалізації бажання у країнах Заходу збігся і крах традиційної американської ідентичності, що зберігалася, як стверджував С. Гантінґтон у роботі «Хто ми?», до середини ХХ століття. Цікаво, що традиційна американська ідентичність зникла практично одночасно зі зникненням написів «тільки для білих» на початку 1960-х років.

У США розпад «великого Ми» протікав вельми драматично. Останнім великим сплеском традиційної американської ідентичності стала антикомуністична істерія 1950-х років, а потім антипорнографічні судові процеси 1960–1970-х років і діяльність організації «Моральна більшість». Далі відбулася активізація боротьби чорношкірої меншини (і всіх інших меншин) за свої права, що була підтримана із центру. Хай би що казали критики американізму, але Мартін Лютер Кінґ ніколи не став би цивільним святим і одним із мучеників Америки без сприяння (або, щонайменше, нейтралітету) офіційного Вашинґтона. Підпорядкування південних штатів новій расовій політиці почалося вже на початку 1960-х років. Можливо, таким самим «святим» став би й видавець Ларрі Флінт[4], якби куля фанатика не паралізувала його, а вбила.

Насильство, яке більше не здатне пов’язувати людей у єдине ціле, змушене було шукати інші, зовнішні об’єкти. В іншому разі національна ідентичність розпадалася на очах. Спроби президента Рональда Рейґана представити СРСР «імперією зла» Союзу були не чим іншим, як прагненням воскресити образ ворога (угамувавши при цьому апетити ВПК). І поки ворог твердо тримався на ногах, популярність президента била рекорди, але щойно СРСР розпався, колишнє патріотичне піднесення пішло на спад.

Події 11 вересня 2001 року, за всієї їхньої трагічності, стали воістину «даром небес» для Америки – за одну мить було відроджено образ ворога: цього разу ним виявився «світовий тероризм», який персоніфікувався в особі Усами бен Ладена. Американці знову сповнилися відчуттям «великого Ми» і прагненням відновлення порушеної гідності – фактично, помсти, яка, як відомо, також є одним із видів насолоди. Болісно тривалу кризу, що почалася після расової емансипації, емансипації жінок і сексуальних меншин, було тимчасово подолано. Але тільки на деякий час, оскільки вододіл за лінією «осіле кероване населення – кочова владна меншість» не лише нікуди не подівся, а й продовжує поглиблюватися. Тим часом «велике Ми» повільно розсипається, як пляжний замок, що збудований із піску і на піску.

Розплата за вестернізацію

Однак рано святкувати «тріумф гуманізму». Неможливо ігнорувати те, чим його сплачено. Це створення нових вибухонебезпечних спільнот, розростання непристойного і каналізація прагнення до насильства новими, раніше не відомими способами. Найбільш очевидний для українців приклад – це, звісно, війна на Донбасі, проте вона зовсім не є чимось винятковим: локальні військові конфлікти й етнічні чистки давно стали «невидимою повсякденністю» для цілих регіонів планети. Такою, на жаль, є розплата за вестернізацію: перше, до чого вона призводить, – це не створення суспільства споживання, а віддалення національних еліт від своїх народів і етносів. Еліти більше не бажають відповідати за їхнє благополуччя, оскільки поглинені лютою боротьбою за владу з політичними супротивниками.

За даними ООН, у світі щороку стають біженцями близько 20 мільйонів людей. Іще 20 мільйонів опиняються в трудовому й сексуальному рабстві, причому навіть у розвинених країнах Заходу таких людей, за оцінками правозахисних організацій, налічуються сотні тисяч. Число трудових міґрантів, які змушені залишати батьківщину, узагалі не підлягає обліку. Однак досі ніхто не пов’язує ескалацію насильства у країнах світової периферії з потужним культурним тиском Заходу. Можна погоджуватися або не погоджуватися з тезою С. Гантінґтона, що «межі ісламу позначені кров’ю». Проте, уся периферія світової системи капіталізму демонструє нам, що люди скоріше готові вбивати і бути вбитими, ніж змиритися з тим, із чим змирилися німці в 1945 році,– із життям без чітко сформульованого сенсу. У результаті загинули або були загнані в ґето цілі етноси.

Що, із точки зору даного контексту, відрізняє посткомуністичні країни від західних демократій? Іще задовго до 1991 року або руйнування Берлінської стіни в них відбулася приватизація «браку». Якщо «соціальний екскремент» раніше був зосереджений у «місцях не надто віддалених», а «брак» – у кабінетах керівництва, то з початком його приватизації суспільство виявилося розділеним на рабів і «хазяїв життя». Цапами-відбувайлами стали всі. Так, трансформації, що відбувалися після розпаду Радянського Союзу, частково можна пояснювати й так, як це робив видатний критик постіндустріального суспільства Ліндон Ларуш: «…Хто вони такі – ці нові російські ліберали? Велика частина їх – вихідці з елітарних родин, із партноменклатури. Їхня молодість припадає на 1980-ті роки. Тобто, це діти так званих шістдесятників, які виховувалися в атмосфері зневіри та цинізму. Їхніми ідеалами стало надмірне споживання, те що називалося красивим “закордонним життям”. Тому підкупити таких людей було зовсім не складно. В епоху Горбачова вони одразу надбали величезні багатства. Але за рахунок чого? За рахунок руйнування країни та її промисловості».

Ми не говоримо тут ані про причини, ані про наслідки, а лише про взаємозв’язок. У редукуванні Символічного, в експансії «браку», у нарцисичному виродженні правлячих еліт чітко проступає причинно-наслідковий зв’язок із втратою будь-якого «social cohesion», «громадянського суспільства», якого гостро потребують ідеологи Євросоюзу і Сполучених Штатів, а також націоналістичні лідери безлічі інших країн.

Цим визначається багато що. Що нижче фокусується «брак», то більш крихким, більш роздробленим стає «велике Ми», на зміну якому приходить маса дрібних націоналізмів, нарцисичних ідентичностей і просто гіпертрофованих «Я». Колишнє «Ми, народ» змінює уявлення про те, що «держава – це я»; відчуття приналежності до чогось великого змінює егоїстична замкнутість і відчуття фальшивості того, що відбувається.

Для системи, яку неможливо подолати активним опором, загрозу являє тільки масова апатія. Для подолання зростаючої пасивності виборців політикам доводиться витрачати всі мислимі й немислимі ресурси, включно з державним насильством або мімікрією під улюбленців публіки. Якби Джордж Буш не скористався можливістю розпочати війну в Іраку, він був би змушений – так само, як Блер, Берлусконі чи Саркозі – удатися до найбільш витонченої демагогії та мімікрії, щоб зберегти бодай якусь видимість моральної легітимності. І схоже, єдина категорія політиків, якій це ще вдається, окрім тих, хто готовий до здійснення етнічних чисток або розв’язування збройних конфліктів, – це ті, хто остаточно змішав політику з лицедійством.

Активна «гра на пониження», гламуризація політики, злиття її з шоу-бізнесом і секс-індустрією, а також безнадійні спроби «відродження духовності» шляхом нагнітання націоналістичних пристрастей – такою є плата за післявоєнний «прогрес гуманізму», що вивільнив сили «браку».

Не треба бути пророком, щоб на тлі дедалі частіших спроб закручування гайок під приводом боротьби з порнографією, наркоманією або алкоголізмом, «відродження духовності», що вживаються правлячими колами, передбачити марґіналізацію і спустошення всього, що вкладається в поняття «суспільство». Коли політика з процесу рефлексії та обміну ідеями перетворюється на недиференційоване «нетто», суспільство, своєю чергою, перетворюється на підступні соціальні брижі. Одночасно із цією тенденцією наростають розпад і баналізація політики та суспільного життя, відбувається злиття публічного й інтимного, розкладання всього, що раніше визначалося поняттями «народ», «нація» і «державна політика». У цьому проявляється принцип реверсивності: десятиліття – ба більше, століття – нарцисичного захвату владою й експансії «браку» обертаються перманентним розпадом політичного тіла.

Глобалізація та світовий глум

Професор Лондонської школи економіки Річард Сеннет у книжці «Падіння публічної людини» звернув увагу на проблему змішування публічного й інтимного просторів, коли все таємне, приватне демонстративно вихлюпується назовні, а суспільний простір, ідеї та цінності деґрадують. Важко не погодитися з його твердженням: «Уся логіка розвитку технологій ХХ століття підпорядкована цій відкритості вираження». Але в чому причина потягу до «легкості самовираження», яка руйнує публічний простір, чим його мотивовано?

На це Р. Сеннет, оцінивши реальний масштаб проблеми та її наслідки, відповіді не дає, відзначаючи лише, що «у соціальних відносинах затверджується нарцисизм через втрату інтересу до групового Еgо». Спонукальним мотивом дослідник вважає страх: «Сам страх безособовості, що керує сучасним суспільством, спонукає людей уявляти собі співтовариство в дедалі обмеженішому масштабі». І далі: «Це організовує сім’ю, школу, сусідську громаду; це ж саме дезорганізовує місто і державу».

Що стоїть за фразою «уявляти собі співтовариство в усе більш обмеженому масштабі»? Може здатися, що йдеться лише про деяке зниження довіри між людьми, формування клімату загальної підозрілості. Однак в основі цієї втрати лежить зміна ставлення до Іншого, утрата об’єктності, що є настільки характерною для нарцисів.

Можна посилатися на різні причини: технологічний розвиток, тотальне уречевлення і, нарешті, демографічний вибух. Справді – від кількості людей, що живуть на планеті, дещо залежить. Якщо ви зустрінете незнайомця після трьох днів шляху крізь тайгу, ця зустріч стане для вас подією. Люди, що дихають вам у вухо, бо притиснуті до вас у натовпі,– лише прикра незручність. Іншу людину вже не сприймають як повноцінну особистість, перетворюючи на живу істоту, яка придатна лише для того, щоб з її допомогою підвищувати свою самооцінку або вгамовувати нарцисичну потребу.

У чому Р. Сеннет, схоже, має рацію, то це у визнанні більшої стійкості малих організацій. Незважаючи на те, що сьогодні близько половини шлюбів розпадаються, сім’я як інститут є більш стійкою до нарцисичного виродження, ніж місто або держава. Принаймні, її тримають на плаву не тільки економічні інтереси, а й солідарність подружжя (вона як і раніше існує). Але сім’я – смертна. Держава – ні, тому вона здатна функціонувати, навіть методично знищуючи своїх громадян і підриваючи біологічну основу життя майбутніх поколінь.